Статті

З ТЕОРІЇ ТА ІСТОРІЇ ПОЕМИ

Поема — це вищий ступінь у розвитку поезії. На закони цього літературного виду впливала І передусім сама дійсність, різні вияви народно­го життя, соціальної і національно-визвольної боротьби, морально-етичних норм тощоГ Розвиток поеми обумов­лений соціально-історичний^ літературним процесом.

Теоретично обгрунтував існування поетичного епосу Арістотель, узагальнивши у своїй «Поетиці» творчий дос­від «Іліади» і «Одіссеї» Гомера. В епоху Відродження велику увагу дослідженню поеми приділяли в європейсь­ких країнах, зокрема в Італії та Франції. Теоретиком епічної поеми вважався один із її практиків поет Торк­вато Тассо. Автори поетик Києво-Могилянської акаде­мії (М. Довгалевський, Ф. Прокопович[1], Л. Горка) взя­ли на озброєння теоретичні засади Арістотеля, викорис­тавши також досвід епічної поезії античної й середньо­вічної літератур.

У підрозділі своєї «Поетики» — «Плід перший. Про епічну поезію, або про епопею, та про її види» М. Дов- галевс.ький виділяє «енкомії, хвалебні поеми, в яких про­славляється певний герой за якийсь подвиг», «євхаристич­на поема,- тобто така, що виражає подяку за вчинене добродійство», «патетична поезія; поема такого роду міс­тить у собі настанови »когось мистецтва, як, наприклад, Горацієве «Поетичне мистецтво» тощо [2].

 

У Росії в XVIII — на початку XIX ст. панувала тео- рія епопеї французького класицистичного зразка. І ли­ше В. Бєлінський, вивчивши живий досвід російської та європейської поем, дав її визначення. У статті «Пояс­нення на пояснення з приводу поеми Гоголя «Мертві ду­ші» він писав: «У новітній поезії є особливий рід епосу, який не допускає прози життя, який схоплює тільки пое­тичні, ідеальні моменти життя і зміст якого становлять найглибші світогляди та моральні питання сучасного людства. Цей рід епосу один удержав за собою ім’я «поеми». Такими є всі поеми Байрона, деякі поеми Пуш­кіна (особливо «Цигани» і «Галуб»), а також Лєрмонто­ва «Демон», «Мцирі» і «Боярин Орша»3.

Період становлення і розвитку революційно-роман­тичної поеми (10-і — початок 40-х років) був етапним в історії європейської, у тому числі й російської та україн­ської поем.

На Україні (перша половина XIX ст.) спеціальних теоретичних праць про поему не було. Лише в деяких виступах М, Костомарова, А. Метлинського. в епістоляр- ній спадщині та окремих твораЗГТГШевченка маємо цін­ні принагідні висловлювання про епічні поетичні жанри. Наприклад, М. Костомаров в «Обзоре сочинений, писан­ных на малороссийском языке» писав про класицистич­ну епоху, в яку читацька публіка «дрімала над товсти­ми піїмами у дванадцяти піснях і драмами з трьома єд­ностями». А. Метлинський у «Речи об истинном значении поэзии» (1843) згадував грецькихІшїкїВ, а також Тассо, Аріосто, Комоенса, Байрона, Пушкіна, зазначаючи, що на грунті історії «розцвітає поезія епічна».

Теорія поеми (російської, української та ін.) може бути предметом спеціальної студії. Визначення поемного літературного виду залежатиме від ряду чинників, на­самперед пов’язаних з конкретно-історичними критерія­ми. Проте залишається у характеристиці поеми і щось спільне, «незмінне». Для прикладу візьмемо висловлю­вання такого плану, що належать до різних часів. За­гальновідомі дефініції поеми, зроблені В. Бєлінським. .У бібліотеці Шевченка серед інших видань була невели­ка «сербська народна поема» М. Щербини «Иово і Ма­ра» (1859), в авторських поясненнях до якої читаємо:

3    В. Г. Бєлінський. Літературно-критичні статті. К., Держ- літвидав України, 1953, стор. 272.

«Вона названа мною не піснею, а поемою, тому що міс­тить у собі повне, замкнуте коло життя, всі зовнішні ху­дожні прийоми епічної поеми, які зустрічаються тільки у великому і строго організованому творі народного епо­су». Якби зібрати докупи всі висловлювання про поему, розкидані в різних працях Івана Франка, вийшла б теж дуже цікава картина. Особливості поетичної епіки, на думку поета і вченого, полягають у «глибині і силі в ма­люванню поодиноких постатей», в наявності психологіч­ної драми як «двигача епічної поеми» тощо. Нарешті, А. Луначарський в своєму «Курсі лекцій із західно-євро­пейських літератур» писав: «В сущности говоря, «Чайльд Гарольд» (твір Байрона.— М. Г.) не поэма, там нет пос­ледовательно развертываемой темы», «Життя в найви­щих його проявах» (В. Бєлінський), «повне, замкнуте ко­ло життя» (М. Щербина), «глибина і сила в малюванню поодиноких постатей» (І. Франко), «последовательно раз­вертываемая тема» (А. Луначарський) — ось штрихи до теоретичного визначення поеми, успадковані в своїй основі і нинішньою наукою.

Визначення поеми не є раз назавжди даною катего­рією. «Категорія літературного жанру — категорія істо­рична»,— пише Д. Лихачов[3].

Літературний процес пов’язаний із загальними істо­ричними законами розвитку суспільства, з загальним по­током розвитку мистецтва. Ще у 1898 р. Іван Франко застерігав від догматичного погляду на живі закони жан­ру: «Дефініція епопеї гомерівської зовсім не підходить до характеристики «Енеїди», ані «Шахнаме», ані «Пісні про Нібелунгів», ані «Пісні про Роланда», ані «Божесь­кої комедії», ані «Беоувульфа»; кожна дана епопея ви­магає осібної дефініції, то значить, що кожна дефініція епопеї, узагальнена на всі епопеї, буде дурницею» [4].

—Слово «поема» грецького походження. Воно утворе­не від того ж кореня, що і поезія, від грецького дієсло­ва роіеіп — творити і, отже, означає творіння, як пое­зія — творчість..

4—»В «Краткой литературной энциклопедии» (т. 5) пода-

но таке визначення поеми: «великий багаточастинний віршований твір, який належить окремому авторові». «Універсальність» цього визначення очевидна. Ближчі до врахування специфіки жанру В. Лесин і О. Пулинець: «Поема…— зараз переважно ліро-епічний віршований твір, у якому зображені значні події й яскраві характе­ри, а розповідь про героїв супроводжується розкриттям авторських переживань і роздумів. Поемі властиве гли­боке розкриття почуттів персонажів, психологізм, вели­кий ліризм, емоційність і навіть патетичність мови. Важ­ливу роль відіграє в ліро-епічній поемі ліричний герой. Характери персонажів зображуються в розвиткові, але основна увага приділяється провідним рисам характеру і найбільш гострим зіткненням і переживанням»^

Зрозуміло, при теоретичних узагальненнях слід вра­ховувати великі набутки вітчизняної дожовтневої пое­ми і поеми радянської.

Певний інтерес викликають визначення поеми, пода­ні в зарубіжних енциклопедіях. Наприклад, у «Краткой бьлгарской енциклопедии» (1967, т. 4) читаємо: «Пое­ма— епічний або ліро-епічний віршований твір з певним сюжетом, у якому розкрито характери і переживання ге­роїв у зв’язку з подіями і ситуаціями, поданими у фор­мі оповіді».            і

Кожна доба може дати свої різновиди поеми і відпо­відні визначення цього жанру. І, вивчаючи поему різних часів, треба брати до уваги теорію поеми в її конкретно- історичному вияві (поетики, словники, енциклопедії). Багато цікавого тут можуть дати французькі правила віршованого епосу та їх російські інтерпретації (скажі­мо, російська теорія класицистичної поеми). Під впли­вом французької теорії словесності перебували польсь­кі поетики XIX ст., що і сьогодні становлять інтерес для дослідника.

Але правильно роблять ті літературознавці, що вис­тупають проти надто широкого застосування назви «пое­ма» до будь-якого віршованого оповідного твору. Справ­ді, кожна епоха вносить щось нове у зміст і форму пое­ми, проте закон жанру, його основна специфіка не ніве­люються. На думку відомого радянського дослідника ро­сійської поеми О. Соколова, основним і якоюсь мірою

 

«одвічним» у поемі є її «воспевающие», героїчні засади. Автор має возвеличувати (оспівувати) свого героя. Зви­чайно, і в поглядах на героїчне, і на сам предмет оспіву­вання щоразу виявлявся класовий підхід. Так чи інак­ше в поемі наявні розповідь про людську особистість (у плані героїчному чи морально-етичному) і важливі в житті народу події; залежно від творчого методу та ін­дивідуальних уподобань автора характерними мають бути риси героя, композиція, ритмомелодика, тропіка та інші засоби поетичної виразності; в поемі часто зустрі­чаються казкові елементи, баладні інтонації тощо. Близькість і спорідненість віршованого епосу з іншими видами епічних творів завжди відчували поети. «Что за прелесть эти сказки! Каждая есть поэма!» — писав

О.  Пушкін.

Поема тяжіє до народно-філософського осмислення життя, часто живлячись фольклором; власне, і численні її різновиди нерідко пов’язані з народнопоетичними дже­релами.

Для сюжету поема бере події, що мають безпосереднє відношення до народної долі, дають матеріал для розду­мів про Шляхи того чи іншого народу або людства. Зна­чимість соціальної та моральної проблематики, драма­тизм і гострота конфлікту, небуденність характерів, своє­рідність оповідної манери визначають художню цінність кращих поем.

Д. Ю. Загул у «Поетиці» висловив думку, що «змістом своїм балада нагадує нам поему, бо теми бере з подій історичних, легендарних або побутових і, як поема, на­лежить до ліро-епічної творчості». Сучасний болгарський вчений Б. Ничев у книжці «Вступ до південнослов’янсь­кого реалізму» пише, що балада від поеми відрізняється «максимальною стислістю дії» і що її сюжет, як прави­ло, «розвивається в одному напрямі і не дробиться на епізоди».

М. Рильський назвав поемою баладу М. Костомарова «Пан Шульпіка». Щось середнє між баладою і поемою являють собою «Мадей» І. Вагилевича, «Гамалія» Т. Шевченка.

Ідейно-естетичний зміст і структура поеми визнача­ються характером історичної епохи і громадського жит­тя. В способі світовідчуття вгадується характер автора, суспільна вартість цього характеру. Саме поема своєю синтетичністю допомагає дати глибше пояснення соці­альних проблем епохи. Поемні форми залежать і від ха­рактеру авторської інтерпретації. Автор у значній мірі формує жанр.

Відмирання старих різновидів поеми і народження нових часто пов’язане із зміною аспекту зображення лю­дини, героя.

Розвиток поетичного епосу «вимагав» збагачення об­разних засобів, тропіки, віршування, в тому числі засо­бів звукопису.

Поема, як_було сказано, своїм корінням сягає в гли­бину віків, ^народну творчість,—яка вже на початку іс­нування людства виражала найпередовіші естетичні ідеали, оспівувала «мужніх і сміливих героїв, значні іс- торй’ТОґтГОдпЬ Вона виникла на основі циклізації народ­них героїчтйгшсень і сказань про визначні історичні по­дії, що мали всенародне значення. К. Маркс і Ф. Ен­гельс вважали сказання й пісні «необхідними передумо­вами епічної поезії».

Найближча до європейських літератур грецька епі­ка живилася давніми героїчними легендами, можливо, ще доіндоєвропейськими, які поширювалися спочатку в самій Греції, а потім ще з більшою пишністю розквіта­ли у грецьких колоніях на узбережжі Малої Азії; серед цих легенд особливою популярністю користувалися пе­рекази про Троянську війну. В найдавніші часи їх співа­ли аеди (співці), яких традиція зображає сліпими ман­дрівниками. Згодом ці легенди були віршовані гекзамет­ром[5], і декламували їх рапсоди — творці пісень (поем).

Великими художніми витворами грецької епіки були «Іліада» і «Одіссея». «Іліада» складена між X і VIII ст. до н. е. на основі тогочасної народнопісенної творчості.

Творцем «Іліади» та «Одіссеї» вважають Гомера, який на основі народних переказів і героїчних пісень про гре- ко-троянську війну склав обидві поеми.

Під загальною назвою «поеми» об’єднуються твори, що різняться між собою і характером, і змістом, і фор­мою. Перш за все — це так званий героїчний епос. Сю- ди належать старогрецькі поеми Гомера, «Енеїда» Вер- гілія, староіндійські епоси «Махабхарата» та «Рамая­на», стародавні іранські оповідання під назвою «Шахна- ме» («Книга царів»), оброблені в XI ст. поетом Фірдоусі, французька середньовічна «Пісня про Ролан­да», німецька «Пісня про Нібелунгів»; сюди ж можна віднести й такі народні твори, як сербські юнацькі думи, староруські билини та українські думи. У героїчному епосі оповідається про завзяття національних героїв (справжніх і вигаданих); сюжет його становлять визнач­ні події з історії того чи іншого народу. Неодмінною ознакою героїчного епосу є елементи фантастики та гіперболізації; форма — віршована.

Індійський героїчний епос — один з найдревніших. Визначна його пам’ятка — «Махабхарата» («Оповідь про велику війну нащадків Бхарати»), літературно офор­млена у X—VIII ст. до н. е., відображає соціальні та мо­ральні засади Давньої Індії. Вважають, що автором її був мудрець В’яса. В основу «Махабхарати» покладено індійські билини (ітігас), які відрізняються від старог­рецьких пісень «Іліади» Гомера ще більшим виявом гі­перболізації, нагромадженням подій тощо. «Махабхара­та» — безпрецендентне явище в історії світової літера­тури щодо обсягу: поема має понад 100 тисяч дво­віршів.

Давньоіндійську епічну поему «Рамаяна» створено пізніше, в IV ст. до н. е. Першим автором поеми вважа­ється Вальміки. «Рамаяна» менша від «Махабхарати», за обсягом — 24 тисячі двовіршів. У поемі «Рамаяна» виявилась художня єдність, висока майстерність автора; тут описано життя і подвиги міфічного героя Рами та його вірної дружини Сіти. Найбільше поширення мала «Рамаяна» Тулсі Даса, написана мовою хінді.

Академік О. Білецький так писав про значення «Ма­хабхарати» і «Рамаяни»: «Мов величезні вершини Гіма­лайського гірського пасма, у переддвер’ї літератур ін­дійських народів підіймаються дві грандіозні епічні по­еми, що, зародившись у безвісті віків, жили протягом довгих століть і запліднювали своїми темами і образами всю пізнішу літературу» |;

Тривалий час героїчний епос не записувався, а пе-

8 «Рамаяна». Післямова О. Білецького. К., Держлітвидав Украї­ни, 1959, стор. 322.

редавався з уст в уста. Минали століття, героїчний епос розростався, удосконалювався окремими співцями-пое- тами — виникали великі поеми, або «епопеї», що пізні­ше були записані, й спинившись у своєму розвиткові, перейшли до наступних поколінь як пам’ятки первісної творчості. Такими є «Іліада», «Одіссея», «Махабхарата», «Шахнаме», «Манас» [6], «Сасунді Давид», «Пісня про Ро­ланда».

Твори героїчного епосу поділяються на два види: 1) епос колективний, або збірний, що розроблявся вели­кою кількістю поетів протягом століть, поки не здобув остаточної форми, закріпленої на письмі; 2) епос інди­відуальний, що утворювався в остаточній формі окреми­ми поетами. До такого індивідуального епосу належить «Енеїда» Вергілія й «Слово о полку Ігоревім». Вергілій свідомо наслідував Гомера. Автор «Слова» був натхне- ний піснями Бояна й писав свою поему «за билинами цього часу», очевидно, маючи перед собою готові того­часні зразки.

«Слово о полку Ігоревім» — найдавніша пам’ятка ста­роруської літератури, пройнята високою патріотичною ідеєю. Це перша героїчна поема трьох братніх народів — російського, українського та білоруського. Художня тка­нина «Слова» органічно пов’язана з фольклорною поети­кою. Десь на початку XIV ст. виникла поема на апокри­фічні теми «Слова о Лазареві воскресеніи», що її вив­чав Іван Франко.

Індивідуальний віршований епос як продовження традиції героїчного епосу в нових літературах виявився в таких творах, як «Звільнений Єрусалим» італійського поета епохи Відродження Торквато Тассо і «Лузіади» португальського поета тієї ж епохи Камоенса. В новіші часи (XVIII—XIX ст.) такий тип творів згасає.

У добу Відродження була створена «Божественна комедія» Алігієрі Данте, цього, за словами Т. Шевченка, «світоча людства». І. Франко назвав Данте «сівачем ду­ховних революцій», а його поему «колосальною святи­нею середньовікового духа».

Великого поширення набула так звана лицарська по­ема; кращі з цих поем відтворюють прекрасні людські

 

характери, гуманні ідеї та почуття («Витязь в тигровій шкурі» Шота Руставелі та ін.).

Своїм глибоким ідейним змістом, художньою силою й майстерністю «Витязь в тигровій шкурі» Руставелі на­лежить до кращих здобутків світового мистецтва.

Шота Руставелі — представник передових кіл Гру- зії XII ст., виразник їхніх поглядів і почуттів. Герої йо­го поеми (Тінатін, Нестан, Автанділ, Таріел) діють, страждають і люблять, створюючи реальний зміст життя.

З поетичних образів Руставелі виростає його філосо­фія, що виражала передові ідеї, які виникли в соціаль­но-економічних умовах Грузії того часу. Руставелі вий- шов із рамок середньовічної доби, її закостенілих догм.

«Більше як сімсот п’ятдесят років минуло з того часу. ^ коли було написано цей твір, що разом з «Божественною комедією» Данте, з незрівнянним «Словом о полку Ігоре- вім»,— писав видатний перекладач «Витязя в тигровій Чі шкурі» на українську мову Микола Бажан,— стоїть як грузинський витязь-охоронець при брамі нових віків світової літератури» 10.

Розглянуті нами перлини світової поетичної епіки стали набутком української культури. Один з найкра­щих творів давньогрецького героїчного епосу «Іліаду» перекладали на рідну мову С. Руданський, П. Ніщинсь- кий, І. Франко, «Одіссею» — П. Ніщинський, Леся Укра­їнка, В. Самійленко; повністю переклав «Одіссею» Бо­рис Тен. Індійська «Махабхарата» стала предметом сту­дій І. Франка. Він же переклав уривки з цього твору.

Український читач має повне видання славнозвісної поеми Данте «Божественна комедія» (переклали М. Рильський, П. Карманський, Є. Дроб’язко).

Цікавим явищем європейської літератури була ство­рена у 1760—1770 роках литовським поетом К. Донелай- тісом визначна поема «Доби року» (опублікована V 1818 р.). То був час панування класицизму в Європі. Донелайтіс інтуїтивно осягнув і виразив у художніх об­разах своєї поеми соціальну нерівність, класові супереч­ності епохи феодалізму, змалював реалістичні картннії життя покріпаченого литовського селянства, викрив ску* пість, жорстокість і егоїзм панів. Надзвичайної худож-


10 М. Бажан. Безсмертна поема.— В кн : Шота Руставе- л і. Витязь в тигровій шкурі. К., «Дніпро», 1966, стор. 5.

ньої сили досягає поет у «Добах року» завдяки правди­вому розкриттю людської психології, хвилюючим карти­нам рідної природи, звичаїв литовців, багатій народній мові.

Павло Тичина переклав окремі уривки з поеми К. Донелайтіса. Ось як звучить українською мовою звер­нення поета до солов’я:

Ставишся ж ти з презирством до всіх жупанів отих панських,

Так же й тюрбани широкі тобі аніяк не до серця;

Ти — мов бідняк, що з гостей

повернувся голодним, щебечеш.

Ах! неподобство таке й між людьми зустрічається часто:

Скільки-бо справді на світі тих змін із людьми помічаєм!

Діксас — розвеза? А глянь, як по місту він ходить чванливо;

В пишному вбранні — тож він наче півень, що хвастає гребнем.

Що йому ті кріпаки! Адже він як божок поміж ними.

Щоб утвердити своє право на існування і розвиток, українська література пройшла складний шлях. У цьо­му утвердженні, в становленні нової української літера­тури взагалі першорядну роль відіграла поема. «У самій жанровій сутності поеми, в естетиці цього жанру,— пи­ше білоруський дослідник М. Лазарук у монографії «Становлення білоруської поеми» (1968).— заховано са­ме ті аспекти, що були найактуальнішими для процесу становлення нової літератури». Ми відзначимо епохаль­не значення «Енеїди» І. Котляревського, певні досягнен­ня в царині української (у тому числі й дошевченківсь- кої) соціально-побутової та історичної поеми, своєрідні спалахи епічної поезії на західно-українських землях, але об’єктивно на головне місце сходить поетична епіка Шевченка. В розвитку української поеми були злети і спади (школи Котляревського, Шевченка).

Треба взяти до уваги ще й таку обставину; значна частина поем, написаних у 10—15-х роках, побачила світ уже в другій половині XIX — на початку XX ст., а то й за радянського часу. Опубліковані пізніше, вони не мог­ли мати вагомого впливу на літературний процес п, але

становлять безперечний інтерес для характеристики ос­новних тенденцій розвитку літератури взагалі і еволюції жанру української поеми зокрема.

В українській поемі від початків її існування знайшли своє місце інтернаціональні мотиви. Це виявилось у на­ціональній інтерпретації світових поемних форм і сюже­тів («Енеїда» І. Котляревського, поеми Т. Шевченка «Кавказ», «Єретик», «Неофіти», «Марія», поема К. Ду- митрашка «Жабомишодраківка»).

У написаній російською мовою «Американській ба­ладі» (1831) Опанаса Шпигоцького чи не вперше у віт­чизняній літературі оспівано національно-визвольний рух індійців проти «жорстоких білих» (колонізаторів).

Такі в основному штрихи, характерні для теорії та історії одного з найбагатших літературних видів — поеми.

 



[1]  У Ф. Прокоповича є ілюстрації з Вергілія, Тассо, П. Кохановського.

[2]  Митрофан Довгалевський. Поетика (Сад поетичний). «Мистецтво», 1973, стор. 173—185.

[3]  Д. С. Лихачев. Поэтика древнерусской литературы. Л., «Наука», 1967, стор. 40.

[4]  Іван Франко. Твори в двадцяти томах, т. 16. К., Держліт- видав України, 1955, стор. 248 (далі цитуємо за цим виданням, вказу­ючи в тексті том і сторінку).

і Гекзаметр (гр. hex — шість та metron — міра)—розмір античної системи віршування, в основу якої покладено чергування довгих і ко­ротких складів. Російські та українські поети виробили своєрідний відповідник для відтворення гекзаметра — це, як правило, шестистоп­ний дактило-хореїчний рядок.

[6]  «Манас» — киргизький народний епос, в якому відтворено бага­товікову боротьбу киргизів проти зовнішніх ворогів, колективний твір багатьох поколінь народних співців — манасчі.

Категорія: Статті

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.