Статті

План-конспект лекції з дисципліни: “Основи мовленнєвої діяльності”. Тема: Історія мовленнєвої комунікації

загрузка...

План-конспект лекції

з дисципліни: “Основи мовленнєвої діяльності”.

 


Тема: Історія мовленнєвої комунікації

Мета лекції: ознайомити студентів із розвитком науки про мовленнєву діяльність протягом тривалого історичного часу, оглядово розглянути роботи визначних мовознавців присвячені функціонуванню мови в соціумі

План лекції

  1. Витоки теорії мовленнєвої діяльності. Античні та середньовічні підходи до вивчення мовленнєвої діяльності.
  2. Теорія мовленнєвої діяльності в XIX- XX столітті
  3. Стан науки про мовленнєву комунікацію на початку XXI століття.

Основна література:

  1. Абелева И. Речь о речи. Коммуникативная система человека. — М., 2004
    1. Алпатов В. История лингвистических учений. — М* 2001.
    2. Загніте© А. Лінгвістика тексту: Теорія і практикум. Науково-навчальний посібник. — Донецьк, 2006.
    3. Звегинцев В. История языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях. -М., 1960.
    4. Кочергам М Загальне мовознавство. Підручник. — К.. 1999.
    5. Леонтьев А. Язык, речь, реченая деятельность. — М., 2003.

Додаткова література:

  1. Новое в зарубежной лингвистике. Теория речевых актов, — М., 1986.
  2. Основы теории речевой деятельности. — М, 1971.
  3. Соссюр Ф. де. Курс загальної лінгвістики. — К., 1998.

Мова — найсуттєвіша і визначальна частина людської особистості, чинник її поведінки, мислення, усвідомлення рівня буттєвості у світі та виокремленім серед інших цивілізованих народів.

Мова — символ нації, Вона може сприяти її консолідації, утвердженню національної ідентичності. А може, навпаки, бути пердметом гострої політично-ідеологічної боротьби, адже мова є не тільки носієм* але й творцем ментальності народу, в ній душа нації, бо саме мова й творить націю. У мові закодована унікальність і неповторність історії кожного народу.

Поняття мови, як відомо, не збігається з понянням мовлення, адже мовлення є лише певним вираженням мови, щоправда одним із найвашшвїших. Розуміння природи мови передбачає відповідь на питання, чи погрібно вважати мову явищем біологічним, психологічним чи соціальним. На ці питання мовознавча наука давала різні відповіді. Погляди вчених на природу мови змінювалися залежно від загальних тенденцій розвитку науки в певний період і накопиченого фактичного матеріалу та рівня його інтерпретації. Одні вчені (Августин Шлейхер) вважали мову явищем біологічним , інші (Гейман Штейнталь, Вільгельм фон І умбольдт, Олександр Потебня) — явищем психологчним, У сучасному мовознавстві домінує думка про мову як суспільне явище. До розуміння мови як суспільного явища вчені дійшли в середині XIX століття. Одним із перших був Якоб Грімм, який заявив, що «мова за своїм походження і розвитком — це людське надбання, витворене цілком природним чином” [4: 59]. В. фон Гумбольдг, який по суті став основоположником психологізму в мовознавстві, стверджував, однак, що мова розвивається тільки в суспільстві і “людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й іншим5 [4: 80].

Про те, що мова є суспільним явищем, свідчить інвентар її функцій. Функції мови виявляють її сутність, призначення, дію. Найголовнішими (базовими) функціями мови є комунікативна (засіб спілкування) і котнітивна (засіб мислення і пізнанім). З основними співвідносяться похідні (вторинні) функції: фатична (засіб встановленім контакту), виховна, волюнтатнвна (волевиявлення, впливу), історико-культурна тощо. Справедливо буде сказати, що скільки існує мовознавців, стільки існує й думок щодо визначення та інтерпретацій мовних функцій, але усі дослідники солідарні в одному: мовні функції мають суспільний характер.

Отже, немає сумніву, що мова виникла в суспільстві обслуговує суспільство і поза суспільством вона не можлива, як і не можливе су спільство без мови.

Витоки теорії мовленнєвої діяльності Античні та середньовічні ніхходн до вивчення мовленнєвої

діяльності

загрузка...

Зацікавлення процесами мовленнєвої діяльності з’явився ще в сиву давнину Так, велику роль у становленні та розвитку теорії мовленнєвої комунікації, зокрема навчальної, політичної й судової, в Стародавній Греції відіграли такі видатні філософи, як Сократ, Платон, Арїстотель. Щодо навчальної комунікації, то античне академічне красномовство було дуже невимушеним — так, Арістотель міг читати лекції своїм учням під час прогулянок. Проте з часом антична школа ставала все більш регламентованою. Політичне красномовство як таке виникає в Стародавній Греції що дала світові саме слово “політика”. Особливо яскраво це виявлялося в колисці демократії — місті-полісі Афінах, де розквітало політичне шиття й змагалися за прихильність народу різні партії. Су перницею Афін була Спарта, де у моді був славнозвісний спартанський лаконізм, надзвичайна стислість вислову. Так, зокрема відомий спартанець Плутарх писав: “Сила мовлення — у вмінні висловити багато в небагатьох словах”.

Інтенсивне політичне життя Стародавньої Греції, яка вперше в світі створила різні моделі політичних систем — монархію, тиранію, демократію, було б неможливим без розвитку політичного ораторства

Щодо судового красномовства то воно стало для стародовніх греків повсякденною справою, адже кожен громадянин великої грецької держави мав у разі потреби захищатися сам: виступаючи перед суддями, він прагнув не стільки переконати їх у своїй невинуватості, скільки зворушити, привернути симпатії суддів на свій бік.

Отже, безсумнівним є той факт, що Стародавня Греція стала своєрідним підґрунттям для подальшого розвитку великої кількості наук, зокрема й теорії мовленнєвої комунікації. Безперечно, що одним із найбільш визначних мислителів античності був Арістотель, адже впродовж багатьох століть його трактати не втрачали своєї актуальності. Арістотель писав: “Є три види риторики, тому що є стільки ж ролів слухачів. Промова складається з трьох елементів: із самого оратора, із предмета, про котрий він говорить, із особи, до якої він звертається; вона і є кінцева мета всього…” Таким чином, у своєму трактаті “Риторика” Арістотель підкреслював трикомпонентний характер мовленнєвого акту, який має включати мовця, слухача та предмет мовлення.

У трактаті “Політика’’ Аристотель зазначає: “Тішки людина з усіх видів живих істот обдарована мовленням Голос, яким можна виразиш сум і радість, властивий іншим тваринам, тому що їхні природні властивості розвинені все- таки настільки, щоб відчувати радість і сум, і передавати ці відчуття один одному. Але за допомогою мовлення людина здатна виражати й те, що корисно й що шкідливо, так само як і те, що справедливо, й що несправедливо”, — підкреслюючи там самим смислозначущий бік людського мовлення, бо тільки мовлення людини наповнене смислом.

Арістотель був гарним оратором, і тому теоретична розробка риторичного мовлення займає в його роботах чимале місце. Так, Арістотель виділяв декілька видів промов: дорадча (мета—схилити когось на свій бік, або в чомусь переконати аудиторію), судова (мета — встановлення фактів, на основі обговорення подій), епідейктична (метою якої була або похвала, або засудження, шляхом звернення до почуттів слухачів). Усі промови, на ду мку Арістотеля, мали бути жорстко структурованими, відповідно до своєї мети, щоб справити потрібне враження на слухачів. Майже кожна промова мала містити вступ, безпосередню розповідь, в якій промовець повинен був апелювати до фактів , і стислі висновки.

Щодо середньовічних підходів у вивченні мовленнєвої ДІЯЛЬНОСТІ, то слід відзначити, що християнські філософи і теологи раннього Середньовіччя залишили цікаві роздуми із загальних проблем мовленнєвої діяльності та мови. Блаженний Августин Аврелій (354 — 430 рр.) звернув увагу на знакову природу мови, визначив асиметрію плану- змісту7 і плану вираження, вказуючи на чденованість плану вираження, неспіввідносну з членованістю плану7 змісту. Немесій Ефеський (V — VI ст.), співвідносячи мову з творчою діяльністю, вказав на те, що мовлення є виразником розумових рухів. У цей час виникають також уявлення про внутрішнє мовлення, зокрема Іоан Дамаскін (біля 675 — 735 рр.) писав: “Внутрішнє слово є рухом душі, що відбувається при повному розуму — без всякого зовнішнього вираження. Звідси ми часто й мовчки ведемо самі з собою бесіду, а також розмовляємо уві сні”.

Теорія мовленнєвої діяльності в XIX- XX столітті

Німецький учений XIX століття Вільгедьм фон Гумбольдт (1767 — 1835 рр.) підкреслював діяльніший, а не предметний аспект мови, а також її творчу природу, що пояснювало мінливість мови. «Мова, — вважав Гумбольдт, — це світ, що лежить між світом зовнішніх явищ і внутрішнім світом людини. Мова тісно пов’язана з духовним розвитком людства…” Вчений розумів, що «мова відрізняється від окремих актів мовленнєвої діяльності”, у її основі лежить “мовна здатність”, особливо, коли це стосу ється оволодіти мовою намагається дитина Ідея розгортання мовленнєвої здатності пояснює і можливості двомовності, а також можливості у досконалення мовної системи у свідомості її носія. Для Гумбольдта було дуже важливим вирішення питання про індивідуальне й соціальне в мовленнєвій діяльності бо він вважав, що «мовленнєва діяльність навіть у найпростіших своїх виявах є поєднання індивідуального сприйняття із загальною природою людини”. Для теорії мовленнєвої діяльності важливим є також розуміння Гумбольдтом знакової і відображувальної природи мови.

Видатний російсько-український мовознавець Олександр Опанасович Потебня (1835 — 1891 рр.) неодноразово відзначав образний характер змісту слова і вважав, що слово є засобом розвитку думки й зміни образу в поняття. Найбільш змістовним є вчення О.О. Потебні про внутрішню форм) слова, яка репрезентує “центр образу”. Для О. Потебні, “мова — це необхідна умова мислення, це основний засіб мислення та пізнання”, а також О, Потебня дотримувався думки, що “мова — це діяльність, під час якої відбувається її оновлення, розвиток”, підкреслюючи тим самим динамічний аспект мовлення.

Щодо вивчення теорії мовленнєвої діяльності в XX столітті, то слід відзначити, що вчених, яких прийнято вважити основоположниками сучасного мовознавства, хвилювали проблеми як психічної, так і соціальної природи мови.

Німецький лінгвіст Фердинанд де Соссюр (1857 — 1913 рр.), діяльність якого вважають предтечею структуралістського напряму в мовознавстві, відзначав індивідуальний і соціальний аспекти мовленнєвої діяльності, вказував, що в кожний конкретний момент мовленнєва діяльність є одночасно і сьогодення, і продукт минулого. Соссюр пропонував вирішувати проблему мови і мовлення, відокремлюючи при цьом}7 соціальне від Індивідуатьного, тобто мовлення, за Соссюром, — це процес індивідуальний, але він має соціальний характер. Мовознавець намагався з’ясували психологічні механізми мовленнєвої діяльності Так, зокрема Соссюр вважав, що мова існує у вигляді сукупності психічних відбитків у мозку людини, і, відповідно, повною мірою мова може існувати лише в масі. Разом із тим вій характеризує мову як думку, що організована у матерію, яка звучить.

Радянський мовознавець Іван Олександрович Бодуен де Куртене (1845 — 1929 рр.) підкреслював психічність і соціальність людського мовлення, співвідносячи ці риси з індивідуальним і соціальним у мові. За визначенням ученого; “Мова, в широкому розумінні цього слова, — універсальний рефлекс духу на вплив зовнішніх подразників”. Тобто без мови ми не можемо реагувати на зовнішній світ.

Академік Лев Володимирович Щерба звертав увагу на те, що у мовній діяльності ми маємо справу з зовсім різними, хоч і тісно пов’язаними між собою речами. З одного боку, маємо факти говоріння, вимовляння наших думок, почуттів, побажань тощо, а з другого, — факти розуміння вимовленого. “Саме разом узяті ці процеси утворюють єдиний процес спілкування, останній є спочатку7 відцентровим, він починається з головного мозку7 мовця, продовжується у його периферійних органах мовлення, переходить у повітряне середовище у вигляді коливального руху, що діє на органи слуху співрозмовника де виникає вже доцентровий процес, який завершується знову ж таки у головному мозку, тільки слухаючого*5. Хоч процеси говоріння і розуміння самі по собі є чисто психофізіологічними, та вони набувають значення лише за умов суспільного життя носіїв мови.

Стан науки про мовленнєву комунікацію на початку XXI століття

Заслуговує уваги досить ґрунтовна робота російської дослідниці Ірини АбелсвоІ яка в своїй монографії “Мова про мовлення. Комунікативна система людини” розглядає теорію та практику мовленнєвої діяльнності людини, звертає увагу на різні аспекти мовленнєвої діяльності: біологічний, соціальний, культурно-історичний. Особливу увагу дослідниця приділяє так званому7 внутрішньому мовленню, яке, на її думку* керує процесом опрацювання інформації. Дослідниця також пропонує розділяти поняття «мова» та “мовлення”, адже перше, вона вважає, стосується лінгвістики, а друге — психології. “Мовлення — це поведінка людини, яку можна безпосередньо сприймати”. Головна цінність мовлення, на думку Абелєвої, полягає в тому, що воно несе в собі думку свого творця. Врешті-решт дослідниця доходить до висновку, що мова і мовлення входять в комунікативну7 систему людини, і “зливаються в кінцевому продукті людської діяльності — тексті”

Отже, розглянувши основні етапи в розвитку науки про мовленнєву комунікацію слід відзначити, що цей розвиток протягом багатьох століть не припиняється, адже з’явилася та продовжує з’являтися велика кількість робіт, присвячених розв’язанню проблем пов’язаних із комунікативним аспектом мови. Змінюється суспільство, змінюється світ, але незмінно важливим залишається спілкування в нашому житті, значення якого не можливо переоцінити. Сучасні технології пропонують нові форми й засоби комунікації, але незмінною залишається сама суть процесу комунікації: виголошувати свої думки і прагнути, щоб їх почули.

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.