Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

ЕЛЕМЕНТИ ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ МІФОЛОГІЇ У СТИЛІСТИЦІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Основою образної системи давньоукраїнського фольклору
є давньоукраїнська (а в ній праслов’янська, праіидоєвропей-
ська) міфологія. Цій проблемі присвячено багато праць.
Обґрунтовано про неї писали М. Костомаров1, П. Куліш2, О. Потеб-
1 Костомаров Н. Славянская мифология.— К., 1847.
*Кулиш П. Записки о Южной Руси. — СПб., 1857. — Т. 2.

ня1,1. Нечуй-Левицький2, Г. Булашев3,1. Франко4, М. Грушев-
ський5,0. Афанасьев6, Хв. Вовк7, В. Петров8, Л. Залізняк9 та ін.
Концептуальною ідеєю більшості думок про виникнення і
розвиток міфів є твердження про те, що міф виникав у мові на
сдності живого слова з безпосереднім враженням і образним
мисленням. Він втілювався і в магічній поведінці людини.
Одухотворення небесних і земних сил природи лягло до основи
найрізноманітніших міфів про вогонь і воду, світло і темряву,
добро і зло, життя і смерть.
Все це відкладалося у знаковій системі мови і ставало
основою для розвитку образної системи інших видів людської
культури. О. Афанасьев писав: «Багатим і, можна сказати, єдиним
джерелом різноманітних міфічних уявлень є живе слово людське
з його метафоричними і співзвучними виразами»10. На думку
автора, у мові можна виділяти два різні періоди її життя.
Перший — доісторичний у житті народу, він є єдиною пам’яттю
найглибшої давнини, тривалий і багатий живими уявленнями
за кожним словом, яке виникало з нагальної потреби
спілкування людей між собою і природою. Слово в цей період ще не
стільки знак поняття, як мальовничий, живий, одухотворений
образ характерної ознаки предмета, міцно закріплений за ним
або ситуацією. Таким воно йшло в перекази, легенди, колядки,
щедрівки, пісні, казки, замовляння:
А на Дунасчку кладочка лежала.
Новая золотая.
Хвиленьку полоскала,
Очерети гойдала,
Дівчиноньку стрічала…
—Де ти, калино, росла,
Щось така красна?
— У лузі при калиниці
При студеній водиці!
хПотебня О. Із записок з теорії словесності // О. Потебня. Естетика і
поетика слова. — К., 1985.
2Нечуй-Левицький /. Світогляд українського народу: Ескіз української
міфології. — Л., 1876.
гБулашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах
та віруваннях. — К., 1992.
АФранко І. Вибрані статті про народну творчість. — К., 1955.
5Грушевський М. Історія української літератури: В 5 т. — К., 1993. — Т. 1.
ьАфанасьев А. Живая вода и вещее слово. — М., 1988.
1Вовк Хе. Студії з української етнографії та антропології. — К., 1995.
^Петров В. Походження українського народу. — К., 1992.
93алізняк Л. Українська міфологія: Образ воїна-звіра // Пам’ятки
України. — 1991.-—С. 5.
™Афанасьев А. Живая вода и вещее слово. — С. 26.
73
— Чому тонка, висока,
Листом широка?
— Від вітру буйненького,
Від дощу дрібненького,
Від сонця ясненького!
— Десь дівчина росла,
Щось така красна?
— У тата в холодочку,
При солодкім медочку!
(З весільних пісень)
Міфологізуючись, слово втрачає первісне власне значення,
те перше живе найархаїчніше уявлення, з яким воно з’явилось,
і набуває якоїсь віщої сили, приписуваної йому за певною
асоціацією.
Наші давні предки наділяли слово чародійною, творчою та
владною силою, хоча, напевне, і не розуміли, в чому вона
полягає. В цьому двобою людей з непізнаним світом слово не
стільки допомагало фізично, як оволодівало внутрішнім світом
людини, підтримувало її образні уявлення і передбачення,
вселяло почуття влади над природою і віру у свої сили.
Усвідомлюючи і виражаючи словом свою власну силу і волю, людина
припускала, що є інші поза нею сила і воля, які також можуть
виявитися в слові, і переносила слова за своїми асоціаціями на
непізнаний світ, у такий спосіб несвідомо розширюючи
семантичний обсяг слова і витворюючи нові смисли і значення. Так
поступово виникали мовні одиниці з міфологічною
семантикою: жива вода, мертва вода, непочата вода, цілюща вода,
камінь, вогонь, всевидюще око, віще слово, віщий вогонь, древо
життя, Берегиня, домовик, вирій, Лада, Купайло, Мара та ін.
Мовні одиниці з міфологічною семантикою в українській
мові складають велику і різноманітну за темами і культуроге-
незою групу, яка становить значний інтерес для стилістичних
досліджень. Це пояснюється тим, що українська міфологія дуже
давня і сформувалася на лексичному фонді. Умовно її
поділяють на дві частини: нижча міфологія і вища міфологія1. Рівень
нижчої, або первісної, міфології складають найархаїчиіші
уявлення, демонологія, табу, предмети і назви найдавніших культів
і ритуалів. Тут міфологізувалася апелятивна лексика. Вища
міфологія є ознакою цивілізаційного етапу в історії і культурі
народу. Під вищою міфологією розуміють систему міфів про
богів, божества і антибожества, героїв, які у міфах
представлені як предки (чи засновники родів) певного народу або етніч-
1Цнв.: Давидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. — К.,
1997. —С13.
74
ного ареалу. З’являється вища міфологія в ранньодержавниць-
кий період історії народу і виконує важливу соціальну
функцію: утверджує державність і зміцнює владу. Нижча міфологія
існує здебільшого в побуті і в усній мовній формі. Вища
міфологія фіксується в літературних джерелах і згодом стає
основою образної системи національної культури. Те. що у наших
предків ще до Київської Русі і в її час існував пантеон вищих
богів, свідчить про їхнє державницьке життя. Цю системність
богів і божеств та князівську діяльність героїчного типу
відображають фольклор та літературні твори тих часів («Велесова
книга», «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім» та ін.).
Вища міфологія поповнила стилістику української мови антро-
понімами — власними назвами богів.
За концептуальною ідеєю і темами міфи можна поділити на
такі групи:
Антропологічні — в них розповідається про походження
людей і перших соціальних інституцій (сім’ї, родини, роду,
племені, народу).
Астральні, або натуралістичні, — оповіді про зорі, що
з’явилися в результаті переміщення людей чи тварин на небо або
про вигнання героїв з раю, неба. Близькими до них є солярні й
лунарні міфи про походження сонця і місяця та їх дії.
Тотемічні—давні родоплемінні уявлення про спорідненість
людей з певним біологічним видом; виявляються в культово-
обрядових ритуалах.
Етіологічні та їх пізніший різновид — космологічні міфи —
про створення світу зооморфними чи антропоморфними
деміургами.
Есхатологічні — про руйнування космічного порядку і
повернення до хаосу, що настає внаслідок того, що люди
порушують табу і норми моралі.
Близнючці — про перших людей, першопредків, покровителів
роду.
Календарні — про роль і значення в житті людей
календарних богів і божеств (Коляда, Ярило, Купайло).
Героїчні — про фантастичну появу героя, його стосунки з
богами і якісь неймовірні подвиги заради добра й винагород.
Кожна з цих груп міфів мас своїслова-номени основних
міфологічних понять, а також загальноміфологічну лексику (земля,
вода, вогонь^ небо та ін.).
Як і в інших сферах культури, в українській міфології
можливі запозичення і впливи міфологій інших народів, міфів-ман-
дрівників, світових сюжетів1, які могли привносити своїстиліс-
Щив.: Грушевський М. Історія української літератури. — К., 1993. —
Т. і._с. 367.
75
теми — міфологеми. Проте спільні в кількох мовах стилісте-
ми-міфологеми ще не є доконечним свідченням запозичень. Ця
спільність міфологем може бути зумовлена спільністю
етнокультурного розвитку або міграцією народів і закоріненням їх
у місцеву традицію. В результаті поєднуються міфологеми
успадковані і новосприйняті. Час і простір народження
первісної міфології губиться не просто у віках, а в тисячоліттях. Та
наука вже довела, що «перші ознаки культурного життя на
території України існують із часів пізнього палеоліту… З 5 тис.
до н. є. збереглися тут сліди різних культурних пластів
неолітичної епохи, які тісно пов’язують нашу батьківщину з
цивілізаціями Балкан та Північного Причорномор’я. З епохи неоліту
посилився зв’язок українських територій з Центральною
Європою. З доби бронзи уможливлюється дуже тісне
контактування місцевих культур з культурами Близького Сходу, а з періоду
раннього заліза — з племенами скіфів та сарматів»1. Усе це
наштовхує на думку про те, якою давньою має бути найархаїч-
ніша українська (протоукраїнська) міфологія і відповідно лек-
семи-міфологеми, а також про те, наскільки стабільними (і
змінними під впливами) могли бути теми, сюжети й образи
української етноміфології. Відомий російський дослідник Б. Рибаков,
шукаючи пояснення першоджерел слов’янської культури,
аналізує українську календарно-обрядову поезію, тобто шукає
першоджерела слов’янської культури у веснянці «Благослови,
Боже, благослови, мати, весну закликати, зиму проводжати*
Зимочку в візочку, літечко в човночку… Благослови, мати, ой
мати, Лада, мати, весну закликати», тим самим визначаючи,
що ця поетична українська пісня-веснянка зокрема, а також й
інші і є тим первісним, може, одним серед інших джерелом
давньої слов’янської дохристиянської культури. В українській
лінгвостилістиці досі не досліджено і не описано стилістеми-
етноміфологеми.
Етноміфологемою називаємо мовну одиницю, яка в
національній культурі має стійке образне значення давнього
походження, сформоване у віруваннях, звичаях, народній поетиці.
Серед етноміфологем є слова різних лексико-семантичних груп,
що набули міфологічного значення як виразники певних
тематичних міфів. Наприклад, птахи персоніфікуються в міфах у
носіїв доброї чи поганої звістки, вчинку: голубка (дівчина) /
голуб (парубок); сич, сова — віщуни недоброго; зозуля — вісниця
віку, мати; ластівка — провісниця весни; орел — мужній
хлопець, чоловік; ворон — зла сила (три ворони в містерії Т. Шев-
Щавидюк В. Первісна міфологія українського фольклору. — К., 1997. —
С 13.
76
ченка «Великий льох»). Дерева й рослини діють у міфах як носії
людських якостей: в казках яблунька дарує яблучка, у «Лісовій
пісні» Лесі Українки стара верба ховає у своєму дуплі Мавку,
мак-відюк і тирлич відганяють злу силу. У поемі «Тополя»
Т. Шевченка відображено ідею архаїчного міфу про
перетворення дівчини в тополю.
Міфологічне походження з мисливства епохи мезоліту
мають мовні образи кози-дерези, солом ‘яного бичка (функція
приманки), півника-когутика, що так поширені в українських
казках, коза і вівця — у новорічних колядках. Міфологізувалася й
атрибутивна лексика, що видно, наприклад, у замовлянні:
Золотниче, золотниче, добрий чоловіче!
Ти тут не уживай, червону кров не спивай!
Іди на чорне море, там, де піхто не ходить.
Де кури не запіють, де люди не зачують,
Де дзвони не задзвонюють, де голос не заносять.
Там для тебе чорні столи чорними скатертями застелені,
Чорні миски, чорні ложки накладені, чорна страва насиплена.
Там ти уживай та й сюди до Івана не вертай.
Бо тут Михаїл на воротях у червоних чоботях1.
Окрему групу етноміфологем складають власні
найменування та назви богів і божеств (як добрих, так і злих),
використання яких не тільки у фольклорних, а й у літературних текстах
має значну стилістичну традицію. Це Берегиня, Білобог, Белее,
Дана, Див, Жива, Коляда, Купайло, Лада, Лель, Мокоша, Око,
Перун, Род, Рожаииця, Сварог, Світовид, Стрибог, Ярило, Чор-
нобог та іи. Наприклад: Не почув з його [діда Родима] уст
малий [Сивоок] назви оісодиого бога, але незабаром знав уже всіх,
вловивши то раз, то вдруге з уст заброд-купців, які торгувалися
з Родимом за його посуд і за його богів, і вже знав, що отой чо-
тирилиций, скупчений у мудрості своїх чотирьох ликів,
повернутих на всі чотири сторони світу, — Світовид, а той гнівливий,
іскряио-жовтий — то бог блискавиць Перун, а зелений, мов
причаєність лісових гущавин, — пастуший покровитель Белее, а той
надутий, мов купка, широконіздрий, з жадібними очима — то
Сварог, верховний бог неба і світу; найліпший же для Сивоока
видавався Ярило, господар всього плодючого й родючого, щедрий,
всемогутній мідяпоголовий бог, заквітчаний таким зеленим
зелом, яке нікому й не снилося (П. Загребельний).
На асоціації стихії світла й органа зору — ока розвинулося
міфологічне уявлення про небесні світила як очі, яке
зустрічається у міфології давніх народів, а потім і у фольклорі та визнач-
1Українські замовляння / Упоряд. М. Н. Москаленко. — К., 1993. —
С. 129.
77
них пам’ятках літератури народів Старого і Нового світу. Східні
народи називали сонце оком дня, скандинавські — очима неба,
у Ведах сонце іменується оком Варуни (неба). У багатьох
народів сонце вважали оком бога: у германців — верховного бога
Одіна, у персів — Ормузда, у єгиптян — Деміурга, у греків —
Зевса. З цього міфологічного уявлення пішли міфи про різні
одноокі чудовиська, циклопів, а в середні віки — зображення
бога у вигляді всевидящого ока з променями, яке ввійшло в
церковну символіку. Звідси й образ у поемі Т. Шевченка: А ти,
всевидящее око! Чи ти дивилося звисока, як сотнями в кайданах
гнали в Сибір невольників святих. Про міфологему око С. Пла-
чинда пише так : «Око (деміург, творець, першобог) — за
космогонічними уявленнями давньоукраїнських волхвів—творець
Вирію, Всесвіту, Землі й усього сущого на ній»1.1 подає такий
міф: На початку — коли не було ще ні Землі, ні неба, ні Сонця —
світ обіймала суцільна тьма. Безконечна й вічна ніч. Ніде —
жодного промінця. Лише морок, а його пронизувало око. Воно
летіло з глибини пітьми, ніби нізвідки і — в нікуди. Насправді
воно летіло з далеких Старих Світів, аби утворити Новий Світ
у царстві пітьми. І це було око Рода — ще ненародоісеного Першо-
бога. Оку хотілося побачити кінець мороку, але того кінця-краю
не було. І тоді око спинилося. Воно пустило чисту Сльозу-Ро-
синку, і з неї утворився Першоптах і Першобог — птиця Сокіл.
Із золотавим пір ‘ям, що сяяло й освітило пітьму. Так явилося
перше свіпьче сяйво серед нескінченного безмежжя пітьми. І
пустив Сокіл пречисту Сльозу-Росинку. І впала вона на око, що
почало рости і стало великим островом серед мороку. І пустив
Сокіл другу Сльозу-Росинку, що впала па острів і утворила
озеро Живої Води. І пустив Сокіл третю Сльозу-Росинку, і від неї
проросли дивовижні квіти й густі трави на острові й берегах
озера. Так утворилися острів Вирій з озером Живої Води. Тоді
зніс Першобог-Сокії золотий жолудь. І виросло з цього жолудя
чарівне й розкішне дерево. Високе й могутнє першодерево. Дуб-
Стародуб. І вродили на ньому молодильні яблука — яблука
невмирущості. Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева, і то
було вічне місце Першобога1.
Міфологеми закріпилися в усній народній творчості та
стали протобразами новіших фольклорних образів і увійшли в
тропіку сучасної стилістики.
ШлачипдаС. Словник давньоукраїнської міфології. — К., 1993. — С 39.
2Там само.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.