Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

4. КВАЛІФІКАЦІЙНІ І КЛАСИФІКАЦІЙНІ ОЗНАКИ ПІДМЕТА

загрузка...
Загальні принципи розмежування головних і другорядних членів речення випливають із формально-граматичної організації речення [Вихованець 1993, с. 73]. Відповідно до синтаксичної традиції головні члени утворюють предикативну основу речення.

 

476


Синтаксис


У лінгвістичній науці склалося три основних погляди на співвід­ношення головних членів речення. Одні лінгвісти, як відомо, вважа­ють, що між головними членами речення наявний субординативний зв’язок і визначальним є підмет. Підтвердження цьому вбачають у наявності узгодження присудка з підметом (у формах роду, особи і числа). При цьому їх зв’язок на рівні словосполучення кваліфікується як узгодження (В. Г. Адмоні, О. М. Пєшковський, О. О. Шахматов). Але якщо розглядати весь загал речень, то легко помітити, що таке узгодження часто відсутнє: Марія бух йому в ноги; Коп’ютер трісь: Машина напоготові, хоча на формально-граматичному рівні узго­дження присудка з підметом є безсумнівним, принаймні у конструк­ціях типу Хлопеиь пише: Я пиши: Ти пишеш. Але навіть з-поміж при­хильників цього погляду наявні суттєві розбіжності. Так, О. М. Пєш­ковський стверджує, що у конструкціях типу Лікар виписав рецепт / Лікар виписала рецепт спостерігається посилення граматичного зна­чення роду дієслова, оскільки тут рід дієслова характеризується само­стійністю. Це знову ж таки суперечить істині, тому що насправді на­явне смислове узгодження за родом, відображене у формі дієслова. Але таке виявляється при заповненні синтаксичної позиції підмета імен­ником. Подібне узгодження є однобічним, оскільки форми роду і чис­ла підмета вибираються незалежно від його синтаксичних зв’язків з іншими словами та й незалежно від виконуваної функції. По-іншому поводять себе у синтаксичній позиції підмета субстантивовані слова, у яких форми роду і числа повністю індиферентні щодо форм присудка: вони однаково вживаються 1) і при співпадальних, і при неспівпа- дальних із ними формах роду й числа у присудків; 2) при присудкові, який виражає або обидві ці категорії, або одну з них; 3) і при присуд­ках незмінюваних і тому позбавлених вираження певних граматич­них категорій. Така байдужість до форм присудка свідчить, що певна орієнтація на неї при вжитку підмета в тому чи іншому роді і числі відсутня. Та й присудок позбавлений такої орієнтації, тому вести мову навіть про «взаємне» узгодження (ідучи за авторами останньої акаде­мічної російської граматики) неможливо.

Другий погляд, послідовно репрезентований у працях дескриптивістів (Л. Блумфільд), пражців (В. Шмілауер) та багатьох інших лінгвістів (Т. П. Ломтєв, А. М. Мухін), ґрунтується на тому, що обидва головних члени взаємопідпорядковані, тобто перебувають у колатеральних сто­сунках. У сучасній лінгвістиці наявні як палкі прихильники цього підходу, так і послідовні критики. Так, О. О. Холодович стверджує: «На користь колатеральності підмета і присудка взагалі не можуть бути наведені будь-які лінгвістичні аргументи. Колатеральність так званих головних членів речення — наслідок формальної логіки» [Хо­лодович 1970, р. 320]. Відстоюючи цей підхід, І. Р. Вихованець аргу­ментує його викінченість тим, що основним виявом предикативного зв’язку між підметом і присудком є координація, що передбачає: 1) взаємозалежність поєднуваних членів-компонентів; 2) передбачу­ваність; 3) обов’язковість; 4) закритість.

 

Розділ VI. Просте речення. Гоаматична основа простого речення 477


Очевидно, при розгляді взаємозалежності підмета і присудка слід виходити з різних рівнів їх співвідношення — формально-граматично- го ісемантико-синтаксичного. На формально-граматичному рівні спос­терігається вияв усіх категорійних властивостей роду, числа, особи підмета та особи дієслова, де якраз присудок узгоджується або співвідно­ситься з підметом. Тому на цьому тлі варто розрізняти координацію (Я праиюю: Ти праиюєш: Ми працюємо): співположення (Ніч темна: Зима холодна): співвияв (дві форми тільки співвідносяться, перебува­ючи відповідно у позиціях підмета і присудка, при цьому вони ніяк не можуть виявляти свою взаємодію: На війні засміятися — бій вигра­ти наполовину (Ю. Яновський); Шати присяги — значить на торту­ри і на смерть піти з нею(Ц. Бедзик): Бити чабаном — ие не прогулю­ватись з ґирлиґою по степу та їсти кашу чабанську (О. Гончар); А сьогодні жити — це триматися за шмат рідної землі, за триста метрів, на яких стоїть його батарея (Л. Первомайський)).

На семантико-синтаксичному рівні спостерігається реалізація в ос­новному варіанті субстанційної суб’єктної семантики в підметовій по­зиції, визначеної граматичною морфологічно опосередкованою катего­рією валентності дієслова. Субстанційна семантика при цьому реалі­зується в основному варіанті формою називного відмінка, яка визна­чається валентністю дієслова-предиката. Більше того, у багатьох ви­падках дієслівний предикат обмежує вияв субстанційної суб’єктної се­мантики одним і тільки одним елементом: Ворона каркає; Горобеиь цвірінькає; Перепел підпадьомкає. Усе це дозволяє стверджувати на­явність у сполученні підмета з присудком вищого типу взаємодії — міжкатегорійного міжчастиномовного взаємопроникнення.

Треті лінгвісти дотримуються погляду, згідно з яким не існує ні­якої відмінності у синтаксичній поведінці підмета порівняно з інши­ми додатками (комплементами). Цей підхід найпослідовніше аргумен­товано Л. Теньєром, К. Бейзеллом, О. Ербеном, Г. Глінцем, І. Кріадо де Валем, О. О. Холодовичем. Та й ті лінгвісти, які ведуть мову про узгодження між підметом і присудком, схиляються до думки про кон­ститутивний характер для речення присудка, у силу чого наявність кількох присудків засвідчує складний характер реченнєвої структури. При цьому не враховується наявність/відсутність кількох підметів (В. А. Бєлошапкова). Підтвердження рівнорядності підмета і додатків вбачають утому, що: 1) всі обставини загалом протиставлені підмету і додаткам (пор. аргументацію Л. Теньєра про опозицію сирконстантів і актантів (актантом вважається і підмет)); 2) усі актанти перебува­ють в інверсійному протиставленні, коли додаток трансформується в підмет, а останній — у додаток. Обставини таких трансформацій поз­бавлені, пор.: Студенти пишуть роботу — Робота пишеться сту­дентами; Хлопець розбив вікно каменем — Камінь розбив вікно. Таке твердження при всій привабливості піддається інколи сумнівам. Так, Дж. Лайонз стверджує, що при пасивізації спостерігається реалізація підмета у похідній конструкції формою додатка або обставини [Ла­йонз 1978, с. 399]. Хоча прихильники абсолютизованого конститутив­

загрузка...

 

478


Синтаксис


ного вияву присудка (О. О. Холодович та ін.) на користь цього наводять ще й функціонально-семантичну спрямованість категорії стану дієсло­ва (пор. розгляд цієї категорії як лексичної величини [Загнітко 1996, с. 352-355, 362 ідалі]), що загаломдо цих пір позбавлена своєї викінче­ної мотивованості, Одні лінгвісти вважають, що діатеза дієслова (тобто лексично виражений стан дієслова) та об’єкт дієслова — по суті те саме явище. Наскільки об’єкт (прямий чи непрямий додаток) виступає у формі того чи іншого відмінка, настільки теорія відмінків і теорія ста­нів — по суті дві частини тієї самої теорії (Ж. Веренк, Г. П. Мельников, Ю. С. Степанов). Інші ж лінгвісти відстоюють комунікатороцентрич-. ний статус стану (Б. М. Лейкіка). Віддаючи належне такій кваліфі­кації, В. Б. Касевич наголошує, що це «тлумачення не стільки стану, скільки головних і другорядних членів речення. Суть комунікаторо- центричного принципу формується в поняттях «тєматичності» й «інтен- ційності» [Касевич 1988, с. 146-148]. «Тематичність» передбачає, що пасив, на відміну від активе, обирається тоді, коли не-агенс виступає темою повідомлення, оскільки тематичність — конститутивна влас­тивість підмета. Таким чином виділяється й головна властивість підме­та — тематичність. Але знову ж таки не завжди у пасивних конструк­ціях підмет виступає темою: Монополістами продукції активно піднімаютьсяцііт.; Студентами уже давно виконуються апробаційні тестові ‘аавданнл.

«Інтенційність» передбачає, що у предиката наявна інтенція, тобто виняткова спрямованість на одного з учасників ситуації. Отже, інтенційність — це фокусування: один із аргументів (учасників ситу­ації) обирається як своєрідна точка відліку, або фокусу, щодо якого (якої) визначаються ролі інших учасників ситуації. При цьому прово­диться аналогія із сім’єю, де щодо батька встановлюються ролі інших членів сім’ї. Передбачається, що саме першому актанту (точніше, тра­диційному підмету) семантично відповідає фокус, хоча фокусуван­ня — аспект комунікативного членування, або комунікативної орга­нізації складних мовленнєвих одиниць (та їх мовних типів), специфі­чний для речення, який протиставляє один член речення (підмет) іншим його членам, фокус не тотожний темі. Самі аргументи розмежування теми і фокусу досить розмиті, і створюється враження, що фокус зав­жди співвідноситься з підметом, таке співвідношення є досить меха­нічним. Так, у конструкції Марійка старша від Олі першому компо­ненту приписується сильно виявлюваний фокус, але ж за точку відліку може братися і вік Олі, щодо якого і кваліфікується вік Марійки, тоді компонент Олі буде сильно виявлюваним фокусом (розгляд транс­формаційних процесів реченнєвих структур щодо їх пасивізації у ко- мунікатороцентричному аспекті належить Б. М. Лейкіній, погляд якої ґрунтовно прокоментовано В. Б. Касевичем (див.: [Касевич 1988])). Оче­видно, традиційно усвідомлюване тлумачення підмета і тут постає пси­хологічно важко переосмислюваним для ігнорування його.

До визначення статусу підмета Е, Кінен уперше застосував багато- факторний аналіз. Цей аналіз ґрунтується на виявленні широкого на­

 

РОЗДІЛ VI. Просте речення. Гоаматична основа простого речення 479


бору ознак, властивих підмету, і всі «претенденти» на цю роль ранжу- ються за ступенем «підметовості», тобто за повнотою притаманного для них набору ознак. До числа останніх належать синтаксичні, се­мантичні, прагматичні (зокрема референційні). Так, для підмета влас­тиві тематичність (або основа, за В. Матезіусом), конкретно-рефе- рентність, незалежна референтність, тобто підмет відповідає учаснику ситуації, введення якого не залежить від введення інших учасників. Дж. Барг і В. Комрі запропонували поширити цей підхід на визначен­ня прямого додатка, стверджуючи, що «поняття дифузності граматич­ного відношення, введене Е. Кіненом для (визначення) підметів, відпо­відним чином застосовуване і для прямих додатків». Р. Ван Валин [Ван Валин 1996, с. 111-116] та У. Фолі вважають основною ознакою підмета наявність у нього прагматичного піке. Так чи інакше, але нині більшість лінгвістів виходять із того, що підмет характеризується цілим рядом кваліфікаційних ознак. Здебільшого до них зарахову­ють: 1) входження підмета до структурної схеми речення як її головно­го члена; 2) позначення носія предикативної ознаки; 3) у типових ви­падках співвідношення із суб’єктною позицією семантико-синтаксич- ної структури речення; 4) вираження спеціалізованою відмінковою формою — називним відмінком іменника, займенника тощо; 5) пере­бування у двобічному (предикативному) зв’язку з присудком; 6) по­єднання з присудком способом предикативного зв’язку — координа­цією (характеризується варіантними виявами такого зв’язку: співпо- ложення і співвияв); 7) посідання типової позиції перед присудком. Усі ці ознаки [Вихованець 1993] належать до системно відтворюваних, і на рівні модифікації реченнєвих структур вони зазнають суттєвих ви­дозмін.

Кваліфікаційні ознаки підмета посідають основну позицію при його визначенні. На їх основі можна опрацювати і відповідну класифіка­цію різновидів підмета, хоча така класифікація ніякою мірою не може бути одновимірною, вона постане багатовимірною, з багатьма аспек­тами тлумачень. На підставі наявності / відсутності підмета в реченні та відображення його особливостей у присудковому компоненті слід розрізняти експліцитний / імпліцитний підмет.

Експліцитний підмет характеризується такими ознаками: 1) якщо він виражений словом, що змінюється за відмінками, то це слово стоїть у називному відмінку: Хлопеиь поїхав. Хто йому це сказав?; болг. Кл& му є канал товар, 2) якщо він виражений словом, що не змінюється за відмінками, то при його заміні іменником, займенником також пови­нен бути використаним називний відмінок: Жити — Вітчизні служи­ти (Нар. тв.) — Сутність життя у служінні Вітчизні; болг. Книга- та лежи на масата — Гя лежи на масата (Книга) — Вона лежить на столі; 3) притаманні підмету граматичні значення особи, числа та роду за правилами узгодження тією чи іншою мірою повторюються в присудку.

Імпліцитним підметом слід вважати «незримо» наявний у реченні актант, який не позначений окремим словом, але на який вказує свої­

 

480


Синтаксис


ми особово-числовими і родовими закінченнями форма дієслова-при- судка або дієслівної зв’язки і який при цьому мислиться як носій озна­ки, вираженої присудком: Прибули вчора. Приїхали сьогодні; болг. При- стигнахме вчера. У всіх нині чинних нормативних граматиках літера­турно кодифікованої мови всі реченнєві структури з імпліцитним підме­том віднесені до односкладних — відповідно до означено-особових, уза- гальнено-особових, неозначено-особових, що цілком є виправданим за особливостями формального вираження двох головних членів речення. Очевидно, що всі традиційно витлумачувані означено-особові, неозна- чено-особові, узагальнено-особові речення слід розглядати як реченнєві структури з імпліцитним підметом нульової формальної репрезентації. Підтвердженням цього постають відповідні формальні показники при­судка.

Підмет можна розглядати і в плані його будови, тобто способу ви­раження. На цій підставі розмежовуються прості і складені підмети. Основним засобом вираження простого підмета вважається іменник у називному відмінку або його еквівалент. При нетипових заміщеннях позиції підмета визначальним часто буває порядок взаєморозташуван- ня головних членів: Спинитися вчитися — перестати духовно збага­чуватися — Перестати духовно збагачуватися — спинитися вчити- ся. Суттєвим при цьому постає врахування семантичних обсягів слів — заповнювачів синтаксичних позицій підмета і присудка. У семантич­ному плані присудок виступає завжди ємнішим, оскільки він охоплює не тільки одне поняття, а допускає продовження логічного ряду, пор.: Колір кохання — червоний колір (лексема колір разом із залежним словом кохання є присудком, оскільки щодо словосполучення черво­ний колір є значно ємнішим поєднанням і може включати гаму інших кольорів).

Складений підмет у своєму загалі досить різноманітний. Його ос­новною особливістю є вираження цілісними конструкціями кількісно- іменникового або іншого типу: Невеликії три літа марно пролетіли (Т. Шевченко). Інколи ведуть мову про особливий різновид складеного підмета — соціативний, що характеризується поєднанням іменника в називному з іменником в орудному відмінку за допомогою прийменни­ка з, при цьому дія, репрезентована дієсловом-присудком, стосується обох дійових осіб: Мати з сином тяжко пішли далі (А. Тесленко).

Тут слід зазначити, що не до кінця з’ясованим залишається статус конструкцій типу Петро з Іваном б’ються, де другий суб’єкт кваліфі­кується як додаток, що суперечить смисловому навантаженню преди­ката, який через реципрокальну семантику відтворює активну співу­часть обох дійових осіб. У силу цього А. М. Мухін вважає елемент, приєднуваний за допомогою прийменника з, другорядним підметом, хоча це суперечить самому тлумаченню реципрокальності. Остання розуміється як поєднання активного й пасивного процесів одночасно (Л. Теньєр), при цьому дієслово-присудок постає тільки у формі множи­ни (пор. функціональну специфікацію соціативного підмета, при яком також дієслово-присудок повинно бути у формі множини, оскільк

 

РОЗДІЛ VI. Просте речення. Граматична основа простого речення 481


позначає активну дію обох осіб), бо мова йде про два паралельних про­цеси. Більше того, конструкцію Петро з Іваном легко можна замінити па Петро й Іван, при цьому форма дієслова залишається незмінною, або Петро й Іван б’ють одне одного. Усе це ще раз свідчить на користь особливого — аналітичного підмета: він репрезентує одночасно двох учасників дії.

Підмет може бути кваліфікованим за особливостями вміщеної ка­тегорійної семантики, яка може охоплювати такі значення: а) значен­ня активного діяча: Після вечері хлопиі йшли до Дніпра (В. Підмо- гильний); б) значення носія стану: Дівчина кохає хлопця; Дівчина стала жаліти за вчорашнім; в) значення суб’єкта процесу: Тюльпани цвітуть; Дерево чорніє; Трава жовтіє; Дрова висохли; Сніг тане;

г)        значення предмета якісної характеристики: Небо ясне; Ніч темна; Трава зелена; Г) значення предмета, що перебуває у відповідних сто­сунках або відношеннях з іншими: Земля крутиться навколо Сонця;

д) ідентифікованого предмета: Мати Кольки — це і є бригадир ри­бальської артілі.

На думку багатьох лінгвістів (Н. Д. Арутюнова, В. В. Бабайцева та ін.), підмет переважно виражається ідентифікувальними словами, які доз­воляють «адресату мовлення вибрати потрібну річ з поля його безпосе­реднього або опосередкованого сприйняття» [Арутюнова 1976,

С.  326]. Цим самим підмет, позначаючи щось, прив’язує речення до конкретної ситуації, оскільки «виступає знаковим замісником пред­мета» [Арутюнова 1976, с. 329]. Саме підмет дозволяє «зачепити ви­словлення за світ» [Арутюнова 1976; Арутюнова 1984, с. 6], але це зачеплення буває різного плану. В окремих випадках при спеціалізо­ваному (первинному) заповненні позиції підмета прив’язування до об’єктивного світу відбувається прямо, і підмет разом з іншими аргу­ментами та предикатом номінує пропозицію, при заповненні позиції підмета неспеціалізованою формою факт зачеплення ускладнюється, оскільки в такому разі підмет може самостійно називати ситуа­цію (Крик розбудив хлопця <— Хтось кричав + Це розбудило хлопця), окреслювати факт, подію (Війна тривала майже сто років <— Хтось з кимось воював + Цей процес тривав майже сто років). У силу можли­вих внутрішньореченнєвих перетворень та міжвідмінкової деривації можлива трансформація об’єкта, адресата, інструмента та ін. у пози­цію підмета, що зумовлює складний вияв такого компонента: Камінь розбив вікно (— Хлопець каменем розбив вікно (камінь — інструмен­тальний суб’єкт).

Розмежування предикатних і непредикатнихзнаків, нерівнорядність їх семантики зумовлює неможливість зведення всіх виявів підмета до однозначної семантичної кваліфікації. Так, у реченні За вікнами тво­рилось щось несусвітне. — Заметіль! Заметіль! — закричав Федорчен- ко і кинувся одягатися (О. Слісаренко) з погляду семантики іменник заметіль одночасно і називає предмет мовлення (диференційна ознака підмета), і репрезентує предикатну семантику (диференційна ознака присудка). Дифузний вияв цього члена речення поза всяким сумнівом,


15 ‘Теорепміа ірамапжа»

 

482

 

Синтаксис

 

підтвердженням чого постають синонімічні конструкції, у яких чітко диференціюється статус елемента заметіль: Це заметіль і Заметіль почалася.

До синкретичних виявів підметової позиції часто відносять поєднан­ня в ній декількох вимірів категорійної семантики: Робота пишеться студентами (поєднується об’єктна семантика із суб’єктним інва­ріантним виявом підмета) або Сміливий хоробро бореться з ворогами (у підметі поєднуються значення ознаки-атрибута і назви діяча) та ін. Інколи до таких різновидів внутрішньопозйційної синкретичності відно­сять випадки на основі їх функціональної тотожності: Так буває і Таке буває. Подібні конструкції В. М. Мігірін відносить до рівноряд- них, хоча наголошує на тому, що «до значення безпроцесуальної цир- кумстативності примішується відтінок суб’єктивності» [Мигирин 1971, с. 105]. Подібне тлумачення видається дещо некоректним, оскільки такого плану конструкції не постають синонімічними у плані лінг­вістичної семантики. Тому першого типу структура (Так буває) актуа­лізує перебіг дії як такої, а компонент так окреслює способовии вияв її. У реченні Таке буває спостерігається чітке виокремлення субстан- ційного компонента, і на його основі відбувається прив’язування ре­чення до об’єктивної дійсності. Названий підхід розмежування підме­та / не-підмета можна застосувати і при кваліфікації конструкцій типу Вдвох тополю зрубали, де компонент вдвох є носієм обставинної се­мантики.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.