Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Мовотворчість Івана Вишенського

Володіючи класичною риторикою, гомілетикою,
патристикою, українські полемісти реалізували головні положення їх у
своїх творах. Однак тематика полемічних творів потребувала
розширення рамок риторичних засобів за рахунок уведення
живомовної експресії та уже значних на той час мовних
надбань українського фольклору .Тому і такий великий захисник
церковнослов’янської мови, як Іван Вишенський, який вважав
її «плодоноснійших од всЪх языков и богу любимший», широко
використовував у своїй творчості «просту» мову. Навіть у
творах, написаних слов’яноруською мовою («Иоанна мниха
ізвіщеніє краткое о латинськой прелесті», «О єретиках»,
«Новина…», «Позорище мисленноє»), трапляються елементи з
простої мови на зразок: тепла хата, коханка, віно.
У творах, написаних «простою» мовою («Писаніє к утекшим
од православної віри єпископом», «Краткословний одвіт…
против безбожного., писания Петра Скарги», «Порада», «Зачапка
мудрого латинника з глупим русином» та інших), Вишенський,
звертаючись до фактів реальної дійсності, конкретного життя,
віддає перевагу джерелам живої розмовної мови і тільки
богословські питання висвітлює церковнослов’янською,
припасовуючи, перекладаючи окремі слова й вирази «простою».
Вислів П. Житецького про те, що, «незважаючи на свою
релігійну повагу до слов’янської мови, не міг [1. Вишенський. —
117
Прим. авт.] упоратися з її важкою фразеологією, то
переробляючи її в народному дусі, то мішаючи її з народними словами
й виразами, сповненими міцного малоруського гумору», є
правильним у тому розумінні, що Вишенський об’єктивно уже
не міг знехтувати «просту» мову, вона владно пробивалася в
літературу. П. Плющ зауважує, що у творчості Івана Вишен-
ського «змагання книжної і живої розмовної мови відбиває
реальний стан речей у мовній культурі самого І. Вишенського
і подібних до нього тогочасних українських книжників»1.
Церковнослов’янська мова цілковито переважає у творах
І. Вишенського, писаних слов’яноруською мовою, стихія ж
живої розмовної мови дуже позначається на його творах,
писаних «простою» мовою. Твори Івана Вишенського збагачені
словами та виразами української народної мови: але, барило,
бридкий, будувати, воли, волосся, вирок, викопати, вилучати,
відомий, власний, горілка, гостинець, жебрак, зрада, зажмурити,
заступник, запитати, інший, коляда, кривда, кожум ‘яка, комора,
коні, лічба, лях, марно, мовити, нікчемний, неборака, обора,
огидний, отрута, ошукати, порада, перешкода, панувати,
послухати, прагнути, певний, пильно, пиха, ремісник, сіромаха, стайня,
страва, страшно, скриня, стан, хата, хлопчик, четвертак,
червоний, чоботище; як у маслі плаваете, нічого не дбати, очі
витріщити, як мати народила, з ласки Божої, на сміх чорту
тощо.
У лексиці, морфології, фонетиці «простої» мови І.
Вишенського багато церковнослов’янських та українських паралелей:
благочестивий — побожний, глас — голос, глава — голова —
злотогловий, велерічие —многомовство, грабитель —
драпіжник, кто — хто, мерзость — огида, нашего — нашого, путь —
гостинець, емрад — смородливий, услышати — почути, чего —
чого, человіци —- человіки, языци —язики тощо.
У праці «І. Вишенський і його твори» І. Франко писав:
«Вишенський хоч і черпає повними пригоршнями зі скарбниці
язика народного южноруського, та все-таки не може відважитися
писати зовсім попросту, покинути церковнослов’янську основу.
Це хитання між чисто народним і традиційно-церковним
напрямом веде його до синкретизму язикового, котрий майже в
кожній стрічці, в кожнім реченні може до розпуки довести
язикового пуриста, але для історика є безмірно інтересний як образ
того хаотичного стану, в якім находився наш язик в початку
своєї літературної кар’єри, виломлюючися з обіймів церков-
щини»2. Проте, виходячи «з обіймів церковщини», українська
і Плющ П. П. Історія української мови. — К., 1972. — С. 135.
2Возняк М. Історія української літератури. — Л., 1993. — С. 436.
118
книжна мова збагачувалася старослов’янізмами і передавала
їх як традиційні номінації, а частіше як стилістичний засіб
сучасній українській літературній мові. На цьому шляху від
давньоукраїнського періоду прийняття християнства і до сучасного
стану української літературної мови творчість 1. Вишенського
с чи не найпоказовішою у плані того, як зароджувалися,
синтезувалися з книжних і розмовних стилістичні засоби української
мови. Послання І. Вишенського багаті на стилістично
диференційовану лексику: церковно-богословську,
суспільно-політичну, абстрактну, побутово-просторічну, емоційно-експресивну.
Особливий стилістичний інтерес становлять індивідуально
авторські новотвори, складені з двох-трьох семантично далеких
коренів. Несподівано незвичним поєднанням створюється нове
сатиричне або іронічно-дошкульне значення: барв’япоходці,
богочревці, громовладатель, скачомудрець, кровоедь, мясоедь,
волоедъ, скотоедь, звіроедь, свиноедъ, куроедъ, гускоедъ, пта-
хоедъ, ситоедь, сласптоедъ, маслоедь, пирогоедь; периноспаль,
мякоспаль, тілолюбитьль; кровопрагпитель; перцолюбець, шаф-
ранолюбецъ, кгвоздиколюбець, кминолюбець, цукролюбець, слад-
колюбець, чревобісникь, грьтано-игратель, грьтано-мудрець,
млекопий, писародрач та ін. М. Возняк писав, що Вишенський
«сипле як з рукава неологізмами»1.
Про те, що І. Вишенський досконало володів риторикою,
свідчить стиль його послань. На думку М. Возняка, він «дуже зручно
користувався всіма викрутасами риторичного мистецтва»2.
Мовний стиль Івана Вишенського ґрунтувався на засадах
античної риторики, хоча сам Вишенський писав, що «грам-
матичкого дробезку не изучих, риторичное игрушки не видах».
Це видно з текстів послань, у яких є стилістичні засоби (фігури),
відомі ще з часів античної риторики — риторичні звертання,
запитання та оклики, анафори, нагнітання слів і речень,
розгорнені антитези. Завдяки таким засобам, сильним, різким
висловам послання Вишенського ставали вогненними
полемічними памфлетами:
1. О земле запустіла й заросла терням безвір’я та
безбожності! О образ Божий, за його подобою створений, як
погребаєш себе від слави нетлінного та вічного життя
небесного в цьому житті швидкоплинному!
О чоловіче окаянний, як честі своєї позбувшись, волів ти
приєднатись і пристосуватись до несмисленності
безсловесного скоту?
Шикшпась В. Л. Іван Франко як дослідник давньої української
літератури. — К., 1998. — С 232.
2 Там само. — С. 435.
119
О так званий християнине, як ти осмородив таким світо-
любством помазання хрещення в Божество Божого духу!
О сину віри в небесного Бога, як ти міг перейменуватися через
плоди діл своїх диявольським сином!
О царське свячення, язику святий, людей оновлення, як
перетворився ти в поганське та єретичне безвір ‘я!
До тебе, земле Лядська, з плачем голосом Ісаїним мовлю…
2. ..Де-бо нині в Лядській землі віра, де надія, де любов, де
правда і справедливість суду, де покора…
3. Замість суду і правди панують брехня, кривда, облудність,
суперечки, наклепи, лицемірство, облесність, насильство
антихристове.
Замість віри, надії і любові панують безвір я, ненависть,
заздрість і мерзота. А замість доброчесного життя конечна
розпуста, плюгавство й нечистота гидка панує.
4. Немає цілого місця від гріховної недуги — все струп, все
рана, все пухлина, все гнилизна, все вогонь пекельний, все
хворість, все ошуканство, все підступ, все лжа, все мана, все
тінь, все пара, все дим, все суєта, все марнота, все привиддя —
а сущого нічого нема!
5. Покажіть же мені, о ви, котрі згоду в’яжете, чи хтось із
вас, будучи в мирському житті, виконав оті шість Заповідей,
узаконених Христом: тобто чи голодних нагодував, чи
спраглих напоїв, чи мандрівних людей прихистив, чи голих
одягнув, чи хворим послужив, чи темничників навідував?
Чи не ваші милості голодних оголоднюсте і чините спраглими
бідних підданих…
Чи котрийсь із вас завів у дім страннього, прихистив,
задовольнив?..
Чи було, що ви одягали голих? Чи не ваші милості самі оголюєте?..
Чи було, що ви хворим послуоісили? Чи не ваші милості самі
чините хворих із здорових: б ‘сте, мучите і забиваєте?
Чи було, що ви в ‘язиів у темницях навідували?
Чи не ваші милості в темниці за правду зачиняєте і даєте
терпіти біди християнським людям!.. (Адаптація текстів
сучасною українською літературною мовою Валерія
Шевчука.)
Прямі звинувачення, виражені фігурами багатоступеневих
антитез, створюють іронічний колорит тексту. Кожна теза
називається на початку абзацу. Потім іде розгорнутий виклад —
заперечення і висновок-узагальнення.
Оригінально витворені і майстерно використані у творах
Вишенського словесні художні засоби:
• новотвори-епітети: детиноигральський розум, среброполмис-
ная трапеза, скверноначальник;
120
• метафори абстракцій: вода прелести, гостинец [шлях]
премудрости, зерцало сомнений, суд зависти, ров певірия, серп
погибельной кары;
• порівняння з народних фразеологізмів: говорити и тракто-
вати, як пустое коло млинное; як пес втеклый, бігаешся; як
порхавка, надымати.
Особливо досконало розробив Вишенський такий прийом
(відомий з античної риторики, його ввів Сократ), як діалогізація
викладу, іронія і фігури її вираження, наповнивши їх
українським матеріалом. Найкраще це видно на прикладах з твору
«Обличеніє диявола-миродержця»:
Запитання. Що ж мені дасш, дияволе?..
Відповідь. Дам тобі нинішнього віку славу, розкіш і
багатство.
Коли хочеш кардиналом бути, впади, поклонися мені—я тобі дам…
Коли хочеш старостою бути, впади, поклонися мені — я тобі
дам…
Коли хочеш королем бути, пообіцяй мені на офіру піти в геєну
вічну — я тобі й королівство дам.
Коли хочеш умільцем, майстром, рукодільним ремісником
бути та інших вигадливістю приваоїсити, щоб тим більше міг
прославитися між сусідів і грошики зібрати, впади, поклонися
мені, я тебе упремудрю, навчу, наставлю і думку твого
прагнення приведу до досконалості.
Відповідь мандрівця від імені всіх, котрі
зваблюються дияволом. Знаю, дияволе, ти все те назване даси, якщо я тобі
поклонюся, але я піду шукати і в зерцалі Христового учення
виглядати, чи ж та твоя данина па пожиток а чи на погибель вічну
буде? Чи ж вона на славу, чи на безчестя вічне перетвориться?
…Що за пооїситок з тієї дочасної славиці, коли я вічно
посоромлений буду?
…Відійди, сатано!..
Відійди, сатано, щезни й пропади сам із царством своїм
звабним. Амінь!
«Стиль Вишенського такий багатий, різнорідний і
цвітастий, — писав М. Возняк, — що в усій українській літературі до
Котляревського Вишенський уступає хіба одному «Слову про
похід Ігоря» щодо пластичності й сили індивідуального
вислову. Фраза Вишенського не довга й не коротка, послідовно
розчленовується на частини, ллється плавно, поступово
переходить від нижчого до щораз вищого ступеня і закінчується
кількома сильними акордами»1.
Шикитась В. Л. Іван Франко як дослідник давньої української
літератури. — С. 436.
121
Своєю полемічною творчістю Іван Вишенський підтвердив
думки Арістотеля про стиль полемічного мовлення: «Існує два
види полемічного стилю: перший етичний (зачіпає мораль),
другий патетичний (збуджує пристрасті)».
І мораль, і пристрасті, й оригінальна мовотворчість Вишен-
ського є настільки виразними, що поставили його в ряд най-
видатніших творців давньої книжної української мови, зробили
предтечею української публіцистики. «Послання до єпископів»
(«Вельможним їх милості… Іван чернець з Вишні, від святої
Афонської гори») високо цінував Іван Франко. Він назвав його
послання громовим, маніфестом талановитої незалежної
особистості, гордої своєю правотою і своїм почуттям душевної
солідарності з масами рідного народу.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.