| Вивчення прагматики речень становить важливу сферу мовних знань, оскільки володіння мовою передбачає не тільки уміння конструювати речення (мовна компетенція), але й уміння правильно використовувати речення в мовленнєвих актах для досягнення відповідного комуні- кативно-функціонального ефекту та результату (комунікативна компетенція). Речення розрізняються комунікативною інтенцією, при цьому під комунікативною інтенцією мається на увазі притаманна кожному реченню спрямованість на вирішення певного мовного завдання спілкування. У силу цього варто говорити про комунікативно-інтен- ційний зміст речення, оскільки останній: 1) актуалізується тільки в умовах мовленнєвого спілкування, 2) співвідноситься з певною множинністю, що перебуває поза межами речення. Цією множинністю або сутністю постає мовленнєва або інша реакція адресата, регулярність зв’язку якої з реченням певного комунікативно-інтенційного змісту дозволяє диференціювати речення за комунікативною інтенцією. Ко- мунікативно-інтенційний зміст — необхідна й обов’язкова ознака кожного речення. Без нього немає речення як одиниці синтаксису. Підтвердженням цього може бути різниця між спонукальним і питальним реченнями. Таким чином, можна чітко простежити співвідношення комунікативно-інтенційного змісту речення з особливостями його будови і самого порядку елементів у його структурі. Диференціація речень в аспекті цього змісту безпосередньо пов’язана зі способами використання й ефектом знаків, вивчення яких і являє собою предмет прагматики. Відповідно і типи речень за комунікативно-інтенційним змістом слід назвати прагматичними.
Кожне речення реалізується в тих чи інших мовленнєвих актах, що пов’язані з різними комунікативними настановами міжособистісного спілкування. Мовленнєві акти чітко окреслені і визначені суспільною практикою. Для кожної мови суттєвим буває той чи інший тип мовленнєвого акту. Так, Дж. Остин стверджує, що в англійській мові існує |
| РОЗЛІЛ V. Класифікація речень у сучасній українській мові |
| 459 |
| понад тисячу дієслів та інших виразів для найменування різновидів мовленнєвої діяльності: іо ассиве, іо Ьеі, іо Ьіезз, (о Ьоазі, іо епігеаі, іо ехргевв іпіепііоп, іо іатепі, іоріейие, іорозіиіаіе, іо герогі, іо гециезі, іо иош, іо теїсоте та ін. [Остин 1986, с. 22-100].
Речення, які є засобом реалізації відповідного мовленнєвого акту, співвідносні з певною комунікативною інтенцією мовця. Вимовляючи Я прийду як просто констатацію планованої до виконання у майбутньому дії, як обіцянку, як погрозу або попередження, мовець щоразу вимовляє речення з різною метою. У цьому разі відмінні реалізації відрізняються одна від одної ілокутивною силою. Ілокутивний акт є одним із трьох конституентів мовленнєвого акту (він постає поряд із локуцією і перлокуцією). Локутивний акт зіставляє висловлення з дійсністю (встановлюються смисл і референція), перлокутивний акт відображає можливі або вже здійснені результати мовленнєвого акту. Таким чином, ілокутивний акт — це втілення у висловленні певної комунікативної інтенції, пор.: Локуція: Він сказав мені: застрелиїі!, маючи на увазі під «застрели» саме дію чзастре- ли» та співвідносячи «її» саме «з нею». Ілокуція: Він наполягав (або порадив, наказав), щоб я застрелив її [Остин 1986, с. 22-129; Серль 1986, с. 170-194; Серль 1986а, с. 151-169]. Локутивна сила речення міститься в його когнітивному змісті. Прикладом вияву тільки локутивної сили речення може бути його вимова заради самої вимови, при роботі над удосконаленням своєї вимови. У реальному ж спілкуванні реалізація речення безпосередньо пов’язана з наданням йому ілокутивної сили. Доцільно при дотримуванні необхідних умов реалізації речення говорити про перлокутивний ефект ре- чення-висловлення. Так, перлокутивний ефектом речення Сперечаюся виступає стан співрозмовника, який можна передати конструкціями знаходжуся / перебуваю в суперечці / переконую та ін. Головним для віднесення речення до того чи іншого прагматичного типу виступає характер прагматичного компонента. Пропозиція може бути тотожною в різних за комунікативною інтенцією реченнях. Зміст прагматичного компонента може бути умовно окреслений як сполучення «Я (таким чином, цим) + дієслово, що визначає ілокутивну силу висловлення + адресат». Дієслово, що характеризує реалізовуване в мовленнєвому акті відношення між адресантом й адресатом, інколи називають перформативним. Термін «перформатив» увів Дж. Остин для визначення таких речень-висловлень, вимова яких еквівалентна виконанню дії, названої у висловленні формою дієслова 1-ї особи однини теперішнього часу активного стану індикатива. Так, Я обіцяю, дякую, вітаю та ін. і є актами обіцянки, подяки, привітання. Цим перформативи відрізняються від констативів, які описують ситуацію, повідомляють про дію: Я обіцяв, дякував, вітав та ін. — це повідомлення про дії мовця. Перформативами називаються дієслова мовленнєвої діяльності у формі 1-ї особи однини теперішнього часу, які експлікують ілокутивну силу речення-висловлення. Очевидно, правомірним постає розрізнення таких прагматичних типів речень: 1) кон- |
| 460 |
| Синтаксис |
| стативи, 2) промісиви, 3) менасиви, 4) перформативи, 5) директиви (ін’юнктив і реквестив), 6) квеситиви.
Комунікативно-інтенційним змістом констатива є ствердження: Земля крутиться. Для констативів неприйнятною є форма питання або спонукання, оскільки останні несумісні з прагматикою констатива. Промісив пов’язаний із реченнями-обіцянками, основним комуні- кативно-інтенційним змістом яких виступає віднесення дії до майбутнього. При цьому автор висловлення виступає гарантом реальності обіцяного: Я прийду коли-небудь; Я напишу; Я зателефоную; Я це обов’язково зроблю. Комунікативно-інтенційним змістом менасивів є погроза. Якщо у промісивах адресат зацікавлений у реалізації названої адресантом дії, то в менасивах адресат не зацікавлений у реалізації того, про що йде мова у реченні-висловленні: Я тобі покажу, як красти квіти (О. Сліса- ренко). Перформативний тип речень окреслює речення-висловлення, у яких дія, названа дієсловом-присудком, дорівнює самій дії: Я дякую вам. Особливістю перформативів є те, що дієслово перформативного речення не може мати форму минулого, давноминулого або майбутнього часу. Перформативне речення не може бути також заперечним. Не припустимим є включення до перформативних речень модальних компонентів, які допускають нездійснення дії. Директив — прагматичний тип речення, комунікативно-інтенційним змістом якого є пряме спонукання адресата до дії: Йди сюди, як я кажу! Виходьте зі своїх схованок (В. Підмогильний). З-поміж директивів слід диференціювати ін’юнктиви, основним змістом яких є суворий наказ адресату, що не передбачає якихось варіантів його відміни: Негайно перепишіть ці папери і віднесіть у гетьманську канцелярію (Ю. Муш- кетик), та реквестиви, що охоплюють комунікативно-інтенційний зміст прохання. Індексом цих речень можна вважати наявність елемента просити: Я прошу вас це зробити саме так. Квеситив — це питальне речення в його традиційному розумінні. Спільним із директивом у квеситива є те, що вони обидва призначені для того, щоб викликати дію адресата. При цьому вони суттєво різняться, оскільки директив пов’язаний із категоричністю та комплексом мовленнєвих і немовленнєвих дій, а для квеситива — це тільки мовленнєві дії: Чи прийдеш ти до мене? |