Основні поняття стилістики. СТИЛЬ. Визначення стилю.

Основним у стилістиці і вихідним для багатьох інших
стилістичних понять є поняття стилю. Воно складає основу
широкого терміна, яким називається наука про стилі — стилістика (лат.
зШув — гр. зіуіоз). Як відомо, стилем давні греки називали
дерев’яну загострену паличку для писання. Вміння
користуватися паличкою-стилем було одним із показників мовної
культури. Поступово поняття «стиль» асоціювалося з манерою письма
та мовлення, стало предметом наук — античної теорії стилю,
риторики,поетики.
Розвиток науки від античної риторики до сучасної лінгвіо
тичної і літературознавчої стилістики значно розвинув і видо-
змінив, розгалузив загальне поняття стилю, а з ним і значення
слова стиль. У сучасному мовленні це слово стало засобом
реалізації понять різних сфер людських знань, діяльності, реалій,
про що свідчить надзвичайно широка сполучуваність його з
іншими, що мають атрибутивно-субстантивну семантику,
наприклад: стиль мови, стиль мовлення, стиль твору, стиль
письменника, стиль газети, стиль підручника, стиль літературного
напряму, епістолярний стиль, академічний стиль, фольклорний
стиль, романтичний стиль, класичний стиль, стиль ампір, стиль
бароко, стиль модерн, піднесений стиль, стиль оздоблення, стиль
одягу, стиль роботи, стиль керівництва тощо. Є навіть стиль
епохи.
Досі в лінгвістичній стилістиці немає єдиного усталеного і
загальноприйнятого визначення стилю, хоча спроб визначити
його є багато і в існуючих дефініціях переважно відображені
основні ознаки стилю. Цей факт зумовлений тим, що поняття
стилю багатопланове і може визначатися за кількома
критеріями різного порядку.
У пошуках визначення стилю можна вивести ряд загальних
ознак його: своєрідний, особливий, характерний, специфічний,
оригінальний, індивідуальний та синонімічних номінантів: тип,
140
різновид, спосіб, манера, характер, форма, склад, які є
смисловим ядром поняття.
В античній і середньовічній риториці під стилем
розуміли передусім якості досконалої мови оповіді, промови,
розмови (ясність, доречність, образність, краса, експресія тощо).
Стилем називали спосіб, характер, манеру викладу. Ритори
розробляли техніку використання засобів мови для досягнення
гарного стилю. У XVII ст. одна з частин риторики (третя за
порядком) — елокуція — виділилася у праці Тьєбо в окреме
вчення про стиль «як особливу і постійну манеру виражати свої
думки», яка «…виявляється у виборі порядку.., зв’язків..,
виразів.., зворотів…»1.
Стиль висловлення (фрази, повідомлення, тексту) — це його
змістова властивість {що? і які), сформована за принципом
вибору способів передачі змісту. Стиль висловлення
відображає позицію суб’єкта мовлення, особисте ставлення і формує
конотативний рівень знаковості мови.
У стилі висловлення відображається суб’єкт мовлення, а це
одночасно носій: загальнонародної мови, професійного
мовлення, говірки територіальної чи соціальної, певного рівня і
напряму культури, можливо, мистецького стилю (романтик,
модерніст, неокласик), певного емоційного, творчого стану. В
результаті на предметно-логічний (денотативно-десигнативний)
зміст (висловлення тексту) нашаровується супровідний —
конотативний, який і є власне стилістичним.
Елементарними частками конотативного змісту є стилістичні
значення окремих одиниць мови, які в сукупності становлять
стиль висловлення.
Стиль тексту складається зі стилів висловлення як менших
складників більшого цілого. Проте стиль висловлення однорідно
цілісний, а стиль тексту може бути однорідно цілісним, а може
бути, особливо художнього і великого за обсягом тексту, змінним,
стилістично рухливим. Це виразно видно на текстах драм, де
учасники діалогів є носіями різних соціальних груп і стилі їхніх
висловлювань також є різними, але в зіставленні і протилежності
їх народжується стиль драматичного тексту. Наприклад:
Л у к а ш. … Щоб наші людські клопоти збагнути,
то треба справді вирости не в лісі.
Мавка (щиро). Ти розкажи мені, я зрозумію,
бо я ж тебе люблю… Я ж пойняла
усі пісні сопілоньки твоєї.
1Безменова Н. А. Проблемы формирования основного фонда понятия
лингвистической стилистики в парадигме риторики // Проблемы
современной стилистики.— М., 1989. — С. 11.
141
Л у к а ш. Пісні! То ще наука невелика!
Мавка. Не зневажай душі своєї цвіту,
бо з нього виросло кохання наше!
Той цвіт від папороті чарівніший —
він скарби творить, а не відкриває.
У мені мов зродилось друге серце,
як я його пізнала. В ту хвилину
огнисте диво сталось…
(Раптом уриває.)
Ти смісшсяі
Л у к а ш. Та справді, якось ніби смішно стало…
Убрана по-буденному, а править
таке, немов на свято ораціюі
(Сміється.)
Зважаючи на складність і обсяг загального поняття стилю,
вчені вдаються до визначень розчленованих понять. Так, К. До-
лінін визначає окремо стиль як загальносеміотичне поняття, стиль
як лінгвістичне поняття, стиль як властивість висловлення
(фрази), стиль тексту і виділяє чотири стилістики: стилістику мови,
або описову; функціональну стилістику; стилістику
індивідуального мовлення і стилістику сприйняття1.
Як семіотичне поняття стиль — це особлива символічно
значима властивість людської діяльності, що виникає в результаті
вибору суб’єктом певного способу діяльності (манери
поведінки) у межах загальноприйнятих норм і несе інформацію про
суб’єкт (належність до певної соціальної групи, соціальну роль,
орієнтацію на певні цінності і морально-етичні норми, особисті
якості і психічний стан). Це найзагальніше визначення стилю,
його можна застосовувати до всіх сфер людської діяльності і
життя (мова, література, мистецтво, виробництво, побут), де
проявляється стильова організація. Під нею розуміємо таку, яка
ґрунтується на цільовому доборі елементів, виборі,
можливостях комбінацій і трансформування. Вибравши певний спосіб
(стиль) діяльності, позицію і соціальну роль, людина бере на
себе, свідомо чи автоматично, обов’язок носія цього способу,
уже визначеного ставлення до себе і партнерів. Одночасно вона
поклала обов’язок на інших сприймати її у цій соціальній ролі
і повинна діяти так, щоб сприймання було адекватним.
Стосовно мовного спілкування це означає, що воно завжди
починається з орієнтування і вибору позиції комунікантів: хто ця людина
для мене, а я — для неї (соціальна роль, ранг), в якому вона
настрої (психологічна ситуація), чого я хочу від неї чи вона від
мене (цільова настанова), як мені з нею говорити — на рівні
Щив.: Долинин К. А. Стилистика французского языка. — Л., 1978. —
С. 16,36,46,55—75.
142
позиції чи на рівні особистості, на рівні винятковості,
унікальності (мовне чуття, колорит, стиль).
Визначення стилю як лінгвістичного поняття стосується
вужчої і конкретнішої сфери, ніж визначення стилю як загальносе-
міотичного поняття, а саме: мови як системи; мовної діяльності;
мовців як суб’єктів і об’єктів мовної діяльності та текстів і
висловлень як продукту мовної діяльності. Тут доречно згадати
визначення М. Брандес. Вона розмежовує два лінгвістичні
поняття стилю: стиль як «тип обробки мови, тип надання мові
форми» і «стиль як механізм функціонування мови»1. Перше
визначення можна співвіднести з описовим стилем, друге —
з функціональним. Проте М. Брандес вважає лінгвістичною
основою стилю мови «мовленнєву діяльність з мовою», а не
систему мови і мовлення. У суті стилю вбачає творчий аспект цієї
діяльності, у якісній специфіці — механізм створення і
керування суб’єктивно-духовним впливом. З такого міркування
можна зробити висновок: стиль мови — це тип форми
мови, яка є результатом творчої діяльності мовців, результатом
опредмечення чи переопредмечення їхніх творчих
можливостей.
Функціональний стиль — це суспільно усвідомлений
внутрішньо цілісний (звідси гармонія стилю) спосіб використання мови,
принцип вибору і комбінування мовних засобів, який забезпечує
реалізацію функції су б ‘сктивно-духовного впливу.
Подібне розмежування понять стилю спостерігаємо у О. Мо-
роховського. Він розрізняє загальне поняття стилю як
властивість об’єкта або спосіб діяльності, а також стиль мовної
діяльності як усвідомлений стереотип мовної поведінки: стиль як
змістова властивість висловлення (продукту мовної діяльності);
стиль як спосіб мовної діяльності у різних сферах комунікації
(функціональний стиль) і стиль як особлива властивість
мовної діяльності суб’єкта (індивідуальний стильJ.
У визначенні О. Ахманової серед інших основних ознак
стилю (різновид, підсистема) виділена диференційна ознака.
Стиль — це «один із диференційних різновидів мови, мовна
підсистема зі своєрідним словником, фразеологічними
сполученнями, зворотами і конструкціями, що відрізняється від інших
різновидів в основному експресивно-оцінними властивостями
складових елементів і звичайно пов’язана з певними сферами
використання мовлення; те, що ці різновиди, або підсистеми, є
диференціальними (тобто мають здатність розрізняти), виявляє-
1 Брандес М. П. Стилистика немецкого языка. — М., 1983. — С. 16.
2Див • МороховскийА. Н., Воробьева О. Я., ЛихошерстН. И.,
Тимошенко 3. В. Стилистика английского языка. — К., 1984. — С. 26.
143
ться особливо яскраво тоді, коли елементи одного стилю
контрастують з елементами іншого»1.
Стиль мови формується мовцями в результаті послідовного
добору мовних засобів відповідно до соціально-комунікатив-
ної мети, умов, ситуації і змісту спілкування. У визначенні, яке
давав стилю В. Виноградов, виділено саме функціональний
аспект: «Стиль — це суспільно усвідомлена і функціонально
зумовлена, внутріїнньо об’єднана сукупність прийомів
уживання, відбору і поєднання засобів мовного спілкування у сфері
тієї чи тієї загальнонародної, загальнонаціональної мови,
співвідносна з іншими такими самими способами вираження, що
слугують для інших цілей, виконують інші функції в мовній
суспільній практиці певного народу»2.
У цьому визначенні акцентовано увагу на суспільній
природі мовного стилю. Він створюється всім попереднім
процесом мовного розвитку і є органічною частиною
загальнонаціональної мови, а не породженням одного індивіда.
У науці відомими є погляди на стиль як спосіб вираження
індивідуальних особливостей мовлення. Ця думка йде,
очевидно, ще з вислову відомого французького літератора Ж. Бюф-
фона про те, що «стиль — у самій людині», який поширився у
європейській літературознавчій стилістиці.
Література романтизму, підносячи ідею індивідуального
генія — людини-творця, письменника, художника, —
сформувала поняття індивідуальної манери мови письма. Ж. Бюффон у
1753 р. визначив стиль так: «Значення, факти і відкриття легко
відчужуються і перетворюються.., ці речі — поза людиною.
Стиль — це сама людина. Стиль не може ні відчужуватися, ні
перетворюватися, ні передаватися»3. Суть цього визначення
така: стиль властивий людині, не взятий, не позичений, тому
він істинний, правдивий. Він є настільки органічною
властивістю, манерою, що за ним можна пізнати людину, зрозуміти її
творення. Це сприяло розвитку у французькій поетиці,
риториці, а потім і в лінгвістиці вчення про індивідуальний стиль, яке
згодом поширилось і в стилістиках інших мов.
У лінгвістичному словнику Празької школи подано
визначення стилю як індивідуалізованої організації висловлення.
У цьому визначенні, безперечно, розуміння стилю надто
звужене. Проте ця звуженість компенсована тим, що під стилем
розуміється функція. Зароджується і поширюється поняття функ-
Ыхманова О. С. Словарь лингвистических терминов. — М., 1966. —
С. 455.
Виноградов В. В. Итоги обсуждения вопросов стилистики // Вопр.
языкознания. — 1955. — № 1. — С. 73.
*Ви//оп О. Ь. Ь. ПІ5СОШ-5 зиг 1е зіуіе. — Рагіз, 1905. — Р. 39.
І44
ціонального стилю. Стиль представлено як ознаку конкретної
мовленнєвої організації, продукту мовної діяльності.
Не заперечуючи наявності індивідуальних творчих стилів,
що адекватніше відображають спосіб мовленнєвої діяльності,
звернімо увагу на об’єктивну соціально-історичну й естетичну
функціональну природу мовного стилю.
На формування стилю впливає кілька визначальних
факторів, як інтралінгвістичних, так і екстралінгвістичних. Одним
із таких стилеутворюючих позамовних факторів є сфера
суспільно-виробничої діяльності і побуту мовців, яку має
обслуговувати певний стиль. До екстралінгвістичних
стилеутворюючих чинників належить і форма суспільної свідомості
(політика, наука, право, мистецтво, побутові стосунки), яка
співвідноситься зі сферою суспільно-виробничої діяльності та побуту
мовців, ними формується і також обслуговується цим стилем.
Сфера суспільно-виробничої діяльності мовців, форма
суспільної свідомості, тематика спілкування становлять базову
екстралінгвістичну основу функціонального стилю.
Ці чинники формування стилю враховані у визначенні М. Ко-
жиної: «Функціональний стиль — це своєрідний характер
мовлення того або іншого його соціального різновиду, що
відповідає певній сфері суспільної діяльності і співвідносній з нею
формі свідомості»1. Особливості функціонування мовних
одиниць у певній сфері суспільно-виробничої діяльності
створюють відповідне цій сфері стилістичне забарвлення. Проте
визначення стилю буде неповним, якщо не зважити на інтралінгвіс-
тичну основу стилю, на власне мовні фактори і конкретний
мовний матеріал, без якого не може бути стилю, бо останній
становить його своєрідність і разом з іншими чинниками
формує відносно замкнену систему мовних засобів кожного
функціонального стилю. Ця особливість стилю, а також його
змінність зумовлені тим, що функціональні стилі мови — це
різновиди, які історично склалися у певний час і в певному мовному
колективі. Вони становлять відносно замкнені системи мовних
засобів, що регулярно функціонують у різних сферах
суспільної ДІЯЛЬНОСТІ.
У трактуванні стилю необхідно враховувати дві його
взаємопов’язані особливості: генетичну і телеологічну. Генетичну
особливість стилю становить сам процес його творення,
формування, становлення і розвитку (генезис стилю), стилеутворюю-
чий матеріал мови. Стиль розуміється як відбір, використання
мовних засобів з певною метою. Телеологічна особливість стилю
полягає в тому, як він повинен сприйматися і як сприймається,
1 Кожина М. Н. Стилистика русского языка. — М., 1977. — С. 49.
145
як впливає на мовців, чи виконує поставлені перед ним
комунікативні завдання. Безперечно, можна представити стиль у
генетичній концепції, тобто спираючись тільки на інтралінгвістич-
ну основу, домінуючі мовні засоби, подати стиль як своєрідне
породження загальнонаціональної мови, її різновид. Стиль
можна також представити у телеологічній концепції,
підкресливши можливості його впливати на слухача (читача),
характеризуючи вже одержані стилістичні ефекти відповідно до
комунікативної настанови. Стилістику, основою якої є телеологічна
концепція стилю, називають стилістикою сприймання.
Телеологічна концепція стилю і відповідно стилістика сприйняття
частіше застосовуються у літературознавчій стилістиці.
В. Домбровський під стилем розумів «піднесений на вищий
ступінь ясності і виразності спосіб писемного вислову,
характерний для певних творів і письменників»1, і вважав, що стиль
як спосіб і форма писемного вислову залежить, з одного боку,
від індивідуальності письменника, а з іншого — від роду і
призначення твору. У його підручнику для середніх шкіл і для
самонавчання «Українська стилістика і ритміка» розглядається
«Український літературний стиль», тобто художній2.
Стиль розуміється як специфічний спосіб реалізації
естетичної функції з допомогою системи прийомів художнього
зображення дійсності. Проте для глибокого розуміння природи і суті
стилю, повнішої його характеристики доцільно включити всі
концепції у загальну концепцію функціонального стилю мови,
яка вже виробилась і успішно реалізується у лінгвостилістиці.
За цією концепцією стиль визначається як явище складне і таке,
що формується кількома різнорівневими складниками.
З функціонального погляду стилі визначають як «суспільно
визначені, колективні, колективно усвідомлені, традиційно
використовувані типи мови, характерні для різних ділянок
мовної діяльності»3.
У зв’язку з дихотомією понять «мова» — «мовлення»
виникає питання: стилі властиві мові чи тільки мовленню, бо саме
тут вони можуть реалізуватися у конкретних текстах і тому
реально відчутніші й очевидніші. Якщо стилі вичленовуються
у мові й мовленні, то якою є типологія стилів мови, чи збігається
з нею типологія стилів мовлення, яка між ними різниця?
Оскільки мова в дихотомії «мова» — «мовлення» розуміється як
система знакових одиниць, знаковий механізм спілкування безвід-
хДомбровський В. Українська стилістика й ритміка: Українська
поетика. — Перемишль, 1923—1924; Фотопередрук. — Мюнхен, 1993. —С. 1.
2Там само.
3Єрмоленко С. Нариси з української словесності. Стилістика та
культура мови. — К., 1999. — С. 270.
146
носно до конкретного спілкування, то й поняття стилю
стосовно мови абстрактніше, ніж стосовно мовлення. Проте кожна
мова крім системного аспекту має ще й функціональний,
завдяки якому вона й існує як система. Тому розвинена
національна мова, що має багаті літературні традиції, диференціюється
на стилі, тобто різновиди, відповідно до того, яку сферу
суспільного життя обслуговує і відображає в мовних засобах. Отже,
поняття стилю властиве і мові, і мовленню. Але
функціональний стиль як «тип організації мовного вираження»1, як
«своєрідний характер мовлення»2 є категорією мовлення.
У «Лінгвістичному енциклопедичному словнику»
розчленовується широке поняття мовного стилю на кілька значень:
1. Це різновид мови, закріплений у певному суспільстві
традицією за однією з найбільш загальних сфер соціального
життя, відрізняється від інших за всіма параметрами. В
сучасних національних мовах таких стилів три: нейтральний,
високий (книжний) і низький (розмовний).
2. Функціональний стиль — це різновид літературної мови,
що виступає у певній соціально значній сфері суспільно-мов-
ної практики людей, відображає форми суспільної свідомості,
соціальних відносин, види діяльності.
3. Загальноприйнятий, звичний спосіб виконання
конкретного типу мовних актів: публічна промова, лекція, передова
стаття тощо.
4. Індивідуальна манера мовної діяльності (стиль Т.
Шевченка, стиль Лесі Українки, стиль О. Гончара).
5. Мовна парадигма епохи, стан мови в певну епоху3.
Названа структура стильових значень потребує корекції.
1. Різновиди мови, що історично виробилися і закріпилися
традицією, називають експресивними стилями (високий,
середній, нейтральний, низький).
2. Функціональні стилі обслуговують усі сфери суспільного
виробничого життя (офіційно-діловий, науковий,
публіцистичний, художній, конфесійний, розмовний, епістолярний стилі).
3. Загальноприйняті, звичні способи виконання
конкретного типу мовних актів називають не стилями, а жанрами,
видами текстів певних функціональних стилів.
4. Індивідуальна манера сприймається як індивідуальний
стиль.
хГавранек Б. О функциональном расслоении языка // Пражский
лингвистический кружок. — М., 1967. — С. 439.
2Кожина М. Н. Стиль и жанр: их вариативности, историческая
изменчивость и соотношение. — Ороіе, 1999. — С. 9.
3Див.: Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990. —
С. 494, 567.
147
5. Мовну парадигму епохи сприймаємо як стиль епохи
(античної, середньовічної, нової, новітньої).
6. Вважаємо за потрібне ввести поняття стилю мистецьких
напрямів, які не завжди збігаються з хронологічними
епохами (стилі монументальний, орнаментальний, бароко,
романтизм, сентименталізм, класицизм, реалізм, модерн,
конструктивізм, неокласицизм тощо).
7. Стиль — явище людської культури.
Виходячи із таких засад, стилі мови можна визначити як
історично сформовані, суспільно усвідомлені різновиди
загальнонаціональної літературної мови, які різняться принципами
відбору та організації мовних засобів і частково самими мовними
засобами відповідно до сфер спілкування.
У системі сучасної мови кожний функціональний стиль є уже
сформованим відображенням функціонування мови у
відповідних сферах суспільно-виробничої діяльності і життя. Це
відображення конкретно представлене стильовими шарами лексики
і фразеології, стилістичними можливостями граматичних
категорій, стилістичним забарвленням граматичних форм і
синтаксичних конструкцій. Те, що визначається як стилістика
ресурсів (засобів) української мови, вже має в собі
диференціацію стилів мови. Так, лексика і фразеологія на зразок: окраса,
місяченько, зіронька, мрії, гадки, крокувати, розкрилений,
задушевний, майбуття, страждання, прекрасно, чудово, нікчемно,
печальна муза, золота осінь, білі вальси беріз, лавровий вінок,
гіркий мед слави, биття сердець, вогонь душі і т. ін. має виразне
емоційно-образне забарвлення і сприймається як лексичний
елемент художнього стилю. Офіційно-діловому стилю вона не
властива і звучатиме там невиправданим контрастом. Лексика
і фразеологія типу: заява, ухвала, представник, делегат,
посвідчення, повідомлення, розпорядження, квартальний, звіт,
річний план, виписка з протоколу, скласти графік, регламент
зборів, навпаки, позбавлена емоційно-образного забарвлення і
як термінологічна є лексичним елементом офіційно-ділового
стилю.
Кожний стиль характеризується принципами відбору,
комбінації і трансформації мовних засобів, диференційними
ознаками (відхиленнями від інших стилів), своїми стильовими і
стилістичними нормами. Кожний стиль постійно розвивається і
вдосконалюється, підпорядковуючи собі мовні засоби інших
СТИЛІВ.

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.