Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Стилістичні засоби морфології

Граматична стилістика, зокрема морфологічна, зосереджує
свою увагу головним чином на стилістичних аспектах
варіантних граматичних форм, на стилістичних функціях
граматичних категорій, на інших стилістичних явищах, викликаних
морфологічною структурою, тобто досліджуються ті морфологічні
одиниці, що мають виразне стилістичне забарвлення і
порівняно легко підлягають лінгвістичному аналізу.
Безперечно, стилістичні можливості морфології як
граматичного рівня мови порівняно з лексичним дещо обмежені, зокрема
якщо стилістичні функції морфологічних елементів вбачати
тільки у вираженні цими мовними одиницями емоцій, почуттів,
відтінків значень, суб’єктивних відношень, тобто розглядати
морфологічні одиниці як засіб вираження експресії. Це
пояснюється тим, що граматична (і насамперед морфологічна)
структура є основним, глибинним, організуючим ярусом мови, їй
властива стійкість і сталість системних зв’язків, чітко
визначений інвентар граматичних елементів, вона менше піддається
дії екстралінгвістичних факторів, які спричиняють появу у
мовленні стилістичних явищ. Проте все ж таки й морфологія
частково зазнає впливу і позамовних чинників, і міжмовного
контактування, в результаті чого збагачується стилістичними
варіантами.
З розвитком стилістичної науки обрії морфологічної
стилістики розширюються. її об’єктом є не тільки стилістичні
аспекти граматичних категорій, варіантних форм, а весь комплекс
морфологічних елементів, дібраних мовцем зумисне з певною
метою чи спонтанно у процесі створення тексту чи
стилістичного відтінку певного стилю, тобто та морфологічна
структура, що в поєднанні зі структурами інших рівнів цього самого
виду мовлення становить специфіку певного стилю, його
систему. Так з розвитком функціональної стилістики постало
питання про своєрідність реалізації морфологічної системи
загальнонаціональної мови у кожному стилі (чи певних стилях).
Стилістичні дослідження з морфології доцільно провадити у
двох напрямках: один з них — розгляд морфологічної системи
загальнонаціональної мови у стилістичному аспекті відповідно
до змісту висловлення, сфери використання мовного матеріалу;
другий — аналіз і опис морфологічної системи кожного з
функціональних стилів, зіставлення результатів, для того щоб
виявити специфічні особливості морфологічної структури основних
стилів, її зумовленість і закономірності у процесі розвитку.
Ґрунтовне вивчення і дослідження морфологічних елементів
в обох напрямках (з одного боку, від морфологічного елемен-
48
та, одиниці, категорії — до створеного ними стилістичного
ефекту, до стилістичного забарвлення відповідного тексту і до
стильової диференціації мовлення, а з іншого — від певного
функціонального стилю через морфологічний аналіз його
зразків —до системи морфологічних елементів, одиниць, категорій
і до окремих функціонально найбільш виразних
морфологічних одиниць стилю) дає змогу «прочитати» і пояснити
стилістичне забарвлення тексту і пізнати внутрішню структуру
кожного мовного стилю.
Об’єктом морфологічної стилістики є морфемна і
морфологічна структури мовлення, зокрема морфемний склад,
реалізація афіксної системи сучасної української мови відповідно до
стилю мовлення, стилістичний аспект ряду граматичних
значень та їх вираження. Такі граматичні категорії, як рід, число,
особа, час, вид, ступені порівняння у певних стилях мовлення і
навіть стилістичних різновидах одного стилю часто
виділяються певними відтінками значень, емоційним забарвленням, а то
й специфічними засобами вираження (наприклад, категорія
жіночого роду в іменниках — назвах осіб за професією:
секретар — секретарка — секретарша, лікар — лікарка — лікарша,
директор — директорка — директриса, голова — головиха ).
Основу текстів будь-якого стилю складають
лексико-граматичні одиниці — частини мови, переважно повнозначні.
Об’єктивна реальність в усій своїй складності і
найрізноманітніших зв’язках знаходить своє вираження в мові
опосередковано, через лексико-граматичні розряди — частини мови.
Предметність виражається іменниками, якісні і відносні
статичні ознаки — прикметниками, кількість і кількісні ознаки —
числівниками, динамічні ознаки (дії, стану, змін, процесів) —
дієсловами, ознаки дій, процесів та властивостей —
прислівниками, взаємовідношення та взаємозв’язки між словами і
реченнями виражаються сполучниками. Займенники є
еквівалентами іменників, прикметників, числівників, вигуки —
еквівалентами висловів для вираження емоцій, волевиявлення, а частки
виконують модальну, словотворчу і формотворчу функції.
Отже, використання частин мови фактично не залежить від
мовця та його вподобань, а визначається об’єктивно,
зумовлюється тим, що стало об’єктом і причиною мовлення. Проте,
незважаючи на таку закономірність, стилістичні можливості
частин мови криються у співвіднесеності логічно-семантичних
понять, що можуть з відповідними змінами передаватися
різними частинами мови, наприклад: іменником і дієсловом
(читання — читати), іменником і прислівником {успіх — успішно,
радість — радісно), прикметником й іменником (ясний —
ясність, гіркий — гіркота, мудрий — мудрість, глибокий — гли-
49
бина — глибочінь), прикметником, прислівником, категорією
стану (гарпий — гарно-гарпо, теплий — тепло-тепло) і т. ін. Це
дає змогу шляхом уважного добору частин мови уникати
структурної одноманітності морфологічних одиниць та
урізноманітнювати текст, наприклад: ясні думки і ясність думок, успішно
працював над темою і з успіхом працював над темою і т. ін.
Стилістичні дослідження морфології переконливо доводять,
що використання частин мови є стилерозрізнювальною
ознакою: певні стилі характеризуються вищою частотністю
окремих частин мови і низькою частотністю решти частин мови.
Така нерівномірність, а часом і диспропорція використання
частин мови у різних стилях сучасної мови є не відхиленням
від норми, а, навпаки, складає норму цих стилів, входить у
систему його мовних засобів.
Порівняльний аналіз текстів художньо-белетристичного і
наукового стилів засвідчує і кількісну, і якісну різницю у
використанні частин мови. Наприклад:
1. Справді, під темним небом затривожився, загудів ліс,
закипіло листя на ньому, деревам чогось захотілося бігти, але вони
не знали, куди податися, й стогнучи металися на всі боки.
Знову мигнула блискавка раз і вдруге, ліс зверху і зсередини
просвітився недобрим блакитним огнем, а грім, як навішений,
лупнув у кілька цепів, неначе хотів обмолотити землю. І
вона під ударами грози почала злякано кренитися у безвість
(М. Стельмах).
2. Повне розв’язання будь-якої конструктивної задачі
проходить за таким планом: 1) аналіз задачі; 2) побудова шуканої
фігури; 3) доведення правильності виконаної побудови; 4)
дослідження умов можливості і неможливості розв ‘язання
даної задачі (І. Тесленко).
3. В душі Оксен непокоївся: весна видалася засушливою. За
кілька днів вітри вивіяли вологу, якої із зими було малувато,
бо сніги перепадали невеликі, а морози давили, як на пропасть,
так що на горбах озимина померзла, і сівба ярих теле велася
всліпу. «Як не впадуть дощі — пропаде зерно», — оісурився
Оксен, помахуючи батіжком (Г. Тютюнник).
Ці тексти різняться кількісним співвідношенням іменників і
дієслів до загального числа словоформ.
Комунікативна функція художнього мовлення
ускладнюється і від того посилюється емоційно-образною, естетичною
функцією. В художньому творі не просто повідомляються факти,
явища, події, вчинки осіб, а трансформується правда життя в
художній домисел, передається через складну систему образів і
мікрообразів. Основою мовотворення образів і мікрообразів
слугують іменники, які завдяки своїй номінативній функції є
50
назвами описуваних реалій. Проте образ створюється,
виростає в процесі розгортання подій, деталізації сюжету, художньої
конкретизації самого образу і того, що його оточує, в процесі
живописання. Тут неабияка роль належить дієсловам. Без
«дієслівного сюжетоведення» не мислимий художній твір,
особливо прозовий. Це підтверджують і статистичні дослідження
частотності кінцевих афіксів та дієслівних форм у різних стилях
мовлення. Середня частота дієслівних словоформ у художньо-
белетристичних стилях (драматургії, прозі, поезії) найвища.
В художньо-белетристичних стилях відзначається приблизно
однакове, з незначними відхиленнями співвідношення
іменників і дієслів.
Предметом наукового стилю є передача складної системи
наукових понять, визначень, пояснень, розкриття
найрізноманітніших взаємозв’язків. Цим пояснюється використання у
таких текстах великої кількості іменників, зокрема
абстрактних, та прикметників. Досліджуючи частотні характеристики
кінцевих афіксів у стилях сучасної української мови, лінгвісти
визначили, що стилі суспільно-політичної і науково-технічної
літератури у групі 1 (афікси високої частоти) мають тільки
іменникові й прикметникові афікси, і цим ще раз констатували
іменний характер стилів науково-технічної і
суспільно-політичної літератури.
Інші частини мови також мають свої стильові показники.
Наприклад, вигуки зовсім не вживаються у науковому стилі,
але дуже поширені в усному побутовому мовленні, у художній
літературі; те саме можна сказати про оклично-підсилювальні,
спонукальні частки. У текстах науково-технічної літератури
зовсім не вживаються займенники я, ти, ви, хто, твій, хоча
вони і мають високу частотність у стилях художньо-белетрис-
тичної і суспільно-політичної літератури.
Головні функції граматичних категорій, значень, форм
зумовлюються змістом граматичної абстракції, характерної для
них системою взаємовідношень і протиставлень. Однак
стилістика розглядає не стільки мовні одиниці, їх природу і функції,
як їх роль і специфіку функціонування в певних стилях чи
стилістичних різновидах мовлення. Саме в конкретному
мовному матеріалі розкриваються стилістичні функції граматичних
категорій, значень, форм. Найчастіше це здійснюється через
синонімію варіантних форм, що дає можливіть
урізноманітнювати морфологічну організацію тексту через вираження
додаткових відтінків і значень однією і тією самою формою, через
сукупність і повторюваність форм, що надають мовленню
певного стилістичного забарвлення. Наприклад: Дядько Самійло
не був пі професором, пі лікарем, пі інженером. Не був він, як
51
у лее молена догадатись по одному його імені і по тому, що тут
писалось, ні суддею, ні справником, ні попом. Він нездатний був
на високі посади. Він навіть не був добрим хліборобом.
Але, як і кожна людина, він мав свій талант і знайшов себе в
ньому. Він був косар. Він був такий великий косар, що сусіди
забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й
просто косар (О. Довженко).
У тексті О. Довженка назви професій вжито в одній і тій самій
синтаксичній функції (в ролі іменної частини складеного
присудка) форми орудного і форми називного відмінків іменників
другої відміни. Це не тільки збагатило морфологічну структуру
тексту, а й увиразнило значення першої і другої його частин,
проклало між ними межу, підкреслило різницю в значенні.
Дядько Самійло не був ні професором, ні лікарем, ні інженером,
та це не так важливо, тому що був він косар, і великий косар —
в цьому головна його характеристика. Використання
спочатку форм орудного відмінка, а потім називного, а не навпаки,
також зумовлене і значенням самих форм, і авторською
експресією. Форми орудного відмінка іменного складеного присудка
частіше вказують на ознаку тимчасову, нездійснену, а форми
називного відмінка є показниками постійної ознаки. Після
певного нагромадження форм орудного відмінка (перелічується,
ким не був дядько) автор ніби зупиняється і звертає увагу на
талант дядька, вживаючи іншу форму іменного присудка —
форму постійної ознаки — називний відмінок: Він був косар.
Питома вага відмінкових форм у всіх стилях мовлення
надзвичайно велика, оскільки вони є засобами пов’язування
іменників з іншими словами, вказують на роль іменників у
реченні. В інших частинах мови (прикметниках, числівниках,
займенниках, дієприкметниках) категорія відмінка є лише
відображенням іменникової категорії відмінка і засобом
зв’язку цих частин мови з іменниками. Отже, відмінкові форми є
головним засобом організації тексту. Це виявляється і у високій
частотності відмінкових форм. З вісімдесяти найчастотніших
афіксів сучасної української мови чотирнадцять є відмінковими
(з них десять є іменниковими, а чотири — прикметниковими).
Особливо високочастотними виявилися форми родового
відмінка. Серед перших десяти найчастотніших афіксів — шість
афіксів родового відмінка. Очевидно, це можна пояснити се-
мантико-граматичним багатством і синтаксичною активністю
форм родового відмінка, адже вони можуть мати значення часу,
дати, об’єкта дії, кількісної невизначеності, частини від цілого,
належності, присвійності, суб’єкта вираженої іменником дії і,
виконуючи різнобічні синтаксичні функції (додатка, неузгодже-
ного означення, обставин, частини присудка чи підмета),
52
сприяють художньо-образній мовній конкретизації, а з нею і
стилістичному ефекту у белетристичних стилях. Прикладом
можуть бути форми родового відмінка у текстах:
1. За кілька перегонів до станції Гапівка Давидові вперше після
міста та казарми степ війнув просто в лице міцним духом
землі та рум ‘япих щік з морозу, з ранку сонячного, осіннього.
Це на якійсь глухій станції у вагон увалилась ціла юрба дівчат.
(А. Головко).
2. Буду я навчатись мови золотої!
У трави-веснянки, у гори крутої,
В потічка веселого, що постане річкою,
В пагінця зеленого, що зросте смерічкою.
(А. Малишко)
Стилі науково-технічної і суспільно-політичної літератури
мають ще вищу частотність форм родового відмінка. До групи
високочастотних афіксів цих стилів увійшли тільки іменникові
і прикметникові афікси, до того ж серед них майже всі афікси
родового відмінка. Приклади ілюструють це явище:
1. Рівняння еліптичного типу найчастіше зустрічаються при
вивченні стаціонарних процесів різної фізичної природи
коливань (механічних, звукових, електромагнітних і т.д.),
теплопровідності, дифузії та ін. (О. Бугаєнко).
2. Озера змінюються внаслідок виповнювання наносами їх
котловин, спуску води річками, заростання водойм, висихання і
т. ін. Усе це призводить до відмирання озер (В. Медина).
У комплексі виражальних засобів художньо-образної
конкретизації, характерної для художньо-белетристичних стилів,
неабияке значення мають форми орудного відмінка. Хоча
високою частотністю вони й не відзначаються, проте різноманіття
значень і синтаксичних функцій робить їх помітними в тексті,
вони допомагають створити зримі образи, емоційно
наснажити текст. Наприклад:
1. Повітря зробилось прозорим та ясним, і буки зазеленіли у
ньому, як рута. А там, де сонце торкнулось вершечків дерев,
листя спалахнуло злото-зеленим вогнем і стало прозорим, як
скло. Здавалось, воно дзвеніло. Рядом курилась туманом
важка соснова гора, закурена, спалена вогнем, який лизав іще
червоним язиком вершечки пнів. А там знову бук та грабина,
затоплені синім мороком ночі, немов повиті мріями… (М.
Коцюбинський).
2. Ти ізнов мені снишся
На стежці гіркої розлуки
Синім лугом, ромашкою,
Птицею з канівських круч.
53
Так візьми ж мою кров
І візьми мое серце у руки,
Тільки снами не муч
І невипитим горем не муч.
(А. Малишко)
Форми орудного відмінка іменників у результаті
адвербіалізації поповнили і поповнюють розряд прислівників і вже як
прислівники функціонують майже в усіх стилях мовлення,
наприклад: часом, літом, долом, горою, стіною, чипом, способом,
методом, шляхом і т. ін. Розмежування їх за стилями
спостерігається тільки у лексичному плані. Деякі з адвербіалізованих
форм стали компонентами фразеологічних сполучень і
вживаються переважно в усному мовленні, в художній літературі,
підсилюючи значення основного дієслова і стилістичне
забарвлення тексту. Особливо це стосується форм орудного
тавтологічного. Наприклад: А дядько поїдом їсть її за піспі, щоб не
принаджувала людей на голос (М. Стельмах); Прийшла стара з
похорону, півдня просиділа сиднем на лаві, на святих своїх
дивлячись, а потім усіх познімала (Є. Гуцало).
Серед морфологічних форм як стилістично маркована
виділяється форма кличного відмінка. Сфера її функціонування —
переважно стилі усного мовлення (особливо вона поширена в
побутовому мовленні), фольклор, художньо-белетристичний,
зокрема драматургія, публіцистичний та епістолярний стилі.
Із уживанням кличної форми пов’язується ціла низка
додаткових значень, відтінків, емоційних ознак, що створюють
стилістичний тон усього тексту. Таке стилістичне забарвлення
досягається не просто кличною формою, а єдністю її і лексичного
значення слова, контекстом. Наприклад: Земле рідна! Мозок мій
світліє і душа чистішою стає, як твої сподіванки і мрії у
життя вливаються моє (В. Симоненко).
Граматична категорія роду як одна з визначальних для
іменника і основних — для інших частин мови є активнодіючою в
усіх стилях української мови.
Уважний розгляд граматичної категорії роду з погляду
стилістики дасть можливість виявити стильові функції цієї категорії
і ряд стилістичних функцій у певних, зокрема художньо-беле-
тристичному, стилях.
У стилях науково-технічної літератури сучасної української
мови граматична категорія роду виявляється у настільки гра-
матикалізованому й унормованому вигляді, що не допускає
вагань у роді, варіантних формах, стилістичних відтінках. Це
зумовлюється призначенням цього мовлення і становить одну з
характерних його ознак.
54
В інших стилях мовлення функціонування граматичної
категорії роду ускладнюється семантичним змістом, позалінгвістич-
ними чинниками. З родовими формами іменників — назв
людей і тварин — пов’язується розрізнення за статтю. Особливо
це помітно в іменниках, що є назвами осіб за професіями,
посадами, званнями. В українській мові більшість назв осіб має
паралельні утворення іменників чоловічого і жіночого родів.
Проте ці форми неоднаково функціонують у різних стилях.
Спостерігається майже повна відповідність форм чоловічого і
жіночого родів в усіх стилях усного мовлення — витримується
розрізнення за статтю. Досить часто, хоч і менше, ніж в усному
мовленні, трапляються форми жіночого роду в
художньо-белетристичному та публіцистичному стилях, іноді як вкраплення
усного мовлення.
У більшості випадків використання форм жіночого роду
спричинюється прагненням автора підкреслити, що дійовою
особою, виконавцем, суб’єктом дії є жінка. Це особливо
характерно для публіцистичного стилю. Наприклад, М. Рильський
про М. Заньковецьку: Вона була не тільки чудовою актрисою,
не тільки розумною вихователькою театральної молоді, але й
громадською діячкою, яка послідовно боролася за реалізм і
демократизм у театрі.
Офіційно-діловому стилю властиве традиційне використання
іменників чоловічого роду для називання осіб жіночої статі.
Цілу гаму стилістичних значень, відтінків можуть передавати
іменники спільного, подвійного роду. Це пояснюється не так
своєрідністю даного граматичного явища, як лексичним
значенням (сирота, староста, суддя, роззява, приблуда).
Варіантні форми одного роду (латина — латинь, глибина —
глибінь, Дніпр —Дніпро, (він) музика — музикант, (він)
артиста — артист тощо) і форми подвійного роду одного іменника
(зал — зала, флот — флота, округ — округа і под.) теж не
однорідні. Деякі з них вживаються з новими семантичними
значеннями або відтінками у певних стилістичних різновидах
мовлення, частина є показниками попереднього стану української
мови. Інші залишаються поза літературною нормою сучасної
мови і використовуються тільки для стилізації архаїчного,
говіркового мовлення.
Граматична категорія числа в сучасній українській мові
системою взаємопротиставних і взаємопов’язаних форм однини і
множини виражає кількісні відношення. Проте з формами
однини і множини можуть бути пов’язані й інші значення, які в
певних розрядах слів видозмінюють основну функцію граматичної
категорії числа, ускладнюють її низкою стильових і
стилістичних відтінків. Так, форми однини у тексті можуть набувати уза-
?5
гальнено-видового, якісно-суттєвого значення і цим відповідно
забарвлювати кількісне значення, створювати в тексті певне
стилістичне тло. Наприклад: Махорка з духом вишні дитячу в
серці сколихнула тінь (М. Рильський); От поїдете ви в те місце,
де такого крижня, такого крижня [мільйон], а вам пастушки й
скажуть: — Нема тут, дядю, ніякої качки! Вибили! Вже з місяць
як бабахкають (Остап Виїлня).
Форми однини з узагальнено-видовим значенням поширені
також у науковій літературі, вони означають не кількість
(одиничність), а вид рослин, тварин, предметів, речей і т. ін.
Множинні форми окремих іменників у сполученні з
прикметниками можуть означати не множину, а стан людини, професію,
заняття, соціальне становище. Наприклад: Подався й той у ко-
заки, у Примакова слуоісить (І. Цюпа). Такі конструкції мають
обмежену і чітко визначену сферу функціонування. Вони не
використовуються у науковому та офіційно-діловому стилях;
трапляються в усному побутовому мовленні та в стилях
художньої літератури, але й тут вони групуються в елементи просто-
ріЧно-розмовні, емоційно забарвлені. Наприклад: — Твій куди
поступив, Гордію? — На художників. —А твій, Хомо?—А мій
в агрономи б’с (Г. Тютюнник); Батьки його були, правда, міщани,
але їм і на думку не спадало глузувати з рідної мови. А синок —
вийшов у пани (П. Панч).
Оформлення іменників граматичною категорією числа
перебуває в певній залежності від семантичного об’єму слова.
Абстрактні іменники 5Іп£іі1агіа ІапШт при певних ступенях
конкретизації або спеціалізації лексичних значень можуть
утворювати і форми множини. Речовинні іменники ріигаїіа Іапіит
також спроможні утворювати множинні форми, якщо крім
основного значення речовинності вони матимуть додаткові:
означатимуть гатунки або види, велику кількість, площі під
речовиною, вироби з речовини тощо: Косили пізні гречки, коли в селі
появився Гуща (М. Коцюбинський); Проса покошено. Спустіло
тихе поле (М. Рильський).
Власні назви вживаються у множині, коли позначають
родину, сім’ю, династію або коли мають переносне значення:
Лисенки, Старицькі, Рильські, Терещенки, Тобілевичі, Косачі,
меценати, герострати.
Множинні форми названих семантичних груп іменників
мають чітко визначену сферу використання. Форми множини
абстрактних іменників 5Іп£іі1агіа ІапШт, що мають
спеціалізоване, термінологічне значення, характерні для наукового
стилю (високі температури, кінетичні ефекти); множинні форми
абстрактних іменників, що мають відтінок гіперболізації
ознаки, множинності конкретних виявів її, вживаються у художньо-
%
белетристичних стилях, усному мовленні. Наприклад: Мільярди
бір зарипи у чорнозем, мільярди щасть розвіяні у прах (В. Симо-
ненко). Форми множини речовинних іменників §іп§и1агіа
іапіит, що означають гатунки, різновиди, використовуються
у науковому стилі (масла, рідини, нафти), а форми множини,
що означають велику кількість, різноманіття, поширені в
стилях художньо-белетристичного та усного мовлення: Під вітром
хвилюються припечені сонцем жита (Г. Тютюнник).
Множинні форми від власних назв 5Іп£и1агіа іапШт
вживаються у публіцистичному, усному, художньому мовленні: Вене-
ції, всюди венеціїв буйних зелених садках (О. Гончар). У художній
літературі множинні форми іменників $іп§иІагіа іапіит
надають тексту певного емоційного забарвлення.
Проте стильові і стилістичні властивості категорії числа
названим вище не обмежуються. У мовленні виразними
стилістичними засобами характеристики образів, ситуацій часто є
іменники 5Іп§и1агіа ІапШт і особливо іменники ріигаїіа Іапіит (пат-
ли, тельбухи, парфуми, витребеньки), форми пошанної,
авторської, звичаєвої множини, особливості узгодження у формах
числа, варіантні числові форми: радості — радощі, перла —
перли, колоси — колосся, брати — браття: Браття, в кого с на
цигарку1. (Г, Тютюнник); брати — братове: Ах, мої братове, —
красні маки! У завію, в літо, в листопад заспівайте, щоби я
заплакав… (А. Малишко); чудо — чудеса, слово — словеса, тіло —
тілеса, небо — небеса. Пригадаймо, як останньою фразою
роману О. Гончара «Циклон» — / вже тут не небо — а небеса,
і зокрема словоформою небеса, ніби найвиразнішим штрихом
художника, завершується велична і світла, широка й піднесена
картина природи.
Заслуговують на пильну увагу й стилістичні функції інших
морфологічних одиниць, зокрема займенникових та
прикметникових. Займенники, як слова-еквіваленти інших частин мови,
самі не мають конкретно виявленого матеріального змісту і є
певною мірою узагальненими. Тому для займенників більше
значення, ніж для слів інших лексико-граматичних розрядів,
має контекст, той комплекс виражальних засобів, у якому
займенники розкриваються своїми відтінками й значеннями,
реалізують свої стилістичні можливості. Особливо у стилях
художньо-белетристичних, зокрема в поезії, займенникові форми
мають інтимізуюче, підсилювальне, оцінювальне значення: Хто
може випити Дніпро, хто властен виплескати море… (М.
Рильський); Вставай, хто живий, в кого думка повстала!; А я піду
за волю проти рабства, я виступлю за правду проти вас (Леся
Українка). Окремі займенникові розряди мають різну
частотність у різних мовних стилях.
57
Помічається тенденція розмежування сфери використання
форми ступенів порівняння прикметників і прислівників.
Аналітична форма (більш потужний, менш досконало)
властива науковому стилю, а для художнього і усного мовлення при-
роднішою є синтетична форма (потужніший, найдосконаліше).
Як важливий засіб стилізації народнопісенного колориту
піднесеності, урочистості використовуються у художньо-беле-
тристичних стилях нестягнені форми прикметників,
займенників.
Надзвичайно багаті стильові і стилістичні можливості
дієслова. Вони зумовлюються самою суттю цієї частини мови —
виражати динамічну ознаку у її стосунку до діяча і до об’єкта
дії. Звідси й різноманіття значень, багатство морфологічних
форм, яке такою мірою, як у дієслова, не спостерігається більше
в жодній частині мови.
Найуживанішими серед дієслівних у сучасній українській
літературній мові є форми дійсного способу (чоловічого роду
минулого часу, третьої особи однини теперішнього часу, форма
множини минулого часу). Статистичні дослідження показали
різницю у стильовому використанні дієслів, що підтверджується
конкретним матеріалом. У художньо-балетристичних стилях
найбільшу частотність мають форми минулого часу, особливо
у прозі. Вони добре передають опис подій, розгортання дії у
часі, в певній послідовності, конкретизують динамічну ознаку
предметів. Наприклад; Човен плавно загойдався на воді, а далі
тихо й рівно посунув по воді над зорями, що тремтіли на дні
блакитної безодні (М. Коцюбинський). У стилях
науково-технічної літератури форми минулого часу найменш частотні.
Проте в стилях науково-технічної літератури
високочастотними виявляються форми третьої особи теперішнього часу, бо там
вони набувають позачасового значення, іноді безособового чи
неозначено-особового. Наприклад: Доведена теорема дає
можливість твердити… Два вектори вважаються рівними… На
рисунку кінець вектора позначають стрілкою (І. Тесленко).
Однак і в межах стилів, зокрема художнього, усно-розмовно-
го, морфологічні форми дієслова становлять цілу систему вза-
ємозамін і взаємовідповідників, яку майстри слова вміло
використовують з метою створення стилістичного ефекту.
Наприклад: Часом і досі ще здається мені, що й зараз поклепай хто-
небудь косу під моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав
і кинувся до роботи (О. Довженко); Ніхто ще нічого не знає…
Ще безтривожно ходять по місту ті, які вмиратимуть на
рубежах, в оточеннях, горітимуть у кремаційних печах,
штурмуватимуть Будапешт і Берлін… (О. Гончар).
58
Найбільше стилістичних відтінків виявляють часові й особові
форми дієслів при зміщенні семантичного і граматичного
значень часу, особи.
Варіантні форми дієслів — повні і скорочені (читатимемо —
читатимем, любим — любимо, ходити — ходить) — різняться
сферою використання, характеризують усно-розмовне
мовлення. Це саме стосується і демінутивних форм інфінітива
(спатоньки, їстоньки, спатки).
Отже, стильові і стилістичні можливості морфологічних
одиниць визначаються передусім граматичними значеннями і їх
взаємозв’язками з лексичними, впливом екстралінгвістичних
чинників на лексичне значення і морфологічну форму, а також
внутрішнім розвитком граматичної структури мови, в результаті якого
деякі морфологічні елементи на певному етапі можуть то
зміщуватися ближче до ядра граматичної структури і бути активними
компонентами, то відступати на другий план, у пасивний запас мови.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.