Статті

ПОЛІТИЧНА ПОЕМА («СОН» ТА ІН.). СУСПІЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКА ПРОБЛЕМАТИКА І СТИЛЬ ПОЕМ «НЕОФІТИ» Й «МАРІЯ»

 

Безперечно, на розвиток політичної поезії мав вплив

В.  Капніст. Карл Маркс у своїх виписках називає його ім’я у плеяді визначних російських письменників, які ви­ступили з протестом проти кріпацтва і самодержавства *. йдеться насамперед про його славнозвісну «Оду на раб­ство» (опубл. 1806 р.).

Воззрите вы на те народы,

Где рабство тяготит людей;

Где нет любезныя свободы И раздается звук цепей:

Там к бедству смертию рожденны,

К уничтоженью осужденны,

Несчастий полну чашу пьют;

Под игом тяжкия державы Потоками льют пот кровавый И зляе смерти жизнь влекут,[1]

писав Капніст, звертаючись до царів.

Питання соціальної нерівності тодішнього суспільст­ва хвилювали різночинця К. Пузину, який продовжив викривальні традиції російської і української літератур. В його сатиричній «Оде—малороссийский крестьянин», створеній українською мовою в 1809—1814 рр., вираже­но ідею захисту закріпаченого селянства, протест проти існуючих порядків. В «одах» В. Капніста і К. Пузини відчутний вплив просвітницьких ідей XVIII ст.

V Однак до виступу на літературній арені Т. Шевчен­ка українська література не знала, що таке політична поезія. Та й самі терміни політична поезія, політична поема були вперше застосовані І. Франком у статті «Темне царство» для характеристики поем «Сон» і «Кав­каз».

Політичну гостроту і актуальність внесли у вітчизня­ну поезію декабристи, О. Пушкін, відповідно до завдань першого (дворянського) етапу революційної боротьби. Шевченко, діючи в нових умовах, уже з початку 40-х ро­ків пропагує в «Гайдамаках» ідеї всенародної селянсь­кої революції. На вищий щабель революційності підні­мається він у політичній поемі «Сон» (1844), у цілому досить докладно простудійованій радянськими шевчен-  кознавцями.

ці порівнювали поему Шевченка з «Пеклом» («Божест­венна комедія») А. Данте, сатиричними творами М. Го­голя тощо.

А Щоб художньо виразити багатогранну проблематику ( поеми, Шевченко вдається до своєрідної «фрескової» по­будови, до форми «сну», відомої в українській, російсь- І кій та світовій літературах/ Прикладів можна навести j багато. Гортаючи журнал «Молва» за 1832 р., ми у № 1 і натрапили на вірш А. Ш. (можливо, Оп. Шпигоцького)

«К Молве». Порівнюючи «Молву» з пташкою, що підня­лася «в воздух», автор, зокрема, пише:

За-верни порой в палаху,

Пожури секретарей, N

Дай щелчок аристократу,

Утьпци среди полей ,

Душ бездушного владельца.

ТЩщолюбца, земледельца, У

Приголубь-и обогрей!

Аналогічні фантастичні прийоми відомі і в народній творчості. Шевченко, приміром, знав казку про «ковер- самолет» (запис у «Щоденнику» від 28 червня 1857 р.).

У Поет вільно оперує сюжетом, своєю думкою сягає в | «часі і просторі»3> Після вступу, що має філософський ха- рактер, йде три картини: авторові сниться, що він летить над Україною, звідки переноситься в Сибір, а потім — у[2] Петербург» Відповідно зображено образи поневоленої і , батьківщини,’засланих революціонерів і царського дво- ра. Завдяки такій композиції Шевченко показав широку соціальну панораму всієї Росії, в тому числі України. \ Своєрідністю архітектоніки поеми є також те, що поет- І оповідач виступає одночасно і дійовою особою поеми; 1 він висловлює свої ліричні роздуми і судження, діє в сю- і жетних частинах твору.

І Поема «Сон» написана під безпосереднім вплищщ—’ дійсності, яку Шевченко добре знав^’Народні і повстання, визвольні прагнення у середовищі ро­сійської інтелігенції1 стимулювали політичний ріст пое- та-революціонера, який, глибоко розуміючи суспільно- політичну роль сатири, міцно стає на шлях критичного реалізму і безкомпромісної боротьби проти царсько-крі­посницького ладу. Сатира, що лише в зародковому ста­ні проявилась у «Гайдамаках», стала основним знаряд­дям у поемі «Сон». Розвінчуючи разючі контрасти і су-

 

перечності зображуваної дійсності, Шевченко спрямо­вує свій нищівний вогонь на такі соціальні явища, в яких найповніше виявляються жорстокість і потворність всієї прогнилої самодержавно — кріпосницької системи. Поет закликає до революційного знищення цієї системи («Нехай чорніє, червоніє, Полум’ям повіє…»), ставлячи на порядок денний питання, що хвилювало всіх передо­вих людей Росії: «Чи довго ще на сім світі Катам пану­вати?». Думка про необхідність боротьби з основним злом — кріпосницько-самодержавною системою прой­має весь Шевченків твір. Після поеми «Гайдамаки» і перших соціально-побутових поем у «Сні» поет на ви­щий рівень підніс ідеї всеросійської революційної де­мократії 40-х років. Поема Шевченка — своєрідний під- > сумок його роздумів про час і долю свого покоління. І\ г Ч «Сон» — поема соціальних контрастів. Змалювавшії^ .()Рчарівні картини українського пейзажу («Летим. Див­люся, аж світає…»)| автор показує страшну картину по­неволеної, закріпаченої України, шкіцові образи вдови, покриткш Як некрасовські герої з поеми «Кому на Русі жити добре», поет «летить» далі, «на край світу», в по- шуках «раю».6Над Сибіром він чур, як «загули кайда­ни», бачить між «запеклими» злочинцями «царя волі» — революціонераГобраз якого має найбільше спільних рис

з  декабристами, але є разом з тим узагальненим обра­зом політичного борця за волю — від Радіщева до пет- рашевцівіГРядки поеми Шевченка «Сон», звернені до ре- волюціонера-каторжанина «Раз добром нагріте серце вік не прохолоне!», перегукуються з словами послання

О.  Пушкіна «В Сибір»: «Не згине ваш скорботний труд і серця прагнення високе».5Контрастні й картини петер­бурзької дійсності: з одного боку — розкоші та бундюч­ність двора, з другого — низи, «вбогі», що «на труд по­спішають», «заспані дівчата», дрібні чиновники, муштро­вані солдатик

4      У центрі третьої частини поеми — образ царя Мико­ли І, в якому автор узагальнив найтиповіші риси тира- на-самодержця. В процесі творення образів царя і цари­ці поет застосував засоби сатиричного викриття: іро­нію, гротеск, елементи карикатуру, протиставляючи свою характеристику царефільб^ким одам «тупорилих віршомазів». Щоправда, при всій гротескності образів ^цартгТцариці («високий, сердитий», «вилупив баньки з ло-

ба», «одутий, аж посинів»; «Мов опеньок засушений, тон­ка, довгонога»)} Шевченко подає у них і дійсні портрет- , ні риси, відомі з нелегальної літератури, мемуарів і са- ( тиричної графіки тих часів.Я Поет розвінчує царський двір засобами прямих інвектив на адресу царя і панст­ва. Образно-символічною є сцена «генерального мордо- битія» (вислів І. Франка). Шевченко, як ніхто з поетів світу, висловлювався на адресу існуючого ладу політич­но сміливо й сатирично вбивчо, підриваючи «моральний» авторитет царя та його посіпак.#

У поемі «Сон», як відзначив свого часу М. Бєльчи- ков, Шевченко «стає поетом критичного реалізму, обли- чителем царсько-кріпосницького ладу»3.

9 Поема насичена народною мудрістю (її оповідач — людина з народу, іноді ніби простодушний селянин), у багатьох місцях відчутні фольклорні мотиви, засоби ук­раїнської народної сатири^Поет використовує народно­поетичну персоніфікацію в зображенні краси українсь­кої природи, елементи рекрутських пісень, у відступі про Полуботка — початок історичної пісні «У Глухові у го­роді». Цар, цариця і панство змальовані в дусі оцінок соціального фольклору. Народне презирство до панства помітне у висміюванні золота, розкошів. У зниженому плані поет порівнює придворних, царя і царицю з істота­ми тваринного світу («мов кабани годовані — пикаті, пузаті»; «тупорилі віршомази»; «мов сичі, надуті»; «як індики»; «неначе з берлоги медвідь виліз»; «мов та чап­ля» тощо)3У відтворенні солдатського життя Шевченко теж у значній мірі йшов від традицій народної творчості. Вплив фольклору виявився і у стилістиці поеми, в ха­рактерному вживанні часток «от», «аж», сполучника «та», невідповідних ситуації дієслів «цвенькає» (цар), «скаче» (цариця), «сопе» (старшина)£)

*с Шевченків твір — ліро-епічна поема.иТут іноді важ­ко відокремити авторську оповідь від т. з. ліричних від­ступів, які в поемі «Сон» служать не лише засобом пере­ходу від однієї картини до іншої, а й тривкою основою всієї ідейно-художньої концепції твору.п Поема багата різноманітними інтонаціями: окремі картини мають тра­гічне забарвлення, елегійний тон часто змінюється енер­гійними інвективамиіхЧисленні тематичні та лірнко-емо-

 

ційні переходи знаходять своє відображення в поетичній мові твору, його тропіці, у віршуванні, зокрема у багат­стві ритмомелодики. У поемі «Сон» є елементи роман­тичної фантастики, але поет завжди залишається на грунті реалізму. <х

«Сон» Шевченка — якісно нове явище у сатиричній літературі і України, і всієї Росії. Це перша політична поема, в якій царське самодержавство викрите з погля­ду народу, з позицій революційної демократії. У «Сні» якнайорганічніше виявився зв’язок революційного сві­тогляду поета з його творчим методом. Поема Шевченка була відгуком на найпекучіші проблеми громадсько-по­літичного життя України і Росії 40-х років XIX ст. Своєї актуальності вона не втрачала ніколи. Поема «Сон» ста­ла своєрідною енциклопедією сатиричних тем і мотивів, ідей та образів, програмою розвитку української та ро­сійської соціально-політичної сатири на весь дожовтне­вий період. «Вслід за «Гайдамаками»,— писав П. При­ходько,— поема «Сон» була одним з тих творів Шевчен­ка, які відіграли найбільшу роль у розвитку українсь­кої літературної мови. «Сон», зокрема, відкрив небаче­ні ще можливості найрізноманітнішого інтонаційного ос­мислення лексики і стилістики української народної мо­ви, показав придатність останньої для реалізації най­складніших ідейно-художніх завдань»[3].

На противагу буржуазно-націоналістичній критиці (О. Огоновський, І. Копач, Ф. Свистун та ін.), що нама­галась всіляко применшити революційне значення пое­ми «Сон», фальсифікувати її зміст, І. Франко розглядав твір Шевченка як явище світової політичної поезії. Ра­дянські шевченкознавці (М. Бельчиков, Є. Кирилюк,

І.   Пільгук, П. Волинський, Д. Чалий, П. Приходько, Ю. Івакін та ін.) всебічно дослідили й проаналізували поему «Сон», яка на другому Всесоюзному з’їзді радян­ських письменників була названа одним із найкращих взірців світової сатири.

.Політичні поеми Шевченка[4], незважаючи на цензурні заборшгЯГщё~^ XIX ст. здобули собі повсюдну славу. Але

тільки у наш час радянські вчені по-справжньому дослід­жують зв’язки Шевченкових поем з творами європей­ських літератур; їм відводиться належне місце в світо­вому літературному процесі. Розгляд поеми «Сон» вклю­чено в монографію І. Неупокоєвої «Революційно-роман- < тична поема першої половини XIX століття. Спроба ти­пології жанру» в розділі «Сатирична поема-фреска». Во­на аналізується поряд і у зв’язку з ліро-епічними твора­ми О. Барб’є, Г. Гейне, III. Петефі. Відштовхнувшись від відомої гіпотези І. Франка про типологічну подібність «Німеччини. Зимової казки» Гейне і «Сну» Шевченка (написані в один і той же рік), І. Неупокоєва висловила ряд цікавих спостережень про жанрові особливості цих поем. Або: «На відміну від «Німеччини. Зимової казки» у поемі Шевченка нема спрямованого в майбутнє фіна­лу. Структура «Сну» схожа в цьому відношенні з струк­турою «Судді» Петефі. Фінали цих поем відкрито сати­ричні».

Розуміється, дослідниця не вичерпує всіх моментів типологічних зв’язків Шевченкового «Сну». Висловлена Франком ідея про типологічну схожість творів Шевчен­ка і Гейне ще далеко не матеріалізована, як і взагалі типологія різних жанрів української літератури.

Поема «Німеччина» Г. Гейне написана в ключі гнів­ного політичного памфлета. Вона сповнена любові до рідної землі та ненависті до прусської монархії, її загарб­ницьких намірів, тевтоманії, «духу» Барбаросси, кле­рикальної реакції. Гейне пов’язував критику реакцій­ної Німеччини з революційними закликами до її пова­лення. щ

Спільність ідейно-художніх завдань обох поетів у по­рівняно однакових умовах державних монархій породи­ла схожі образи і строфи. Чимось нагадують парад- муштру, зображений у «Сні», слова:

Ще й досі гуде скам’янілий крок Ходульно, пихато, зухвало,

Неначе вони проковтнули дубця,

Яким їх колись лупцювали.

(Переклад Л. Первомайського)

А ось картина двору в поемі Гейне (і пригадуються Шевченкові «блюдолизи»):

Смерділо мопсом, таксою, псом.

Що плазом на пузі, мов гади.


Поперед троном та олтарем Лизали блювотину влади.

(Переклад Л. Первомайського)

У передмові до поеми «Німеччина» Генріх Гейне пи­сав: «…Я передбачаю галас фарисеїв націоналізму, які поділяють антипатії уряду, користуються любов’ю та по­вагою цензури і задають тон у газетах, коли йдеться про напад на інших ворогів, що одночасно є ворогами їхніх височайших повелителів». Ці слова міг би вважати свої­ми! Т. Г. Шевченко.                                                                                                                     •’

Форму «сну» вжив також англійський поет Шеллі в поемі «Королева Маб». Цей прийом допоміг йому дати огляд усіх соціальних лих у минулому і в поетові часи, намалювати картину майбутнього. Вільнодумний вірш під назвою «Сон» є і у Бернса. В ньому осміяно )догід- ливих придворних, продажність чиновників-лакуз, що­правда, дещо м’якше, ніж в українського поета.

Вже цілу «історію» має порівняння поеми Шевченка «Сон» з третьою частиною «Дзядів» Міцкевича. «Проте мова йде,— як слушно підкреслював І. К. Білодід,— не про «виучку», не про прямі запозичення, а про загальний підхід до методу, до матеріалу, про спільну, до певної міри життєву долю і боротьбу за свободу пригноблених

народів» (з доповіді «Стильова майстерність Т. Г. Шев­ченка», 1964). Досить докладно зупинився на цій проб-

* лемі Г. Вервес у монографії «Т. Г. Шевченко і Польща» (1964), в якій, між іншим, зазначається, що спорідне­ність «Сну» Шевченка і «Уривка» третьої частини «Дзя­дів» Міцкевича в тому, що обидва ці твори є зразками революційної сатири, в обох іде мова не про викриття ок­ремих вад феодально-кріпосницької дійсності, а про осуд­ження всього соціально-політичного устрою Росії того часу, в обох творах предметом сатиричного зображення виступають ті ж самі явища і факти. Проте, як підкрес­люють дослідники, слід пам’ятати і про відмінності твор­чої манери, стилю та світогляду дворянського револю­ціонера Міцкевича і революціонера-демократа Шев­ченка.

Незважаючи на складність культурного процесу, в ЗО—50-х роках розвивалась і поступово відігравала чіль­ну роль у суспільстві література на західноукраїнських землях. Якщо луна європейської революції 1848 р. дій­шла аж до Кос-Аралу, де мучився Тарас Шевченко, а

потім написав свою політичну поему-цикл «Царі», то на вулицях Львова відбулися барикадні бої. На жаль, не було тоді на Західній Україні поета, який би гідно оспі­вав ці події.

Іван Франко у «Нарисі історії українсько-руської лі­тератури до 1890 р.» писав, що «характерною появою лі­тературного руху 1848 р. треба вважати цілий ряд русь­ких віршів, писаних поляками, майже виключно полі­тичного змісту». Серед них «досить простора поема» «Гайдамаччина Тарнівська» (1846), твори К. Ценглеви- ча, М. Попеля, «сполонізованого русина», автора агіта­ційної поеми «Русин на празнику», де, між іншим, були такі строфи:

З давен давних во недолі І в нещастю русин все.

За давніх давен во неволі Перед паном карку гне.

Пани в пута нас вбивають І волочуть у свих ніг,

Пани в ярма нас впрягають

І  погнівав вже сі біг…

Відки ж панок має мати Тото право за собов:

На панщину виганяти,

Нашу пити, нашу кров?

Згадана вже поема «Гайдамаччина Тарнівська» до­сить складна за змістом, з релігійними нашаруваннями і мішаниною елементів соціальних та національних, цін­на своїми «хлопськими» признаннями:

Підем хлопці погуляти,

В крові панській ся купати,

Бо не буде добра в світі,

Поки пани будут жити…

Підсумовуючи частину творчого шляху великого пое- та-кріпака, М. Пархоменко підкреслював: «Ідея бороть­би за свободу визначила пафос і пізніших поем Шевчен­ка, в яких його історичне мислення піднялось на висоту найпередовіших революційно-демократичних ідей того часу. В цих поемах («Єретик», «Неофіти» та ін.) то пря­мо, то в алегоричній формі перегук з сучасністю ще смі­ливіший і виразніший»[5].

Сучасний угорський літературознавець Ендре Андял у статті «Тарас Шевченко» (1961) справедливо відмічав, що у Шевченковому ліро-епосі найхарактернішими є три твори: «Гайдамаки», «Сон» і «Неофіти», в яких переплі­тається минуле і сучасне і яким так властиві філософсь­кі роздуми. Сам вибір найвидатніших поем, зроблений Андялом, вартий уваги, якби тільки до цієї «трійці» до- датй такий шедевр, як поема «Марія».

Ч/Поемою «Неофіти» (1857) започатковано новий пе­ріод творчості Т. Шевченка після заслання. У єднанні з російською революційною домократією поет гідно про­довжував і розвивав революційні традиції першого по­коління борців за свободу — декабристів і в один голос з Чернишевським — «к топору зовите Русь» закликав «добре вигострити сокиру»—організувати всенародне по­встання, яке б змело кріпосницький лад і самодержавст­во. Поему «Неофіти» створено Шевченком у роки його політичної і творчої зрілості, мистецької майстерності. «Неофіти» декларують Шевченкову програму революції, несуть могутній заряд революційного подвигу «первых благовестителей свободы» і є нищівною сатирою на ми­колаївську Росію.

Ще у 1865 р. польський літератор Гвідо Батталья в праці «Тарас Шевченко, його життя і твори» наголошу­вав: «В цій поемі Шевченко проводить ту ж ідею, що і в попередніх своїх поемах «Кавказ» і «Сон». Ця сама ве­лична ідея є, так би мовити, душею «Неофітів»; і хоч втілена вона в іншу форму, однак так яскраво пробива­ється крізь неї, що здоровий простий розум спроможний зрозуміти її значення і сутність. Хто б не впізнав в кро­вопивці Нероні, що оголосив себе богом, північного ца­ря? А в тих християнських мучениках, в Алкіді,— побор­ників нової ідеї…»[6].

До того ж у декабристській літературі Рим завжди ототожнювався з Росією, а образ Нерона — з Мико­лою L

Шевченко, який тонко відчував і розумів дійсність, вловив схожість своєї епохи і епохи кривавого царюван­ня Нерона. Маскуючи такими засобами революційне спрямування твору, поет знав, що образна система пое­ми, її реальний зміст буде зрозумілий для сучасників,


і  які зустрічались з прийомами протицензурного маскуван­ня у декабристській літературі.

У Нижньому Новгороді, повертаючись з заслання, Шевченко зустрічався з І. Анненковим. У сім’ї М. Якобі він узнав, «что происшествие, так трогательно рассказан­ное Герценом в своих воспоминаниях про Ивашева, слу- чилося с супругою И. А. Анненкова, бывшей некогда гу­вернанткой, мадмуазель Поль.

Она жива еще и теперь. Меня обещали старушки познакомить с этою достойнейшею женщиною. Не знаю, скоро ли я удостоюсь счастья взглянуть на эту беспри­мерную, святую героиню» («Щоденник», 1857, 16 жовт­ня) .

Історію Івашова і його дружини розповів Герцен в епопеї «Былое и думы», назвавши її «героїчною істо­рією». Шевченко був знайомий з цією розповіддю. Дру­жина Івашова, незважаючи ні на які перешкоди з боку царя, пішла за своїм чоловіком у СиТ5ір, назавжди з’єд­навши з ним свою долю. Подвиг Івашової був не єди­ним. Це саме повторила Поліна Анненкова, яку назвав Шевченко «беспримерной, святой героиней», княгиня Волконська, долю якої добре знав поет ще з Яготина, княгиня Трубецька та ін.

Знайомство поета з «Полярной звездою» О. Герцена за 1856—1857 рр., відомості, які дістав він у нижегород­скому оточенні, нове, свіже слово про долю перших бор­ців за свободу, почуте від Анненкова, надихнули Шев­ченка на написання нових творів про декабристів. Багато цікавого могла розповісти двоюрідна сестра де­кабристів Ф. Вадковського і 3. Чернишова Марія Дорохо­ва, яку Шевченко називає своїм другом і яка, прожи­ваючи в Іркутську, весь час знаходилась в колі засланих декабристів. У своєму «Щоденнику» поет називає цю те­му «богатирською темою».

Глибоке вивчення творчості декабристів допомогло Шевченкові використати такий могутній жанр літератури, як сатира. Зразком бойової, вражаючої сатири були для Шевченка твори Рилєєва, Бестужева та ін. Поети-декаб- ристи гостро висміювали царя, «надменных временщи­ков», «неистовых тиранов». Яскравим сатиричним твором може бути агітаційна пісня Рилєєва і Бестужева «Уж как шел кузнец» (1824):

Уж как шел кузнец Да из кузницы.

Слава!

Нес кузнец Три ножа.

Слава!

Первый нож на бояр, на вельмож.

Слава!

Второй нож на попов, на святош.

Слава!

А молитву сотвори,

Третий нож на царя.

Слава!

Отже, для втілення «богатирської теми» і «дув скорбної» найбільше підходив жанр поеми. «Неофіти»’ твір, що не лише оспівує, возвеличує, а й передає | лософське осмислення дійсності, твір дуже своєрідний новаторський не лише своїм змістом, а й поетичним сті лем.

В епіграфі до поеми, взятому з біблії, сказано, щ йде час спасіння для людей. Шевченко вжив біблійн, фразу для того, щоб алегорично висловити впевиеніст революційних сил у перемозі.

Поема «Неофіти» має алегоричний характер. Але ц алегорія досить ясна. Щоб ще краще зрозумів її читач автор часто ніби «помиляється», замість Скіфії вживаї Сибір[7], римських патриціїв називає «воєводами», а пле беїв — «гречкосіями». На думку Ю. Івакіна, «вся худож ня будова твору свідчить про прагнення поета розмовля; ти з читачем езопівською мовою»[8].

Картини тогочасної російської дійсності нагадують рядки:

Мов дзвоии, загули кайдани На неофітах.

(II, 290)

Сильним у поемі «Неофіти» є ліричне начало. Воноі ніби «просвічує» увесь твір, характери, відтворені в ньої

му. «Переважання суб’єктивно-ліричного начала в «Нео­фітах»,—пише дослідник,— своєрідно позначились на кінцівках поеми. З 14 розділів поеми більше половини закінчується або авторським зверненням-закликом, звер- ненням-гаслом, або зверненням-образою, зверненням- прокляттям… Ці ударні кінцівки надають віршеві поеми активної, дійової інтонації»[9]. За жанром «Неофіти» — реалістична лірико-героїчна поема, що уславлює рево­люціонерів. Є у ній елементи романтичні та сатиричні.

Закони езопівської манери письма обумовили ком­позиційні особливості твору, його сюжет і систему обра­зів.

Починається поема прологом, який ввібрав у собі те­ми і мотиви, пов’язані з ідейним та емоційним змістом поеми. Автор передає власний світ переживань і вислов­лює думки про призначення поеми, яка мусить стати но­вим словом. Пролог розкриває політичні та естетичні погляди Шевченка, є поштовхом для розгортання ос­новної сюжетної лінії.

Композиція поеми «Неофіти» складна. В ній наявні драматичні елементи — монолог матері Алкіда, псалом Алкіда тощо. Важливе композиційне значення має та­кож пейзаж, використання кольорів.

Шевченко схиляє голову перед подвигом «лицарів святих», перед їх «святою кров’ю», пролитою в борні:

Лідійський золотий гіісок Покірився пурпуром червоним…

(Н, 291)

Ця картина нагадує розповідь декабриста В. Штейн- геля, з яким Шевченко був знайомий. «Всю ніч,— роз­повідав Штейнгель, — прибирали поранених і вбитих і змивали з площі пролиту кров. Але з сторінок історії такі плями не вибавляються» и.

Поет весь час із страдницею матір’ю. Розпач її він передає за допомогою монолога-голосіння:

О, горе лютеє моє!

Моя ти доленько! Без його Що я робитиму? До кого Я прихилюся?

(II, 292)

10                     Ю. О. І в а к і н. Сатира Шевченка. К., Вид-во АН УРСР, 1959, стор. 260.

11   С. Б. Окунь. История СССР. Иэд-по ЛГУ, 1948, стор. 47Г>.

 

В образі Алкідової матері відбилися розповіді про дружин декабристів. Це синтетичний образ тих «святих героїнь, якими захоплювався Шевченко, яких змальойЙ вав М. Некрасов у своїй героїчній поемі «Русские же! Щииьі», Материнська любов органічно пов’язана з моти­вом її ідейного прозріння. Алкідова мати втратила і си­на, і віру в бога та «кесаря». Але у великих муках вона виборола ту ідею правди, за яку загинув її син. Гіркою іронією наповнені рядки, в яких розповідається про мо­литву духовно сліпої матері за спасіння сина. Образ матері набуває глибокого соціального звучання, бо по] ет художньо переконливо показує, що з своєю сліпою вірою в ідола-кесаря Алкідова мати — «одна з тисяі рабів незрячих».

Образ матері — центральний в поемі. Є підстави гся ворити про самостійне місце цієї шевченківської герої! ні в світовій літературі. Образ матері Алкіда — це дума про серце матері покараного вільнодумця. Тут криста­лізується задум майбутньої поеми Шевченка «Марія»,] твору, який концептуально доповнить оптимістичну тра­гедію «Неофітів». В обох поемах створено образи мате-і рів, які, хоча й по-різному, пішли шляхами своїх синів- революціонерів.

Поет указував, що, незважаючи на жорстоку роз­праву катів над революціонерами, їх справа не загину­ла. На місці замученого героя Алкіда встає його мати,| щоб і далі нести «слово правди» в народ.

Образові Алкіда12 в творчості Шевченка передує] збірний образ засланого «у глибину сибірських руд» І борця (поема «Сон»), який «переростає в колосальну; постать «царя волі» — всесвітнього володаря дум, чиїі пориви і думки повинні зійти — і зійдуть — в народи яскравим цвітом…» 13. Духовний світ Алкіда спершу роз­кривається через почуття матері, потім через авторську, оповідь і лише в монологах герой розкриває свій внут-і рішній світ, своє кредо. Прийнявши нову віру — правду і гноблених — Алкід духовно пориває з матір’ю, що не розуміє свого сина — ідейного вождя неофітів.

2   Алкід — син сили, ім’я міфічного героя, велетня.

Іовиченко. Шевченко і сучасність. К., «Дніпро», 1964»

Поет змальовує «неофітів» як провісників нової со­ціальної правди. Коли їх везли в Рим на криваву роз­праву* головний герой твору — Алкід віщує перемогу, яку здобудуть «неофіти» з мечами в руках. Тоді вони

Окують царей неситих В залізнії пута,

І їх, славних, оковами Ручними окрутять.

І осудять неправедних Судом своїм правим….

(II, 289—290)

Цими словами Шевченко висловив свою віру в зброй­не повстання і перемогу народу над самодержавством, заклик зруйнувати царство Нерона не християнськими, а революційними методами.

У сатиричному змалюванні образу Нерона, самоза­коханого, жорстокого тирана поет не обмежується лише дискредитацією Миколи І. Тавруючи миколаївський режим, він таврує Олександра II та будь-який режим сваволі і тиранії. За допомогою спеціальних лексично- фразеологічних засобів осміяно слова із істинних цар­ських указів: «самі благоволили дать». Зумисна огрубле- ність лексики теж створює відповідне ставлення до Нерона:

Не громом праведним, святим Тебе уб’ють. Ножем тупим Тебе заріжуть, мов собаку.

Уб’ють обухом.

(II, 291)

Використовуючи географічні назви, імена римських діячів, міфологічні назви, безліч деталей римського по- буту (Тібр, Сіракузи, Аппіїв шлях, Нерон, Декій, Гіме­ней, Капітолій, Лета, Алкід, гетери, пенати, сенатори, патриції, гладіатори та ін.), поет відтворює колорит римської дійсності. Але одночасно з цим він вкраплює в художню тканину окремі деталі сучасності, які пору­шують римський колорит. Такі слова, як воєвода, ост­рог, сенат, плебеї-гречкосії, бульвар мести, розкидані по всій поемі, дозволяють читачеві зрозуміти задум пое­ми         викриття всієї системи самодержавства.

У спогадах Поліни Анненкової (Гебль) читаємо: «Кн. Трубецкая рассказывала мне, когда я приехала в

 

ком. Коломийковий розмір допомагає передати зміну настроїв, переходи від гнівної сатири до лірики, від па- тштики до епічного викладу. В «Неофітах» цим же роз­міром написано псалом Алкіда, саме за допомогою на­родного метру і повторення милозвучних голосних по­ет перетворив релігійний гімн на революційний. Якщо , к<і до цього ще додати, що Шевченко вживає старослов’я­нізми, то стане зрозумілою ота урочистість і піднесе- I ність звучання псалма Алкіда.

І прилетять зо всього світа Святиє мученики. Діти Святої волі.

(II, 285)

Хвала вам, лицарі святиє!

(II, 291)

Те саме слово наповнюється іронією, сарказмом ли вживається на означення «кесаря обожненого»:

Де ти сховалась? Чом на його,

На кесаря свого святого,

Не кинулась? Бо стерегли…

(II, 292)

За ним, твоїм Юпітером святим,

Залізну браму зачинили.

ЇЖ 292)

Наявність у поемі епічних картин, ліричних автоі ських відступів, монологів героїв визначили складну і ритмомелодику. Розмір «Неофітів» в основному — ЯМі бічний, він ніби засвідчує відому поемну традицію. Метр, римування, строфіка відбивають динаміку змієїд твору. Дослідники ритміки Шевченка відзначали своє* рідність морфології рими поета, яка визначається у повторах закінчень і звукових груп, що найчастіше виступають як звукові пари і займають різноманітні по^ зиції в структурі слова. Наприклад: кесар-Зевеса, куми- ра-мірро, різниці-патриції, назореїв-Колізеї, привела-за- ревла, пронеслась-сховалась-кинулась, одпочила-силу, раз-спас тощо.

А ось як «озвучено» за допомогою алітерацій та асо­нансів один із драматичних уривків поеми: —

Арена звірем заревла.

А син твій гордо на арену,

Псалом співаючи, ступив.

І п’яний кесар, мов скажений,

Зареготавсь. І леопард Із льоху вискочив на сцену,

Ступив, зирнув… І полилась Святая кров. По Колізеї Ревучим громом пронеслась І стихла буря.

(II, 292)

Оригінальною є строфіка у поемі Шевченка. Строфа виразно вимальовується лише тоді, коли весь інтонацій­ний лад вірша і логіка композиції легко вкладається у відповідні строфи. Але коли «перехід до нової інтонацій­но-змістової частини в творі не збігається за місцем із закінченням строфи, тоді графічно строфи не виділе­нні» Ш Роль інтонаційно-віршового поділу виконує пауза між рядками, в середині рядка, між строфами.

Ще живуть,

І богу моляться, і мруть Хрещені люде.

Хрест високий На кладовищі трохи збоку Златомальований стоїть.

(II, 280)

Пауза створює безперервну плинність думок, передає зміну настрою, почуттів.

Багатство емоцій, переживань героїв поеми лише од­ними засобами ритмомелодики передати неможливо. Шевченко посилює емоційність вірша використанням | синтаксичних фігур, зокрема поєднанням синтаксичного паралелізму з анафорою:

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

(II. 281)

Аналіз поеми показує, що цей твір — свідчення ново­го поетичного злету генія Шевченка. Не «недогарок та­ланту» повернувся із заслання, як твердили українські буржуазні націоналісти, а поет, геній якого подарував людству твір високого ідейного гарту, епічне поетнчне

Ямб — НЄ ЄДИНИЙ розмір, застосований В поемі. ВІН                 із г. К. Сидоренко. Ритміка Шевченка. Вид-во КДУ, 1967

іноді змінюється коломийпцим чотирнадцятискладни- стор. 173.

X                                                                                         /_]к 121

 

полотно, що стало одним з найвизначніших революцій­них творів у світовій літературі.

У «Неофітах» єдиним сюжетом об’єднуються ліричні філософські роздуми і гнівна сатира, героїчна патетика революційної боротьби і сила материнського почуття. Твір Шевченка — зразок історичної ліро-епічної поеми ■ нового типу, з соціальними узагальненнями, політичним спрямуванням, сатирнко-викривальними елементами та романтично-піднесеною героїкою революційної бороть­би. Все це дає підстави говорити, що Шевченко створив таку ліро-епічну поему, в якій дано високоузагальнене синтетичне зображення епохи.

У поемі «Неофіти» Шевченко вперше використав алеї горичний образ сокири, який повториться у наступних його творах — «Я не нездужаю нівроку», «Марія», «Бу/ вали войни й військовії свари» 16.

Від «Гайдамаків» Шевченко прийшов до «Неофітів/ де, як влучно висловився Л. Новиченко, «героїка паї ріотично-визвольної боротьби тісно переплітається з г- роїкою революційного подвигу» 17.

Продовжуючи кращі традиції політичної поезії д- ^абристів, Шевченко піднявся у «Неофітах», як і у всі своїй творчості, до ідей всенародної революції — голов­ної програмної настанови російської революційної де- мократії.

Буржуазно-поміщицька критика намагалась всіляко, притупити революційний вплив «Неофітів», знецінитй їхню мистецьку вартість. Наприклад, А. Лисовський у книжчині «Главные мотивы в поэзии Т. Г. Шевченко»; (1896) «нашіптував»: «Вся история в «Неофитах» рас-і сказана слабо, бедно, характеры не выяснены; сильные, драматические положения совершенно не разработа-/ ны…». У своїх «коментарях» до поеми буржуазний на­ціоналіст Б. Лепкий зображував Шевченка «народо-і любцем, філантропом і віруючим християнином». Частої елементи фальсифікації проникали в перекладацьку практику. Так, у «Кобзарі», що вийшов у перекладах російською мовою 1911 р. (за редакцією М. Славин- ського), строфа з присвяти була нарочито перекручена.:

16 В. Косяк. Эпос революционного подвига.— «Советская-‘Ук- ранна»; 1961, № 1, стор. 151.

1 Л. Новиченко, Шевченко і сучасність, стор. 87.

 

Упаде колись на землю I притчею стане Розпинателям народним, Грядущим тиранам.

Упадешь и веще встанешь Огненным виденьем И навеки притчей станешь Новым поколеньям.

 

Поема «Марія» — річ етапна в творчості Т. Шевчен­ка. У ній виявились довгі пошуки позитивного епічного героя. Досить своєрідно відгукнувся поет на революцій­не піднесення в Росії кінця 50-х років XIX ст. Поема гідно вінчає Шевченків ліро-епос. Уже давно критика (І. Франко, А. Луначарський та ін.) визнала, що укра­їнський поет не має аналогів у світовій літературі в ре­волюційному опрацюванні біблійного сюжету. Поема «Марія» зібрала численну літературу—різного роду відгуки, особливо після її першого видання в Росії (1907 p.). Радянське шевченкознавство дало цьому ви­датному творові Шевченка наукову оцінку (праці О. Бі- лецького, М. Рильського, Є. Кирилюка, Є. Шабліовсько- го, І. Пільгука). Почалося і спеціальне коментування та дослідження поеми [10]. Все це не виключає, а тільки підкреслює потребу окремої (хай поки що невеликої) різноаспектної розвідки про «Марію», бо, скажімо, в «Іс­торії української літератури у восьми томах» (т. 3) цій поемі відведено лише три сторінки, а в підручнику «Іс­торія української літератури» (автори П. К. Волин­ський, Ю. С. Кобилецький, І. І. Пільгук, П. П. Хропко) — чотири. Найбільше досягнення у вивченні поеми «Ма­рія» в дожовтневому шевченкознавстві — студія І. Фран­ка «Шевченкова «Марія», написана в 1913 р. й вперше надрукована 1917 p., вже по смерті автора. Переважна більшість положень цієї класичної праці не втратила свого значення і сьогодні.

Виникнення задуму поеми «Марія» вчені пов’язують з листами Шевченка до В. Рєпніної від 1 січня і 7 берез­ня 1850 р. У першому з них засланий пост писав про намір «анализировать сердце матери по жизни святой

 

Марии», в другому — повідомляв про читання біблії, вна­слідок чого народилась ця думка— «описать сердце ма­тери». Дослідники випускають з поля зору ще один важ­ливий факт: знайомство Шевченка (через Броніслава Залеського) з поемою Богдана Залеського[11] «Найсвяті- ша родина», в якій польський поет теж змальовує жит­тя Марії.

Поему «Марія» написано в Петербурзі у жовтні-лис- топаді 1859 р.19.

До того Шевченко, як відомо, відвідав (утретє) Ук­раїну, де в розмовах з народом, окрім інших «гріхів», виявив «богохульське» ставлення до богородиці, назвав­ши її «покриткою»20. Шевченкознавці вважають, що вірш «Во Іудеї во дні они» був спочатку задуманий як вступ до поеми. В ньому, між іншим, говориться:

Спаси ти нас,

Младенче праведний, великий,

Од п’яного царя-владикиї

Од гіршого ж тебе спасла Твоя преправедная мати.

(II, 352)

Головною причиною вилучення вступу була, очевид­но, «сюжетно-композиційна невідповідність цієї частини задумові всього твору»21. Багато спільного з ідейним змістом «Марії» має раніше закінчена поема «Неофіти» (1857), що разом утворюють своєрідну, умовно з’єднану епіко-поетичну дилогію. Поеми єднав насамперед образ матерів, які після загибелі синів понесли полум’яне «слово правди» в народ.. В образі матері Алкіда криста­лізується задум майбутньої поеми «Марія». В обох пое­мах у біблійні образи вкладено новий соціальний зміст. Схожі вони поетикою і стилем.

Не останню роль для визрівання і реалізації Шевчен- кового задуму мало глибоке знайомство з картинами сві­тової класики на теми «святої родини». Така можливість була надана йому ще під час навчання в Академії ми­стецтв.

Які ж джерела поеми? Шевченко використав для сво­го сюжету скупі євангельські розповіді про Марію, її обручення з Иосифом, про благовіщення і мандрівки «святої родини», про дитинство, проповідницьку дія­льність і смерть Ісуса, про останні роки життя Марії. Із євангельської легенди поет узяв назви місцевостей, імена героїв. Іван Франко в праці про Шевченкову «Марію», докладно проаналізувавши ці «паралелі» з канонічних євангелій, вказав на головну роль поетової фантазії, ін­туїції при написанні поеми. Шевченко був обізнаний та­кож з апокрифічною, та народною іконографічною тради­ціями зображення богоматері в життєвих, «земних» об­ставинах. У цих джерелах було прагнення возвеличити Марію, про котру в канонічних євангеліях писалося ду­же мало й туманно. Навіть в офіційних виданнях наголо­шувалось, що «дальнейшие обстоятельства жизни бого­матери (після народження сина.— М. Г.) мало раскрыты в евангельской истории» 22.

Відомо, що, незважаючи на суворі церковні канони.

21    Ф. Ващук. Поема Шевчепка «Мар1я» в редакциях ! пар1ан- тах, стор. 142.

22    Справочный энциклопедический словарь. Издание К Крайя, т. 2, СПб, 1849, стор. 379.

навіть до іконопису під впливом розвитку суспільних ідей проникали нові мотиви та віяння. «Образ богоматері, може, більшою мірою, ніж інші релігійні сюжети, відкрив для митця можливість втілювати свої реальні уявлення про людину та її почуття і став основою для створення узагальненого поетичного образу української жінки- матері»[12]. Виробився «місцевий» тип Христа, Марії («Волинська богоматір» та ін.). Христос під пензлем міс­цевих художників перетворювався іноді у гарного паруб­ка в вишиваній сорочці тощо. В кінці XIX — на початку XX ст. реакційне духовенство за згодою самодержавства знищило цілу низку іконографічних пам’яток мистецтва, які, на його думку, прищеплювали «плотські почуття». «Можливо, ні про одного персонажа,— пише письменни­ця Ольга Чайковська,— не складалось стільки легенд, як про богородицю. Трагічна доля жінки, яка випещувала сина, знаючи наперед, що його відберуть у неї і замучать, не могла не тривожити уяву людей. А там, де вона роз­тривожена, вступає у свої права поезія — проста і по- людськи справжня»[13]. «Владимирская Мария» в оцінці О. Чайковської — «свідчення літературного і живописно­го генія народу, що створив цей глибокий образ». Дослід­ниця наводить дуже цікаві народні голосіння богоматері, яка, дізнавшись, що її синові загрожує в Ієрусалимі за­гибель, «ударилась о землю» і стала плакати-молити не­покірного Христа:

Увы мне, сыра земля, возьми мя к себе,

Сыне мой любезный, надежда моя,

Пошто не послушал матери своей![14]

Образ Йосипа, що за біблійним оповіданням дав при­тулок Марії, яка народила сина Ісуса, часто був об’єктом зображення у фольклорних творах. Йосип п’є горілку і частує інших (казка «Про бога і святого Йосипа»), сви­ще й лається (колядка «Запріг Іозеф кобилу в візок» то­що) [15]. А ось характерна «Вірша на Великдень»:

 

Се-ж Марія серед ночы Пустылася зо всій мочы Плакати ма гроб Хрыстов,

На Голгофу миж кустов.

Не боялась синагоги,

Подряпала вельми ногы И попала там Хрыста.

Вин-же їй сказав спроста:

Чого, Марусе, так ты плачеш?

Я воскрес — сама ты бачыш…[16]

‘Гема Марії знайшла певне місце і в творчості укра­їнських письменників XVII—XVIII ст. Івана Величков- ського («Млеко от овцы пастыру надежное») та Ант. Ра- дивиловського («Огородок Марій Богородицы»).

Шевченкові імпонували насамперед ті твори світової та російської художньої літератур, автори яких «вільно» ставились до біблійних сюжетів, переосмислювали їх, возвеличуючи людину, земне життя. А такі видатні поети, як Данте, Мільтон, ІІІеллі, Байрон прагнули в біблійних образах осягти філософську і політичну суть своїх епох. Антирелігійні поеми французького поета Парні «Війна древніх і нових богів» (1799), «Втрачений рай» (1805) та ін. були визнані його сучасниками як помітне явище не лише в історії поезії, айв історії революційної думки. Проти одного із канонів церкви — легенди про «непороч­не зачаття» Марії виступив О. Пушкін у поемі «Гавриї- ліада». Для поезії декабристів характерним було вико­ристання мотивів біблії з метою утвердження високого громадянського стилю і вислову волелюбних ідей.

Великим імпульсом для написання поеми Шевченка «Марія» була живописна традиція, добре знані поетом і художником щедеври доби Ренесансу. «Якщо в середньо­вічній теології визнання бога, як джерела краси, слугува­ло підставою для приниження земної краси і тілесної зо­крема, то мислителі і видатні митці доби Відродження розглядали божественне походження природи, земної краси, як доказ її найвищої цінності. Саме реальне життя

і  сама реальна людина підноситься до рівня божествен­ного»[17]. Як сцени з реального життя трактує релігійні


сюжети в своїх картинах «Тайна вечеря», «Мадонна Бе­нуа», «Благовіщення», «Мадонна Літта», «Мадонна в скелях» Леонардо да Вінчі. Така ж земна, життєва серія «мадонн» у Рафаеля, особливо його славнозвісна «Сік- стинська мадонна» — найглибше і найпрекрасніше вті­лення теми материнства. Приблизно до 1529 р. відносить­ся картина італійського художника Порденоне «Диспут про непорочне зачаття». Значний інтерес викликають по­лотна «Марія за читанням» Лоренцо Касти, «Св. родина з Єлизаветою і маленьким Іоанном Хрестителем» Ман- теньї, «Свята ніч» Корреджо та ін.

Як художник Шевченко був грунтовно обізнаний з сві­товим образотворчим мистецтвом. Він вивчав його в Ака­демії мистецтв, бачив в Ермітажі, у кращих зібраннях Пе­тербурга[18]. Вже після заслання О. Нікітенко подарував Шевченкові свою працю «Рафаелева Сікстинська мадон­на»— відбиток публікації в «Русском вестнике». Та поет, виношуючи тоді задум «Марії», не міг сприйняти оцінок і рекомендацій Нікітенка, який вважав, що картина «изъя- снителя христианства» Рафаеля — взірець «невеществен­ной, небесной красоты», «таинство высшего мира», «дух божий». «Чем более вы в нее всматриваетесь,— повчав

О.  Нікітенко,— тем становитесь уединеннее и недоступнее шумным тревогам и волнениям земным» [19]. Натяк недво­значний.

Світ Рафаеля і Рембрандта, Тіціана і Мурільйо був близький і зрозумілий Шевченкові. Як Рафасль відтворив на полотні «своє власне уявлення про ідеал жіночої кра­си», так і Шевченко у поемі «Марія» возвеличив «матір молодую з своїм дитяточком малим». Шевченко знав по­лотна Рафаеля, Рембрандта і Мурільйо під спільною назвою «Свята родина». Він копіював картини й офорти Рембрандта, вникаючи у в його мистецтво світ­лотіні, а товариш Шевченка по/Академії Г. Михайлов скопіював «Святу родину» Рафагеля. Показово, що Ремб­рандт відтворив побутові деталі, коли Марія жила в старого теслі, а Мурільйо надав своїй «Святій родині»

29   Див.: А. Сак. Т. Г. Шевченко і західноєвропейська художня культура. У зб.: «Шевченко — худзжник. Матеріали наукової кон­ференції, присвяченої 100-річчю з пня смерті Т. Г. Шевченка». К., «Мистецтво», 1963, стор. 5—17.

30   А. В. Никитенко. Рафаэлева Сикстинская мадонна.— «Рус­ский вестник», 1857, № 19, стор. 8.

жанрового трактування, зобразивши святих у вигляді се­вільських ремісників.

Заслуговує на увагу цікава думка, що за ідейним задумом поема «Марія» є ніби продовженням «Неофітів» і перегукується з картиною О. А. Іванова «Явлення месії народу»[20], що її вже сучасники трактували як глибоко народну, бо тут, за словами І. Рєпіна, «изображен угне­тенный народ, жаждущий слова свободы, идущий друж­ной толпой за горячим проповедником — «предтечею» [21].

Ймовірно, що Шевченко знав про німецького філосо- фа-матеріаліста Л. Фейербаха, який виступав за респуб­ліканські порядки, пропонував створити нову релігію без бога, що обожнювала б саму людину. Завдяки своїм про­гресивним рисам — критиці релігії й матеріалістичному гуманізмові — фейєрбахіанство вплинуло на творчість революціонерів-демократів. «Ми не знаємо,— зауважував

О.  Білецький,— чи читав Шевченко іншу книгу (крім «Біблії».— М. Г.), духом якої насичена вся його поема. Але книгу цю добре знали представники західної і росій­ської революційної демократії. Нею цікавився Черни- шевський і його найближчі соратники. Цс — «Сутність християнства» Фейербаха, що вийшла у 1841 р.»[22]. Не дивно, що буржуазно-націоналістична критика, дорікаю­чи поетові за «зниження» життя Святої Діви до звичай­ної, людської романтично-індивідуальної трагедії» (Д. Чижевський), всіляко притягувала поему Шевченка до філософії Д.—Ф. Штрауса (Л. Білецький). Що зав­годно, тільки щоб не матеріалістичні джерела, від яких уже й близько до марксизму.

Зміст поеми, її проблематика виходять далеко за межі біблійної сфери. Як справедливо стверджує Ю. Івакін, «у християнському міфі про Марію Шевченко знайшов сюжет, який дозволив йому не тільки створити апофеоз жінки-матері, а й порушити загальні проблеми своєї до­би — служіння правді, самопожертви й вірності ідеалу. Ці проблеми, до речі, зовсім не здавалися тоді надто аб­страктними: то була доба суспільного піднесення, коли кращі сили нації йшли в революцію, свідомі долі, яка на них чекала. І мораль Шевченкової поеми відповідала їх ідеалам і прагненням»34. Отже, біблійна канва виявила­ся придатною формою для вислову зв’язку минулої бо­ротьби з сучасністю, філософського осмислення класової боротьби зображуваної епохи.

З історії суспільно-громадської боротьби відомо, що на певних її етапах ватажки повсталих мас у своїх зак­ликах використовували «святе письмо», біблійну симво­ліку. «…Кромвель і англійський народ,— писав К. Маркс у грудні 1851 р.,— скористались для своєї буржуазної ре­волюції мовою, пристрастями й ілюзіями, запозиченими з Старого завіту»35. Те саме можна сказати і про «Кате­хізис» російських декабристів. Ще в молоді роки біблійні тексти для жартівливого забарвлення гострих політичних висловлювань проти царизму використовував у своїх ли­стах і статтях М. Чернишевський.

Критично сприйнявши євангельську легенду і все те, що було до нього в мистецтві на тему «святої родини», Шевченко як філософ-матеріаліст виробив нову концеп­цію образів Марії та її сина — борців за правду, «за во­лю святую», за народ. Пробудження жінки до активного громадського життя в творах Шевченка останнього пе­ріоду виступило як одне з найважливіших явищ життя народу 50-х років XIX ст. Це знайшло свій відгук і в ро­сійській літературі (поема М. Некрасова «Російські жін­ки», статті М. Михайлова про рівноправність жінки в «Современнике»), Актуальними були також питання вож­дя і маси, проблема героя в зв’язку з революційною си­туацією в Росії. Надто відчутний підтекст Шевченкової «Марії»: сум за правдою, ненависть до всякого понево­лення. Зв’язок поеми з сучасністю, безперечно, виявляє ідейно-художнє спрямування твору в цілому.

В такій інтерпретації тема Марії — не біблійна, а власна Шевченкова. Тут напрошується паралель з Фран­ковим «Мойсеєм». Зазначивши, що поема «Мойсей» май­же вся основана на біблійних темах, і Франко наголо­шував, що головною темою він зробив смерть Мойсея як пророка, не визнаного своїм народом. «Ся тема,— писав

34      Ю. О. Івакін. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847—1861 рр„ стор. 288.

35      К. Маркс і Ф. Енгельс. Твори, т. 8. КІ Держполітвидав України, 1961, стор. 114. ^

поет у передмові,— в такій формі не біблійна, а моя влас­на, хоч і основана на біблійнім оповіданню»30.

І хоч у поемі «Марія» є натяки на поразку попередніх революційних поколінь, образи її осяяні ідеалами нового етапу російського визвольного руху, що почався в другій половині 50-х років. Біблійні образи, таким чином, слу­жать агітаційній меті. Боротьбу раннього християнства як рух народних мас проти гнобителів змалював Шев­ченко і в «Неофітах», і в «Марії» з тим, щоб закликати трудящі маси на боротьбу з сучасними йому патриціями, неронами, іродами.

Питанню «Шевченко і біблія» присвячено ряд статей радянських шевченкознавців, але його не можна вважати повністю дослідженим. Є літературознавці, які всіляко відгороджують Шевченка від біблійної лектури, забува­ючи при тому, що світове мистецтво досить часто живи­лося біблійними мотивами і сюжетами. Так, наприклад,

І.  Саєнко в змістовній у цілому статті «До з’ясування біблійних мотивів і образів у творчості Т. Г. Шевченка»[23] зображує справу так, ніби на засланні поет читав біблію «вимушено, з важкої необхідності». А до того? Шевченко ставився до біблії досить критично, особливо до «Апока­ліпсиса». Він сам виражає свою прихильність до «біб­лійної поезії», осуджуючи при цьому «Апокаліпсис» як «боговдохновенную галиматью» (запис у «Щоденнику» від 16 грудня 1857 р.).

З позицій революційного демократа Шевченко дав прекрасну обробку циклу «Псалми Давидові» (1845).

1. Саєнко ілюструє це.

У псалмі 81 сказано: «Бог стал в сонме божнем, среди богов произнес суд». Шевченко висловлює революційну думку:

Між царями й судіями На раді великій Став земних владик судити Небесний владика…

І далі: «Доколе вам судить неправедно и оказывать лице­приятие нечестным? Судите бедного и сироту, гонимому

 

и нищему оказывайте справедливость. Избавляйте бед­ного и нищего, из рук нечестных исторгайте».

У Шевченка:

Доколі будете стяжати І кров невинну розливать Людей убогих? а багатим Судом лукавим помагать? бдові убогій поможіте,

Не осудіте сироти І виведіть іа тісноти На волю тихих, заступіте .

Од рук неситих.

(І, 342—343)

«Марія» була одночасно і антирелігійним твором (хоч такої мети поет спеціально не ставив перед собою), тво­ром, що розвінчує християнську містику, а, отже, спря­мованим проти православ’я — опори самодержавства. У ній відбито боротьбу двох світоглядів — філософсько-ма­теріалістичного і релігійного.

Царська деспотія знищувала окремі об’єднання бор­ців, але на зміну їм ставали інші, загартовані в боротьбі, прагнення до оновлення світу не вбити — таке ідейне спрямування поеми, суть самого образу Марії. Очевидно, є аналогія між боротьбою раннього християнства і того­часною боротьбою російських революціонерів проти ца­ризму. Тим більше, що навіть у самій лексиці поеми на­явні вислови, близькі до сучасних поетові гасел. Соціаль­ні і морально-оціночні означення спроектовані на поетову] сучасність, на російську дійсність тих років.

Момент створення «Марії» — то був час активної- співпраці Шевченка з російськими революціонерами-де-) мократами, час нового суспільно-громадського піднесен-І ня в країні.

Буржуазно-націоналістична критика твердить, що! «Марія», як і попередні ліро-епічні твори Шевченка,—! «байронічна поема». Така, з дозволу сказати, точка зору^ не витримує ніякої критики. Разом з тим стає зрозумілим,^ чому націоналістичні «інтерпретатори» Шевченка не бачать ніякої різниці між його поемами різних періодів. Вони не можуть (або не хочуть) збагнути поетової евр-і люції від романтизму до реалізму, всієї художньої сй-І стеми Шевченка, який, загартовуючись у революційній боротьбі, під впливом матеріалістичної естетики російсь-І ких революціонерів-демократів, збагачував свій творчий

метод дав світовій літературі зразки критичного реаліз­му, зокрема і в поемах «Неофіти», «Марія», написаних ним після заслання, в період великого творчого піднесен­ня, а не «спаду».

Своєрідність поеми «Марія» полягає в тому, що Шев­ченко наповнює по-своєму інтерпретовану біблійну фа­булу сучасними йому мотивами, «революціонізує» цей сюжет.

/ За жанром «Марія»—ліро-епічна поема з символіч­но-філософським і політичним підтекстом. У поемі широ­ко зображено життя і побут народу, соціальне тло епохи. Є у ній елементи романтичної патетики, що ріднить її з пушкінськими поемами про сильні особистості, які праг­нуть свободи. Земні реалістичні барви поєднуються з символічними сценами. Пафос возвеличення (н дн- ному випадку — матері, революційної боротьби), такий властивий поемному жанрові, проявився в «Марії» в обсягах, яких не знав жодний ліро-епічний твір Шевчен­ка. Важливу роль у поемі відіграють творчо використані поетом «засоби живопису» (кольористичні образи), бли­скуче сполучені з метафоричними можливостями слова. Весь твір пройнятий духом соціального історичного оп­тимізму. Центральний образ поеми — образ Марії — базується насамперед на глибокому психологічному аналізі. Всі інші засоби — стилістичні, «кольористичні», народнопоетичні — підпорядковані головній меті: пока­зові діалектики душі героїні, розвиткові її характеру — спершу молодої дівчини-наймички, згодом матері, жін- ки-громадянки.

Здається, є всі підстави говорити про символічно- філософський підтекст поеми «Марія», а не про її алего­ричність, що мало місце в працях деяких сучасних шев­ченкознавців. Особливо переконливо заперечив алего­ричність поеми, її біблійний сюжет як форму маскування в творі російської дійсності Ю. Івакін, але він сам теж дав підстави для роздумів. У своїх коментарях дослідник, навівши уривок з поеми, зокрема, пише: «Цей ліричний відступ має, звичайно, не біблійного, а сучасного постові соціального адресата. «Сліпі і малиє душою»— це сучас­ні «раби, всі ті, хто примирився з самодержавно-кріпос­ницьким ладом (постійний у Шевченка мотив осудження суспільно! пасивності). «Душеубійиі». яким поет загро­жує революційною розправою,— панівні перетни імнепії

Романових»[24]. Або: «Таким чином, наскрізний в поемі мотив самопожертви набирає зовсім не релігійного, а революційного змісту (в євангелії Христос розіп’явся, щоб спокутувати «гріхи» людства). Безперечним є зв’язок цього мотиву з тогочасною російською дійсністю: поет був свідомий того, яка сувора доля чекає в царській Ро­сії борців за свободу» [25].

Автори філософських поем, на думку І. Неупокоєвої, прагнуть «виразити найбільш значні події та ідеї епохи в образах, головним поетичним «нервом» яких є напру­жена поетико-філософська думка, котра прагне вловити нові явища суспільного й духовного життя своєї епохи, нові суспільні зв’язки й відношення і виразити їх у фор­мі найбільш узагальненій, що становить собою сплав ви­щих досягнень соціально-філософської й художньої думки своєї епохи з віковими образами, створеними на­родною поетичною свідомістю»[26]. Навряд чи можна повністю заперечити дотичність цих слів до поеми Шев­ченка «Марія». Про «величаву символіку» в «Марії» пи­сав А. Луначарський [27].

Композиційно поема «Марія»—гармонійно викінче­ний твір. На початку вона витримана в ідилічній тональ­ності. Цьому підпорядковані і зображення психології героїв, і пейзажі, і ритмомелодика. З моменту появи «провозвісника месії» в кущі (наметі) дія починає розгортатись. Ніби зрушило з місця і саме серце Марії. Вона відчуває внутрішню тривогу за долю майбутнього сина, хоче бачити в ньому гідного спадкоємця, «розп’я­того за волю мужа». Нарешті Марія «трепетно» усвідом­лює, що її син —«месія», проповідник правди на землі. Це кульмінаційна точка твору, «чудотворний переворот» (І. Франко) матері, що, активно сприйнявши вчення сво­го сина, свідомо пішла його дорогою. Так, відштовхнув­шись від біблійного сюжету, секуляризувавши[28] його, Шевченко розгорнув історію матері, яка виховала сина- правдоборця, пройнялася його волелюбними ідеями і

 

стала натхненницею на дальшу боротьбу його послідов­ників. Поемі властива епічна цільність і зв’язаний ви­клад епізодів. Авторські відступи — це, з одного боку, висловлені поетом співчуття головним героям поеми, насамперед, Марії, її синові, з другого — то політичні інвективи Шевченка, в яких «заземлено», «осучаснено» сюжет поеми.

Образи (персонажі) поеми Шевченко спустив з біб­лійних верховин на земний, реальний грунт, до рівня зви­чайних людських взаємин. Герої поеми «святі» своєю самопожертвою в ім’я правди і волі «на землі». Поет розвінчав християнську містику, втілення «месії» через діву Марію. Народження Христа — результат земного кохання селянської дівчини-наймички і «молодого ди- вочного гостя», апостола [29]. Марія, як і старий убогий тес­ля Йосип, захоплені проповіддю апостола, соціально-ви­звольний пафос якої надто очевидний. Недаремно його — батька «месії» — розп’яли «ті», імущі, страшні і ненавис­ні володарі світу.

Вже було сказано про психологічне трактування Ма- ріїиого образу. Шевченко застосовував цей прийом і рані­ше («Катерина», «Наймичка»). Але в тканині поеми «Марія» є ще й «накладка» урочистого, високого стилю. Конкретна розповідь починається майже в казковому ключі:

У Йосипа, у тесляра Чи бондаря того святого,

Марія в наймичках росла…

(II, 353—354)

Як відомо, біблійно-євангельська традиція зображу­вала Марію дуже скупо, боячись порушити легенду про «непорочне зачаття». Наперекір церковному аскетизму Шевченко чи не вперше в історії світового мистецтва приділив Марії стільки уваги, показав її ніжне дівоче і мужнє материнське серце, самопожертву борця, тобто високі людські якості. І характерно, що почуття Марії- матері виступають в органічній єдності з її громадянсь­кою свідомістю. Поет по-своєму «обожнює» Марію, але


це було схиляння перед матір’ю у вселюдському, земно­му розумінні. Навіть оті вступні рядки, що мають харак­тер молитви («Все упованіє моє На тебе, мій пресвітлий раю…»), сповнені виразного суспільно-громадського змі­сту і соціального протесту, мрією про час, коли для «окрадених, сліпих псвольників» «процвітуть убогі села».

Марію зображено в типових життєвих обставинах. Вона — сирота, наймичка, покритка — весь час у праці: пасе козу, «вовну білую пряде», носить воду, пере, шиє і /і навіть колиску плете. А як зворушливо ласкаво доглядає / й виховує вона сина! Від наймички до апостолки — тср- « нистий, але світлий шлях Марії. Це Шевченкове уза­гальнення жінки першої половини XIX ст., а ще більше— мрія поета, речник його ідей.



[1] В. В. Капнист. Собрание сочинений в двух томах т I М.—Л., Изд-во АН СССР, 1960, стор. 89.

[2] V Реалістична сатирична поема антимонархістського і антикріпосницького спрямування, один із шедеврів сві­тової політичної поезії «Сон», була відгуком на найпеку- чіші проблеми громадсько-політичного життя України і Росії 40-х років. Створена 1844 р. («8 іюля 1844. С.-Пе- тербург») після першої подорожі Шевченка на Україну. Автограф твору записаний поетом в альбом «Три літа». Збереглися також численні її списки. Свою політичну поему Шевченко створив не для легального поширення. Вперше «Сон» видано 1865 р. у Львові за рукописним е списком, у Росії — частково 1867, повністю— 1907 р.

Авторський підзаголовок поеми — «комедія» вказує і на 1 жанрове забарвлення твору,„і _щ характер відображен- ня дійсності. Зважаючи на сильний публіцистичний і струмінь та історичну конкретність Тнїкриття російсько- / го самодержавства,’поему «Сон» можна вважати і пам- флетом^Вагато спільних типологічних рис має Шевчен- кова поема з творами російської нелегальної революцій­но-демократичної сатири, А. Міцкевича («Дзяди»), Г. Гейне («Німеччина. Зимова казка»). Літературознав-

[3] П. Г. Приходько. Поема Т. Г. Шевченка «Сон». K., Вид-во

АН У PCP, 1957, стор. 187.

[5] М. Н. Пархоменко. Т. Г. Шевченко—великий украинский поэт. М., «Знание»», 1964, стор. .25.

[6]____________________________________________________ «Світова велич Шевченка», т. 3. K., ДВХЛ, стор. 221        222

[7]   І. Фрапко з цензурних міркувань теж застосував такий, як У Шевченка, прийом у «Тюремних сонетах», замінивши слово «Австріє» на «Росіє». Але, як свідчить А. Кримський, в примірнику, подаровано му йому, виправив знову на «Австріє».

[8]            Ю. О. І в а к і н. Сатира Шевченка. К., Вид-во АН УРСР, 1959,^

стор. 244.

[10]  Ю. О. I в а к і н. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847—1861 pp. K., «Наукова думка», 1968, стор. 286—297; Ф. Ва­щук. Поема Шевченка «Марія» в редакціях і варіантах.— «Збірник праць сімнадцятої наукової Шевченківської конференції». K., «Нау­кова думка», 1970, стор. 141—162; В. X. Кося н. Антирелігійна пое­ма T. Г. Шевченка «Марія» (Методичні поради та матеріали до лек­ції). K., Товариство для поширення політичних і наукових знань У PCP, 1960.

[11]  Залеський Юзеф Богдан (1802—1886) — польський поет, пред­ставник т. з. української школи в польській літературі. Народився на Київщині. Учасник польського визвольного повстання 1830— 1831 рр., після поразки якого емігрував за кордон. Творчість Зале­ського тісно пов’язана з українським фольклором. У його віршах і пое­мах («Золота дума», «Дух степів» та ін.) відображено історію й природу України. Писав і українською мовою. І. Франко критикував Залеського за романтичну ідеалізацію польсько-українських відно­син у минулому. Як видно з Шевченкового листування, він читав і любив поезію Залеського. У 1854 р. Бр. Залеський надіслав Шевчен­кові «Поезії» (т. І, СПб, 1852) Богдана Залеського. Український по­ет 9/Х 1854 р. писав до Б. Залеського: «Милого Богдана Ъ. я получил с сердечной благодарностию и теперь с ним не разлучаюсь; многие пьесы наизусть уже читаю…» В 1859 р. Бр. Залеський подарував цьо­го листа Богданові (тепер зберігається в Ягеллонській бібліотеці). Залеський мав малюнки Шевченка, рукописну збірку Шевченкових творів (імовірно, копії). Певний вплив на задум ІІІевченкової «Ма­рії» справила поема Залеського «Найсвятіша родина». Виявом шани польського поета до Шевченка був вірш «Могила Тараса» (1861), опублікований у його кн. «Пророцька ораторія» (Париж, 1865). У примітці до цього вірша, який пізніше було надруковано в 4-му томі його творів (Львів, 1877), Залеський подав біографічні відомості про Шевченка, розглянув його твори, високо оціиив лірику поета. У що­деннику Залеського (за 1861) е запис про Шевченка — лірика і епі­ка, який мав «винятковий талант у складанні поем».

19   Ю. О. Івакін. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847—1861 рр„ стор. 287.

20   «Тарас Шевченко. Документи і матеріали. 1814—1963». К., Держполітвидав, 1963, стор. 88.

[12]  «Історія українського мистецтва в шести томах», т. 2. К.., Го­ловна редакція УРЕ АН УРСР, 1967, стор. 281.

[13]  О. Ч а й к о в с к а я. Бунт богородицы.— «Наука и религия», 1965, № 3, стор. 16, 21, 16—17.

[14]  Т а м же.

[15]  Див.: М. С. Г р и ц а й. Давня українська поезія. Вид-во КДУ, 1972, стор. 86—87.

[16]  «Хрестоматія давньої української літератури (до кінця XVIII ст.)». Упорядкував академік О. І. Білецький. Вид. третє, доповнене.

К„ «Радянська школа», 1967, стор. 540.

 в. Г. А н т о н е н к о. Мистецтво, релігія, дійсність. К., «Мисте­

цтво». 1973, стор. 64—65.

[20]  Є. П. К и р и л го к, Є. С. Ш а б л і о в с ь к и й, В. Є. Ш у б р а в- с ь к и й. Т. Г Шевченко. Біографія. К.-, «Наукова думка*, 1964, стор. 512.

[21]  Див.: И. Е. Репин и В. В. Стасов. Переписка, т. 1, 1871 — 1876. М.-Л., «Искусство», 1948, стор. 38.

[22] 36. «Пам’яті Шевченка». К., Вид-во АН УРСР, 1939, стор. 226.

[23]  «Прані Одеського університету», 1962, т. 152, Серія філолог наук, вип. 14, стор. 34—39.

[24]  ІО. О. І в а к і н. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847—1861 pp., стор. 293—296.

[25]  T а м же, стор. 296.

[26]  И. Г. Неу покоев а. Революционно-романтическая поэма первой половины XIX века. М., «Наука», 1971, стор. 141.

[27]  «Світова велич Шевченка», т. І, стор. 410.

[28]  Секуляризація — звільнення від церковного впливу в громад­ській і розумовій діяльності, у художній творчості.

[29]   Слова «апостол», «предтеча», «благовіститель» в устах Шев­ченка означали новочасного діяча. «Апостол» — О. Герцеп, «благо- вістителі свободи» — декабристи, «предтеча» — Марко Вовчок. Відо­мі поетичні рядки Шевченка про «апостола правди і науки». За ре­лігійними уявленнями, апостол — проповідник раннього християнст­ва, учень Христа.

[30]  Художники епохи Відродження переодягали своїх біблійних святих у місцевий одяг, подавали риси місцевого побуту, пейзажу з метою наближення картин до глядача. Те саме робили слов’янські іконописці.

[31]  »Всенародна шана». К, «Наукова думка», 1967, стор. 34,

Н. Е. Крутикова. Революционный романтизм в восточно- славянских литературах конца XIX — начала XX века. К., «Наукова

думка», 1973, стор. 3.

[34] «Радянське літературознавство», 1974, № 2, стор. 11.

[35] Див.: И. Неупокоева. Общие черты европейского роман­тизма и своеобразие его национальных путей.— У кн.: «Европейский

романтизм».^., «Наука», 1973.

[37]  Є. О. Н е н а д к е в и ч. Творчість T. Г. Шевченка після заслан­ня (Ш>7—1858). К, Держлітвидав, 1956, стор. 19.

і? «Комуніст» від 22 квітня 1935 р.

[39]  І- І. Пільгук. Традиції Т. Г. Шевченка в українській оа донській літературі. І\., «Дніпро», 1965, стор. 47.

[40] ф. К. Сарана. Патріотичне значення творчості Шевченка в роки Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу.— В кн.: «Збірник праць одинадцятої наукової Шевченківської конференції». К., Вид- во АН УРСР, 1963, стор. 223—236.

[41]  І. І. Пільгук. Традиції Т. Г. Шевченка в українській радян­ській літературі, стор. 92—93.

«Литературная газета» 1976. 1 января.

Категорія: Статті

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.