Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

АНТИЧНА РИТОРИКА ЯК ВИХІДНА ОСНОВА СТИЛІСТИКИ

Стилістика як лінгвістична дисципліна сформувалась у XX ст.
Однак етимологічна основа слова «стилістика» свідчить, що
витоки цієї науки в античній риториці.
Словом $Ши$ давні греки називали паличку із загостреним
кінцем, якою писали по змащеній воском дощечці. Вправність
користуватися паличкою-стилем поступово почала
сприйматися як показник словесної майстерності, досконалості,
з’явилися поняття «гарний стиль», «поганий стиль», а вміння гарно
говорити і писати формувалося в окрему науку про
красномовство — риторику (від гр. гЬеїог — оратор).
81
Риторика виникла як наука, що впливає на розум і волю
громадян засобами живого слова і досягла значного розвитку в
Давній Греції та Давньому Римі.
Першим з відомих ораторів Давньої Греції можна назвати
Перікла (V ст. до н. е.), який 40 років правив демократичною
державою Афіни завдяки могутньому впливові свого чарівного
слова на співгромадян. У промові «Надгробне слово»,
виголошеній на честь афінян, які загинули у Пелопоннеській війні,
Перікл так вплинув на патріотичні почуття громадян, що матері
і вдови загиблих пронесли винуватця смерті своїх близьких —
Перікла — на руках по місту. Він говорив: Нехай слава ваших
дітей полегшить ваше горе.,, держава втратила свою молодість,
рік втратив весну… Ті, що загинули, вони, як боги, невидимі. Та
про присутність їх свідчать почесті, які їм віддаєм.
Демократизм Афін забезпечувався трьома інституціями:
народні збори, рада п’ятисот, народний суд. Усі ці установи
потребували від громадян уміння володіти мовою,
переконувати словом, захищатися. Особливого значення набули
апології— промови на захист себе. Оскільки не кожний міг скласти
таку промову, то з’явилися логографи (ті, що пишуть промови).
Маскуючи своє авторство, логограф повинен написати
промову від імені клієнта, враховуючи його соціальне
становище, освіту, рівень інтелекту, характер тощо.
Теорія судового красномовства, як і риторика взагалі,
сформувалася в Сицилії (V—IV ст. до н.е.), її фундаторами були
оратори Коракс, Лісій і Горгій.
Політичний оратор Коракс відкрив першу школу
красномовства в Сиракузах, написав підручник з риторики. Це він
уперше виділив у промові вступ, пропозицію, виклад, докази
(боротьбу), завершення. Коракс вважав, що основна мета
промови не в істині, а в переконанні: «Красномовство — це
служниця переконанню».
Учень Коракса Лісій зосереджував основну увагу на
створенні образу клієнта, його інтелекту, моралі, характеру. Для
кожного він намагався знайти його стиль, логіку думки і
поведінки, вміло відтворював характери позивачів у суді. Написав
понад 400 промов.
Учень Л ісія Горгій доповнив досвід попередників указівками,
як у серйозних промовах використовувати насмішку, іронію,
як на серйозні докази відповісти жартом і навпаки. Він вважав
слово найвеличнішим володарем: «Видом мале і непомітне, а
творить чудеса». Горгій написав трактат «Про пристойність
випадку», в якому розкривається залежність промови від
суб’єктивних властивостей промовця, аудиторії і предмета розмови.
Він вважав головним методом риторики заучування зразкових
82
промов. Горгій був майстром панегіриків як жанру урочистого
красномовства, широко використовував антитези, паралелізм,
періоди, тому ці фігури називали горгійськими.
Учень Горгія Ісократ був майстром урочистих, святкових
промов. Він відкрив у Афінах школу красномовства, працював
у ній майже 40 років, розробляв техніку красномовства, дбав
про образне оформлення промов, введення ритмічних періодів.
Над окремими промовами Ісократ працював роками.
Вершиною його творчості є «Панегірик», що його автор виношував
10 років. Ісократ вважав, що риторика вища за всі науки.
Полемізував з Платоном, який стверджував, що державою мають
керувати філософи. Ісократ бачив керівниками держави саме
ораторів, бо вони вміють переконувати.
Афінська школа Ісократа була першим навчальним
закладом, що готував висококваліфікованих ораторів —
професіоналів, політиків. Тут вивчалися право, політика, філософія,
мистецтво. Риторика в розумінні Ісократа поєднувала в собі
ораторство з державною мудрістю і мораллю, збагачувалася
досягненням інших наук, конкурувала з любов’ю до мудрості —
філософією.
До визначних ораторів належав і Сократ, якого прийнято
вважати родоначальником діалектики (в її античній формі).
Риторика Сократа — це пошук істини шляхом бесіди,
суперечок, дискусій, які оратор часто вибудовував у формі запитань і
відповідей. Сократ послідовно ставив запитання доти, доки
співбесідник не починав заперечувати собі і не відмовлявся від
своєї неаргументованої тези. Цей прийом називають сокра-
тівською іронією. Сократ виголошував промови на вулицях і
площах, своєю метою вважав виховання у молоді моральних
якостей — правдивості, честі, доброчинності. Це йому
належить вислів: «Заговори, щоб я тебе побачив».
Учень Сократа Платон також був відомим оратором. Він
вважав, що: «Красномовство — майстер переконання: в цьому
вся його суть і турбота»; «Обов’язок оратора — говорити
правду». Про те, якого значення надавав ГІлатон ораторству,
свідчать такі його слова: «Я стверджую, що якби у будь-яке місто
прибули оратор і лікар і якби у Народному зібранні чи у будь-
якому іншому зібранні зайшла суперечка, кого з двох обрати
лікарем, то на лікаря ніхто і дивитися не схотів би, а обрали б
того, хто володіє словом, — варто було б йому лише
забажати…». Платон вважав, що кожному оратору треба виробити в
собі дві властивості. Перша— вміти охопити все одним
загальним поглядом, щоб підпорядкувати одній ідеї і чітко усвідомити
предмет повчання чи промови. Друга — вміти все розділити
на види, підвиди, частини. На думку Сократа, єдність синтезу
83
й аналізу є необхідною рисою ораторського мистецтва. За
Платоном, будь-яка промова повинна складатися як жива істота,
що має тіло, руки, ноги, голову. Все має відповідати одне
одному і всьому цілому. Промова буде гарною, якщо розум автора
пізнає істину: «красномовство с мистецтво керувати умами».
А для цього треба багато знати (природу речей, законодавство
і т. ін.).
На околицях Афін у гаю грека Академа Платон заснував
школу, що стала називатись академією, а її учнів —
послідовників Платона — називали академіками. Звідти й прийшли до
нас слова академія, академік.
Найзнаменитішим оратором Давньої Греції був політичний
діячДемосфеп. Можливо, тому, що Демосфен сам зробив із себе
оратора, бо від природи не мав до цього ніяких задатків
(малий, зі слабим голосом, поганою дикцією, нервовими рухами)
і через це терпів політичні поразки. За порадою грецького
актора Сатира Демосфен почав щоденною працею боротися з
фізичними вадами. Щоб розробити голос, набирав у рот
камінців і намагався виголосити промову на березі моря,
перекриваючи шум води. Щоб вирівняти плечі, підвішував над
плечем, яке смикалося, меч таким чином, щоб він боляче колов, і
при цьому виголошував промову. Згодом Демосфен став
визначним оратором. Збереглося 40 промов Демосфена, які мали
блискучу побудову, пересипані гумором та іронією, логічні й
образні.
Демосфен уславився гнівними, викривальними промовами
проти царя Македонії Філіппа (батька Александра
Македонського), який прагнув гегемонії над греками. Ці промови й стали
називати філіппіками. З таким самим значенням це слово
вживається й нині.
Вищого рівня розвитку досягає риторика уже як теоретична
наука в часи Арістотеля. Він дав наукове обгрунтування
риторики, розширив її предмет, показав її всеохоплюючий
характер. Риторика співвідноситься не з одним якимось класом
речей, а з різними, зокрема спільна для них, для кожного може
мати свої засоби вдосконалення. Цим риторика відрізняється
від спеціальних наук (арифметики, медицини). Риторика —
мистецтво, що відповідає діалектиці.
Арістотель написав «Риторику», що складається з трьох
частин. У першій розкриваються принципи, якими керується
оратор (переважно на матеріалі судових промов) — правові,
професійні, моральні. У другій частині увага зосереджується
на особистих якостях промовця (розум, порядність, знання,
довір’я тощо). Третя частина «Риторики» присвячена
технічному аспекту ораторства: пафосу, побудові, стилю, психологічно-
84
му контакту з аудиторією, образності, способам і прийомам
переконань. Головною вимогою Арістотеля до стилю була
ясність. На його думку, гарний стиль той, який сповнений
почуттям, відображає характер і відповідає істинному стану речей.
Вишуканість мовлення створюється доречним використанням
афоризмів, метафор, прислів’їв, жартів. Арістотель писав:
«Метафора високою мірою має бути ясною, приємною і чарувати
новизною, і не можна запозичувати її від іншої особи»1. У
промові він виділяв чотири частини: передмову, розповідь, докази
і висновки. Великого значення надавав Арістотель передмові:
порівнював з мелодією, з прологом у поезії, з прелюдією у грі
на флейті. Матеріал у розповіді радив викладати частинами,
не повторюватися, з’ясовувати невідоме. У доказах треба
домагатися конкретності. Епілог бажано виділити для того, щоб ще
раз нагадати, для чого виголошена промова, і викликати до
оратора добре ставлення, збудити пристрасті слухачів.
Грецька риторика у період еллінізації римської культури
(III ст. до н. є.) вплинула на римську риторику, актуалізувала її
як теорію красномовства і як популярний виклад основ етики,
мистецтва вести бесіду.
Найвидатнішим оратором і теоретиком римської риторичної
школи був Марк Туллій Цицерон A06—43 рр. до н. є.) —
політичний і державний діяч, відомий адвокат. Він залишив
понад 100 промов, що ввійшли в скарбницю світової риторики.
У книзі «Брут» Цицерон назвав риторику «матір’ю всього, що
добре зроблено й сказано»2. Крім блискучих промов, що стали
зразком красномовства, Цицерон залишив три книги, в яких
подав своє розуміння риторики: «Про оратора», «Брут»,
«Оратор». У них послідовно викладено теорію ораторського
мистецтва, ідеал оратора та історичний розвиток риторики.
Захопленість Цицерона ораторством практично не мала меж.
Він писав, що «нічого немає прекраснішого за досконалого
оратора. […]
Справді, які співи солодші, ніж приємна розмова?
Які вірші доладніші за художнім розташуванням слів?
Який актор, що наслідує правді, зрівняється з оратором, який
захищає її?
А що витонченіше, ніж маса гострих думок?
Що чарівніше, ніж пишність слів, яка освітлює справу’?».
У своїх трактатах Цицерон надавав великого значення
формуванню засобами риторики людини — патріота, громадя-
х3елинский Ф. Ф. История античной культуры. — 2-е изд. — СПб.,
1995. —С. 187—188.
^Корнилова Е. И. Риторика — искусство убеждать. — М., 1998. —
С. 118—119.
85
нина, для якого інтереси держави понад усе, який живе ідеалами
свого народу: «Краща у світі мета — стати хорошою людиною».
Головні вимоги до досконалого оратора — це широка освіта,
зокрема знання філософських систем, теорії ораторського
мистецтва, права, ерудиція, вміння підпорядкувати собі слухачів,
викликати в них задоволення, переконати. На думку Цицерона,
«оратор повинен володіти дотепністю діалектика, думками
філософа, словами мало не поета, пам’яттю законодавця,
голосом трагіка, грою такою, як у кращих лицедіїв». Однак, окрім
таланту, великого значення Цицерон надавав риторичній науці
і техніці ораторства, джерелам доказів. Він ставив перед
ораторами п’ять завдань: перше — знайти зміст промови; друге —
розташувати докази, кожний зваживши та оцінивши; третє —
«одягти й прикрасити усе це словами»; четверте — «закріпити
промову в пам’яті»; п’яте — «виголосити її достойно і приємно».
Ділячись секретами власного ораторського досвіду, Цицерон
радив: слід на початку промови схилити слухачів на свою
користь, далі пояснити справу, з’ясувати предмет суперечки,
довести те, на чому наполягаємо, відкинути заперечення, а в
кінці промови виголосити «все, що говорить на нашу користь»,
розгорнути й звеличити, а те, що за супротивника, —
похитнути й позбавити значення. «Далі вчився я також правил
прикрашання стилю: вони повідомляють, що висловлюватися ми
повинні, по-перше, чисто й правильною латинню, по-друге,
ясно й виразно, по-третє, гарно, по-четверте, доречно, тобто
відповідно до достоїнства змісту. Ьіе красномовство, отже,
виникло з науки, а наука — з красномовства»1.
Освіченістю і красномовством Цицерон здобув почесті і
звання «батька вітчизни». Його високо цінував Квінтіліан,
вважаючи, що небо послало цей талант, щоб показати, яких висот
може досягти могутність слова. Цицерон вважав найбільшою
цінністю оратора не тільки вміння сказати те, що потрібно, але
і не сказати того, чого не треба. «Найкращий оратор той, хто
своїм словом і повчає слухачів, і дає насолоду, і справляє на
них сильне враження.
Вчити — обов’язок оратора, давати насолоду — честь».
Проте найповніше теорія римського красномовства
викладена у працях ритора, педагога Кв’шпйліана. У праці «ІП8ІІШІІО
огаЮгіа», або «Керівництво з ораторського мистецтва» A2
томів), автор розробляє основні методи і прийоми ораторського
мистецтва, показує, як ними можна оволодіти. Особливістю
його робіт є те. що в них виразно виділено педагогічний
аспект — навчальний і виховний. Одна частина так і називається
1 Корнилова Е. Н. Искусство убеждать. — С. 118—119.

«Виховання оратора». Квінтіліан писав, що «там немає прямого
красномовства, де не видно жодної ознаки, за якою можна було
б пізнати людину мужню і доброчинну». Оратор має бути
підготовлений, «як озброєний воїн у лаві» і завжди прагнути
перемоги. На думку Квінтіліана, оратор повинен мати такі
якості від природи, як пам’ять, увага, пристрасть, здатність до
імпровізації. Пам’ять треба тренувати, знання здобувати
працею, мужність та інші моральні якості виховувати в собі.
До думки, що в оратора пам’ять є даром природи, талантом,
ритори намагалися додати щось із «внутрішнього письма».
Щоб підготовлений текст не забувся, пропонувалася ціла
система вимог: позбутися всього стороннього, труднощів, щоб
ніщо не відволікало, щоб усе було зосереджене на
запам’ятовуванні, на одній головній думці. Те, що треба запам’ятати,
запам’ятовувалося через якийсь знак, річ тощо. Для слова, що
забувалося, випадало із пам’яті, брався якийсь знак — річ;
знаки укладаються або розташовуються у певному порядку, за
текстом. Можна використати для запам’ятовування як знаки
все, що є навколо: речі в будинку, залі, аудиторії. Треба
шукати образи і з ними пов’язувати свій текст. На думку Цицерона,
образами можна писати, «як за допомогою літер на воску».
Формується «внутрішня стенографія». До цього слід додати
заучування напам’ять, зацікавленість, працьовитість. Пізніше
з’являється метод «діалектичного порядку» реформатора
риторики Петра Рамуса. Цей метод схожий на схему,
запам’ятовування матеріалу в певному порядку, щоб потім можна було
тим матеріалом послуговуватися під час аналізу. В пізніші часи,
із занепадом культури живого слова, занепадає культура
«стенографії пам’яті».

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.