Статті

ІВАН ФРАНКО «СОН КНЯЗЯ СВЯТОСЛАВА» (1895)

загрузка...

СКАЧАТИ

 

Опублікована в журналі «Житє і слово» і в цьому ж році видана окремою книгою фантастична драматична поема «Сон князя Свя­тослава» у підзаголовку була названа автором драмою-казкою.

Автори «Історії української літератури» жанр твору визнача­ють по-різному: один раз повторюється авторська дефініція («…Франко надрукував віршовану драму-казку в п’яти діях»1), вдруге твір названо «історичною драмою»2.

Безперечно, перше визначення, хоча й дещо умовне, видається більш вдалим, бо вказує на основну рису твору — наскрізну але­горичність. Розглядаючи кілька епізодів нелегкого князювання Святослава (змова проти великого князя київського, очолена йо­го найближчим воєводою Гостомислом, з метою віддати Київ нов­городському князю Всеславу), що відбиває одну з численних між- князівських усобиць, автор не дбає про його історичну вірогідність. Весь пафос твору спрямований на засудження політичного зрад­ництва, зради корінних інтересів народу.

Про те, що Франко довільно взяв сюжет з давньоруської істо­рії, свідчить і такий момент. В архіві Франка зберігся запис каз­ки «Як король Карло В(еликий) ходив красти», взятий з іншомов­ного джерела, зміст якої близький до сюжетної основи «Сну».

загрузка...

У цей період І. Франко вів гостру, непримиренну боротьбу з польською і українською буржуазно-націоналістичною інтеліген­цією, роздумував над долею народу. Він зазнавав болючих ударів: в 1885 році його усунули від роботи в газеті «Діло», в 1886 році — в журналі «Зоря» за статті, спрямовані проти зрадницької анти­народної політики, тогочасних верств. Українські буржуазні на­ціоналісти спільно з представниками польської шляхти не допус­тили Франка у 1884 році до викладання у Львівському університе­ті. Все це зумовило появу творів, у яких викривається зрада про­гресивних політичних ідеалів, зрада інтересів народу в ім’я влас­ницьких, егоїстичних, засуджується політичне ренегатство — «Сон князя Святослава», трохи згодом — «Похорон» (1887). Про остан­ній дослідники писали: «Вся поема «Похорон» — це рішучий осуд зрадництва, дворушництва, відступництва, запроданства, різного роду «валленродизму» 3.

1 Історія української літератури, т. 4, кн. 2, с. 421.

1 Там ж е, с. 423.

3Каспрук А. А. Філософські поеми Івана Франка. Щ Наук, думка, 1965, с. 122.

 

Ці слова повністю стосуються і драматичної поеми «Сон князя Святослава». Цілком ясно свої завдання І. Франко розкриває у «Посвяті», доданій до окремого видання, де звучить гнівне засу­дження зради і заклик до активної боротьби з усілякою ницістю, і декларує свої завдання поет прямо й безкомпромісно, хоча й в умовній, фантастичній формі:

ІУ сні турботному, важкому І я отак колись лежав,

Без діла — діла я бажав,

Без труду — чув у тілі втому.

Кругом мене клубилась зрада І зависть-гадина повзла;

На розграні добра і зла Мене держала мрій принада…

■Духовне отупіння, сон душі, бездіяльність і втома («без труду», Жз діла») породжують отупіння моральне — ліричний герой мріє «на розграні добра і зла».

Та ось душа поета «Почула крик: «Вставай! Вставай! Спіши до цілі темним шляхом!» Виникає образ долі, віщої сили, яка не дає поетові змоги залишитися й далі «на розграні добра і зла».

І був огонь такий могучий,

І розпач був у тих очах,

Що переміг мій сон і жах І пхнув мене у вир кипучий.

У вир життя, і труду, й бою,

Огнем тим пхнутий, я пішов.

Відвагу й силу віднайшов,

Хоч сам ішов я…

Після такого вступу зрозуміло, що автор використав би сюжет з будь-яких часів і з історії будь-якого народу— тільки б розкри­вав його задум. І. Франко обирає епізод давньоруської історії як найбільш йому близький. Але ця умовність, що полягає в довільно­му виборі і трактовці історичної ситуації, поступається ще глиб­шій — дія переходить у сферу фантастики, сну, де можливі всякі алогізми, вигадані істоти й ситуації тощо.

Проте слід сказати, що алогізмами, надмірною «фантастичністю»

І. Франко не зловживає. Сюжет його драматичної поеми, навпаки, дуже стрункий, розвивається чітко і логічно. Психологічно вмоти­вовані дії і вчинки персонажів. Отже, нехтуючи побутовою вірогід­ністю, поет ніде не поступається психологічною. Мабуть, саме цю психологічну вмотивованість образів мали на увазі автори «Істо­рії української літератури», коли писали, що «романтизм драми… органічно поєднаний з реалізмом»[1]. Фантастичні моменти нібито введені лише для того, щоб скоротити авторові шлях від задуму до мети, «перестрибнути» через безліч ускладнень і пояснень, де­талізації — побутової, соціальної, психологічної. Картина, змальо­вана автором, ніби схоплена поглядом і розгорнута перед читачем блискавично, хоча обсяг твору й значний. Це враження створюєть­ся завдяки чіткості основної сюжетної лінії.



[1] Історія української літератури, т. 4, кн. 2, с. 423.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.