Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

КОНОТАЦІЯ

Серед усіх інших мовознавчих термінів конотація є власне
стилістичним терміном. Він походить від латинського соппоіа-
їіо, основою якого є слово сошюіо, що означає «маю додаткове
значення». У широкому розумінні конотація є власне
конотативною інформацією, паралельною і додатковою до денотатив-
но-десигнативної (предметно-понятійної), яка надає мовній
одиниці можливість виконувати експресивну функцію. Культурно-
історичні умови життя мовців, їхні світоглядні знання та
емпіричний досвід, соціальні відношення, оцінні орієнтації,
морально-етичні приписи відображаються в конотаціях мовних
одиниць. Такою є конотація фразеологізмів, історизмів, архаїзмів,
діалектизмів, фольклоризмів та ін. У вужчому розумінні
конотація — це такий компонент значення лексеми, який дає
можливість використовувати її для вторинної номінації. Він
виникає на асоціативно-образних уявленнях і ніби заступає пряме
об’єктивне значення, в результаті чого постають тропи і фігури:
музика в камені (скульптура), медова гречка, цвіт мелодій, золоті
литаври, біль слова, симфонія думок, жевріс хмарка та ін.
Виникають такі конотації на зумисних зміщеннях традиційної
дистрибуції мовних одиниць. Зумисне зміщення робиться для того,
щоб привести мовні одиниці в такі сполучення, які б
відповідали асоціативно-образним уявленням автора, тому що самі мовні
одиниці (сгилістеми) ще не стиль, вони — матеріал, здатний на
те, щоб з нього можна було створити стиль, колорит
(діловитості, офіційності, ліричності, іронічності, розмовності) тощо.
Поняття конотації прийшло у мовознавство в XVII ст. з
логіки через граматику Пор-Рояля («Всезагальна і раціональна
граматика Пор-Рояля») для позначення властивостей на відміну
від субстанцій. Загальне поняття значення має складну
структуру: в ядрі його знаходиться понятійна суть (інтенсіонал), яка
реалізується в предметних субстанціях (екстенсіонал);
предметні субстанції мають ознаки й властивості чи набувають таких,
нарощують додаткові значення (конотації). Загальне поняття
«квітка» реалізується в багатьох предметних видах (квіти дерев,
злаків, трав, кущів, городніх рослин, декоративні квіти тощо),
ознаки і властивості яких мовці сприймають конкретно-чуттє-
191
во: колір, відтінок кольору, запах, форма, лінії, фактура тощо.
Саме на цьому конкретно-чуттєвому сприйманні у мовців і
виникають предметні значення загального і конкретного, з яких
формуються й загальні поняття, й уявні образи. Конотація
виникає на конкретному сприйманні та образному уявленні.
Однак, закріпившись у живій мові, вона переходить у літературну
мову і надалі вже використовується як модель, як готова форма,
що здатна безпредметно викликати конкретні відчуття.
Читаючи вираз гарна квітка, кожний може уявити (або згадати) бачену
ним «свою» гарну квітку — синю волошку у стиглому житі,
зірчасту ромашку у придорожній траві, чашу тюльпана,
стрункого нарциса, кучеряву гвоздику, пишну півонію, радісний сонце-
ликий соняшник чи розквітлу червону троянду з росинками на
оксамитових пелюстках — і навіть може відчути свіжість і
запах своєї квітки, бо загальне уявлення конкретизувалося у чут-
тєво-образне.
Отже, конотація — це те додаткове, супровідне, але суттєве
значення (барва), що постійно повертає нас з абстракцій мови
до конкретного життя. Конотація є узуальна та оказіональна.
Узуальна — це та загальна конотація мовних одиниць, яка вже
усталилася в мові, є загальнозрозумілою і загальновживаною,
вона ніби стала нормою. Здебільшого це конотація уже
формального характеру — традиційна книжна чи пісенна,
живомовна. Наприклад:
Дзвонять копі підківками,
А козаки шабельками,
Чорний ворон крилоньками,
А матінка — слізоньками.
Ой у полі три криниченьки,
Любив козак три дівчиноньки…
Ой у полі озеречко,
Там плавало відеречко…
(Нар. пісні)
Автори використовують носіїв таких конотацій як моделі
для своїх нових творчих комбінацій. Наприклад:
Ах, скільки струн в душі дзвенить!
Ах, скільки срібних мрій літасі.
Дай мені руки — і в поле біжім,
В степ голубий та широкий;
Там, серед нього, під небом ясним
Знайдем ми втіху і спокій.
(О. Олесь)
192
Оказіональна конотація перебуває на периферії
загальнонаціональної мови. Це рідковживані, може, й не всім зрозумілі,
здебільшого авторські новотвори, що виникли на основі
якихось незвичних і маловідомих для більшості мовців
суб’єктивних асоціацій. Оказіональні конотації виникають переважно у
поетичній мові:
Крізь соняшний, крізь карий світ,
Крізь грім — солодкий і солоний
Процокотить за Вами вслід
Табун вишнево-чорних коней
Поезій Ваших.
Літо пилося, літо їлося,
Літо кипіло вишнево, лугово,
Густо сміялося, половіло,
Переморгувалося зеленоброво.
(І. Драч)
Між узуальною й оказіональною конотаціями немає чіткої межі,
оскільки кожна конотація, очевидно, в момент виникнення була
оказіональною і залежно від того, настільки вона була вдалою і
вчасною, завойовувала мовний простір. До О. Олеся в українській
літературі оспівували чарівний солов’їний спів, але ніхто не
створив таких незвичних метафор, як сміються, плачуть солові
і б’ють піснями в груди. Поезія «Чари ночі» набула популярності,
стала піснею, і ніхто вже не дивується незвичності цих метафор.
Оказіональна конотація стала узуальною. Конотація мовних
одиниць формується у мовленні і закріплюється у мові на основі
світоглядних знань, культурно-історичних оцінок, емпіричного
сприймання та емоційно-вольового ставлення до предмета мови.
Конотація є виразником суб’єктивної модальності тексту,
вона виконує текстотворчу функцію і маркує образ автора.
В основі конотацій лежать змістові відтінки слів, семантичні
варіанти, але ядром їх є асоціативно-образний компонент, який
ніби єднає денотативне (предметне) значення з конотативним
(образним, ідеальним).
Конотації можна групувати ще за предметом експресії:
емоційні (щастя, радість, горе, жах, ріднесенький, голубчику,
матінко), оцінні позитивні і негативні (гарнесенький, добротний,
нікчемний), якісні гарні й погані (амброзія, нектар, мед, пійло,
бурда), кількісні великі і малі (здоровенний, чолов’яга, мишеня,
як муха) та ін.
Окремо може бути класифікація конотацій за колоритом:
високим, урочистим, піднесеним, книжним, офіційним, низьким,
розмовним, фольклорним, дружнім, іронічним тощо. Як
правило, конотація не замикається в межах однієї мовної одиниці,
7 1-167
193
а «розливається» в тексті, підпорядковуючи собі інші одиниці,
створюючи ефекти відповідного підтексту:
Вже на сдвабі неба осінь
Гаптує золотом лазур.
Вже воздух диха у знемозі
Передчуттям музики бур.
На вирізьблені крайобрази
З каміння, золота і скла
Журливо-жалібно лягла
Гримаса болю і образи.
І спокій щось шепоче в сні,
І далечінь прозоро вабить
В простори, золотом рясні,
В жалоби жовтої сдваби.
(Є. Маланюк)
Те, що конотацію можна визначати як вторинну
інформацію і на її основі можна диференціювати стилі, підстилі, жанри
й колорити, дає підстави окремим вченим висловити думку,
що «стилістика — це конотативна лінгвістика», а «стиль —
конотативний рівень системи природної мови»1.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.