Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

УКРАЇНСЬКИЙ ФОЛЬКЛОР як джерело стилістики мови

У сфері фольклору стилістика української мови досліджує
мовне вираження жанрів народної творчості (тематичне
розмаїття лексики і фразеології, варіантність форм, специфіку
синтаксичної організації жанрів, структуру тексту). До характерних
мовних явищ фольклору належить фонетична, лексична й
граматична варіантність. Тому на тлі стилістичних норм
літературної мови допускають ще й фольклорну норму (варіантну).
У сфері художньої літератури стилістика досліджує роль
фольклорних компонентів у формуванні виражальних засобів
літературної мови, у стилетворчих системах функціональних
стилів, у індивідуально-авторських художніх стилях.
Серед одиниць кожного рівня мови є такі, що мають
додаткову фольклорну конотацію, наприклад: алітерації й асонанси
звуків, суфікси пестливості й ласкавості, відмінкові форми
орудного порівняльного, постійні епітети, синтаксичні паралеліз-
ми та інше.
Відомо, що літературна форма загальнонародної мови
виникає лише з появою художньої літератури цією мовою.
Історія свідчить, що найдавніші твори є або записами легенд, міфів,
казок, казань, оповідей, або написані під безпосереднім і дуже
відчутним їх впливом. Це означає, що задовго до виникнення
художньої літератури народна мова уже проходила свідому
художню обробку в усній народній творчості, яку називаємо
англійським словом фольклор (Гоїк-Іоге — народна мудрість;
народне знання). І на час появи, формування та становлення
літературної мови її первинним, основним, хоч і не єдиним (бо
були ще і традиції офіційно-ділового письменства, класичних
споріднених і неспоріднених мов), джерелом стало мовлення
усної народної творчості. Героїчна історія і соціальний
драматизм, людська велич і звичайна буденність, художньо-філософ-
ське осмислення дійсності всього життя, яким воно було і як
сприймалося його творцями — мовцями, переплавлялися в
горнилі художньо-словесної творчості численних невідомих,
воістину народних творів у багаті сюжети, галереї народних
образів, у добірне художнє слово й блискучі зразки мовної форми
різноманітних жанрів фольклору.
134
Якби літературність мови вимірювалася, то виявилося б, що
найбільшою мірою її володіє саме віками відшліфована мова
народної творчості — народне слово. Його культура
виявляється не тільки в тому, як орфоепічно й ритмомелодично
відпрацьована звукова будова (в таких словах не знайти важких для
вимови звукосполучень, незграбних граматичних форм і
конструкцій), а й у тому, що весь світ естетичних уявлень (кольо-
ристика, акустика, форми, лінії, тіні, простір, час) знаходить
своє вираження через значення слів: дівчина — як тополька, як
зіронька, як калинонька; гори — золотії, ком ‘яні, далекії;
розмовонька—любая, вірная, тихая, щирая. Мова народної творчості
виробила свій поетичний словник традиційних епітетів: садок
вишневий, коні воронії, личко румянее, червона калина,
козаченько молоденький, ліс темненький, небо синеє, степ широкий, поле
чистеє; традиційних порівнянь: дрібні, як мак; гарна, як
писанка; струнка, як тополя; як голубка, як голуб, як ластівочка.
Народне мовлення багате інтимізуючими суфіксами: гуси-гу-
сенята, матінка-голубонька, кленовії листочки, вербова
дощечка; розмовонька, э/суравонька, місяць тихесенький, пригодонька
трапилася, явір зелененький, воріженьки, доленька.
Ритмомелодика народного мовлення породила прикладкові епітети: ма-
тінко-голубонько, березонько-сестронько, дэ/серель-вода, зайчик-
побігайчик, думки-гадки, роси-сльози, сад-виноград, мед-вино,
ніченька-чарівпиченька, шабля-розлучниця, рута-мУята.
Інтенсивність експресії виявляється у традиційних редуплікаціях на
зразок: тихо-тихесенько, щастя-доля, шлях-дорога, шумить-
гуде, цвіте-розцвітас, хліб-сіль, пани-браття, п ‘с-гуляс, рости-
цвісти, срібло-золото, посікти-порубати, нива-нивонька, луж-
ком-бережком. Окремі лексеми набувають стійких
асоціативних конотацій: білії рученьки, білії ніженьки, білес личенько, білая
світлиця, гіркий полин, гірка доля, гіркі сльози, гірке щастя,
дрібний дощик, дрібні сльози, дрібні діти, дрібні роси, калинова
пісня, калинова мова, калиновий міст, сивий голуб, сивий сокіл,
чорнії брови, чорнії хмари, чорнії круки.
Асоціативне коло домінантних лексем чітко означене: вірная
дівчинонька, вірна розмовонька, вірний товариш, вірна
порадонька, коханнячко вірне; золотії гори, золотії шабельки, золотії
гриви, золотий вінець; чужий край, чуле і люди, чужа чужинонька.
Усталені вирази мають стилістичну визначеність: на яснії зорі,
на чистії води; не бачить, не чус; у барвінку купаний; у меду
купаний; топтати ряст; виплакати очі; гордий та пишний; маків
цвіт; зозуля кус, жалю завдас; журба сушить.
Традиційними с фіоритури народних пісень: ой горе тій чайці;
ой на ставу, на ставочку; ой крикнули сірі гуси; ой сивая та
зозуленька; зачини українських народних казок: жив був… . На-
135
родна мова має пласт лексем, позначених у мовців конотацією
архаїки. Такі слова прийнято називати застарілими. До них
належать і діалектні слова, більшість яких також є архаїчними,
оскільки говірки передували літературній мові і зберігають
реліктові елементи мови попередніх віків. Така лексика формує
уявлення про культуру світосприймання нашими предками
навколишнього життя і відображення його в мові. Це назви
реалій, що відійшли в минуле: адамашок (дорога східна шовкова
тканина), габа (біле вовняне покривало), вию (придане для
нареченої), вал (грубі нитки домашньої роботи), драгоман
(перекладач), запаска (спідниця), кирея (верхній довгий суконний
одяг), китайка (дорога синя або червона тканина, привезена з
Китаю, якою за народним звичаєм покривали вбитого
козака), морг (міра землі), мушкет (старовинна козацька зброя),
кунтуш (верхній одяг на розпах), шлик (висока смушева
шапка), сап’янці (чоботи з тонкої козлячої шкури), семірка (грубе
домашнє полотно), свита (одяг, пошитий з грубого сукна),
серпанок (тонка прозора тканина), шати (розкішне святкове
вбрання), кармазин (темно-червоне сукно).
Мова традиційного фольклору відображає колективне
світобачення народу, спільне і найважливіше з погляду
інтелектуально-моральних та емоційних оцінок, передає його
відшліфованими усталеними виражальними засобами.
У стилістиці української мови багато слів-символів, що
мають фольклорне походження. Вони здавна відігравали і
відіграють роль певних формул, у які закодована інформація
потрібного змісту, емоційної естетичної оцінки. Рівень такої інформації
був зумовлений пізнавальною діяльністю, розвитком
художнього мислення й естетичними надбаннями народу. Символ
умовно позначав сутність одного поняття чи явища через інше
на основі схожості, подібності, суміжності. Фольклорна
символіка формувалася на аналогіях між предметами і явищами,
зрозумілими людині і незрозумілими. Наявність у лексемі-символі
понятійного (і матеріально-предметного) ядра та чуттєво-об-
разного уявлення розширила його семантичні межі.
Народнопоетичним символам властиві багатозначність, тривалість і
протяжність у мові. Більшість народнопоетичних символів
склалася ще за часів дохристиянських вірувань українського
народу, але й досі успішно використовується в українській
поетиці. Так, іменники на позначення небесних реалій мають у
народній поезії і символічний зміст: небо — «оселя Бога»,
вираз «І бачить небо» означає «І бачить Бог»; сонце — світло,
життя, радість, краса, дружина; місяць — господар, чоловік,
красень, хлопець; зоря, зірка — дівчина, кохана, дитина, краса:
хмара — недобра, зла, ворожа сила; гроза — погроза, загроз-
1%
лива сила; блискавка, грім — гнів Бога, покара {Хай його грім
поб’с!); веселка, райдуга — провісниця добра, удача, щастя,
сподівання иа краще. Наприклад:
А в тім сад і три тереми:
А в першому — красне сонце,
А в другому — я сен місяць,
А в третьому — дрібні зірки.
Ясен місяць — пан господар,
Красне сонце — жінка його,
Дрібні зірки — його діти.
(«Золотослов»)
З усіх фольклорних жанрів для української літературної мови
чи не найплодотворнішим був і залишається народнопісенний.
Якими тільки піснями не озивалася наша мова в устах
народу— героїчно-епічними, громадсько-політичними, казково-
фантастичними, календарно-обрядовими,
родинно-побутовими, інтимно-ліричними, а серед них сирітськими,
наймитськими, чумацькими, веснянками, купальськими, весільними…
І кожній групі пісень притаманний свій лад думок і почуттів.
Дивовижна гармонія мелодії тексту, наскрізна поетичність, світ
доброти і радості, печалі і згуби знаходять вираження в містких
словах-образах, що стають народними символами, обростають
відтінками значень, переосмислюються і, набуваючи стійкого
фольклорного забарвлення, виходять за межі фольклору, у
стилістичну систему літературної мови. Такі слова і вирази
називають фольклоризмами: калина, калинонька, калиніти, калинова
кров, калинова пісня, калинова мова, калинове слово; рута-м я-
та; явір; тополя; верба, вербиченька; нічка темна, нічка
яснесенька, нічко-чарівничко; зеленее .житечко, зелен гай, зелен клен;
біла хата, білая світлиця, білі вишні, біле с личенько, білії
рученьки, білим світом нудити; полин, гіркий полин, полинова доля;
чиста вода, чисте серце, чисті думки, найчистіші слова; мати-гор-
лиця;роса-сльоза; воля-доля; думки-гадки, думки-пташки; на ясні
зорі, на тихі води; пішла наша розмовонька у плин за водою і под.
Народна пісня живила і ще довго живитиме нашу душу і нашу
мову, бо в жодному іншому жанрі людина не є такою
близькою до природи, як у народній пісні, де все живе, діє, рухається,
сумує, ніде людина не є такою щирою, висповідальною, як у
пісенному слові. У величезній кількості народних пісень усіх
регіонів України, зібраних фольклористами, етнографами,
письменниками, засвідчено дослідниками мовні засоби
вираження теми, думки й настрою у пісні, текстову організацію її,
описано такі мовні явища, як лексична синонімія {смутна,
невесела; промовить, заговорить; журба сушить, в’ялить), еиіте-
137
ти у формі прикладок (дівчиио-серце, місяцю-князю, дівко-чарів-
нице, сестро-жалібнице, козаченьку-барвіночку), фонетична (кер-
ниця, кирниця, криниця) та граматична варіантність (журавель,
журав, журавка, журавлиця, оісуравина, журавочка, журави-
ночка) тощо.
Фольклор оперує узагальненими, синтетичними образами у
формі традиційних тропів. І ця фольклорна традиція
синтетичного образу розвивається часом і в авторській поезії.
Аналізуючи вірш В. Барки «Батько й син», Ю. Шерех пише: «Сонце,
що світить у поезії Василя Барки, не емпіричне, а ідеальне. Суб-
станційне, сказати б. Тому, до речі, і чайок у вірші пара.
Орнітолог не мусив би зробити з цього висновок, що степові чайки
завжди літають тільки парами. Вони літають так у поезії Василя
Барки. Вони так літають у степу, який нам показує поет.
Те, що тут робить поет, у принципі не нове. Річка в народній
пісні завжди бистра. Хмара — чорна. Вітер — буйний. Море —
синє. В дійсності на Україні далеко більше тихих і застояних
річок, ніж бистрих, хмари частіше бувають сірі, ніж чорні. Але
народна творчість цікавиться не емпірикою поодиноких станів,
а схопленням синтетичного образу. Це пряма протилежність
імпресіонізмові. Імпресіонізм розкладає і в розкладі шукає
мимолітної подібності. Народна пісня синтезує і прагне
сутнього і істотного. Василь Барка не копіює народну пісню, але
діє її методою. Те, що йому потрібне, — синтетичний образ
українського степу»1.
До виразних фольклорних засобів належать фольклорні
синонімічні ряди: взаємозамінні слова, словоформи, синтаксичні
конструкції діалектного, фольклорного й літературного
походження, що функціонують у різних часово-просторових
варіантах фольклорного твору: лишу, залишу; квіт, цвіт; господиня,
хазяйка, ґаздиня; півень, когут; шлях, дорога, битий шлях, путь;
намалювати, нарисувати; стрічка, лента, бинда, стьожка тощо.
Це засвідчують приклади з народних пісень:
Збудуємо світлоиьку
З рожевого квітоньку…
Збудую світлоньку
З рожевого цвітоньку…
Чи я в тебе не хазяйка,
Чи не господиня…
То я б твоє личенько та й намалювала,
То я б твої брівоньки та й нарисувала…
Нехай тобі доріженька, мені шляшок битий…
хШерех Ю. Поезія ясновишневого вечора (Батько й син Василя
Барки) // Шерех Ю. Пороги і Запоріжжі: В 3 т. — X., 1998. —Т. 1. — С 279.
138
Динамізму пісенним текстам надає семантико-синтаксичний
паралелізм, класичним прикладом якого можуть бути рядки з
відомої української народної пісні: Ой зійди, зійди, ти, зіронько
вечірняя, ой вийди, вийди, дівчинонько моя вірная!
Народнопоетичний колорит створюється паралельним
вживанням традиційних фольклоризмів, що є метафоризованими
конструкціями, епітетами. Наприклад: Я до Вас найрадше
писав би зеленими травами, лісами темними, скалами гострими і
пускав-бим на бистрі ручаї, аби до Вас несли мое писання, а самі
аби казали, що сидить твій друг на скалі й гадас за тебе та ще
таку думку мас, аби з тобов разом сидіти та й говорити. Та би
ми ліси шуміли, то би мя гори, дрімаючи, слухали, то би ми
трави співали, а ми оба то би-сь-мо собі балакали (Лист В. Стефа-
ника до В. Морачевського 1897 р.).
Фольклор як джерело літературної мови, як компонент
стилістичної системи сучасної мови і як стимулятор розвитку
внутрішніх можливостей літературної мови, збагачення її
авторськими новотворами з фольклорним забарвленням ще
потребує дослідження.
Особливо актуальним є питання про семантико-стилістичне
і структурне оновлення фольклоризмів у мові сучасної
української поезії, бо саме тут розкривається властива їм
перспектива бути й надалі джерелом семантичної ємкості і поетичної
свіжості у нових пошуках авторського слова. Розширення
значення фольклоризмів та їх асоціативних зв’язків спостерігається
в сучасній поезії. Епітет кучерявий традиційно поєднується у
народній пісні зі словом хлопець, а в поезії — це і кучерявий
квітень, кучерявий вітер. Наприклад, тичинівське «Вставай, хто
серцем кучерявий]». Традиційний образ калини як красивої
дівчини набув нових значень — «рідна земля», «рідна мова»,
«родинність»: калиновий край, калинова балада, калинова пісня (І. Драч);
мости братерства калинові (М. Нагнибіда); пісень калинові
мости (Б. Олійник); Спів калиновий піниться над водою, тільки
тобою, тільки тобою (В. Стус).
Жанрово-стилістичне багатство фольклорної лексики,
зокрема народнопісенної, експресивного синтаксису народних
казок, легенд, переказів живило творчість українських
романтиків, Григорія Квітки-Основ’яненка, Тараса Шевченка,
Марка Вовчка, Леоніда Глібова, Степана Руданського, Юрія Федь-
ковича, Панаса Мирного, Івана Нечуя-Левицького, Івана
Франка, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Андрія
Малишка, Михайла Стельмаха, Олександра Довженка та ін.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.