Статті

Ідеї структуралізму в сучасному українському літературознавстві

загрузка...

СКАЧАТИ

 

Перед тим як говорити про сучасне літературознавство, з’ясуймо, що таке структуралізм взагалі, на яких засадах він ґрунтується та які мав тенденції.

Отже, структуралізм у літературознавстві — це один із наукових підходів до вивчення літератури як мистецтва слова у системному аспекті.

Засади структурної поетики складалися у сфері лінгвістики на основі ідей Фердинанда де Сосюра, значний внесок у їх розробку і застосування зробили члени празького лінгвістичного гуртка (Роман Якобсон, Я. Мукаржовський та інші), які висунули тезу «бінарних опозицій» (подвійних протиставлень), що дають можливість точно осягнути функції елементів будь-якого висловлювання. Розглядаючи текст літературного твору крізь призму здобутків семіотики, прихильники структуралізму у літературознавстві прагнули наблизити літературознавство до точних наук, уникнути розпливчастості і суб’єктивізму, характерних для психологічної та культурно-історичної шкіл у літературознавстві.

Структуралізму у літературознавстві не був однорідним напрямом; конкурували між собою французька (Ц. Тодоров, Ролан Барт та інші) і англо-американська (Ч.-С. Пірс, Ч. Морріс) школи, виокремлювалися психоаналітична (Жак Лакан) і соціологічна (Л. Гольдман) тенденції. Структуралізм у літературознавстві активно практикувався літературознавцями Польщі, Чехії, Угорщини. В колишньому СРСР структуральні підходи до культури, зокрема до художньої літератури, здійснювали представники тартусько-московської семіотичної школи, що, незважаючи на несприятливі історичні умови, стали небуденним явищем у науці.

При різних модифікаціях та інтерпретаціях структуралізму у літературознавстві виявилися плідними спроби докладного аналізу внутрітекстових відношень, бінарних опозицій на різних рівнях структури художнього твору, особливо в дослідженнях художнього мовлення, віршування, композиції, сюжету твору. Структуралізм у літературознавстві протистояв догматизмові і суб’єктивізму. Свідченням того, що він не міг стати універсальним методом дослідження художніх явищ, є його власна еволюція, поява вже на початку 70-х XX ст. так званого постструктуралізму, започаткованого працями Жака Дерріди та Юлії Кристевої у Франції, популярність культурної антропології, металінгвістики тощо.

Структуралізм переважно розглядають як підрозділ семіотики (від грецького – знак). Засновниками семіотики стали швейцарський лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857– 1913), котрий вживав термін семіологія, та американський філософ і математик Чарльз Пірс (1839–1914), хоч початки її знаходимо ще в античній та середньовічній герменевтиках (зокрема, у Блаженного Августина та Джона Поінсота). Поштовхом до появи семіотики в кінці XIX ст. стали роботи В. Гумбольдта та О. Потебні.

Загалом семіотику (семіологію) розглядають як науку про функціонування інформаційних знакових систем, за допомогою яких здійснюється спілкування в людському середовищі, а також спілкування тварин. Літературознавча семіотика передбачає передусім дослідження художніх творів як цілісних явищ у сукупності змістових та формальних характеристик стосовно реальної чи уявної дійсності, використовуючи при цьому поняття знака, коду, семіозису, актанта, дискурсу, ідеології, наративності, трансформації тощо. Інтерпретація у семіотиці постає передусім як процес декодування, розшифрування знаків. Основними представниками семіотичної методології стали Ч. У. Морріс, Ц. Тодоров, А. Греймас, У. Еко, ранній Р. Барт, частково М. Фуко, Ж. Лакан та ін.; в українській науці помітне місце займають семіотичні праці С. Андрусів.

Структуралізм (від латинського – розміщення, будова, порядок) – літературознавча методологія, котра передбачає вивчення літератури як мистецтва слова у системно-функціональному аспекті, за допомогою понять: елемент, структура, система, функція, модель, домінанта, паралелізм, текст, ідея, бінарні опозиції тощо. Серед численних визначень структури характерним є зроблене Ж. П’яже: структура – це модель, що відповідає трьом умовам: 1) цілісності (підпорядкування елементів цілому і незалежність останнього), 2) саморегулюванню (внутрішнє функціонування правил у межах даної системи), 3) трансформації (упорядкований перехід однієї підструктури в іншу)16.

загрузка...

Основоположником власне структуралізму вважають російського науковця Володимира Проппа, зокрема його роботу „Морфологія казки» (1928). Базувався цей підхід, окрім семіотичних ідей, на здобутках так званої „формальної школи» (О. Вальцель, В. Шкловський, В. Жирмунський, Б. Томашевський, Ю. Тинянов, Б. Ейхенбаум, Р. Якобсон тощо). Згодом структуральний напрям отримав розвиток у роботах „празького гуртка» (В. Матезіус, Я. Мукаржовський, Б. Трік, Н. Трубецькой, С. Карцевський, Р. Якобсон) і працях науковців 50–60-х (період розквіту структуралізму): К. Леві-Стросса, К. Бремона, Ж. П’яже та ін.; в Україні – частково в роботах Михайлини Коцюбинської.

Структуралісти старалися наблизити літературознавство до точних наук, намагалися тим самим уникнути розпливчастості та суб’єктивізму, характерних, на їхню думку, для культурно-історичної та психологічної шкіл. Переважно ідеї семіотики та структуралізму органічно поєднувались в роботах літературознавців (наприклад, у Р. Барта, Ю. Лотмана, в української дослідниці Магдалини Ласло-Куцюк тощо), тому говорять ще про структурально-семіотичну літературознавчу методологію.

У середині XX ст. у світовій науці починає утверджуватися постмодернізм (його методологія – постструктуралізм) як теорія і практика новітнього мистецтва, ідеї якого беруть початок ще в епоху модернізму, зокрема авангардизму (середина XIX – початок XX ст.). В основу цієї методології лягла ідеологія демократичного лібералізму. Основними теоретиками постмодернізму стали: Ж.-Ф. Ліотар, М. Фуко, Ж. Дерріда, пізній Р. Барт, А. Альтюсер, Ж. Дельоз, Ж. Бодріяр, Ж.-П. Фай, Ф. Гваттарі, Ж. Батай, П. де Ман, Ю. Крістева, Дж. Стейнер, Р. Рорті та ін.

До провідних ідей постструктуралізму як агресивної нігілістичної теорії належать:

– ідея „деструкції» (заперечення традиції, відчуття вичерпності історії, естетики, мистецтва);

– релятивного еклектизму (стирання меж між мистецтвом та немистецтвом, що призводить до руйнування художньої системи: наприклад, програмно беззмістовне слово у поезії, надмірне цитування, чорний гумор, перманентна іронія, „холодний еротизм», патологічний секс, гедонізм, імітаторство, головний (позитивний!) персонаж як маргінал (злочинець, божевільний, наркоман, гомосексуаліст тощо) та ін.);

– апофеоз самовираження („безмежне самоутвердження» в термінології Д. Бела, нехтування всіма традиційними ідеалами: краси, добра, правди, людяності, релігійності, національної ідентичності тощо) та ін.

Основними проблемами (найчастіше штучного характеру), котрі вирішують постмодерністи стали: „війна цілісності», „активізація розбрату» у Ж.-Ф. Ліотара; „мовна спіраль» неопозитивіста Л. Вітгенштейна; „смерть автора» у М. Фуко; „фашизм мови» у Р. Барта; „ліберальний іронізм» Р. Рорті; „втеча від слова» у Дж. Стейнера тощо.19 В українському сучасному літературознавстві ідеї постмодернізму використовують Ю. Андрухович, Р. Шульга, О. Гриценко та ін.

Серед постмодерних інтерпретацій, котрі виділяють окремо, особливе місце займають деконструктивізм, неофемінізм та „неоміфологізм».

На думку цілого ряду дослідників, в основі постструктуралізму лежить саме деконструктивізм – теоретична концепція, націлена на те, щоб розглядати семіотичні структури (тексти) в ролі носіїв залишків „метафізичних ілюзій», котрі слід виявити. Основоположником деконструктивізму став французький філософ Жак Дерріда (нар. 1930), що сформувався під впливом Ніцше, Гайдеґґера, Гуссерля, Левінаса, семіотичної теорії тощо. Внутрішня суперечливість концепції французького мислителя в тому, що вона, передбачаючи децентрування інтелігібельної структури, утверджуючи „відсутність центру», водночас ґрунтується на ідеї деконструкції, роблячи тим самим її своїм центром.

Дерріда виділяє наступні операції та ступені деконструкції:

1) виявлення в тексті елементарної бінарної опозиції (наприклад, світло/темрява, наявність/відсутність, добро/зло, божественне/диявольське тощо);

2) виділення негативного терміну типу темрява, відсутність, зло, диявольське і т.д.;

3) інверсія (перестановка) термінів (темряви на місце світла, зла на місце добра тощо);

4) демонстрація однорідності термінів і доказ рівності негативного терміна позитивному;

5) фіксація спільної нейтральної передумови;

6) руйнування європейської свідомості як „білої міфології» (тобто міфології, що надає першочергове значення позитивним термінам)20.

Основними послідовниками цієї популярної в сучасній науці постмодерної інтерпретації стали П. де Ман, Д.-Х. Міллер, Г. Блум, Ю. Крістева та ін., серед українських літературознавців, для прикладу, С. Павличко.

Феміністична критика (неофемінізм, або феміністичний постструктуралізм) (від латинського – жінка), окрім ідеології постмодернізму, базується на ідеях жіночої емансипації (характерних ще для XIX ст.) та екзистенціалізму (переважно атеїстичного). Розрізняють дві основні феміністичні течії (з кінця 60-х): 1) французьку (С. де Бовуар як засновниця цієї течії, Ю. Крістева, Л. Ірігерей, Г. Сікту та ін.), зосереджену на обґрунтуванні концепції „інакшості жінки», жіночого письма, бісексуальності та на критиці „фалоцентризму» і 2) англо-американську (К. Міллет, Е. Шовалтер, Е. Моерс, М. Елман та ін.), перейняту в основному ідеями деконструктивізму.

Ролан Барт (1915 — 1980), один із засновників Центру з вивчення масових комунікацій (1960) і керівник кафедри літературної семіологію, в перші ж філософській роботі «Оригінальний / Нульовий / рівень письма» (1953) заявив основну тему цієї філософії: «труднощі літератури полягає в тому, що вона змушена самовиражатися допомогою невільного листа ». Показова літературознавча діяльність цілого ряду філософів, пов’язаних з ідеями структуралізму — це історія журналу «Тель-Кель», що видавався з 1960 по 1983 р., який об’єднав в числі своїх співробітників Р. Барта, Ф. Соллерс, Ю. Кристева та ін і, по суті справи, що сформував умонастрій французької інтелігенції як структуралістської. З 1963 р. навколо нового редактора Ф. Соллерс об’єднуються такі письменники, як Ж. Рікарду, Ж. Тібо, Ж.-П. Фай, поети Д. Рош, М. полон, а також філософи Р. Барт, Ж. Дерріда, П. Булез, Ю. Кристева (з 1970 р. — член редколегії). Завдання, декларована в 1964 р., пов’язана зі спробою представити систему символічних образів сучасної літератури. Співробітники журналу спираються на ідеї структуралізму та психоаналізу. Робота критика виявляється тотожна роботі письменника — обидва творять смисли. Журнал відкриває теоретичну полеміку з такими темами, як новий роман, сюрреалізм, марксизм. Виходить кілька країнознавчих випусків — про Китай, Алжирі та ін.

Наступні роботи Р. Барта, присвячені Мішле (1954), Расину (1963), ілюструють метод так званої «нової критики», активно використовує психоаналітичну теорію і ґрунтується на розумінні символічної природи твору. «Нова критика» поставила завдання розгляду цілісності літературного твору, і тому центральною стає проблема специфіки об’єкта літературної критики — засоби вираження, мова, тобто те, чим користується сама критика. У цьому сенсі новий критик виявляється письменником. З точки зору Барта, це закономірний процес «консолідації всередині двоїстої — поетичної та критичної — функції листа», але водночас і революція в культурі — зміщення самого принципу «ієрархічної організації … типів листа».

Джерелом «об’єктивності» нової науки про літературу повинна стати «інтелігібельність», укладена в об’єктивності символів — «лінгвістика дискурсу» повинна буде відповідати вербальній природі літератури. Це означає, що така наука буде «описувати логіку породження будь-яких значень у такий спосіб, що прийнятний для символічної логіки людини». У зв’язку з цим Барт розробляє новаторську концепцію інформативного зображення, в якій проводить аналіз різних типів і робить висновок про особливу роль символічного повідомлення, аналізом якого покликана зайнятися риторика образу, тісно пов’язана з ідеологією. Цілий ряд статей Барта стали «програмними»: «Уява знака» (1962), «Структуралізм як діяльність» (1963), «Основи семіологію» (1965). Мова розглядається як інструмент конституювання культурних значень і в цьому сенсі ніколи не може бути розглянутий як деполітизований, вільний. Матеріали стають більш політизованими, для журналу другої половини 60-х рр. характерно співчуття комуністичного руху, після розриву відносин з французької компартією в 1971 р. — зближення з маоїзмом (представники журналу були навіть запрошені до Китаю в 1974 р.). Зростає популярність журналу серед студентів, а з нею і тираж (величезний для подібного роду видань — 4 тисячі примірників, окремі статті, наприклад, присвячені Барту, і країнознавчий номер про Китай — 10 тисяч).

Барт розглядає функціонування різних міфів у суспільстві, систему значень, які нав’язуються у різних формах людської життєдіяльності: «міфології» (1957), «Елементи семіології» (1964), «Система моди» (1967). Великий внесок вніс Барт у так звану метариторику як принциповою постановкою проблеми місця риторики в семіотичному проекті, так і конкретними дослідженнями риторичних вторинних кодів.

Дослідники вважають період з 1967 р. постструктуралістським, пов’язуючи це зі зміною філософської позиції Р. Барта, з активними виступами Ж. Дерріда. Однак ще в 1968 р. виходить збори есе, що стало своєрідним політичним маніфестом — його назва — «Теорія єдності», а після травневих подій редакцією журналу організовується теоретичний семінар. Останні номери «Тель-Кель», присвячені Джойсу і країнознавчий — США, вийшли в 1982 р.

Новий етап у філософії Барта знаменує собою робота «С /3» (1970) — дослідження тексту Бальзака призводить Барта до розгляду проблеми сексуальності і кастрації і висновку про множинність можливих кодів, що містяться в тексті. Есе, присвячені де Саду, Фурє, Лойола ставлять Барта над новою критикою: він приходить до висновку про кінець історичного міфу про автора та твори, а також про твір і критику. Завданням семіології стає зняття закріпленої ієрархії жанрів і, що лежить в їх основі наративу, — метатекст, який пропонує побудову текстів. У роботах «Задоволення від тексту» (1973) і «Ролан Барт про самого себе» (1975) Барт приходить до ідеї співіснування, взаємопроникнення читача і тексту, що дає набагато більше, ніж просте знання, — дух людства.

Яскравим прикладом іррадиції структуральних ідей в світовому просторі за допомогою (чи за посередництвом) українського матеріалу є праці українських вчених, народжених уже за межами батьківщини — Г.Грабовича і М.Павлишина. Виникнення англомовного оригіналу і української версії праць Г.Грабовича є свідченням не тільки адаптації методики К.Леві-Строса, плідності міфопоетики, а й зміни ставлення до структуралізму в Україні.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.