Статті

Об’єктивні і суб’єктивні смисли речення (Лекційне заняття для студентів III курсу філологічного факультету)

загрузка...

СКАЧАТИ

 

Тема: Об’єктивні і суб’єктивні смисли речення

Мета: Висвітлити студентам матеріал з теми “Об’єктивні і суб’єктивні смисли речення”. З’ясувати які є в реченні об’єктивні і суб’єктивні смисли, їх різновиди, засоби вираження.

Рекомендована література:

а)   основна:

■       Вихованець І.Р. Граматика української мови. Синтаксис. — K.: Либідь, 1993. -С.116-121.

■       Шинкарук В.Д. Категорії модусу і диктуму у структурі речення: Монографія. — Чернівці: Рута, 2002. — 272с.

■       ЗагніткоА.П. Теоретична граматика української мови: Синтаксис: Монографія. — Донецьк: ДонНУ, 2001. — С.270-289.

■       Современный русский язык / Под. ред. В.А.Белошапковой. — М.: Высшая школа, 1989. — С.675-694.

Література для самостійного конспектування:

■       Шинкарук В.Д. Співвідношення диктуму і модусу у структурі речення // Мовознавство. — 1998. — №6. — С.46-52.

■       Шинкарук В.Д. Модальність як категорія модусу // Лінгвістичні студії: Збірник наукових праць. — Донецьк: ДонДУ, 1999. — Вип.5. — С.125-128.

б)  додаткова:

*        Арутюнова Н.Д. Предложение и его смысл: Логико­семантические проблемы. — М.: Наука, 1976. — 338с.

■       Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. — М.: Эдиториал УРСС, 2001. -416с.

■       Виноградов В.В. О категории модальности и модальных словах в русском языке // Избр. труды: Исследования по русской грамматике. — М.: Наука, 1975. — Т.2. — С.38-79.

■       Зеленщиков A.B. Пропозиция и модальность. — СПб.: СпбУ, 1997.-243с.

■       Колшанский Г.В. Соотношение субъективных и объективных факторов в языке. — М.: Наука, 1975. — 231с.

*        Сафонова Н. Категорія суб’єктивної модальності в історії лінгвістичної науки // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. — Т.5. — Донецьк: Східний видавничий дім. — 2004. — С.212-221.

 

з

■       Шинкарук В.Д. Модус і диктум у структурі речення: Атореф. д- ра філол. наук // Чернівецький університет. — Чернівці, 2003. — 32с.

План лекції.

  1. Об’єктивні і суб’єктивні смисли речення в лінгвістичній науці.
  2. Суб’єктивні смисли речення.
  3. Об’єктивні смисли речення.

Текст лекції.

І.Об’єктивні і суб’єктивні смисли речення в лінгвістичній науці.

У змісті речення наявні смисли двох принципово різних типів: об’єктивні, що відображають явища дійсності, і суб’єктивні, що вказують на ставлення суб’єкта думки до відображуваної в реченні дійсності.

Глибоке обґрунтування цієї ідеї пов’язують з ім’ям швейцарського лінгвіста Ш.Баллі. Вчений запропонував для складників значення речення терміни диктум (об’єктивний зміст речення) і модус (відбиття позиції суб’єкта думки щодо об’єктивного смислу). Він поділяє модуси на експліцитні й імпліцитні; при цьому основною формою вираження експліцитного модусу є головне речення в складі складнопідрядного: Я гадаю, що він правильно вирішив. Але Ш.Баллі чітко не визначив суть поняття модусу. Це призвело до суперечливого тлумачення цього терміна. Так, у концепціях Н.Д.Арутюнової та Т.Б.Алісової модус вжито на позначення суб’єктивно-модальних чи модально-оцінних значень. Проте найцікавішим є витлумачення модусу, яке спирається на ідею суб’єктивності в мові, висловлену Е.Бенвеністом. Концепція, згідно з якою весь комплекс суб’єктивних відношень відображеного в реченні явища до дійсності визначають як модус. Отже, модус складає комплекс суб’єктивних смислів, спільною рисою яких є суб’єктивність.

загрузка...

Різні дослідники виділяють неоднакову кількість суб’єктивних смислів речення.

О.В.Бондарко виділяє шість типів модальних значень: реальності/ірреальності; можливості, необхідності, бажаності; впевненості у правдивості повідомлення; цільової настанови речення; ствердження/заперечення; емоційної і якісної оцінки речення.

Класифікація модальних значень, що приводиться О.В.Бондарко, перегукується з концепцією З.Я.Тураєвої, що у полі модальності виділяє значення абсолютної і порівняльної оцінки (аксіологичні модуси), значення заборонного і дозволеного (деонтичні модуси), бажаного і небажаного (оптативні модуси), можливого і неможливого (алітичні модуси), відомого і невідомого (епістемічні модуси). Дослідниця Н.Сафонова виділяє лише епістемічний, аксіологічний і волітивний модуси.

В.А.Бєлошапкова серед суб’єктивних значень виділяє: 1) предикативність, тобто реальность/ірреальность і час; 2) ціленастанова (питальність/непитальність);  3)    персуазивність,                                                                           тобто

вірогідність/невірогідність. І.Р.Вихованець додає до суб’єктивних значень ще значення ствердження/заперечення, емоційності/нейтральності. У В.Д.Шинкарука комплекс суб’єктивних значень формують дві групи категорій: кваліфікативні (модальність, персуазивність, авторизація, оцінність) та соціальні (директивності, категоричность та категорія соціального етикету).

Ці відмінності в багатьох випадках зумовлені об’єктивними факторами, передусім складністю описуваного об’єкта, розбіжностями у граматичних концепціях авторів, відмінностями мовного матеріалу.

А тепер, спираючись на концепцію В.Д.Шинкарука, розглянемо суб’єктивні смисли речення.

 

  1. 2.         Суб’єктивні смисли речення.

Специфіка речення як основної синтаксичної одиниці виявляється в сукупності обов’язкових суб’єктивних значень, у яких реалізується комунікативний намір мовця, передається його ставлення до відображуваного в реченні фрагмента дійсності. Граматичний лад української мови змушує мовця увести до кожного граматично оформленого речення мінімум суб’єктивних смислів, які згідно з їхнім призначенням у реченні об’єднані в дві групи: кваліфікативні та соціадьні. Кваліфікативні суб’єктивні смисли визначають чи кваліфікують події та інформацію про них, а соціальні — виражають різні соціальні стосунки між учасниками комунікації. Виділяють такі кваліфікативні суб’єктивні смисли:

1. Модальність — комплекс смислів, який об’єднує коло кваліфікацій, інтегральним компонентом яких є віднесеність до планів реальність/ірреальність, тобто передаваний мовцем стосунок змісту речення до дійсності, характеристика повідомлюваного як реального чи ірреального. Найбільший внесок у дослідження теорії модальності зробили В.В.Виноградов, В.Г.Адмоні, Ш.Баллі, Н.Ю.Шведова, Г.О.Золотова, Н.Сафонова та інші. У витворенні модальності беруть участь:

1)     форми способу дієслова (реальність, виражається найчастіше дієсловом дійсного способу, а ірреальність дієсловами умовного чи наказового способів), напр.: Він поїхав до Києва; Не ходити б йому туди;

2)     модальні дієслова, прикметники, прислівники (хотіти, бажати, воліти, повинний, необхідно та інші), напр.: Хочеться поїхати до рідних в гості; Через годину все повинно закінчитися;

3)     інфінітивні речення, в яких виділяють такі модальні значення: повинності, необхідності {Радіти б йому, а він сумує); (не)можливості (В осінні дощі по греблі ні пройти, ні проїхати); невідворотності, неминучості (Двом смертям не бути, однієї не минути); (не)бажаності (От якби подивитися на нього);

4)     модальні слова (можливо, може, звісно,правда) і частки(ніби, би, хіба що, ну і): Можливо, він скоро з’явиться; Я тобі хотів би золота купити;

5)     вигуки ( ох!,ой-ой-ой!): Ах, скільки струн в душі дзвенить!

6)     спеціальні інтонаційні засоби для акцентувння подиву, сумніву, упевненості, недовіри, протесту, іронії тощо: Ти мені засни ще на уроці!; Не біжи! Не спіши!;

7)     порядок слів: Ти у мене потанцюєш!; Буде він тебе слухати!;

  1. Персуазивність — смисл, за допомогою якого мовець кваліфікує повідомлюване з погляду його вірогідності. Виділяють чотири модальні значення персуазивності: ймовірності, непевненості, необхідності, впевненості. / План вираження персуазивності побудований так, що її позитивне значення — відсутність сумніву у вірогідності — виражається імпліцитно, спеціальні засоби вводять тільки тоді, коли автор невпевнений. Засоби вираження персуазивності поділяють на п’ять розрядів: модальні слова (очевидно, видається, либонь, напевно,мабуть), модальні частки (хіба, наче, неначе, аж, аж ось, ще, чи, як би, якраз), модальні фрази (я думаю, я вважаю, як здється, не віриться, чого доброго), модальні дієслова (могти) і предиктиви та синтаксичні конструкції з модальним заченням (можна, повинен): Все, здавалося б, можна відбудувати; Хіба ви вже приїхали з міста?; Чоловік повинен бути мужнім; У нього можуть бути неприємності.
  2. Авторизація — смисл, за допомогою якого викладену в реченні інформацію кваліфікують щодо джерел чи способів її отримання.

План змісту авторизації спирається на протиставлення своє/чуже чи авторське/цитоване. Автор може вказати, яким чином отримана інформація: унаслідок його сприйняття (зорового, слухового, інтелектуального), логічної діяльності. Експліцитно авторизація виражається за допомогою дієслів відповідної семантики, напр.: Я побачив / почув / здогадався, що пішов дощ, чи слів, що вказують на джерело інформації, напр.: як твердять астрономи, як стало відомо з вчорашніх газет та ін.

  1. Оцінність — смисл, в основу якого покладено вираження позитивного/негативного ставлення до події, у Внутрішня диференціація оцінності веде до виділення оцінних смислів, які згідно з їхнім призначенням у реченні поділяємо на чотири групи:

1)     смисли із загальнооцінними значеннями, яке може бути позитивним, нейтральним, негативним. Загальнооцінні смисли реалізують прикметники добрий, поганий, а також їх синоніми чудовий, відмінний, недобрий, дурний та ін.

2)     смисли із частковооцінними значеннями, які поділяються на: 1) психологічні оцінки (цікавий, розумний, радісний); 2) сенсорно- смакові оцінки (смачний, непривабливий)’, 3) естетичні оцінки {гарний, потворний)’, 4) етичні оцінки (моральний, злий); 5) утилітарні оцінки (корисний, несприятливий)’, 6) нормативні оцінки (стандартний, неправильний)’, 7) телеологічні оцінки (вдалий, ефективний).

3)     смисли з емоційно-оцінними значеннями, які характеризують об’єктивний смисл речення в плані його позитивної оцінки (радість, схвалення, захват, захоплення, щастя) і негативної оцінки (засмучення, незадоволення, сум, нудьга, здивування). Засобами вираження емоційнно-оцінних смислів є дієслова емоційної та оцінної семантики, предикативні прислівники (ненавидіти, любити, боятися, дивно, сумно тощо), емоційні вигуки (ой, о, гей, ах, у), емоційно-підсилювальні частки (все, то що ж то за, що там за), вставні слова, словосплучення та речення, напр.: А без мене, кажу вам, нічого не буде; Як тоді, коли малими з паші гнали (ой, гроза була!) корів (І.Жиленко).

4)     смисли із аксіологічним значенням стосується речення в цілому. Засобами вираження аксіологічних смислів є модальні слова, прислівники, частки та ін.: жаль, на превеликий жаль, неправильно, тривожно, що…, нечесно, що… тощо.

І.Р.Вихованець виділяє ще такий суб’єктивний смисл речення, як настанова речення — вираження комунікативного наміру, завдання мовця, це можуть бути значення розповідності, питальності, спонукальності, бажальності (оптативності) тощо: Повітря зробилося прозорим. (М.Коцюбинський); Тату, ви знов запізнилися? (В.Малик); Доброго ранку, шановні народні депутати!; Долетіть, долетіть би мені. (В.Сосюра).

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.