Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Риторика і граматика

Зв’язки стилістики з граматикою започатковані в генезі
лінгвістичної науки. Вони беруть початок ще з античної
риторики. Саме в третій частині риторики — елокуції —
зародилося поняття стилю. Потім Арістотель сформулював теорію трьох
стилів, яка була серцевиною риторики аж до початку XX ст.,
коли все частіше почала заявляти про себе стилістика як наука
про мовний матеріал і мовні форми стилю.
Граматика в античні часи визначалася як мистецтво (у
греків — ІесЬпе, у римлян — аг§) гарної мови. Перший граматик і
філолог-софіст Протагорас (V ст. до н. є.) виклав окремі
граматичні категорії, зокрема синоніми. Автор першої грецької
граматики Діонісій (II ст. до н. є.) називав граматикою знання
того, що говорять поети і прозаїки (отже, гарної літературної
мови). Діонісій поділяв граматику на шість частин: 1) старанне
читання тексту з погляду наголошування; 2) пояснення наявних
риторичних фігур; 3) пояснення історичних виразів; 4)
етимологічний пошук тощо. Це все Діонісій називав елементарною
граматикою, або малим мистецтвом. До великого мистецтва
граматики він відносив: а) мовну регулярність (аналогії у мові);
б) оцінку автентичних та естетичних вартостей поем. Отже,
Діонісій визначав компетенцію граматики як: усталення
(творення) тексту, належне читання, пояснення й естетичний
коментар (критика). Основна мета грецької граматичної школи —
розвиток уміння пояснювати літературні тексти з погляду
риторичної науки. До граматики входили ще лічба і малювання.
Римляни також сприйняли цю ідею; граматиків вони називали
літераторами. Грецьке слово §гаттагіке на латинську
перекладалось як Ніегаї. За часів пізньої античності граматика
виконувала пропедевтичні (підготовчі) мовно-літературні функції
до студіювання риторики. Граматика, риторика і діалектика
становили цикл вільних наук (агїез ПЬегаІіз). Іронія долі в тому,
40
що вікове партнерство граматики і риторики, коли граматика
служила риториці, закінчилося поразкою риторики і майже
поглинанням її граматикою.
Риторика в епоху Ренесансу (XV—XVI ст.) займала в науці
центральне місце, була основою гуманістичної освіти в усіх
університетах Європи, сприяла встановленню духовних
контактів між людьми, вдосконаленню моралі. В результаті мова,
слово (огаїіо) стає одним із найпомітніших і найулюбленіших
видів літературного Ренесансу (з’являються твори, трактати у
формі Слова, поширюється термін оратор).
З усіх наступних епох найбільшого розквіту зазнала
риторика в часи бароко. В період Ренесансу риторика розвивалася
як культура інтелекту. Гуманісти трактували її як
універсальне знаряддя для ясного, гарного викладу думок з будь-якої теми.
В період бароко ця теорія набуває романтичного вираження
думки, емоційних порухів і красивості. Виникає бароковий (ви-
буялий, розкішний) стиль. Взагалі розбудовується теорія стилів,
троп і фігур, з’являються такі поняття, як стиль народу, епохи,
автора.
Проте вже у XVII ст. риторика як королева вільних наук
(мистецтв) втрачає зв’язки з філософією, зокрема з логікою, яка
вбирається у шати математики. Втрачаючи корону думки,
риторика, позбавившись діалектико-логічних правил, стає
наукою штучних форм, надмірних оздоб, ненатуральною,
безособовою. Спад шкільної риторики не був тривалим у європейській
дидактиці. Риторика утрималася в гуманітарній освіті і ввійшла
своїм змістом та окремими підсистемами і правилами в інші
науки і навчальні дисципліни. її заступила стилістика.
Риторика частково ввійшла в граматику, психолінгвістику,
педагогіку, філософію, естетику, теорію комунікації та ін.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.