Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

СТИЛІСТИЧНІ ДЖЕРЕЛА ДАВНЬОУКРАЇНСЬКОЇ ДОБИ

До і з прийняттям християнства на наші землі линули
потоки чужих культурних джерел (скандинавських,
давньоєврейських, візантійських, староболгарських) і, вступаючи в затяту
боротьбу з автохтонною слов’янською культурою аиамістич-
ного (поганського, язичницького) характеру, глушачи її, самі
також з часом підпали під її вплив. Тому сюжети й образи
античної та біблійної міфології, перекладної релігійної і світської
літератури, реальні й уявні численні апокрифи і житія та інші запо-
93
зичення поступово (залежно від ревності блюстителів
християнської віри, історичних подій і загального політичного та
суспільно-культурного фону) набирали все більше чи менше
місцевих, протоукраїнських рис. У поразках і перемогах,
переважно у болях і муках, а менше в радощах витворювалася впродовж
цілого тисячоліття християнська українська культура. Вона в
міру свого утвердження ставала основним джерелом формування
стилістичної системи української національної мови.
Прямим підтвердженням цієї думки є літературознавча
праця Дмитра Чижевського «Історія української літератури»1, в
якій автор, спираючись на стильові домінанти, характеризує
стильові епохи, течії і напрями української літератури і через
жанрово-стильові особливості художніх творів інтерпретує їх
духовно-естетичну вартість. Розвиток української літератури
Д. Чижевський подає як зародження, розвиток і зміну дев’яти
стильових епох: від доби монументального стилю XI ст., доби
орнаментального стилю XII—XIII ст. через Ренесанс і Рефор-
маціюХУІ ст., бароко XVII—XVIII ст., класицизм кінця
XVIII ст.— першої половини XIX ст., романтиз*м середини
XIX ст. до реалізму XIX ст. і символізму початку XX ст.
Значний науковий стилістичний інтерес викликає ця, за
словами Д.Чижевського, «загальна схема розвитку української
літератури» ще й позицією автора, що «першим питанням, на
яке треба звернути увагу, є мова». І далі: «Мова літературного
твору — це, передусім, засіб мистецького оформлення змісту
твору»2. На жаль, у лінгвостилістиці й історії української мови
досі немає синкретичних монографічних праць про мову окре-
мішньо мистецьких стилів (бароко, романтизму, реалізму,
символізму), хоча мова окремих представників стилів
досліджувалася. В історії літературної мови вивчається мова періодів, але
їх хронологія не збігається з хронологією стилів.
Зазначена праця Д. Чижевського нагадує, що не тільки
історія української літератури (розвиток її творчих стилів), а й
історія української літературної мови є історією розвитку її
експресивних творчо-естетичних і функціональних стилів. У
перспективі лінгвостилістичні дослідження мають проводитися не тільки
у сфері функціональних стилів, чим, власне, займається сучасна
лінгвостилістика, а й у сфері художніх творчо-естетичних стилів.
Перші християнські легенди в Україні-Русі, донесені до нас
Початковим літописом, засвідчують елементи нової
літератури. Це легенда про апостола Андрія Первозванного, який,
хЧижевський Д. Історія української літератури: Віл початків до лоби
реалізму. — Т., 1994. — С. 22—25.
2Там само. — С. 23.
94
мандруючи з учнями Дніпром, заночував під горами, а вранці,
вказавши на гори, сказав учням: «Чи бачите ті гори?
Погляньте, бо па цих горах засіяє ласка Божа, па них буде побудоване
велике місто и Бог поставить па пих багато церков». Потім
апостол вийшов на гори, поблагословив їх, помолився,
поставив хрест на тій горі, де пізніше заснували Київ. Уславлення
рідного краю й узаконення українського християнства, яке
пішло прямо від апостола, є очевидними у цій легенді. Ідеєю
возвеличення своїх князів, їхньої мудрості пронизані легенди-
перекази про хрещення княгині Ольги, Володимира Великого
та різноманітні житія благочестивих святих. Вони дали
мотиви для багатьох творів пізнішої української літератури.
Епохальна діяльність геніальних солунських братів Кирила
і Мефодія, які заклали основи слов’янської писемності, зробили
переклади основної богослужебної літератури (Євангеліє,
Апостол, Паремійник, молитви та ін.), дала новий, сильний поштовх
розвитку східнослов’янської культури. Михайло Возняк писав
так: «Святослав переміг болгар збройною силою, а Болгарія
Україну культурною… По прийнятті християнства… болгарське
перекладне й оригінальне письменство попливло широкою
хвилею на Україну… більшість того, що дала золота доба
болгарської літератури в найближчий час по пануванні Симеона,
прийшла на Україну й тут стала підставою української
культури. На українському і взагалі східно-слов’янському ґрунті
церковнослов’янська література стала своєю, рідною. В ній
українці шукали зразків для своїх творів»1. Така ситуація в
культурі й літературі (а також діюча церква) спричинили й
утвердили панівне становище церковнослов’янської
(староболгарської) мови в українській культурі. Саме нею написано
багато давніх пам’яток української літератури.
Першими великими християнськими проповідниками у
Київській Русі за часів Ярослава Мудрого були Святий
Феодосії* та митрополит київський Іларіон. Виявляючи традиційну
у Київській державі любов до гарного слова, Іларіон свою
урочисту проповідь, виголошену в 1049 р. у храмі Святої Софії
у Києві в присутності княжого роду і киян, називає «Словом
про закон і благодать». У цьому творі виявився високий
духовний талант Іларіона, володіння складними фігурами
візантійської риторики, пишномовство та оригінальна архітектоніка
проповіді: вступ, звертання, пояснення (іудейська віра —закон,
християнська — благодать), віддання хвали Володимиру за
хрещення Русі, а Ярославу Мудрому — за розквіт рідної землі:
Помолимося ще за сипа твойого, благовірного кагана нашого
1 Возняк М. Історія української літератури. — Л., 1993. — С.72.
9?
Георгія [християнське ім’я князя Ярослава], щоб він у мирі й у
здоров’ї вир життя свого перетину в і до пристані небесного
безвітряного спокою пристав, пеушкоджепо корабель душевний
і віру зберігши, і з багатством добрих діл, нехибно Богом
доручених йому людей управивши, став разом із тобою без сорому
перед престолом Вседероісителя і за труд випасу людей його
прийняв од нього вінець слави нетлінної з усіма праведними, які
трудилися заради нього.
І знову звернення до Бога з вірою і молитвою від імені всієї
землі і з проханням для неї благодаті. «Слово…» сповнене
символами, високими епітетами, паралелізмом антитез,
оригінальними метафорами. М. Возняк зазначав, що «штуку
красномовства опанував Іларіон блискуче»1.
Про високу ораторську майстерність Іларіона, названого
Київським, його знання риторики і власний художній стиль
свідчить такий мовний матеріал2:
Закон бо предтечею був і слугою благодаті й істині. Істина
ж і благодать слугами суть майбутньому віку, життю
нетлінному,
…спершу закон, а потім благодать, спершу тінь, а потім
істина.
«Слово…» Іларіона складене високим експресивним стилем,
густо орнаментоване стилістичними засобами.
Протиставлення старого і нового завітів виразилося через антитези образів:
Старий Завіт — місяць, Новий Завіт — сонце, Старий Завіт —
тінь, Новий Завіт — світло, Старий Завіт — нічний холод,
Новий Завіт — сонячне тепло, закон — благодать; пустинна,
пересохла земля, висушена ідольським жаром, — євангельське
джерело забило, розлилося:
Зніс бо і Мойсей із Сінайськоїгори закон, а не благодать, тінь,
а не істину…Блякне бо світло місяця перед сяйвом сонячним…
Віра бо благодатна по всій поширилась. І до нашого народу
руського дійшла. Озеро ж закону пересохло, а свангельське
доісерело, наводнившись і всю землю покривши, аж до нас
розлилося. Се ж бо й ми вже з усіма християнами славимо
Святу Трійцю. У пустинній бо й пересохлій землі нашій, висушеній
ідольським жаром, зненацька забшю джерело євангельське, на-
пуваючи всю землю нашу.
Похвалимо ж і ми, по силі нашій, хоч малими похвалами, того,
хто велике і дивне діло сотворив, нашого вчителя і наставника,
хВозпяк М. Історія української літератури. — С. 142.
2Тут і далі цит. за: Давня українська література: Хрестоматія / Упо-
ряд. М. М. Сулима. — К., 1993. — С. 196.
%
великого кагана нашої землі Володимира, онука старого Ігоря, а
сина славного Святослава, про мужність і хоробрість якого в
літа його володарювання слух пройшов по багатьох сторонах, а
звитяги його і могутність поминаються й поминаються ще й
нині. Не в худорідній і невідомій землі володарював той, а в
Руській, про яку відати і чути на всі чотири кінці землі. Тоді
(після хрещення) почав морок ідольський од нас одходити, і зорі
благовір ‘я з ‘явилися; тоді пітьма бісослугуваиня погибла, і слово
євангельське землю нашу осіяло. Пастухи словесних овець
Христових, єпископи, стали перед святим олтарем, жертву
безкровну возносячи. …добролюбна Богові милостиня; Він
славний город твій Київ величчю, як вінцем, обклав..; вінець слави
нетлінної.
Радуйся, учителю наш і наставнице у боговір ї Ти правдою
був наділений, міццю припоя с аний, істиною взутий, смислом
увінчаний і милостинею, як гривною і шатою золотими
прикрашений.
З того, як побудоване «Слово про закон і благодать», які
тропи і стилістичні фігури використано, можна судити про те,
що вже були відомі київським авторам секрети античної
риторики, очевидно, через переклади грецької богослужебної
літератури.
Одночасно можна стверджувати й те, що наші предки вже
мали самобутній розвинений поетичний фольклор, свою
традиційну тропіку. «Слово…» Іларіона читалося по церквах в
день пам’яті Святого Володимира.
До найдавніших пам’яток періоду Київської Русі належать
Ізборники Святослава A073 і 1076 рр.). Перший збірник — копія
з болгарського оригіналу, який є перекладом з грецької мови.
Зміст його енциклопедичний: статті церковно-догматичного,
філософського, історичного, календарного характеру,
повчання тощо. Особливий інтерес для стилістики становить стаття
Георгія Хуровська «О образъхь», в якій стисло називаються
основні стилістичні засоби — тропи і риторичні фігури: «Творчі
образи суть 27: алегорія (инословис), метафора (привод),
зловживання (непотрібис), прийняття, зміна порядку слів (поворот),
протиріччя (сьприятис), сполучення (сьиятис), ономатопея
(именотворис), порівняння, антономасія (заміна одного імені
іншим), метонімія, найменування від протилежностей (вспятос-
ловие), перифраз (округлословис), еліпсис (нестаток), плеоназм
(изрядис), гіпербола (лихорічис), парабола (притча), приклад,
повчення (отдание), персоніфікація (лицетворис), уподібнення
(сьлог), іронія (поругание), попередження (послідословис) та ін.
Реку же: узде коневи правитель есть и въздЬржяние: правідь-
нику же книгы. Не сьставить бо ся корабль безь гвоздии, ни правід-
4 « -*1
97
никъ бесъ почитания книжьнааго… Красота воину орижие и
кораблю вітрила, тако и провіднику почитание кпижьноеК
Основна частина «Ізборників» є перекладеною, переклад
відзначається високою художністю (він призначений для
світської еліти) та стилізацією до східнослов’янського,
зокрема київського, мовного ґрунту: «Слово про читання книг»,
«Слово одного батька до свого сина», «Поради для заможних»,
«Стословець», «Яка має бути людина» та ін. Тексти сповнені
риторичними фігурами, прислів’ями, мудрими сентенціями, що
стали чи могли стати афоризмами. Наприклад: ногами ступай
тихо, а духом біжи хутко до воріт небесних; радість цього світу
плачем кінчається, як можна бачити в світі цьому на двох
сусідах: у цих відправляють весілля, у тих за мерцем плачуть; маті-
р ‘ю злого с лінощі; не той багатий, хто багато мас, а той, хто
не багато потребує; якщо ступаєш на стезю подвигу, душу від
розслаблення звільни.
Уже в той час суворо засуджувалася пиятика: Сміливого
робить боягузом, чистого розпусником, правди не знає, розум віднімає,
і як вода вогонь, так безмір} іе життя меду розум згашу є…
До проповідників та письменників давньоукраїнської доби
належав і сам князь Володимир Мономах A053—1125 рр.). Його
«Повчання», вставлені в Лаврентіївському літописі під 1096 р.,
звернені до власних дітей і до молоді, а також молитви та лист
до князя Олега Святославича не втратили актуальності й нині,
бо в них сформульовано основні засади не стільки княжої, як
народної моралі, про що свідчать такі поради з «Повчання»:
…Бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас…
Усього зіс паче —убогих не забувайте, але, наскільки є змога,
по силі годуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі,
а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не
вбивайте і не повелівайте вбити його… Старих шануйте, як
отця, а молодих — як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за
всім дивіться… щоб не посміялися ті, які приходять до вас, ні з
дому вашого, ні з обіду вашого.
Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. Лжі бережіться, і
п’янства, і блуду, бо в сьому душа погибас і тіло…
Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні
ссмо.
І чоловіка не лишіть, не привітавши, добре слово йому
подайте.
А коли добре щось умісте — того не забувайте, а чого не
вмісте — то того учітеся, так оке, як отець мій. Удома сидя-
ЧДит. за: Бабич Н. Ф. Історія української літературної мови.
Практикум. — Л., 1983. —С.24.
98
чи, він зумів знати п ять мов, — а за се почесть есть од інших
країв. Лінощі ж — усьому лихові мати: що людина вміс, те
забуде, а чого не вміс — то того не вчиться.
Глибока мудрість, точність і стислість виразу, мовне вміння
зробили ці вислови афористичними. Вони свідчать про появу
нового, живомовного народного начала у вітчизняній стилістиці.
До найвизначніших проповідників-ораторів належить і
єпископ із Турова — Кирило Туровський A130—1182 рр.). Він є
автором численних слів, повчань, послань, молитов, володів
надзвичайним ораторським і поетичним талантом, за що був
прозваний у народі Другим Златоустом. У проповідях
використовував яскраві образні засоби: епітети, метафори, паралельні
порівняння, антитези, які, безперечно, збагачували давню
українську книжну мову.
Про характер образності творів Кирила Туровського дають
уявлення такі рядки з його проповіді «Слова Кирила,
недостойного монаха, по Великодню…», яка відома ще й під іншою
назвою «Слово в новий тиждень після Пасхи»:
Нині сонце, красуючись, на висоту сходить і, радіючи, землю
огріває, — сходить-бо нам од гробу праведне сонце Христос і
всіх, хто вірить у нього, спасає.
Нині місяць з вишнього зіступивши щабля, більшому світилу
честь воздає; вже бо Старий Закон, як каже Святе Письмо, із
суботами бути перестає, і пророки Христовому закону честь
воздають.
Нині зима гріховна покаянням припинилася і льод невір’я
богопізнанням розтопився…
Сьогодні весна красується, оживляючи земне єство, і бурхливі
вітри, повіваючи, плоди множать, і земля, насіння живлячи,
зелену траву родить. Весна бо красна є віра Христова, яка
хрещенням одроджує людське єство.
Нині дерева парості випускають, і квітами пахощі
процвітають, і сади вже солодкі видають пахощі, і робітники, з
надією трудячись, плододавця Христа прикликають.
Нині орачі слова, словесних телят до духовного ярма
приводячи, і хресне рало в маслених борознах заглиблюючи, і
борозну покаяння прокладаючи, сім’я духовне всипаючи, надіями
майбутніх благ веселяться.
Кирило Туровський був не тільки оратором та
письменником, а й учителем риторики, радив бути уважним до слова,
шукати відповідні слова у рідній мові для прикрашання
достойних діянь.
Основним стилістичним прийомом Кирила Туровського
була ритмізована антитеза, зокрема протиставлення божої і
людської природи в образі Христа: Пан паш Ісус Христос розп’я-
99
тий, як людина, — але як Бог — сонце затьмарив, місяць зробив
кривавим, і було темно по всій землі. Як людина, він крикнув та
віддав дух, — але як Бог — струсив землю, і каміння розпалося.
Як земного царя, стерегла його сторожа та лежав він
запечатаний у могилі, — але як Бог — з ангельськими воїнами в
твердині пекла бісівським силам наказував… тому він з небес зійшов і
втілився і став людиною, — щоб трухляве оновити і на небеса
вивести. Списом пробито йому ребра, —щоб він відвернув
полум’яну зброю, яка забороняє людині вступити до раю. Кров свою
виточив із ребер, — та тим очистив тілесні плями й душу
людську освятив. Зв’язано його і тернами увінчано, — щоб від
кайданів диявольських людей звільнити та терня омани бісівської
викорінити…1
Переходом від релігійної до світської літератури називають
описи подорожей до святих місць. Таким описом є «Житье и
хожденье Данила, русьскыя земли игумена» (початок XII ст.),
що стало пізніше найулюбленішою в Україні книгою, відомою
в багатьох списках. Близька до народної мова, докладний опис
природи святих місць, річки Йордан, схожої на українську
річку, порівняльні описи рідної землі—все свідчило про мовну
майстерність автора.
Перехідною формою від перекладної літератури до
оригінальної можна вважати й «Моління» Данила Заточника (перша
половина XII ст.). Це книга роздумів невідомого автора, який
нібито актуальним на той час молінням хотів повернути собі
втрачену княжу ласку, над мудрими висловами зі Святого
Письма, доповнених притчами, переказами, приповідками,
дотепними образками з життя. Текст «Моління» розрахований на
шанувальників «словесних солодощів», тому насичений
афоризмами, тропами і стилістичними фігурами:
Я, пане, бідний одіжжю, але багатий розумом, літами я
молодий, але в мене розум старий, і літаю я думкою, як орел по
повітрю. Постав ти просте начиння під краплі мого язика й
накапають до нього солодші від меду слова уст моїх.
Ржа їсть залізо, а печаль чоловіку ум відбирає… Всяк чоловік
хитрить і мудрить про чужу біду, а про свою не може промислити.
Золото випробовується вогнем, а людина напастями:
пшениця бо довго мелена, подає чистий хліб, а в журбі людина добуває
досконалий розум. Багата людина всюди знана й у чужій землі
має приятелів, а бідний між: своїми ходить невидимо.
Коли багатий заговорить, усі замовкнуть, а слово його
піднесуть під небеса: а заговорить убогий, всі крикнуть на нього
й замкнуть йому уста: чия одіж: багата, того йріч чесна.
Щит. за: ЧижевськийД. Історія української літератури. — С. 141—142.
100
Літературна форма «Моління» (прохання) поясіпоється
жартівливою казковою припискою автора, що схожа на грецьку
легенду про перстень Полікрата і мала б зацікавити читачів: Ці
слова писав я, Данило, па засланні на Білім Озері й запечатав у воску
та пустив на озеро, йриба зловила його та пожерла, і зловив рибу
рибалка, й принесли її до князя, і він почав її пороти, й побачив князь
це письмо та звелів визволити Данила від гіркого заслання.
«Слово про похід Ігоря, сина Святослава, внука Олега»
як пам’ятка ранньоукраїнської стилістики
Сама назва цієї пам’ятки історичного епосу вже вказує на
те, що Слово було у великій пошані в Київській Русі, вона
переконує нас у тому, що в ранньоукраїнській літературі
сформувалися окремі жанри Слова та Казань.
Про популярність жанру в ранньоукраїнський період
свідчить те, що збереглося чимало анонімних творів, озаглавлених
Словом, які С. Єфремов визначав як «початки суто політичної
публіцистики»: «Слово о князЪхь», «Слово о судіяхь и о власте-
лехъ, ємлющихь мзду и не въ правду судящихъ», «Слово Сира-
хово на немилостивыя цари и князи, иже неправдою судять»1
таін.
Про те, що в основі жанру Слова була жива, усна мова, яка
звучала, можливо, на ритуальних учтах, здогадатися можна по
великій кількості у тексті риторичних звертань і риторичних
запитань (які потім поширилися і в книжній риториці): Почнем
же, браття, повість..; О Руськая земле, уже за горами сси!Яр-
туре Всеволоде! Стоїш ти в обороні; Що там рани, дороге
браття, — забув він почесть і життя; Ти, буй Рюриче, і Дави-
де! Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали? Чи не ваша
хоробра дружина рикає, яко тури, ранені шаблями гартованими
на полі незнаємім?
Текст «Слова…» настільки насичений тропами, особливо
епітетами і метафорами, та стилістичними фігурами —
паралелями, повторами, антитезами, що його можна розглядати як
суцільну їх сув’язь. Наприклад: Боян же, браття, не десять
соколів на стадо лебедів пускає, а свої віщії персти на живії
струни накладає, — і вони самі князям славу рокотали.
Очевидно, звідси й з’явився у «Слові про рідну матір» М. Рильського
образ «і струни Лисенка живії».
У семантиці метафор, що передають картину бою,
відображено живу народну розмову, спосіб народного життя:
На Немизі снопи стелять головами, молотять ціпами
харалужними, на току життя кладуть, віють душу од тіла; Немиги
1 Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995. — С. 86.
101
криваві береги не добром були посіяні — посіяні кістьми руських
сипів. Ігор укріпив ум силою, вигострив серце його мужністю;
Олег мечем крамолу кував і стріли по землі сіяв.
Народнопісенні та власне авторські епітети у «Слові…»
настільки виразні, що сприйнялися подальшою українською
культурною традицією як афоризми: сірим вовком, сизим орлом,
хоробрі полки, синій Дон, великий Дон, поля широкії, сипе море, криваве
вино, криваві зорі, буйна печаль, золоте слово, золотий стіл та ін.:
Тоді вступив Ігор-князь в злоте стремено і поїхав по чистому полю.
У стилістичних фігурах «Слова…» як художній прийом —
порівняння — широко використані конструкції з формою
орудного відмінка, що має порівняльне значення, так званий
порівняльний паралелізм: А Ігор-князь поскочив горностаєм в
очерет і білим гоголем на воду. Зметнувся на борзого коня і
скочив з нього сірим вовком. І помчав він до лугу Дінця, і полетів
соколом під млою; Скочив од них лютим звіром; Встала обида в
силах Даждьбожого внука [тут ідеться про руський народ. —
Прим. авт.], вступила дівою на землю Трояна, заплескала
лебединими крильми на синім морі край Дону. Уособлення обиди
(образи) в образі діви з лебединими крильми було характерним
для дохристиянських міфологічних вірувань слов’ян.
Образні порівняння у формі орудного відмінка були
характерні вже для найдавніших фольклорних українських текстів,
особливо для пісень та дум. їх широко використовували в
українській поезії (А серденько соловейком щебече та плаче. —
Т. Шевченко).
І лексичні образні засоби (тропіка), і стилістичні фігури з
численними періодами, паралелізмами, повторами, і сюжетна
та ритміко-інтонаційна побудова тексту «Слова про похід
Ігоря, сина Святослава, внука Олега» свідчать про те, що це
пам’ятка ранньоукраїнської фольклорно-поетичної культури.
Вона ввібрала в себе елементи запозиченої грецької,
старослов’янської мовної культури, зокрема поетики і риторики. І в
цьому виявляється її книжний характер. Яскравим прикладом
може бути такий уривок: …Великий Святослав ізронив золоте
слово, зі сльозами змішане, і прорік: О мої синовці… На думку
М. Возняка, золоте слово Святослава — «це лебедина пісня
Української київської держави, туга за її минулою славою і
могутністю та сучасні політичні думи»*. Таким є і початок: «Чи
не гоже було б нам, браття, почати старими словесами ратних
повістей про похід Ігорів, Ігоря Святославича?».
Проте основна частина тексту — це образно-поетичний
матеріал українського фольклору у таких стилістичних фігурах,
хВозннк М. Історія української літератури. — Л., 1993. — С. 244.
102
тоні та ритміці, які знаходимо у пізніших українських
історичних піснях та думах. Наприклад:
А мої ті куряни — воїни вправні:
Під трубами повиті,
Під шоломами злеліяні,
Кінцем списа згодовані,
Путі їм відомі,
Яруги їм знайомі,
Луки у них напружені,
Сайдаки отворені,
Шаблі вигострені;
Самі скачуть, як ті сірії вовки в полі,
Шукаючи собі честі, а князю — слави;
Дрімас в полі Олегове хоробрее гніздо.
Далеко залетіло!
Не було воно в обиду породжене
Ні соколу,
Ні кречету,
Ні тобі, чорний ворон,
Поганий половчине!;
Другого дня вельми рано
Кривавії зорі світ провіщають;
Чорнії тучі з моря ідуть,
Хотять прикрити чотири сонця,
А в них трепечуть блискавки синії:
Бути грому великому!
Іти дощу стрічами з Дону великого!
Отут списам поломитись,
Отут шаблями пощербитись
Об шоломи половецькії
На ріці на Каялі,
Близ Дону великого!
0 Руська земле, уже за горами сси!
Чорна земля під копитьми
Кістьми була засіяна,
А кров ‘ю полита:
Тугою зійшло це по Руській землі!
Бились день,
Бились другий;
Третього дня під полудень упали стяги Ігореві.
Тут два брати розлучились на березі бистрої Каяли;
Тут кривавого вина недостало;
Тут пир докончили хоробрі русичі:
Сватів попоїли
1 самі полягли за землю Руськую.
103
Отже, «Слово…» можна вважати предтечею унікального
жанру українського фольклору — українських історичних дум.
Особливістю композиції «Слова…» є поєднання компонентів
протилежних жанрів «славів» і «плачів», що спостерігається у
величально-героїчних текстах античної риторики. Таким за
будовою є «Надгробне слово» Перікла. Однак у «Слові…» ці
жанрові частини переплітаються, наповнюються
народнопісенними образами. Яскравим зразком є плач Ярославни з
виразними українськими звертаннями: О вітре, вітрило!; О Дніпре-
Словутичу! Світлес і трисвітлеє сонце!
Ідейно-тематичний зміст, образна система, мовні засоби —
все дає підставу вважати слушними слова М. Драгоманова про
те, що «Слово про похід Ігоря…» — перша українська дума, а
плач Ярославни є плачем українки.
Стилістика української мови успадкувала зі «Слова…»
низку мовних засобів, які стали образними виразами, афоризмами:
віщий Бони, соловій давнього времені, віщії персти, живії струни,
князям славу рокотати, о Руська земле, ти уже за горами сси!;
шукаючи собі честі, а князю — слави; браття і дружино,
напитися шоломом з Дону великого, спала князю на ум охота, і кличе
див по верху древа, лисиці брешуть на черленії щити, бути грому
великому! Іти дощу стрічами..; вітри, Стрибожі внуки; отчий
золотий стіл, тут кривавого вина недостало, никне трава
жалощами, печаль буйна тече серед землі Руської, великий
Святослав ізроиив золоте слово, зі сльозами змішане; не буря соколів
занесла через поля широкії, черлені щити, омочу рукав шовковий
у Каялі
Ймовірно, що велика продуктивність епітетів золотий,
срібний в українській мові йде від давнього фольклору і від
«Слова…» як уже певного поетичного еталона. У «Слові…» епітети
золотий, срібний і їх номінації зустрічаються у таких виразах:
золоте стремено, злото і паволоки, срібне ратище, золоті
шоломи, руського злота насипали, отчий золотий стіл, в теремі
золотоверхім, ізронив золоте слово, моїй сріберній сідииі, злетіли
з отчого стола злотого, отчий золотий стіл постерегти;
вступіте, господарі, в золоті стремена; Сула не тече струменями
срібними, злоте ожерелля, золоченими стрілами.
Початки давньоукраїнського періоду Д. Чижевський
охарактеризував як добу монументального стилю, оскільки
література XI ст., а це проповіді Феодосія, літописні сказання і житія,
«Повчання» Володимира Мономаха, Ізборники Святослава,
«Слово…» митрополита Іларіона, подорожі паломника
Данила, література практичного призначення: літургії, молитви,
послання, зосереджувала увагу на одній темі (монотемі),
обмежувалася діловим викладом змісту, характеризувалася простою
104
композицією і скромністю стилістичних (риторичних) прикрас.
До стилістичних ознак цього стилю належить простота
викладу (одна думка або кілька незначних, що йдуть одна за одною),
звідси простий синтаксис коротких речень, повторення
мовних формул, мало тропіки і символіки.
Доба монументального стилю змінюється добою
орнаментального стилю. У творах XII—XIII ст. зростає кількість
різноманітних орнаментальних прикрас, символіки, ускладнюється
структура речення і тексту в цілому. Текст часто має мозаїчну
будову, тому що основна думка обтяжена прикрасами,
розвивається не просто лінійно, а через кілька мотивів. Д. Чижев-
ський навіть відзначив перевагу орнаменту над ідеєю та змістом
твору1. Символіка та орнаментальна стилістика стають уже не
стільки засобами, як мистецькою самодостатністю (у Д. Чи-
жевського — самоціллю). На думку Д. Чижевського, за
історичною орнаментацією «Слова о полку Ігоревім» забувається
мета того «золотого слова» Святослава, з яким ці історичні
прикраси поєднані, а «Моління» Данила Заточника «взагалі є
не чим іншим, як грою стилістичними прикрасами без якоїсь
«ділової» мети щось конкретно розповісти (без
комунікативної функціїJ. Мова «Слова о полку Ігоревім» сповнена
винятковою музичністю, звуковими ефектами, що досягаються алі-
тераціями і асонансами.
Система образів-символів у «Слові…» настільки
розгалужена і складна, що її дослідження дало підстави Д. Чижевському
сказати: «Дійсність майже повністю зникає під серпанком
символіки»3: князь — сонце, кров — криваве вино, битва — учта,
посів, жнива; поразка — впали стяги, половці — діти бісові,
смерть — крик ворона, князь — сонце, буй-тур; Боян —
соловей, хоробрі воїни — соколи.
До поетичних прикрас, за допомогою яких автор «Слова…»
вміло оповідає минуле й сучасне змальованої ним події в епосі,
належить міфологія. Язичницькі боги і божества де видимо, а
де приховано супроводжують героїв, передають події: це вітри
Стрибожі внуки, Боян — Велесів онук, тропа Троянова, і клине
Див по верху древа, карна кличе Діва Обида (ворожнеча) тощо.
У «Слові…» представлені цілі синонімічні ряди прикметників:
князі та їхні воїни — великі, красні, хоробрі, поле — чисте,
широке, велике; хани — погані, люті; або «нанизані» на один прикмет-
ник-епітет ряди іменників: золотий — престол, сідло, стріла,
терем, слово; синій — блискавка, вино; кривавий—рани, вино, зорі.
хЧижевський Д. Історія української літератури. — С. 134.
2 Там само.
ъТам само. — С. 180.
105
«Слово про похід Ігоря…» було першим твором у ранньо-
українській літературі, в якому так широко і щедро описана
природа. Всі пейзажі «Слова…» ніби проткані барвистими
шовками»1: земля стугонить, ніч стогне грозою, списи співають,
дзвонять мечі об шоломи, кривава заграва сповіщає та ін.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.