Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

СТРУКТУРА СТИЛІСТИКИ

Структура стилістики, як і кожної науки, зумовлюється її
предметом, проблематикою, напрямами, аспектами і
методами дослідження, головними завданнями та умовами дослідної
роботи. Чим складнішими і різнобічнішими є ці чинники, тим
розгалуженішою буде структура науки. В лінгвостилістиці
виділяють кілька стилістичних наук або їх розділів.
Загальна стилістика (теоретична стилістика, або теорія
стилістики) визначає основні поняття і категорії її, предмет
досліджень, теоретично обґрунтовує принципи і методи
стилістичних досліджень. Загальна стилістика вивчає універсальні
1Див.: Статистичні параметри стилів. — К., 1968. — С 259.
20
стилістичні засоби мови, тобто ті, що є в багатьох мовах і
мають спільні характеристики, та закономірності функціонування
мови залежно від змісту, мети, ситуації і сфери спілкування,
тобто загальне про функціональні стилі. В предметі загальної
стилістики поєднано два аспекти — системно-структурний, що
стосується будови і системи мови, і
комунікативно-прагматичний, який охоплює функції мови, сферу її поширення в
суспільстві і способи використання.
Відповідно до цих аспектів виділяють стилістику ресурсів
(засобів), або описову стилістику, і функціональну стилістику.
У функціональній стилістиці як окрема галузь виокремлюється
стилістика художньої літератури (в стилістиці російської мови
вона найкраще представлена працями В. В. Виноградова, в
стилістиці української мови — працями І. Білодіда, В. Ващен-
ка, С Єрмоленко). В. В. Виноградов пропонував у стилістичній
системі національної мови виділяти три кола досліджень, які
тісно пов’язані, часто взаємно пересікаються і завжди
співвідносні, але мають свої проблематику, завдання, категорії: «Це,
по-перше, стилістика мови як «системи систем», або структурна
стилістика; по-друге, стилістика мовлення, тобто різних видів
і актів суспільного вживання мови; по-третє, стилістика
художньої літератури»1.
Стилістика мови вивчає, описує і кваліфікує наявні в
структурі національної мови стилістичні засоби (морфеми,
слова, словоформи, словосполучення, конструкції»), тобто ті мовні
одиниці і їх варіанти, які створюють можливість відбору
потрібних для певного типу спілкування виражальних
елементів. Завдання стилістики мови — встановити системи
стилістичних протиставлень на кожному рівні мовної структури і
кваліфікувати мовний матеріал відповідно до його
стилістичних ознак (значень, забарвлень), тобто сформувати стилістичні
парадигми. Стилістика мови вивчає, крім стилістичних засобів,
становлення та історичний розвиток стилів і підстилів
літературної мови, її різновидів і виражальних аспектів, специфіку
колоритів. Літературна мова відома у двох різновидах:
писемному та усному. Відповідно виділяють стилістику писемної
мови і стилістику усної мови. Вчення про функціональні стилі
літературної мови стосується обох її різновидів: писемного та
усного. Поняття писемного та усного різновидів літературної
мови не тотожні поняттям книжної і розмовної мови, які
характеризують мову з погляду оцінно-емоційного
забарвлення, методики виголошення, всього того, що створює ко-
1Виноградов В. В. Стилистика: Теория поэтической речи. Поэтика. —
М., 1963. —С. 5.
21
лорит. Писемна мова має більше книжного забарвлення, але
користується і розмовними прийомами (у діалогах, репризах,
гуморесках). Усна мова може мати розмовне чи книжне
забарвлення, але переважає в ній розмовне.
Стилістика мовлення вивчає використання стилістичних
засобів, наявних у системі мови, в суспільній чи індивідуальній
мовній практиці. В стилістиці мовлення досліджується
функціонування стилів мови у різних видах діалогічного і
монологічного мовлення, виявляється творча природа мови і мовця.
У завдання стилістики мовлення входить і вивчення найтон-
ших семантико-естетичних та емоційно-експресивних
відмінностей між різними жанрами і суспільно зумовленими видами
усного і писемного мовлення. Стилістика мовлення
конкретизує, розширює стилістичну здатність мовних одиниць,
породжує нові, додаткові конотації, що зумовлюються суміжністю
однотипних чи контрастних мовних одиниць, і тільки постійно
відтворюючись у мовленні, здобувають право перейти у
стилістику мови.
Стилістика художньої літератури виділяється в окрему
галузь стилістики тому, що художній стиль ширше, ніж інші
функціональні стилі, охоплює і засоби мови (системи) і засоби
мовлення (функціонування). Художній стиль має свою
специфіку. До художнього стилю можуть вводитися компоненти інших
стилів — наукового, публіцистичного, офіційно-ділового, усно-
розмовного. Він поєднує як загальномовне, так і творчо
індивідуальне насамперед тому, що він антропоморфічний —
«олюднений». У художньому стилі все подається від людини, через її
бачення і все спрямоване на сприймання людиною.
Стилістика художньої літератури вивчає на тлі стилістики
мови і стилістики мовлення всі елементи стилю художнього
твору, стилю письменника, стилю певного літературного напряму.
Історія стилів художньої літератури перебуває в постійному
зв’язку з історією і розвитком літературної мови, знаходить
відображення в історично змінних стилістичних варіантах.
Стилістика художньої літератури аналізує ці зв’язки, знаходить
вияви їх у конкретному літературному творі. Вона представляє
широкому читачеві найкращі надбання національної мови,
подає неперевершені зразки художнього використання мовних
скарбів.
Між стилістикою мови і стилістикою мовлення, як і між
мовою та мовленням, існує діалектичний взаємозв’язок.
Стилістика мови реально виявляється тільки у стилістиці мовлення. Вона
«постачає» лексичний матеріал, граматичні форми та
синтаксичні структури для їх конкретної реалізації в актах мовлення.
У свою чергу, стилістика мовлення, відображаючи стихію жи-
22
вого мовлення, збагачує стилістику мови новими
стилістичними елементами, є джерелом розвитку і вдосконалення стилів
МОВИ.
Стилістична система мови визначається стилістичними
можливостями і потенціями загальної системи національної
мови, всіх її рівнів. Так, українська мова характеризується
багатим і розгалуженим афіксальним словотворенням.
Продуктивними є моделі утворення іменників із суфіксами
зменшеності, здрібнілості: -ок (голосок, дубок, синок, дідок,
лісок), -ик (братик, возик, вогник, котик ), -к- ( дівчинка, рибка,
хатка), -очк-, -ечк-, -очок, -ечок (квіточка, гілочка, річечка,
кілочок, гвіздочок, голосочок), -инк-, -иночк- (бадилинка,
стеблинка, хвилиночка), -иц- (сестриця, водиця, травиця, землиця),
-єн- (козеня, мишеня), -ятк- (малятко, дитятко, телятко),
-ц- (віконце, слівце), -ечк- (віконечко, сонечко, словечко), -ячк-
(волоссячко, пір *ячко, гіллячка) тощо. Утворення з цими суфіксами
мають стилістичне значення позитивної — меліоративної (від
лат. меііог — кращий) оцінки. З таким стилістичним
значенням як одиниці стилістики мови вони реалізуються у мовленні
і здебільшого надають йому забарвлення пестливості,
ліричності, ніжності. Це типові для української мови засоби
вираження інтимності. Використання таких стилістичних одиниць
надає тексту колориту розмовності, фольклорності, дитячості
сприймання і мовлення. Стилістика художньої літератури дає
багато прикладів використання утворень з суфіксами
зменшеності і здрібнілості у стилістичному значенні. Одним із таких
прикладів може бути оповідання А.Тесленка «Школяр»,
особливо початок оповідання, який становить суцільний ланцюг
суфіксальних дериватів зменшеності: «Миколка, Прокопів
хлопчик, такий школярик гарнесенький був: сумирненький, сором-
ливенький, млявенький, як дівчинка. Та ще ж такий
чорнобривенький, білолиценький, носик невеличкий, щічки круглесенькі, ще
й чубок кучерями».
Зовнішні риси, внутрішні якості Миколки подано через
призму глибокої авторської симпатії, ніжності й пестливості. Це
виявилось у доборі відповідно до цільової настанови наявних
в українській мові іменникових утворень: Миколка, хлопчик,
школярик, дівчинка, носик, щічки, чубок з виразним інтимізуючим
значенням. Посилюють стилістичне значення іменників
узгоджувані з ними прикметникові суфіксальні утворення:
гарнесенький, сумирненький, соромливенький, млявенький,
чорнобривенький, білолиценький, невеличкий, круглесенькі. Насичення
початку оповідання дериватами з інтимізуючим стилістичним
значенням створює відповідне тло тексту — ніжно-ласкаве.
Воно підтримується введенням у мовлення Миколки слів:
23
гіллячко, сонечко, дірочки, мережечки, наступним повторенням
у авторському мовленні слів щічки, голівка, повторенням у кінці
оповідання словосполучень щічки круглесенькі, чубок кучерями.
Добір стилістичних одиниць одного ряду (зменшувальних
іменників) із заданою метою впливає на вибір інших мовних
одиниць з таким самим і навіть інтенсивнішим стилістичним
значенням — прикметників із суфіксами зменшеності й
пестливості, а також граматичної форми середнього роду у
займенниках і дієсловах: «Воно й училось, нівроку йому. Страх яке до
книжки було: чита, одно чита… Воно вбігло в гущавину… Далі
вхопило квіточку, осміхнулось, притулило до щічки, погладило..,
а воно вже таке раде…». Цілісність художнього задуму твору
втілилась у мовленнєву системність конкретного художнього
тексту. Текст як одиниця мовлення і його результат відображає
у своїй організації насамперед мовленнєву системність
конкретного стилю і через неї більш віддалено системність
національної мови.
Стилістика ресурсів (неконтекстних мовних засобів) вивчає
стилістично забарвлені засоби мови не тільки в тексті, а й поза
контекстним використанням. Це традиційна стилістика, яка в
основному прагнула до повного опису стилістичних засобів
національної мови, тому її ще називають описовою стилісти-
кою. Вона вивчає ті мовні елементи, які стануть матеріалом для
вибору і подальшого відбору мовних засобів у мовленні.
Процес відбору мовних засобів як етап мовленнєвої
діяльності включає постійно взаємозмінні механізми ототожнення
(пошук спільного, не зважаючи на відмінне, різне, всупереч
відмінному) і протиставлення (пошук відмінного, різного, не
дивлячись на спільне, схоже, всупереч спільному). Інакше
кажучи, мовець постійно апробує мовний матеріал на синонімію,
актуалізує спільне, але в ньому шукає відмінне. Апробуючи
мовний матеріал на антонімію, мовець акцентує відмінне,
протилежне, проте на спільній основі. Тому в центрі уваги
описової стилістики, стилістики ресурсів мови є багата,
розгалужена синонімія (і антонімія) мовних засобів різних рівнів —
лексичного, фразеологічного, словотворчого, морфологічного,
синтаксичного. На формування синонімії мовних засобів
впливає багато чинників. Головний з них — усна і писемна форми
мови. В результаті сформувалися такі мовні засоби, які
переважно використовують у книжних жанрах, тобто у писемній
формі, вони мають стійкі стилістичні значення офіційності,
академізму, риторичності тощо. їх прийнято називати
книжними. Паралельно виділились розмовні засоби, які широко і
всебічно використовують в усному розмовному мовленні,
породжені ним і, навіть використовуючись у сучасному літератур-
24
ному мовленні в його писемній формі, продовжують зберігати
ознаки розмовності, невимушеності, безпосередності. І в межах
розрядів книжних та усних засобів мови, і на взаємному
протиставленні їх можуть формуватися стилістичні значення:
благання — прохання, воскресати — оживати, свічадо — дзеркало,
гуманність — людяність, ратний — бойовий, офірувати —
жертвувати, брань — битва, перст — палець, десниця — права
рука, шуйця — ліва рука, ректи — говорити тощо.
Функціональна стилістика вивчає закономірності
функціонування національної мови відповідно до потреб суспільства,
ситуації спілкування, тобто функціональний аспект мови.
Особливу увагу приділяє використанню мови у різних типізованих
сферах спілкування відповідно до виду суспільно-продуктивної
діяльності та форм суспільної свідомості (наука, політика,
право, мистецтво, виробництво, побут), тобто питанням
визначення, формування і розвитку функціональних стилів літературної
мови. Від описової стилістики функціональна відрізняється
визначенням не тільки функціонального аспекту мови, а й ролі
екстралінгвістичних чинників у мовному спілкуванні, їх
впливу на здійснення мовою своїх основних суспільних функцій.
Функціональна стилістика вивчає функціональні стилі, їх
класифікацію і внутрішню жанрову диференціацію (функ-
ціонально-стильові різновиди, підстилі), мовленнєву
системність стилів, принципи відбору і закономірності поєднання
мовних одиниць у стилі. В сучасній лінгвістиці функціональна
стилістика є основним, найперспективнішим напрямом
розвитку стилістики. Вона поєднує в собі досягнення лінгвістичних
наук, що вивчають структуру і систему мови (фонетика,
лексикологія, граматика), і наук, що вивчають функціональний та
естетичний аспекти мови (соціолінгвістика, психолінгвістика,
риторика, поетика, історія мови, культурологія, комунікація).
Зіставна стилістика. У стилістичній системі кожної
національної мови взаємодіють елементи, спільні або відповідні —
співвідносні для споріднених і навіть віддалених мов, так звані
мовні універсали, — з національно-специфічними, самобутніми
для цієї національної мови. Виявити спільне, загальне і иаціо-
нально-специфічне у стилістичній системі національної мови
можна лише зіставленням її із стилістичними системами інших
національних мов, насамперед найближчих, споріднених. Цим
займаються зіставна і порівняльна стилістики. В процесі
зіставлення стилістичних систем національних мов важливо не
тільки знайти спільне і відмінне в стилістичних системах, а й
виявити співвіднесеність спільного і національно-специфічного
у кожній мові, їх питому вагу і функції у суспільній мовній
практиці.
Ъ
Інтенсивний розвиток суспільного виробництва, громадсько-
політичного і культурного життя народів у XX ст. викликали
бурхливий розвиток і збагачення кожної національної мови,
зокрема їх стилістичних систем. Крім національно-самобутніх,
різних за походженням і сферою використання стилістичних
засобів, кожна з національних мов має спільні з іншими,
здебільшого спорідненими, мовами стилістичні елементи,
успадковані з історично минулих культур (наприклад, східнослов’янські
мови мають латинізми, грецизми, старослов’янізми, тюркізми),
а також стилістичні засоби, здобуті шляхом мовних контактів
на різних етапах історії, такі, що виникли паралельно у різних
мовах у результаті мовної творчості, зумовленої
науково-технічним прогресом, новим часом і новими потребами. Одна з
головних причин появи нових мовних засобів геніально
сформульована Максимом Рильським: «Нове життя нового прагне
слова».
Порівняльна стилістика вивчає національне та
інтернаціональне в стилістичних системах національних мов, розкриває
причини та обґрунтовує шляхи збільшення інтернаціонального
лексичного (особливо термінологічного) фонду у національних
мовах, виявляє спільне і відмінне у формуванні функціональних
стилів, відзначає специфічні функціонально-стильові і жанрові
різновиди, національні особливості мовленнєвих системностей
функціональних стилів тощо. Порівняльна стилістика може
бути як порівняльною стилістикою ресурсів, так і
порівняльною функціональною стилістикою. Порівняльне дослідження
стилістичних систем національних мов дає багатий матеріал
для пізнання мовотворчості народу, специфіки національного
образного мислення, шляхів і способів метафоризації, розвитку
духовної культури. Стилістичні засоби мови, сформовані на
асоціативних зв’язках, часто відображають
культурно-історичні традиції народу, спосіб його життя, побут тощо. У слов’ян
приймають хлібом-сіллю (гостинно, доброзичливо), в узбеків —
хлібом-чаєм, у французів — хлібом-вином, у чукчів — рибою.
Відповідно у стилістичних системах цих мов і закріпилися певні
образні вислови, сформувались афоризми. Стилістика, що
займається дослідженням стилістичних систем неспоріднених мов,
зокрема їх відмінних стилістичних ознак, називається контрас-
тивпою.
Історична стилістика. Стилістична система національної
мови, як найбільш залежна від позамовних факторів і
динамічна, є категорією історичною. Тому може бути два аспекти
дослідження стилістичної системи конкретної мови —
синхронний і діахронний. Розвиненим і продуктивним у сучасній
стилістиці є синхронний, оскільки він крім теоретичного має
26
і прикладний характер, відповідає основному завданню
сучасної лінгвістики — повному і всебічному дослідженню мови як
способу творення і вираження думки, як найважливішому
засобу комунікації, способу пізнання світу, чиннику формування
особистості і піднесення її культури.
Сучасна, або синхронна, стилістика досліджує стилістичну
систему національної мови з погляду сучасних потреб
мовного спілкуванння і відповідності стилістичних явищ та засобів
нині чинним літературним і стилістичним нормам.
Дослідженням стилістичної системи в діахронному аспекті,
тобто в її історичному розвитку, займається історична
стилістика. Вона вивчає формування і розвиток стилів упродовж усіх
етапів розвитку національної мови, динаміку розвитку
виражальних одиниць, часову і якісну зміну конотації, хронологічно
марковані стилістичні засоби. Історична стилістика досліджує
як історію сучасних стилістичних засобів національної мови,
причини їх появи, основні етапи розвитку, так і стилістичні
засоби минулих історичних епох у розвитку конкретної мови
або споріднених мов.
Стилістичні засоби мови в певні історичні періоди її розвитку
мали свої норми вживання, основою яких були норми
літературної і загальнонародної мови того періоду. На кожному етапі
історичного розвитку стилістичні норми визначаються
суспільною мовною практикою, естетикою мови, частково й
мовними тенденціями окремих соціальних верств. Частина
стилістичних елементів залишається стилістично виразною тільки
у своїй епосі (сучасному мовцеві вони можуть бути й
незрозумілі). Інша частина стилістичних засобів відходить у
пасивний запас мови і лише вряди-годи використовується з певною
стилістичною настановою. Проте й ці стилістичні засоби
переходять у наступну епоху розвитку мови та можуть успішно в
ній виконувти свої стилістичні функції.
Діалектна стилістика. До сфери діалектної стилістики
відносять дослідження говіркового мовлення з погляду спеціального
і доцільного вибору, використання, розподілу в ньому мовних
одиниць носіями говору відповідно до функціонального
призначення, комунікативної настанови, тобто діалектна стилістика
вивчає стилістичне розшарування і диференціацію мовних
одиниць у межах певного діалекту чи говірки. Інший аспект
діалектної стилістики полягає у з’ясуванні співвідношення
літературної мови і діалектів (чи діалекту) та його впливу на формування
літературної мови, вироблення її стилів, у вивченні стилістичної
ролі діалектизмів у межах стилю, найчастіше художнього.
Місцева говірка міцно єднає людину з рідним краєм,
родиною, звичаями. Тому й нині, в час повсюдного оволодіння в
27
школі нормами літературної мови, діалекти живуть. Проте
через різні історично-політичні причини на різних етнічно
українських територіях вони перебувають не в однаковому
співвідношенні з літературною мовою. Нова українська літературна мова
сформувалася на базі середньонаддніпрянських (південно-
східних) говорів з незначним залученням елементів інших
говірок. Тому специфічні північні та особливо південно-західні
говірки набули стилістичної маркованості, їх елементи
використовують у художніх творах як стилістичний засіб на тлі
нормативних загальнонародних мовних одиниць. Наприклад: Коли
Іванові минуло сім літ, він уже дивився па світ інакше. Він знав
уже багато. Умів знаходили помічне зілля — одолен, матриган і
підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і
коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього:
може, воно до нього говорить? Знав, що на світі панує
нечиста сила, що арідник {злий дух) править усім, що в лісах повно
лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн;
що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить
стрічного в танець та роздирає нявки, що живе в лісі голос сокири. Вище,
по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні
танки, а по скелях ховається щезник. Міг би розказати і про
русалок, що гарної днини виходять з води на берег, щоб співати пісень,
вигадувати байки і молитви, про потопельників, які по заході
сонця сушать бліде тіло своє на каменях в річці. Всякі злі духи
заповнюють скелі, ліси, провалля, хати й загороди та чигають
на християнина або на маржину, щоб зробити їм шкоду (М.
Коцюбинський).
Письменники використовують діалектизми як засіб для
створення локального колориту в тексті:
Думи ж мої, думи руські, відки ви ся взсли?
Ци ви, може, в моїм раю квіточками цвіти,
Ци ви, може, в моїм небі ангелом літали,
Що ви мое бідне серце досі колисали?
Так, як мати вороб’ятко вечором колише,
І над ним, і коло него хрестик божий пише,
Би уроки, би злі духи там не приступали, —
Так і мое бідне серце ви-сте колисали.
(Ю. Федькович)
У діалекті виразно виділяються два функціональні види
(стилі): розмовний і художній (народної творчості). Стилістичне
багатство діалекту (говірки) найповніше виявляється у
розмовному стилі. Як правило, мовець виражає своє активне
ставлення до співрозмовника з допомогою лексики, експресивних
імперативів, фразеологізмів, порівнянь, часток, вигуків, вставних
28
слів тощо. Кожна з форм говіркового розмовного
стилю—діалог, полілог, вільна розповідь — мають свої особливості.
Діалог характеризується питально-відповідними, часто
неповними реченнями, полілог — реченнями-вкрапленнями,
стверджувальними чи заперечними частками. Вільна розповідь містить
і складніші синтаксичні конструкції, наступне поповнення
пропущених ланок у тексті тощо.
Стилістика українських діалектів і їх говірок досі належним
чином не вивчена і не описана. Причина й у тому, що мовець
засвоює діалект не з підручників і посібників (як літературну
мову), а пізнає й освоює його впродовж усього життя з
принагідних мовних ситуацій, які ніде не фіксуються, крім як у пам’яті
мовців.
Художній стиль діалекту є його територіальною народною
творчістю, що виникає на основному тлі розмовного стилю
діалекту, але з ознаками зумисної художності — традиційних
для фольклору троп і фігур. Наприклад: Ой, вінку мій, вінку, ой
як єс ся мі змінив, юж ся мі не будеш ой на главці зеленів (с. Підбе-
резці, Львівська обл.).
Фольклорні художні твори, найчастіше пісні й казки,
поширюючись на інші етнічні українські діалектні території,
поступово можуть переносити туди діалектні риси, а потім втрачати
або змінювати більшість із них. Так виникає
загальноукраїнський національний фольклор наддіалектного мовного рівня,
зрозумілий усім українцям.
У межах розмовного стилю діалекту помітні стильові
колорити: нейтральний, ввічливий, пестливий, жартівливий,
фамільярний, грубий.
Діалектна мова інтенсивно впливає на літературну (якщо
вона формується на діалектній, животворній основі) в
початковому періоді становлення літературних норм. З розвитком і
зміцненням літературної мови вплив діалектної на неї
зменшується. Та не слід забувати, що діалекти і їх говірки — це
потенційний резерв («комора») стилістичних засобів
літературної мови, невичерпне джерело поповнення художніх засобів і
запорука її майбутнього життя.
Стилістика тексту. В стилістиці мовлення виділяється
стилістика тексту. Мова породжує мовлення, вона надає в його
розпорядження систему елементів з певними стилістичними
можливостями і потенціями (стилістика мови). Стилістика
мовлення — це виражальні засоби і прийоми їх організації,
стилістичні фігури: різноманітні повтори і комбінації, перенесення
значень, семантичні зміщення і нашарування, символізація, інші
засоби смислової образності, логіко-смислові переходи до
різних видів аргументації та експресивності тощо. Мовлення
29
породжує тексти, отже, те, що досліджує і вивчає стилістика
мовлення, мало б знаходити і знаходить своє втілення в
текстах. Тексти, їх визначення, типологію, повну характеристику
кожного виду вивчає лінгвістика тексту.
Стилістика тексту є лише частиною лінгвістики тексту.
Спираючись на структурні принципи тексту, на конструктивні
прийоми його організації (побудову), стилістика тексту вивчає,
як втілюється ідея і зміст твору в тканину тексту, як це
відбивається на особливостях композиції, організації мовного
матеріалу, який мовний матеріал стилістично значиміший для
текстів цього типу, які функції він виконує відповідно до змісту
і цільової настанови. Використовуючи теоретичні здобутки і
конкретні дані стилістики мови і мовлення, функціональної
стилістики та інших стилістичних напрямів, вивчаючи кращі
зразки текстів різних типів, стилістика тексту допомагає
задовольняти зростаючі потреби сучасного суспільства в розвитку
і вдосконаленні мовної практики, у набутті мовних навичок і
вмінь. Для стилістики тексту особливо важливим є дотримання
основного методологічного принципу щодо діалектичної
єдності форми і змісту як двох нерозривно пов’язаних і взаємно
зумовлених сторін художнього або нехудожнього тексту.
З розвитком стилістичної науки і зростанням потреб мовної
практики в стилістиці виокремився напрямок прикладного
характеру — практична стилістика. Вона покликана навчити
мовців добре володіти багатством виражальних засобів
національної мови відповідно до мети, призначення, умов і сфери
спілкування. Завдання ясне, але складне для виконання,
оскільки на процес і результат мовотворчої діяльності людей діє
багато факторів мовних, мовленнєвих і позамовних — суспільних і
психологічних. Практична стилістика національної мови — це
навчальна дисципліна, в якій розглядаються загальні відомості
про стилі мови і мовлення, про стилістичні норми, вивчаються
стилістичні засоби національної мови з їх смисловими та
емоційно-експресивними оцінками, прийоми використання
мовних засобів для правильної організації мовлення.
Прикладний характер практичної стилістики не позбавляє її науково-
теоретичної основи, а, навпаки, виводить практичну стилістику
з науково-теоретичної бази загальної стилістики, стилістики
мови, функціональної стилістики.
Практична стилістика озброює мовців знанням
стилістичного арсеналу національної мови, вмінням зробити з нього
правильний вибір, знанням прийомів організації мовного
матеріалу і вмінням конструювати правильне мовлення. Проте
насамперед, за вимогами практичної стилістики, треба знати
комунікативну мету, цільову настанову мовлення. Цільова на-
30
станова, або інтенція, допомагає не тільки відібрати мовний
матеріал, а й подавати його в певному порядку з відповідним
забарвленням. Ще грецький риторик Квінтіліан писав, що перш
ніж говорити, слід знати, що треба у мові возвеличити чи
принизити, що вимовити стрімко чи скромно, звабливо чи поважно,
широко чи коротко, грубо чи ніжно, пишно чи тонко, велично
чи ввічливо; а потім міркувати, якими краще висловами,
якими фігурами, якими думками, якою мірою і в якому
розташуванні можемо досягти нашого наміру. Відповідно до цільової
настанови розгортається тема шляхом відбору з
асоціативного поля мовних одиниць для деталізованого найменування
предметів думки або цілісного замислу і для їх
синтагматичного впорядкування. Отже, сучасна практична стилістика містить
не тільки нормативність використання стилістичних засобів,
загальні відомості про стилі, оцінку і характеристику мовних
засобів, зокрема синонімічних, як грунт для відбору, а й
комунікативну мету, цільову настанову, умови й ситуації
спілкування. Завданнями практичної стилістики є впровадження в
мовленнєву практику правил теоретичної стилістики, виховання у
мовців чуття мовної культури.
У стилістиці ресурсів (описовій) виділяються такі частини:
фоиостилістика, лексична стилістика, граматична стилістика.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.