Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

БІБЛІЙНІ ДЖЕРЕЛА СТИЛІСТИКИ

До найдавніших джерел, з яких черпає стилістика виражальні
засоби, належить Вічна Книга — Біблія. Слово біблія грецького
походження і означає «книги». Ним об’єднується багато книг
релігійного змісту, написаних різними авторами впродовж
більш як 1000 років — від XII сг. до н. є. і до II ст. н. є. У цих
книгах відобразилися міфологічні, філософські, космологічні,
історико-соціальні та морально-етичні уявлення народів
Близького Сходу і Середземномор’я. З глибин віків зібрала ця книга
народну мудрість, сформувала моральні основи людського
життя, стала невмирущою, бо в ній зібрано насущні проблеми
буття, вічного пошуку істини, філософські роздуми про сенс
життя і його двобій зі смертю. Нині Біблія є ключем до
87
розуміння багатьох шедеврів мистецтва, бо з часу свого
виникнення вона перебуває в центрі світової культури.
Біблія складається з двох частин: Старого Завіту і Нового
Завіту. До Старого Завіту належать пам’ятки давньоєврейської
культури — «П’ятикнижжя» («Буття», «Ісход», «Левіт», «Числа»,
«Второзакония»), історичні книги, чотири Книги Царств, дві
хроніки, збірка псалмів царя Давида (Псалтир), «Екклезіасг»,
Книги Притч, поема «Пісня Пісень» та Премудрості царя Соломона,
книги пророків та ще кілька. До Нового Завіту входять чотири
Євангелія (Матфея, Марка, Луки, Іоанна), Діяння та Послання
апостолів, Апокаліпсис, або одкровення Іоанна Богослова. Най-
потаємніше, чим живе людина і з чим іде вона в небуття, в Біблії
втілене у слові і тому стало одухотвореним. Наші предки прото-
українці вперше прилучилися до цієї книги з прийняттям
християнства, що проповідувало закони божі. З «Остромирового
євангелія», написаного київським дияконом Григорієм у 1056—
1057 рр., починається давньоукраїнська рукописна книжність, а
з друкуванням в Україні книг Апостола A574 р.) та Острозької Біблії
A581 р.) остаточно утверджується українське книгодрукування.
Біблійні книги, сюжети, образи уже справили значний вплив
на формування стилістичної системи української мови, оскільки
християнство міцно ввійшло у життя й культуру українців.
Багато письменників, інших діячів культури перекладали
біблійні книги, освоювали сюжети й образи, писали переспіви,
стилізували. Зупинимося на окремих священних книгах.
Книга Екклезіаста. Створена у III—II ст. до н. е., книга не
мала сюжету. У перекладі з давньоєврейської мови на грецьку
ця назва означає «книга проповідника». Це монолог проповід-
ника-мудреця, який хоче проникнути у свій внутрішній світ,
природу людини і шукає відповідь на вічні питання: Що таке
людина? Для чого живе вона на Землі? Звідси вперше з’являється
жанр розповіді про самого себе — самозвіт. Книга є заповітом
досвідченого володаря своїм близьким і підлеглим, тому в ній
відчувається повчальний тон, застереження: не клади свого серця
на всякі слова; сій ранком насіння свое, та и під вечір хай не
спочиває рука твоя, не знасш бо ти, котре вийде на краще; нехай
кожного часу одеоіса твоя буде біла і нехай на твоїй голові не
бракує оливи. Автор хоче знайти відповідь на питання, в чому
зміст світобуття і людського життя, що є істиною.
Нездійсненність бажань, невдоволеність собою і непізнана загадковість
світу, коли конкретне життя ось-ось закінчується, дають право
автору підсумувати: Усе це марнота та ловіпня вітру; най-
марніша марнота; Покривленого не направиш, а неіснуючого не
полічиш. Текст проповіді має свою будову, схожу на щаблі
драбини людського життя. Кожний щабель — це образок життя,
88
між ними підсумкові сентенції на зразок «марнота усе» і
запрошення до наступних образків буття, що ведуть до пізнання
Бога, до істини. Земне життя — тимчасове перебування, суєта,
яку всі бачать, але не можуть зрозуміти, хоч і прагнуть цього.
Вічне життя — це циклічний рух по колу з поверненням у новій
якості. Звідси фразеологізм «/ все повертається на круги своя»,
що в сучасній мові має кілька значень: повернення додому, на
свої стежки, до свого діла чи проста марна праця, втрачена
надія, що не дала руху вперед.
Книга вчить людину сумніватися в собі, життєвих дарах, але
ніколи не сумніватися в Богові. Людина, оволодіваючи
знаннями, йде до істини, але ніколи не осягає її повністю, бо істина —
Бог, а він недосяжний.
Мові цього твору властива афористичність. Складні
синтаксичні єдності (надфразні) підсумовуються або починаються,
беруться в кільце певним висловом узагальненого змісту: «Для
всього свій час. Для всього свій час і година своя кожній справі
під небом: час родитись і час помирати, час садити і час виривати
посаджене, час вбивати і час зцілювати, час руйнувати і час
будувати, час плакати і час реготати, час ридати і час
танцювати, час розкидати каміння і час громадити каміння, час
обіймати і час ухилятись обіймів, час шукати і час розгубити,
час збирати і час розкидати, час дерти і час зашивати, час
мовчати і час говорити, час кохати і час ненавидіти, час війни і час
миру». З цього тексту успадковані українською мовою
афоризми: Для всього свій час, час розкидати каміння і час збирати,
громадити каміння.
Відродження української державності і національної
культури — це час збирати каміння, громадити розкидане віками.
Вислів «Хто яму кчпас, той в неї впаде» також походить з Еккле-
зіаста. Книга становить основу старозавітної частини Біблії. її
авторство приписують ізраїльському цареві Соломону (сину
царя Давида), з іменем якого згадують Книгу Притч і «Пісню
Пісень». Царювання Соломона (І V ст. до н. є.) називають золотим
віком Ізраїлю. Соломон створив систему законів, і слава про
його мудрість перейшла в легенди. У мові закріпився вислів
соломонове рішення — мудре, оригінальне, таке, що всіх влаштовує.
Нагірна проповідь Христа. З появою Христа (грецьке слово,
що означає «Месія») час людського буття розколовся на до і
після народження Христа. Д. Лихачов писав, що трагедія
особистості Христа заповнила собою світ. Все, що було до
нього, — це лише приготування до його появи, а що стало після,
так чи інакше пов’язане з його іменем, ученням, мораллю.
Автори чотирьох Євангелій (Матфей, Марко, Лука, Іоанн)
літературно оформили проповіді Христа, орієнтуючись на
89
адресатів, різні мовні ситуації, тому тексти проповідей Христа
різні, але для них характерні змістовність, простота,
доступність, образність, повчальність.
Перша велика проповідь Христа називається Нагірною, бо
виголосив її Христос на горі, перед широким загалом людей.
Як свідчать теологи, в той час йому було 33 роки. Це пора
духовного просвітлення, творчого розквіту, фізичного
змужніння і водночас відчуття неминучої трагедії. Перед цим
Христос 40 днів і ночей постився в пустині, встояв перед спокусами
сатани, молився, зміцнився у вірі, очистився душею і тільки тоді
став проповідувати. Наділений чудодійною силою, Христос
зцілює хворих, до нього йде натовп, і Христос з учнями
виходить на гору, щоб усіх бачити і щоб усі його бачили і
виголошує проповідь. З того часу поняття «гора» набуває в риториці
і стилістиці символічного змісту, обростає образними
значеннями. Гора — це високість духу, благородство помислів,
піднесеність душі, урочистість, це, зрештою, перешкода, долаючи
яку людина сама себе підносить над буденщиною, перемагає
ницість. Людина, яка зійшла на гору, вільна, висока і відкрита
для всіх. Гора Голгофа — місце розп’яття Христа — також
набула нового значення, стала символом людських страждань, а
шлях до неї — страдницька путь на муки за віру, переконання,
ідеї. Саме тут, на горі Голгофі, натовп людей, що прагнув крові,
видовища, прокинувся, усвідомив свій гріх і став громадою
братів і сестер по совісті. Мабуть, з того часу поняття совісті
стає категорією людської моралі та етики спілкування, зокрема
й мовного.
У християнських проповідях розум, серце і слово
сприймалися як триєдине начало буття. Слухачі прагнули Христового
слова. «Спочатку було слово. 1 Слово було €>о Бога. І Бог був
Слово» (Євангеліє від Іоанна). Христос у Нагірній проповіді
проголошує заповіді блаженства: праведні матимуть
багатство у злиднях, радість у муках, нагороди в гоніннях. Справлене
блаоїсенство у вірі в Бога. Блаженні чисті серцем, бо вони Бога
побачать. Люди не цього чекали, сподівалися за праведне життя
на землі мати багатство, радість, пошану, але їм ще цього не
дано. Цю науку знають тільки учні Христа, вони стануть
апостолами, «сіллю землі», щоб просвіщати людство. Слово апостол
грецьке і означає «посланець». Отже, від Нагірної проповіді
Христа йде культурологічна традиція протистояння — антитези
(багатство в злиднях, радість у муках) і символ апостола — про-
видця-вчителя, який має просвітити простий люд. На символі
«апостола» Тарас Шевченко геніально розвинув новий
афоризм: / день іде, і ніч іде. І голову схопивши в руки, дивуєшся,
чому не йде апостол правди і науки?
90
Христос проповідував закони нової моралі, за якими духовні
якості є ціннішими, вищими, ніж матеріальні блага. З того часу
людство роздвоюється перед вибором між матеріальним
добробутом і духовними устремліннями. І це роздвоєння
також ставало стимулом для саморозвитку мови й культури.
Людина, яка перемагала матеріальні злигодні, але оволодівала
духовністю і культурою, піднімалася до розуміння справжніх
цінностей — любові до людей, праці для них, любові до
ближнього, до благочестивого життя: Блаженні тихі, бо вони
успадкують землю. Блаженні милосердні, бо вони зазнають милосердя.
Слова і вирази проповідей прості, зрозумілі, але місткі
думкою, афористичні. Багато з них успадковані й українською
мовою: сіль землі, світло світу (про учнів Христа), любіть
ворогів ваших; будьте досконалі; істинно кажу вам, не судіть і
не будете суджені; простіть і вам проститься; шукайте і
знайдете; стукайте і вам відчинять; що бажали б ви, щоб люди вам
чинили, те чиніть їм; входьте вузькими дверима, бо просторі ті
двері й розлога та дорога, що веде на погибель; стережіться
лжепророків, які приходять до вас у овечій одежі, а всередині —
вовки хижі. Ви пізнаєте їх за плодами їхніми.
Проповідниіітво. Наука проповідувати називалася
гомілетикою (або християнською риторикою). Серед перших учнів
Христа виділяється своїми проповідями і посланнями Павло:
«Мужі ізраїльські і ви, що боїтеся Бога, слухайте! Бог цього
народу вибрав наших батьків і підняв угору цей народ під час
його побуту в єгипетській землі і потужною рукою вивів їх із
неї». Ці проповіді мають виразні ознаки риторики, за
допомогою яких намагалися привернути слухачів до християнства,
«підживити» цю віру, виробити християнські вчення і ритуал.
У ранньохристиянський період проповіді були усними, їх
називали посланнями. У книзі Діянь святих апостолів та в
Посланні Павла до корінфян розповідається про чудесний
істинний дар мови, що зійшов на апостолів у день сходження на них
Святого Духа (на 50-й день Воскресіння Христа), слово — сила
Божа. Отримавши дар Божий — мову, апостоли могли
проповідувати слово Боже серед різних людей їхньою рідною
мовою, що сприяло поширенню християнства. Дар мови, красного
слова оцінювався як духовне дарування і освячувався церквою,
благословлявся.
Талант проповідника високо цінувався і передавався від
учителя учню разом зі знаннями, з умінням гарно говорити.
Гомілетика зміцнювалася як церковна риторика. Вважають, що
першими проповідниками були апостоли — мандрівні
проповідники (посланці Бога), які, переходячи з общини в
общину, проповідували нове вчення християн. Послання апостолів
91
увійшли до Нового Завіту. УIII ст. проповіді починають
записувати, з’являється можливість зберігати і накопичувати
тексти, збирати книги.
Першим популярним проповідником був Василій C30—
379 рр. н. е.), син ритора, відомий на той час письменник і
єпископ. Його проповіді були образними, цікавими,
доступними для віруючих: «Чи довго буде п ‘янство? Адже с небезпека,
що з людини ти зробишся багном: Так ти весь розчинений вином
і перегнив із ним від щоденного сп’яніння». Оцінивши високий
проповідницький талант Василія, народ назвав його Великим.
А день 14 січня названий на його честь святом Василія
Великого.
Мав освіту і літературний хист проповідник Григорій C29—
390 рр. н. е.), названий у народі Богословом і відзначений у
календарі 7 лютого.
Проте найбільшої проповідницької слави зажив Іоанн C45—
407 рр. н. е.), названий Златоустом. Він був богословом,
візантійським письменником, одним із найосвіченіших людей
свого часу. За проповідь аскетизму його переслідувала
візантійська знать, позбавляли сану. Та ніхто не міг позбавити його
таланту живого слова, яке з великою насолодою сприймали
вдячні слухачі. Хтось із хроністів записав його проповіді, і
пішли вони в народ. Історики свідчать, що коли проповідував
Іоанн, натовпом сходилося все місто, купці залишали торгівлю,
ремісники — ремесла. Не все розуміючи у проповіді, якась жінка
звернулась до Іоанна: «Духовний учителю, а краще назову
Іоанн Златоустий, криниця твого вчення глибока, а вервиці
розуму нашого короткі і не можуть досягнути глибини його».
З того часу стали називати Іоанна Златоустом, а уста його
Божими, Христовими, солодкомовними, медоточивими. Ці
епітети також успадковані українською мовою (згадаймо про
«медоточивії уста» у Т. Шевченка). Іоанн проводив перші хресні
ходи, в яких люди єдналися в щирій молитві до Бога, в яких
основним дійством було майстерне володіння словом. «Не
боюсь бідності, не бажаю багатства, не тремчу перед смертю,
але молю, щоб досягли ви великих успіхів у діянні добра», — так
звертався до єпископів Іоанн, прямуючи у друге вигнання, по
дорозі до якого помер. Про цю смерть український
письменник, великий ритор і церковний діяч Димитрій Туптало
(митрополит Ростовський) писав: «Погас церковний світильник, так
змовкли золоті вуста, так здійснив подвиг і закінчив течію
добрий подвижник і страдалець, який прожив 6 років на
патріаршім престолі і 13 років у вигнанні» (книга «Житія
святих»). Так ще Іоанн своїм життям і смертю почав той хресний
путь великих людей, майстрів слова, провидців, який долали і
92
на якому згасали речники правдивого слова української нації
(і не тільки української) аж до Василя Стуса включно.
Крім божественної літургії, що називається ім’ям Іоанна
Златоуста, його спадщину складають два збірники, надзвичайно
популярні у християнстві східних слов’ян з XII ст. Це «Злато-
струй», до якого входять слова і повчання: «Слово про убогих
і багатих», «Слово про майбутній суд», «Як гідно дітям
шанувати родителя свого», «Про милостиню», «Про мовчання і
невтримання язика», «Про об’їдання і пияцтво». Другий
збірник називався «Златоуст» і містив уставні читання морально-
етичного змісту до церковного календаря: «Про чистоту
душевну», «Про смирення», «Про заздрість», «Про покаяння» тощо.
Іоанн Златоуст залишив не тільки свої майстерні проповіді, а й
роздуми про стиль та мову проповіді. Його наука перейшла з
християнством у Київську Русь і позначилася на творчості
церковних діячів, літописців, письменників-полемістів
давньоукраїнського періоду.
Біблійна гомілетика збагатила стилістичну систему
української літературної мови значною кількістю афоризмів: Адам і
Єва, Адамове ребро, Адамові діти, Авель, антихрист,
апокаліпсис, блудний син, брат піднявся на брата, Вавилон, вавилонська
вежа, вавилонське стовпотворіння, вигнання з раю, випити гірку
чашу, глас вопіющого в пустелі, древо пізнання добра і зла, до
сьомого коліна, долина печалі, за часів Адама, земля обітована,
змій-спокусник, іти на Голгофу, Іуда Іскаріот, іудині срібники,
книга за сімома печатями, Каїн, каїнова печать, хай мине нас ся
чаша, нести свій хрест, Ноїв ковчег, плоть від плоті, Понтій
Пілат, поцілунок Іуди, розіпни його, сад Гетсиманський, сім
смертних гріхів, скорбящих радосте, тайна вечеря, терновий
вінок, тридцять срібників, у костюмі Єви, умивати руки, у поті
чола, фіговий листок, чаша терпіння, манна небесна, чисті й
нечисті та багато інших.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.