Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Фоностилістика

Фонетика української мови вивчає звуки в акустичному, ана-
томо-артикуляторному, лінгвістичному аспектах. Стилістика
української мови, а саме її розділ фоностилістика, відрізняється
від фонетики тим, що, спираючись на неї, вивчає частоту
вживання фонем у різних стилях, їх сполучуваність і співвідношення,
вибирає з ряду акустико-артикуляторних і лінгвістичних ознак,
досліджених фонетикою, ті, що здатні створювати звуковий
ефект, вмотивований змістом і образністю тексту. Стилістична
фонетика вивчає засоби звукової організації мовлення, виділяє
найдоцільніші способи використання природних і
функціональних ознак звуків для певного типу мовлення.
Фоностилістика відображає фоносемантичні зв’язки між
словами в тексті. Вони можуть бути первинними
(звуконаслідувальними) і вторинними (звукосимволічними). Наявність
фонетичного значення спостерігається у словах, що позначають
рух, звучання, якість, форму, колір, світло. Фонетичне
значення таких слів може мати природну (фізичну) вмотивованість
(туп, брязь) і психологічну, зумовлену синестезією значення,
тобто поєднанням або транспозицією одних видів відчуттів у
інші за асоціацією (легке є приємним, а важке неприємним).
31
Пряма фонетична мотивація може видозмінюватися або
втрачатися, а натомість закріплюється мовна звичка сприймати
певні звукосполучення саме так {ляля, льоля, лелека, шури-мури).
Наприклад, з твердими звуками асоціюється щось велике,
тверде, різке, неприємне, сильне, а з м’якими — м’яке, маленьке,
легке, приємне, ласкаве. В основі звуконаслідування лежить
відповідність (мотив) природних звучань, уявлень і акустико-
артикуляторних ознак мовних звуків.
Загальновідоме повторювальне звуконаслідування шу-шу,
завдяки зображальній базовій функції приголосного шумного
щілинного шиплячого звука [ш], традиційно використовується
для створення звукообразу шуму, шепоту тощо. В повісті М.
Коцюбинського «Дорогою ціною» воно кілька разів вводиться в
уявну пряму мову — шепіт мороку — для зображення картини
суцільної темряви і гнітючого страху, в якому перебувала
Соломія: Він жив, той морок, рухався, дихав, шептав щось
тисячними устами, безперестанно, уперто, з посвистом, як стара
баба. Соломія сиділа перестрашено та прислухалася, про що
шепче морок. Шу… шу… шу… —починав він здалека, шу… шу… шу… —
одзивалось тут коло неї, — шу… шу… шу… — шепотіло все
разом — а пощо було клясти… шу-шу… а тепер умре… побачиш —
умре… шу… шу… шу… Соломії ставало моторошно. «Брешеш,
брешеш… — хотіла вона кинути в лице злому морокові, — він мій…
він буде жити… його не дуже поранено… адже він стільки
пробіг…» Але морок уперто шумів свое: — Він умре… шу… шу…
Головним елементом звукової організації художньої,
переважно віршової, мови є звуковий повтор. Це один із засобів
емоційно-естетичного впливу на читача.
Українська мова, з притаманною їй милозвучністю,
гармонійним співвідношенням голосних і приголосних звуків, має
широкі можливості для словесного інструментування.
Виділяють постійні (регулярні) звукові повтори за
співвідношенням голосних і приголосних звуків, серед ітхриму
(гр. гїуїЬтоз — ритм, такт, розмірність) — співзвуччя,
звуковий повтор у віршах, здебільшого в кінці рядків:
Діалект чи самостійна мова?
Найпустіше в світі це питання.
Міліоиам треба сього слова
І гріхом усяке тут хитання.
(І. Франко)
Єй непостійні (нерегулярні) звукові повтори,
наприклад звуковий паралелізм, форми якого розрізняються за аку-
стико-артикуляторними ознаками звуків.
У звуковому паралелізмі виділяють кілька фонетичних фігур.
32
Алітерація — суголосся приголосних звуків, тобто повтор
одного або кількох приголосних у суміжних чи розташованих
недалеко одне від одного словах. Моиафоп — слова, що
починаються однаковим звуком.
Я стою па кручі — За рікою дзвони: Жду твоїх вітрил я —
Тінь там тоне, тінь там десь… Випливають хмари —
Сум росте, мов колос: Хмари хмарять хвилі —
Сумно, сам я, світлий соп…
… Радійте, груди, грозам і морозам.
… Ті, що у творчу круговерть
Несуть руїну, рабство, смерть.
Море, море, рокіт горя,
Посвисти пустель!
(П. Тичина)
Асонанс (від лат. аззо — відгукуюся) — суголосся голосних,
тобто повтор однієї або кількох голосних у суміжних чи
розташованих недалеко одне від одного словах.
Наприклад, асонанс и та і:
Ти вчиш любити все, що перемінне
І що незмінне, як незмінний світ…
Розсипалися круглі намистинки…
(II. Тичина)
Анафора — початковий (ініціальний) повтор однакових
звуків (слів) на початку слів, рядків, строф, речень, абзаців,
розділів твору. Наприклад:
Холодний сон. Холодний сан добра,
Холодний сенс багряного пера.
(І- Драч)
Епіфора — повтор однакових звуків, слів, словосполучень
наприкінці суміжних віршованих рядків, строф, речень, абзаців,
розділів твору. Ці повторення увиразнюють мову, підсилюють
і підкреслюють якусь думку. Наприклад:
Виють собаки, віщуючи недолю, і небесні птиці літають у ночі
над селом і віщують недолю. І реве худоба вночі, і віиіує недолю
(О. Довженко).
Стик — зіткнення однакових звуків наприкінці одних слів,
рядків і т. ін. і на початку наступних. Наприклад:
До причалу
Гондола чалить. Повні сонцем губи
1 згуби, і розгубленості.
(І. Драч)
33
Кільце — повтор однакових звуків на початку одних слів,
рядків і наприкінці наступних. Наприклад:
Нічка тиха і темна була.
Я стояла, мій друже, з тобою;
Я дивилась на тебе з журбою.
Нічка тиха і темна була.
(Леся Українка)
На акустико-артикуляторних ознаках звуків утворюють
логогриф (гр. 1о£о$ — слово, £гіриоз — загадка) — стилістичну
фігуру, що нагадує словомереживо, в якому фонетичні й
морфемні редукції чи «протези» (усічення звуків, складів або
додавання) спричинюють семантичну метаморфозу: слова
набувають щораз іншого значення, створюючи пластичний свіжий
звуковий образ. Гарні логогрифи засвідчують високу
версифікаційну майстерність поетів, уміння створювати засобами фо-
номорфології місткі синестезійні комплекси образів, чаруючи
читача алітераціями та асонансами:
Лиаііс липовий липневий липень,
липучий і лискучий в білім дзбанку.
…л уяне піано на піаніні трав
вітер заграв (про осінь),
рій ос
і ось
вже осінь
і
о
осінь
інь
нь.
(Б. І. Антонич)
Вишневий цвіт
З вишневих віт
Вишневий вітер
Звівас з віт.
(І. Драч)
0 семигори горя, цвинтар велій,
1 я тут згину, як прийде пора.
(В. Стус)
Звуконаслідування {ономатопея) — у художній мові один із
способів звукописания, що полягає в оптимальному зближенні
звучання слова і його змісту, імітації звуків природи за догю-
М
могою прямого їх наслідування. Наприклад: Немов хто косою
черк! А друге світліше — дзінь! (А. Головко).
Голоси тварин, звірів, птахів та інші звукові вияви
навколишнього середовища у мовному тексті можуть передаватися
як наслідування за аналогією до звукового оформлення
загальновідомих лексем з повтором чи протяжністю звуків.
Наприклад: «Спать підем, спать підем», — довоєнною пісенькою
запідпадьомкала перепілка.,.(М. Стельмах); «Спать підем, спать
підем!» — Кричав десь па степу перепел (Г. Тютюнник); День
змінювався ніччю, а поїзд все гуркотить, кидаючи тривооїсний
гудок у степи: «І-іду-у-у» (І. Цюпа); «Куд-ку-да?» — питають-
ся розбуркані кури з горища; Прокинувся одуд, теле у пісню
встряв, перебиває хлопців: У-ду-ду…у-ду-ду… (Гр. Тютюнник);
Він довго-довго стежив за нерівним хвилястим летом
пташини, прислухався до хурчання її [чайки] крил та сумовитого
квиління: Чиї ви? Чиї ви?; Чорноголова, вихудла за зиму синичка,
повертаючись то хвостиком, то головою до нього, неголосно,
одноманітно твердила одно: — Чо-о-ло-вік, чо-о-ло-вік, чо-о-ло-вік
(М. Стельмах).
Отже, фонетичні фігури — це система словесної інструмен-
товки з уживанням однакових або схожих звуків, завдяки яким
створюються певні звукові образи, дуже близькі до тих, що
сприймаються на слух у реальному житті.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.