Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

ЛІНГВІСТИЧНА НОРМА

Норма властива кожній національній літературній мові як
основна і необхідна умова її існування. Вона належить до
мовних універсалій. Норма як загальномовна категорія — це
історично сформований і суспільно усвідомлений стандарт,
вироблений літературною традицією, який регулює мовленнєву
діяльність у її типових функціонально-комунікативних
різновидах. Поняття норми є одним із основних для стилістики,
оскільки служить опорою, вихідною позицією для виявлення
варіантності мовних одиниць, пошуку та аналізу стилістично
маркованих елементів, визначення меж стилю. Поняття норми у
лінгвістиці багатопланове і диференціюється у кількох різновидах:
загальномовна норма, літературна, стильова і стилістична.
Мовні норми — це сукупність найбільш традиційних
реалізацій мовної системи, повторюваних, відібраних і закріплених
у процесі спільної комунікації. Норми надають мові характеру
впорядкованості і загальної обов’язковості. Основними
рисами мовної норми є традиційність, гнучка стабільність,
сформована змінами культурно-історичних умов розвитку
літературної мови, та варіантність. Суспільні смаки й оцінки не завжди
збігаються з уже витвореними і усталеними нормами, але це не
дає права їх ігнорувати. КХ Шерех вважав, що «з погляду суто
наукового не можна говорити, що в мові що-небудь є
правильне або неправильне, — бо все, що є в мові, має причини своєї
появи, отже, по-своєму обґрунтоване. Однак практичні
потреби порозуміння, спілкування і закріплення національної єдності
владно вимагають, щоб норми були і щоб у мові
засуджувалося»1 все те, що цим нормам не відповідає.
Визначення і опис правил вимови, письма (графіка,
орфографія, пунктуація), словотворення і слововживання, побудови
речень і тексту називають кодифікацією мови. Практично
кодифікація мови здійснюється через підручники і навчальні
посібники, правописи, довідники, словники.
Загальномовна норма включає всі одиниці мови і прийоми їх
організації, які є в ній у цей час і мають комунікативне
значення для носіїв мови, незалежно від функціонально-стильових
1Шерех Ю Нарис сучасної української літературної мови. —
Мюнхен, 1941. —С 9—10.
169
різновидів. Порушення загальномовних норм помічаємо у тих
мовців, які говорять «не своєю» мовою, погано її знають і
порушують властиві цій мові правила (найчастіше це трапляється
з іноземцями). Поза загальномовною нормою знаходяться ті
елементи мови, які повністю вийшли з ужитку або недоступні
для основного масиву мовців (закриті коди, секретні мови,
жаргон злодіїв тощо). Загальномовна норма, незважаючи на
те що це найширша норма, має історичний характер,
змінюється з часом, зі зміною епохи й етапів суспільного життя. Окремі
у свій час нормативні одиниці можуть виходити через певний
відрізок часу за межі загальномовної норми, ставати
незрозумілими для мовців, наприклад історизми {осаул, опришок,
комнезам, десятник), інші, зокрема індивідуальні неологізми,
можуть зазнати узуалізації і ввійти у загальномовну норму.
Літературна норма мови — це ознаки, правила літературно
опрацьованого мовлення, яке є зразком писемної і усної форм
спілкування. Літературну норму визначали по-різному: як
правильність, а привильним є те, що нині потрібне, актуальне;
як правильну мовну звичку; як інваріантний елемент мовної
системи; як ідеальні форми реалізації певної мови; як історично
сформовані моделі; як дотримання канонів класичних
граматик; як еталон і як елітарний еталон уживання мовних одиниць;
як доречність використання мови; як сукупність
найефективніших способів вираження думок і почуттів тощо.
Кожне з визначень підкреслює й актуалізує якусь ознаку чи
властивість норми. До сказаного слід додати, що літературні
норми — це не тільки сукупність мовних «правильностей», а й
відношення між ними як елементами системи і текстова форма
реалізації їх. Літературна норма в її відношенні до мови і в
порівнянні із загальнонародною нормою є впорядкованішою,
чіткіше структурованішою і диференційованішою. З погляду
соціального вона має вищий ступінь загальнообов’язковості.
Літературна норма використовується як основа регламентації,
упорядкування та уніфікації загальнонародної мови і
впроваджується суспільством у масове користування через систему
освіти, культури, засобів масової комунікації (дитячі садки,
навчальні заклади, преса, радіо, телебачення, театр, кіно). У
зіставленні із загальномовною нормою літературна має більше
обмежень. Поза літературною нормою перебуває просторічно-арго-
тичне спілкування, насичене вульгаризмами, інвективами,
арготизмами, стилістично невиправданими діалектизмами,
граматично неправильними конструкціями. Літературна норма ніби
стоїть посередині в ланцюжку між системою мови і мовленням.
Реалізуючи систему, оберігає її і накладає обмеження на
практичне мовлення, впорядковуючи його, окультурюючи.
170
Літературна норма загальнонаціональної мови
осмислюється як її культурний варіант, тому все те, що не відповідає
вимогам культури мови, залишається поза літературною нормою.
І навпаки, є такі мовні елементи, що на цей час перебувають за
межами загальномовної норми сучасної мови (історизми, інди-
відуально-авторські неологізми), але за своїми лінгвістичними
якостями (семантичним змістом, граматичним оформленням)
не суперечать літературній нормі, сприяють її естетизації. Як
приклад можна навести індивідуально-авторські неологізми у
поезіях А. Малишка:
Ах, друже мій, то гуси потягли!
Спочатку захопили чвертку неба,
А потім половину, а вже далі
Весь небовид, і синій виднокіл,
І неводаль, і зорі повечірні
Під крила дикі, молоді й напругі
В полон весняний.
Під хустину круг чола косу обвила,
Чорнобрів’ям ворухнула, оком повела.
Все сустне па вічну ляже тлінь,
І зродить серце порипілій могутні.
Літературна норма також має історичний, змінний характер.
Зі зміною епохи частково видозмінюється обсяг і об’єм мовних
засобів, що охоплюються літературною нормою. Поняття
«літературна норма» не збігається з поняттям «мова літератури»,
яке стосується тільки мови художньої літератури, а
літературна норма охоплює всі типи відшліфованого, нормативного
спілкування (мову преси, ділових паперів, виробничого спілкування
тощо). Регулююча функція літературної норми проявляється у
всіх функціональних стилях, але найповніше у художньому
стилі. По-перше, художнє мовлення з його основною
комунікативною функцією естетичного впливу на читача більш
послідовно дотримується літературної норми, дбає про естетизацію
мови. По-друге, розвинене художнє мовлення включає в себе
елементи інших типів мовлення, впливає на них і сприяє
поширенню та закріпленню в них літературної норми.
Стильова норма. Головною і необхідною умовою існування
функціонального стилю, його суттю є мовленнєва системність,
тобто спосіб добору й організації мовних засобів у певному типі
мовлення. Мовленнєва системність стилю визначає і стильову
норму, встановлює її межі, тому її інколи називають
внутрішньою нормою. У зіставленні із загальномовною і літературною
нормами внутрішня норма є значно вужчою, вона обмежена
рамками стилю, рамками усної або писемної форми спілкуван-
171
ня, специфікою жанрового різновиду в межах стилю тощо.
Відомо, що мова реалізується у двох формах спілкування: усній
і писемній. Загальновідомим є і той факт, що всі функціональні
стилі літературної мови і їх жанрові різновиди не виходять у
писемній формі виявлення за межі літературної норми. Для них
літературна норма є облігаторною і спільною ознакою. Проте
кожний з них має у межах загальної літературної норми і свою
специфічну — внутрішню норму. Структури на зразок у
зв’язку з тим, що; порушити клопотання, це дає підстави вважати,
доповідна записка, річна звітність, порядок денний і т. ін. є
літературно нормативними. Водночас вони (поряд з
аналогічними одиницями) є внутрішньою нормою офіційно-ділового
стилю, навіть закріпилися як його маркери (у текстах заяв,
довідок, звітів тощо). Проте, будучи літературно-нормативними,
вони залишаються поза внутрішньою нормою художнього
стилю, зокрема поетичного жанру лірики. До уваги не беруться
випадки використання у поезії таких одиниць з метою
створення комічного чи сатиричного ефекту — це вже жанр
гумористичної поезії, де вони знову набирають нормативності як
засоби створення контрасту.
Використання слів привіт! бувай! у значенні одиниць
мовного етикету для сучасної української літературної мови є
нормативним. Однак стильова (внутрішня) норма певних стилів
по-різному реагує на це явище літературної норми. Внутрішня
норма офіційно-ділового стилю і його жанрових різновидів не
допускає вживання у своїх текстах цих слів як таких, що мають
виразне забарвлення іншого (усно-розмовного) стилю і
суперечать своєю експресивністю та неномінативністю
канонізованому мовленню офіційних паперів. З погляду норми офіційно-
ділового стилю використання слів привіт! бувай! з інтер’єктив-
ним значенням є ненормативним, не відповідає специфіці
цього стилю, у його мовленнєвій системності не знаходить свого
місця, воно нічим не зумовлене і не передбачуване.
Проте для стильової норми усно-розмовного побутового
мовлення слова привіт! бувай! є цілком нормативними. Усне
мовлення має додаткові або супровідні (паралінгвістичні)
засоби, які доповнюють лінгвістичний (словесний) контекст: кіне-
сика, жести, міміка, наявність мовця і співбесідників, місце,
умови й ситуація спілкування тощо. В результаті немає потреби
текстового уточнення типу привіт кому? і від кого? звідки?
бувай хто? де? чому? і т. ін.
Офіційно-діловий стиль надає перевагу формам чоловічого
роду {керівник, директор, переможець, голова, заступник,
бригадир, відповідальний редактор, ректор, декан\ не підкреслюючи
жіночу стать особи, що називається чи характеризується, і ця
172
особливість становить норму даного стилю. Проте в межах
офіційно-ділового стилю виділяються тематичні види
мовлення (спортивного, виробничого), де, навпаки, нормативним є
чітке розмежування осіб за статтю і використання форм
жіночого роду виправдане внутрішньою нормою такого виду
мовлення (спортсменка, динамівка, спартаківка, гімнастка,
баскетболістка, хокеїстка, ковзанярка, шліфувальниця тощо).
Стильова норма характеризується двома протидіючими
тенденціями. Одна з них—тенденція до стабільності, завдяки якій
і формується стиль як щось відносно стале, нагромаджуються
нормативні явища стилю (лексичні шари, арсенал стилістично
потужних форм і конструкцій). Друга — тенденція до зміни,
оскільки стиль — категорія історично змінна, перебуває в
невпинному розвитку, взаємодіють стилі з суміжними стилями;
кожний стиль збагачується за рахунок інших і надає власні
ресурси в їх розпорядження. Він постійно знаходиться під
тиском конкретних потреб комунікації і розраховується за це
стильовою нормою. Вона рухлива і змінна відповідно до потреб
комунікації.
В українському мовознавстві під мовною нормою традиційно
розуміється сукупність мовних засобів і правил їх використання,
що сприймаються як правильні і зразкові. Мовна норма
обмежена законами мови, вона є такою соціально зумовленою і
суспільно усвідомленою системою правил, яка передбачає
обов’язкову реалізацію мовних законів.
Стилістична норма не протиставляється загальномовній,
літературній та стильовій нормам. Вона діє в межах
літературної норми, але переслідує мету не тільки правильності
мовлення, а й доцільності та довершеності його відповідно до
комунікативних завдань, умов і ситуації спілкування. З
розмежуванням понять літературної і стилістичної норм пов’язується і
розмежування навчальних дисциплін культури мовлення і
стилістики. Культура мовлення охоплює правильність мовлення,
засоби, за допомогою яких дотримуються літературні норми.
Стилістика є ніби вищим етапом культури мовлення, на якому
привильнісгь літературного мовлення у поєднанні з доцільністю
і довершеністю мовленого виразу стає мистецтвом мовлення.
Стилістичні норми є вершиною мовної культури. Така висока
культура мовлення передбачає і володіння стилістичною
досконалістю.
Традиційно прийнято вважати стилістичними нормами такі
мовні засоби, за якими закріпилося певне емоційне чи емоційно-
експресивне забарвлення і які регламентовано вживаються у
певних типах мовлення: стилях, підстилях, жанрах та видах
текстів. Це означає, що стосовно стилістики мови і стилістики
173
мовлення поняття стилістичної норми диференціюється на два
підвиди:
1. Стилістичні норми мови — це кодифіковані сукупності
(ряди) мовних засобів, які характеризуються певною
частотністю щодо різних стилів і мають потенційне стилістичне
значення, відповідне функціональному стилю (це стилістичний
арсенал словника).
2. Стилістичні норми мовлення — це мовленнєві засоби зі
стилістичним значенням і прийоми їх організації у множинності
конкретних текстів для одержання стилістичних ефектів
відповідно до загального стильового значення і мовленнєвої
системності стилю. Стилістичні норми (засоби і прийоми їх організації)
формують мовленнєву системність стилю і встановлюють її межі.
Ширше стилістичні норми можна визначити як історично
сформовані загальноприйняті реалізації стилістичних
можливостей мови, зумовлені сферою, умовами, завданнями
спілкування.
Закріплені норми (фонетичні, лексичні, граматичні,
стильові і стилістичні) літературної мови формують у мовців
відповідний мовний смак і спонукають до дотримання норм.
Порушення мовних норм сприймається грамотними мовцями вже
як несмак, поганий смак, відсутність смаку. Проте повної
відповідності між мовною нормою і мовним смаком немає. Норма є
традиційнішою і стабільнішою, а смак сучаснішим і
рухливішим. Окрім норми на смак впливають мінливі умови
суспільного й особистого життя мовців, соціальні запити на мову, зміна
ідеалів і цінностей, особливо естетичних. У сукупності це
становить систему ідейно-естетичних і психолінгвістичних орієнтацій
суспільної групи мовців (чи окремого мовця) щодо мови, її
використання. Таку систему орієнтацій і можна назвати мовним
смаком.
Основою доброго мовного смаку є чуття мови. Воно
формується в процесі оволодіння мовою, під час засвоєння мовних
знань, в результаті мовного і соціального досвіду та свідомої
оцінки і переживання мовних явищ. Отже, мовне чуття — це
індивідуальна у кожного мовця система підсвідомих оцінок, що
утворюється і на літературних нормах, і на мовних ідеалах.
Мовний смак відображає ставлення суспільства і його
соціальних груп до мови, динаміку суспільної мовної свідомості
і, спираючись на традиційне підґрунтя, завжди має конкретно-
соціальне обличчя. Мовний смак (або несмак) диктує моду на
слово — низьке чи високе, добре чи погане, шанобливе чи
фамільярне. Тому гарний мовний смак свідчить про чуття мови і
стилістичну грамотність та високу культуру мови, а поганий —
про протилежне.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.