Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

ІНФОРМАЦІЯ ЯК СТИЛІСТИЧНЕ ПОНЯТТЯ

Загальна теорія інформації (від лат. іпіГогтаїіо —
роз’яснення) як науки про шляхи та способи одержання, накопичення,
переробки і передачі каналами певної суми знань про світ і
людину в ньому охоплює всі сфери наукової діяльності
людини. Кожна наука користується вужчим і конкретнішим щодо
своєї специфіки поняттям інформації стосовно об’єкта і
предмета дослідження.
У прагматичній лінгвістиці інформативність є першим і
головним комунікативним постулатом1, визначають постулат
інформативності.
Для стилістики суттєвим є розрізнення двох видів інформації:
основної (денотативно-десигнативної, або предметно-логічної)
і додаткової (конотативної, забарвленої), а також
розмежування між семантикою інформації (самим змістом, який прийнято
вважати інформацією) і носієм інформації, тобто таким
предметом, явищем чи мовною одиницею, яка, діючи на нас,
породжує цю семантику інформації.
Денотативно-десигнативна інформація — це зміст
повідомлення, назви осіб, предметів, речей дійсності і понять про них
та відношень між ними. Конотативна інформація виникає
(додається) в процесі мовної комунікації, залежить від умов і
ситуації спілкування, ставлення мовця до предмета мовлення та
адресата, від соціального стану і ролі мовців, адекватності
світовідчуття і сприймання, естетичних ідеалів. Тому існує кілька
видів конотативної інформації: емоційна, оцінна, книжна, діло-
ва, розмовна, стильова. Мовні одиниці як носії інформації,
особливо конотативної, є змінними, одні конотації ними можуть
втрачатись, інших вони можуть набувати. Наприклад, у слові
1 Штерн І. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики //
Енциклопедичний словник. — К., 1998. — С. 144.
178
перебудова відбулася зміна не тільки денотативно-десигна-
тивної інформації (технічний термін розширився за рахунок
політичного — зміна суспільного устрою), а й конотативної —
стильової (термін став і політичним, використовується у
публіцистичному стилі).
З поняттям інформації тісно пов’язані: кодування, канал
зв’язку, декодування тексту тощо. Кодування у мовленні
здійснюється мовцем (трансмісором) так, щоб думку, чуття, досвід
матеріалізувати у чуттєво сприймальній формі — звуках
людської мови (морфемах, формах), словах, висловах, тексті.
Часто при цьому допоміжну роль виконують міміка, жести,
кінетика та інші паралінгвістичні засоби. Наприклад:
Мазайло (обсмикуючись, як колись обсмикувався в школі
перед тим, як здавати урок, голосно й виразно):
— Пахнет сеном над лугами…
Баранова-Козино (трошки захвилювалась):
— Прононс! Прононс! Не над лугами, а над луґамі. Не га, аґа…
Мазайло:
— Над лу-гами…
— Над луґа-ґа!
— Над луга-га!
— Ґа!
— Га!
Баранова-Козино (аж вух своїх торкнулася пальцем):
— Ах, Боже мій! Та в руській мові звука «г» майже немає, а с
звук «ґ». Звук «г» трапляється лише в слові «Бог»…
Мазайло (раптом у розпач вдався):
— Знаю! Оце саме «ге» і є моє лихо віковічне. Прокляття, якесь
каїнове тавро, що по ньому мене впізнаватимуть навіть тоді,
коли я возговорю не те що чистою руською, а небесною,
ангельською мовою (М. Куліш).
У цьому прикладі персонажі-мовці домагаються адекватності
кодування і де(роз)кодування інформації, використовуючи
доступні їм канали зв’язку в ролях трансмісора і реципієнта
позмінно, і не досягають бажаної адекватності. Прийомом
«розбіжності» інформації драматург створює комічний ефект. За
принципом адекватності кодування/декодування можна умовно
поділити всі живомовні і писані тексти на дві групи. У першій
будуть усі ті, в яких мова є першою семіотичною системою, тобто
кодом прямого, не обтяженого естетичними смаками й
задумами спілкування, тут кодування і декодування текстів завжди буде
адекватним. Це просте, схематичне мовлення, «без претензій».
У другій групі будуть ті тексти, в яких мова використана як
вторинна семіотична система, як художня, образна модель,
естетично відшліфована поколіннями мовців. Це будуть художні текс-
179
ти, які не можна прямолінійно ні кодувати, ні розкодовувати.
Вони потребують відбору і комбінування мовного матеріалу,
переосмислення й естетизації його, засобів вираження і способів
презентації — «каналів зв’язку». Такі тексти обтяжені
конотативною інформацією, що постає із символіки слів, умовних
асоціацій, образності конструкцій. Наприклад:
Ті журавлі, і їх прощальні сурми…
Тих відлітань сюїта голуба…
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.
Сумна арфістко, —рученьки вербові! —
По самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без якої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини,
зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипичний ключ, а журавлиний
Тобі над полем в небі напишу.
(Л. Костенко)
Автор намагається донести до читача (слухача) свої думки і
почуття, реалізувати естетичний задум, використовуючи
мовотворчі здобутки попередників і власний мовний досвід,
художній домисел, свої творчі можливості, але на адекватну рецепцію
(сприймання) автор може тільки сподіватись. А чи буде так —
ще невідомо. Читач має право на своє декодування,
прочитання відповідно до його знань, досвіду, здатності до
відгадування художніх загадок автора, нарешті, до художнього
навіювання. Тому художній текст як «канал зв’язку» між письменником
і читачами є найоб’ємнішим, і в ньому завжди можливі
різночитання, уточнення, різнобачення, викликані як
нагромадженням інформації, так і втратою її окремими мовними одиницями.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.