Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

СТИЛІСТИЧНЕ ЗНАЧЕННЯ

Серед понять стилістики, яка сформувалася в межах
мовного розділу риторики — елокуції, стилістичне значення належить
до найголовніших. Без нього не обходиться жодна робота з
лінгвостилістики. Воно стоїть поряд з такими поняттями, як
стиль і конотація. З першим (стиль) поняття стилістичного
значення взаємодіє як його основна риса, як конкретизатор і
репрезентант стилю. З другим (конотація) — як рівноправний
йому синонім і як виразник додаткової інформації.
Стилістичне значення є «робочим» поняттям практичної стилістики і
практичної риторики. Часто вважають, що конотація і
стилістичне значення є тотожними поняттями. Вони близькі,
синонімічні, можуть бути взаємозамінними, але між ними
відчувається різниця як між ознакою (властивістю) і результатом дії
чи вияву цієї ознаки, тобто конотація — це ознака, властивість,
здатність мовної одиниці, а стилістичне значення — уже
породжений цією здатністю результат, значення.
Стилістичним значенням називають додаткове, супровідне
до лексичного та граматичного значення мовної одиниці. Воно
обмежує використання цієї одиниці певним стилем, типом мов-
{€рмолеико С Нариси з української словесності. Стилістика та
культура мови. — С. 227.
194
лення чи видом тексту і має стилістичну вартість — маркова-
ність, якою й протиставляється нейтральним значенням.
Стилістичне значення накладається на лексичне та
граматичне і здебільшого є залежним від лексичного. Воно є
компонентом загальної семантики мови.
Розрізняють стильове і стилістичне значення. Стильове
значення мовної одиниці показує, в якому функціональному
різновиді (стилі) ця одиниця постійно вживається, до якого
відноситься, за яким закріпилась як його стилетворча одиниця
{заява, протокол — в офіційно-діловому; система, синтез,
дивергенція — у науковому; майбуття, крилатість, багаття спогадів,
мед самоти — у художньому тощо).
Стилістичне значення діє в межах стильового на тлі
стилістично нейтральних мовних засобів і характеризується
конкретною оцінністю, емоційністю, експресією. Воно виникає в
результаті асоціативно-образного переосмислення значення,
нашарування твірної семантики суфіксів {ріднесенький,
багатющий, п’янюга), ситуативного використання слів. Наприклад:
Топчуть ноги радісно і струнко сонні трави па вузькій межі;
В сотах мозку золотом прозорим мед думок розтоплених
лежить, а душа вклоняється просторам і землі за світу радість —
жить!; Гарячий день — / враз достигне э/сито і доп’яніють
обважнілі грона. Він ще не знаний, ще не пережитий єдиний день —
мого життя корона (О. Теліга).
Стилістичні значення і конотації бувають кількох типів
залежно від того, який додатковий до основної інформації
компонент переважає у мовній одиниці.
1. Аксіологічне (оцінне) стилістичне значення. Воно
співвідноситься з оцінно-раціональним сприйняттям світу, виражає
закріплене традицією оцінне ставлення до денотата (предметів, осіб,
явищ тощо) за принципом «позитивне — негативне», «добре —
погане»: мудрість — глупота, благочестя — підлість, краса —
потворність, лінь — працьовитість, вартість—нікчемність та ін.
Такі оцінні стилістичні значення виробилися впродовж віків у
процесі пізнання навколишнього світу і закріпилися за
одиницями загальнонародної і літературної мови. Вони широко
використовуються у живому мовленні, промовах і текстах усіх стилів.
У текстах стилістичні значення цього загальномовного типу
можуть модифікуватися в інші оцінні значення залежно від
суспільної чи соціальної оцінки певної епохи, конкретних інтересів,
індивідуальних оцінок мовців. Через політичні й історичні
причини українська мова має багато таких слів зі стилістичним
оцінним значенням, яке трансформується за всією шкалою від крайніх
меж: «позитивне — негативне», «добре — погане». Прикладами
можуть бути прізвища провідників українських визвольних зма-
195
гань Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери, похідні
слова мазепипці, мазепинство, петлюрівці, бандерівці. У часи
колоніальної залежності України захисники українського народу,
культури, науки, релігії одержували від офіційної влади тільки різко
негативну оцінку і, на жаль, вона прищеплювалася у свідомості
багатьох українських мовців. Така негативна оцінка й досі
зберігається у свідомості окремих мовців і переноситься як стилістичне
значення на слова й вирази: націоналіст, січові стрільці, повстанці,
оунівці, повстанська армія. Проте в сучасній Україні цим іменам і
назвам повертається істинний оцінний зміст і закріплюється
відповідне йому позитивне стилістичне значення. Наприклад:
Схилися дві черешні
Наліво й направо,
А на віттях вітер грає
Про стрілецьку славу.
(Р. Купчинський)
2. Емотивне (емоційне) стилістичне значення
співвідноситься зі сферою емоційно-чуттєвого сприймання і закріплює
узагальнені емоційні характеристики денотатів, надані їм
мовцями впродовж віків: матусенька, ріднесенький, красень, негідник,
плентатись, зісерти, пика, баньки, страховище. Емоційне
стилістичне значення тісно пов’язане з оцінним і часто є
результатом оцінного або комбінацією з ним.
Емоційні мотиви діяльності людини тісно пов’язані з
формуванням оцінного ставлення її до мети, завдань і результатів своєї
діяльності та діяльності інших членів суспільства, з
усвідомленням та оцінюванням суспільного значення як самого індивіда,
так і результатів його діяльності. Емоційно-оцінний критерій
характеристики предметів і явищ об’єктивної дійсності
необхідний для формування суспільних і особистих мотивів
діяльності, соціальної спрямованості та активності.
Емоції—необхідний компонент пізнавально-психічної
діяльності людини. Вони значною мірою залежать від потреб
людини й оцінки мовцем можливостей задовольнити ці потреби.
Людина визначає інформацію, необхідну їй для задоволення потреб,
і з цієї точки зору оцінює наявну інформацію. Відсутність емоцій
(Е = О) спостерігається тоді, коли наявна інформація дорівнює
необхідній (І наявн. = І необх.). Однак у стані такого
автоматизму, коли людину ніщо не стимулює, вона не має потреб, а ті, що
має, задовольняються, індивід перебуває рідко і не довго. Як
правило, особистість постійно перебуває в колі потреб
(біологічних, соціальних, ідеальних («духовних»), сутність яких і ступінь
задоволення визначають реальну цінність емоцій. Емоції пози-
1%
тивні, якщо інформація наявна покриває інформацію,
необхідну для задоволення потреб (Еп = І наявн. > І необх.); емоції
негативні, якщо інформації наявної менше, ніж інформації
необхідної (Еп = І наявн. < І необх.). Оцінка людиною задоволення
потреб адекватності її світосприйманню та устремлінням
лежить в основі емоцій.
У психології немає загальноприйнятої номенклатури
емоційних станів. Експериментальні дослідження мовлення осіб, що
перебували у різних емоційних станах, дали можливість
дослідникам виділити 142 назви емоційних станів, які об’єднуються у
11 гіпотетичних зон: радість, переляк, ніжність, здивування,
байдужість, гнів, печаль, зневага, повага, сором, образа. (Це є
джерелом експресивних відтінків емотивних стилістичних
значень.) Кожна зона охоплювала від трьох до п’ятнадцяти
найменувань. За суттю опозиційних відношень більшість із них
перебуває в полярних точках (радість—горе). Розвиток
діаметрально протилежних (позитивних і негативних) почуттів і емоцій
від найпростіших до найскладніших дає ряд градаційно
залежних видів емоцій і почуттів по висхідній чи спадній лінії:
побоювання — переляк — жах; сум — туга — безнадія — відчай;
сумнів — вагання — незадоволення — закид — осуд — обурення —
гнів. Вони й становлять окремі зони емоційних станів: радість,
переляк, здивування, гнів тощо. У кожній зоні виділяється одне-
два найменування, що позначають домінуючі емоції або
почуття найширшого характеру, решта — найменування часткових
емоційних станів або різновидів основних станів: гнів,
обурення, осуд, роздратування, незадоволення. Очевидно, й
генетична близькість почуттєво-емоційних різновидів, що становлять
одну зону, певною мірою зумовлює синкретизм емоційних
значень, поширений в усному побутовому мовленні.
Мовний текст містить потрійну інформацію:
• Зміст мовлення, те, про що мовиться (предметно-понятійну
інформацію);
• Характеристику мовця й співрозмовників (актантну
інформацію);
• Емотивність мовлення (емоційно-експресивну інформацію).
Це спрощено виражається схематичною тріадою: про що
говориться, хто говорить і як. Безсумнівно, що головною і
визначальною для мовного тексту є предметно-понятійна
інформація, оскільки мова, будучи засобом оформлення і вираження
думки, фіксує результати пізнавально-кваліфікаційної
діяльності людей, передає досвід поколінь, є засобом пізнання світу
і скарбницею знань про нього. Точно й образно сформульована
ця думка у Е. Сепіра: «Мова рухається винятково в мислитель-
ній або пізнавальній сфері» і далі: «…взагалі слід визнати, що
197
в мові панує мислення, а воля й емоції виступають у ньому як
напевно другорядні фактори»1.
Всі три види інформації між собою взаємопов’язані. Якщо
перша (предметно-понятійна) є основою, підґрунтям для інших,
то друга (актантна) може накладати значні суб’єктивні
нашарування на першу і бути визначальною для третьої (емоційно-
експресивної) інформації. Емотивність мовлення залежить і від
змісту мовлення. Не кожний зміст має однакові емотивні
потенції. Емотивність буває внутрішньо властива змісту, інгерент-
па або контекстуальна, адгерелтна. Зміст може бути
позбавлений експліцитної емотивності, наприклад, у текстах
наукового, професійно-виробничого мовлення.
Проте найбільшою мірою емотивність тексту створюється
особою мовця, його темпераментом, почуттями й емоціями та
умовами й ситуацією спілкування. Вона виявляється
насамперед у тоні мовлення, що не раз відзначалось у мовознавчій
літературі. О. Потебня писав, що в нашому мовленні тон відіграє
дуже важливу роль і нерідко змінює його зміст. Мовознавець
сприймав тон як невіддільну облігаторну рису мовлення:
«Слово дійсно існує тільки тоді, коли вимовляється, а вимовлятися
воно має неодмінно певним тоном, який уловити й назвати
інколи немає можливості…», підкреслював, що думка
супроводжується почуттям, почуття виражається тоном, але ним не
вичерпується: «…однак хоч з цього погляду без тону немає
значення, але не тільки від нього залежить зрозумілість слова, а
разом і від членороздільності. Слово «ви» я можу вимовити
тоном запитання, радісного здивування, гнівного докору та ін.,
але кожного разу воно залишається займенником другої особи
множини; думка, пов’язана зі звучанням «ви»,
супроводжується ним і є чимось від нього відмінним»2. Про чуттєвий тон
мовлення писав Е. Сепір. Відмежовуючись від авторів, що
заперечували пізнавальний характер мови і шукали джерело мовних
елементів у сфері почуттів, Е. Сепір визнавав правильним тільки
одне положення в теоріях представників психологічного
напряму: «.. .у більшості слів, як взагалі у всіх елементів свідомості, є
свій побічний почуттєвий тон, слабий, але аж ніяк не менш
реальний, а іноді навіть по-зрадницьки могутній відгук
задоволення або страждання. Проте за загальним правилом цей
почуттєвий тон не є чимось притаманним самому слову, а
скоріше як би психологічний наріст на самому тілі слова, на його
концептуальному зерні. Почуттєвий тон не тільки змінюється
з однієї епохи в іншу (що, зрозуміло, правильно і стосовно
концептуального змісту), а й надзвичайно різниться в окремих
1СепирЕ. Язык. — М.; Л., 1934.—С. 31.
2Потебня А. А. Мысль и язык. — Харьков, 1913. — С. 74.
198
індивідів, залежно від особистих асоціацій кожного, і
змінюється з часом в окремій індивідуальній свідомості в міру того, як
під дією життєвого досвіду дана свідомість формується і
підпорядковується тим самим або іншим настроям»1.
Емоційно-експресивна інформація тексту крім загального
чуттєвого тону висловлення може передаватися низкою
мовних одиниць різних рівнів дискретно або в комплексі. Вона
може бути в ядрі лексичного значення слова-поняття (любов —
ненависть, радість — туга, хвала — ганьба), виявлятися у
вигляді супровідного до концепту емоційного елемента через афікси
(Всі квітоньки-зірниченьки геть вирвано з пшениченьки; Глянь,
моя сестронько, та я ж щаслива! Батьку мій рідний,
темненький гаю, як лее я ніченьку еюю прогаю? Вербиченько-матусень-
ко, рятуй!; поштурховисько якесь; людиська тії; з дітиськами
своїми (Леся Українка); виникати у словосполученні й реченні
в результаті семантичних перетворень, ускладнень та
образного осмислення концептуального змісту тексту: Була ти наче
лісова царівна у зорянім вінку на темних косах; щастя упаде
мені до ніг; жаль спадає, наче мертвий лист; на крилах пісень
(Леся Українка); Хто знає, який я чуття скарб багатий в ці вбогії
вірші вкладаю (І. Франко); чуття єдиної родини; в космічному
оркестрі (П.Тичина); мандрівка в молодість (М. Рильський);
з книги життя, полудень віку, серпень душі моєї (А. Малишко).
Вигуки виділяються поміж усіх мовних засобів тим, що
вираження емоцій та почуттів становить основний і єдиний зміст
цих слів, тому емоційні вигуки а! о! у! є! ой! ай! ох! ах! ех! ух! є
стилістично активними. Цьому сприяють два взаємопов’язані
чинники: перший — семантика цих вигуків характеризується
широким емоційним діапазоном, у семантичне коло входять і
семи — виразники прямо протилежних почуттів і емоцій;
другий — відносно висока частотність використання цих вигуків
у зіставленні з іншими у тематично різних текстах усно-роз-
мовного мовлення.
Вживання емоційних вигуків зосереджується в основному в
так званих неописово-розповідних текстах-діалогах, прямій,
невласне прямій мові, сюжетних ситуаціях. Характерною рисою
таких текстів є наявність суб’єкта у значенні особи, з якою й
пов’язується вираження почуттів та емоцій. Стилістичне
значення вигуків виявляється як у вираженні ними конкретних
почуттів та емоцій, так і в їх можливостях набувати додаткових
емоційних відтінків та надавати всьому висловленню певного
чуттєвого тону, цим самим сприяючи семантичній зв’язності
тексту та комунікативній спрямованості конкретного акту
мовлення. Так, вигук ах! є традиційним елементом, що надає
1 Сепир Е. Язык. — С. 32.
199
поезії піднесеності, схвильованості, інтимного ліризму: Ах,
скільки радості, коли ти любиш землю, коли гармонії шукаєш у
житті; Ах, нікого я так не любив, як вітра вітровіння, його
шляхи, його боління і землю, землю свою; Ах, серце, пий!
Повітря — мов прив’ялий трунок. Це рання осінь шле цілунок такий
чудовий та сумний (П. Тичина); Погляд тихих очей, ніжний
плескіт речей твоїх, мила, — / я хочу співать, як в саду соло-
вей… Ах, несила! (М. Рильський); Ах, мої братове — красні маки,
у завію, еліто, в листопад заспівайте, щоби я заплакав. І не спав
четверту ніч підряд..; Ах, як він мить оцю зустрів! Немов не
дихав, не горів..; Ах, світе вольний, грозовий, як я люблю тебе!
(А. Малишко); Ах ти ніч!.. Душа в простори лине, і так свіжо й
синьо так кругом (В. Сосюра).
Як правило, вигуки у художніх прозових творах
вживаються переважно у мовних партіях осіб. Вигук ах! належить до тих
небагатьох емоційних вигуків, що можуть зустрічатися й у
авторському мовленні, зокрема в ліричних відступах, надаючи
їм емоційної інтенсивності і своєрідної поетизації прозового
тексту. Наприклад: Сліпучий блиск, казкова блакить, золото й
рожевість — ах, срібло й самоцвіти, й морозні узори на вікнах,
ніби лілії… (М. Рильський); Розвалювалась темрява, з-під неї
виходила земля, вибігала вода і вилітав жайворонок. Ах, як йому,
провісникові весни, хотілося скоріше побачити сонце і поєднати
в доброму звучанні землю і небо; Ах, ця тривожна і надійна
краса на зморшкуватих долонях вересня. Як уточити твого
багатства в свіже слово, як, не розхлюпнувши його, донести до людей,
донести й до тебе (М. Стельмах); Золота осінь… Ах, як не
хочеться листу з дерева падати, — він аж ніби кров’ю з печалі
налився і закривавив ліси (Остап Вишня).
Вигук ах! у художній літературі використовується і як
стилістичний засіб, за допомогою якого підкреслюються риси
характеру, надмірна або вдавана чуттєвість, манірність,
сентиментальність тощо. Наприклад: Приходить Лідія Аполонівна,
манірно стулила губки, обвела лорнетом весь клас. Розкриває
журнал. Ми причаїлися, мовчимо. Розкрила і: «Ах-ах! Бунт у
гімназії… Ах!.. Ах!..» і впала на стічець (О. Десняк); Мрійників у
пас і так — не розмелешся… Ах, на цілину! Ах, на новобудову!
(О. Гончар). У таких випадках вигук ах! набуває вторинної
стилістичної конотації.
У ліричній гуморесці Остапа Вишні «Кримська ніч»
анафоричним використанням емоційного вигуку ах!, який виражає
захоплення у комплексі з іншими засобами (лексичним і
синтаксичним паралелізмом), створюється гіперболізація ліризму, що
надає тексту конотації легкої, доброзичливої іронії: Ах, ніч! Ах,
кримська ніч! І хто тебе вигадав?! І навіщо ти така синя?! І навіщо
200
ж ти така прозора?11 чого ти так п яно пахнеш?! Ах, кримська
ніч! Аналогічні приклади з гуморески «Мисливство»: Ах,
тумани над озерами! Ах, луки над Дінцем, над Пслом, над Ворсклою!
Ах, ліси! Ах, лани широкополі; І ніяка сила не в силі зупинити тої
людини! І ніколи ніхто її не зупинить, бо.., ах, тумани над
озерами! Ах, ліси! Ах, лани широкополі. Ах, качки! Ах, зайці!
3. Образно-експресивне стилістичне значення
співвідноситься зі сферою чуттєво-образного сприймання мовців, при
якому предмети кваліфікуються за якимись ознаками,
властивостями, прикметами, що інтенсивно виражені, тобто експресивні.
Ці ознаки можуть передаватися через інший предмет, якому
вони первісно належать або в якому сильніше виражені: яга,
тигриця, відьма (про злу жінку); дуб (про нерозумного); шляпа
(про ошуканого); ганчірка (про безвольного); працелюб,
трудяга, трудоголік, роботяга, бджілка, віл, кінь (про працьовиту
людину); дурний, як ступа; солодкий, як мед; глухий, як пеньок;
не всі вдома (дурний); через дорогу навприсядки (дуже далекий
родич).Такі мовні одиниці різних рівнів (а це можуть бути
окремі слова, звуконаслідування, вербоїди, морфеми, метафоричні
вирази, фразеологізми, порівняльні звороти) називають експре-
семами, або експресивами.
В екстенсіоналі (об’ємі значення) експресеми поєднуються в
різних співвідношеннях компоненти оцінні, емоційні, валюн-
тативні, образні, естетичні. Тому значення експресем у
сприйнятті, уявленні і мовній свідомості людей видається значно
ширшим, інтенсивнішим, містить у собі більше семантичних
ознак, ніж словникове тлумачення, і мовці охоче вдаються до
них. Тут на ґрунті первинної номінації природної практичної
мови постійно виникають вторинні змісти й номінації. Експре-
сема звертає на себе увагу слухача (читача), активізує його
мислення, викликає почуттєве напруження. Наприклад, у романі
М. Стельмаха «Дума про тебе» для створення в уяві читача
звукового образу шуму проливаної води використана експресе-
ма, утворена редуплікацією інфінітива «жить», а для
звуконаслідування скрипу хвіртки в ролі експресеми — редуплікований
іменник «смерть»: За сусідським двором заскрипів журавель, із
відра пролилася вода і сказала землі: жить-жить. Наперекір їй
чиясь хвіртка, як відьма, дражливо прорипіла: смерть-смерть.
Тоді журавель насварився на неї і ствердно відповів: жить-жить,
Антонімічність лексичних сем стала основою ономатопое-
тичної антитези, яка в цьому творі повторюється кілька разів
як художня деталь, що підкреслює тяжку скруту і вирішальний
для життя наших людей характер Великої Вітчизняної війни:
Як і торік, за сусідським двором заскрипів журавель, з відра на
траву пролилась вода і сказала землі: жить-жить. Але з цим не
201
погодилася хвіртка і дражливо прорипіла: смерть-смерть. «Цур
тобі». — Богдан здригнувся. «Смерть-смерть», — знову
заскрипіла хвіртка. «Жить-жить», — сказала вода землі… Ось рипну-
ли двері, з хати вийшла жінка, почепила на ключку журавля відро,
і заскрипів журавель, як колись дома скрипів, і так само,
пролившись на шпориш, вода сказала землі: «жить-жить…». Тільки
хто, щасливий, залишиться жити після таких побоїщ?
Експресеми можуть формувати цілі синонімічні ряди.
Наприклад, до нейтральної номінації «говорити» експресеми
утворюють пейоративний синонімічний ряд: балакати, базікати,
балагурити, баляпдрасничати, белькотати, бевкати, бовкати,
бубоніти, бурмотіти, варнякати, верзти, гавкати, галдіти,
ляпати, мимрити, молоти, патякати, пащекувати, плести, про-
сторікувати, розглагольствувати, сюсюкати, теревенити,
торохтіти, цокотіти, шамотіти та протилежний — мейоратив-
ний ряд: промовляти, проголошувати, ректи. До нейтральної
номінації «нерозумний» є синонімічний ряд лексем з
негативним експресивним значенням: баран, бевзь, бовдур, глупак,
головотяп, дурень, ідіот, йолоп, осел та ін.
До номінації ознаки «гарна» можуть бути порівняльні
образні експресеми: як зоря, сонце, калина, квітка, тополька,
вербиченька, квітуча вишенька, маків цвіт, картина, наречена,
лялька та ін.
Кожний рівень мови має свої засоби переведення
нейтральних одиниць у такі, що мають експресивне стилістичне
значення. В стилістичному словотворі української мови цю функцію
виконують:
• суфікси ласкавості, пестливості: -к-, -ик-, -ок-, -чик-, -очк-, -ечк-,
-ичок-, -еньк-, -оньк-, -атк-(-ятк-), -иночк-, -иноньк-, -енятк-,
-инк-9 -ичк-9 -ушк-, -есеньк-у -ісіньк-, -усіньк-(-юсіньк-), -юи-
та ін.: садочок, хлопчик, соломинка, бадилинка, бадилинонька,
хатка, хатинонька, дівонька, вербичка, курчатко, малятко,
рідненький, ріднесенький, ріднісінький, ріднюсінький,
гарнісінький, гарнюнш тощо;
• суфікси збільшення й згрубілості (аугментативні): -ищ-, -ак-
(-ЯК-), -ук-(-юк-), -ар-(-яр-\ -ур-(-юр-)> -ах-(-ях-), -омах-у -ань-,
-ух-(-юх-), -айл-9 -ман-у -уган-, -уч-(-юч-), -ущ-(-ющ-), -езн-,
-елезн-, -енн-тг. ін.: чоботища, головань, дундук, гуляка,
дідуган, бруднющий, величезний, бородище, носяра, товстелезний,
поганючий тощо;
• основоскладання, в якому основи вже мають оцінну або
емотивну експресію: блюдолиз, бракороб, вертихвіст, головотяп,
дармоїд, зірвиголова, злодій, кровопивець, лиходій, грошолюб,
людинолюб, правдолюб, молокосос, пустодзвін, самодур,
словоблуд, торбохват, христопродавець.
202
Прикладом новаторської поетичної версифікації з
експресивними елементами українського словотвору може бути поезія
І. Драча:
Бабусенція
Ой оце чудне дівчатонько, ой~я,
Щосуботоньки їде з містонька
До бабоньки, до бабусеньки, ой…
Одягає куфайчатко порване, ой-ой-осчкщ
Убабцюлі, у бабусеньки, ой,
Взула старі чоботи-шкарбани,
Бабині чоботи-чоботищенки,
Наносить води повну балію —
Ще відро, ще відро, ще відеречко,
Та в баняки, банячища, ой,
Та любисток зімліс в горнятах,
Аж зімліє бабусина хата, ой-ой-ой,
Хата, хатуся, хатинонька,
Хатусенька, Хата Стріхівиа, ой.
Заворожи мені, бабченько, ой-я,
Бабусенько, бабулиня, бабусенція.
Ой, гаряча, ой бабулик, ой-ой-ой-ечки.
Ляпотить, хлюпотить у ночвеньках
Дівулиня, дівчина, дівогоренько,
А бабуся так і вештається, ой-ой,
А бабище все шупортасться, ой-я,
З кочергами, з банками, банячищами…
Внучка, внученька, студентонька
Спить у баби на ряднищі
Під кожухом, кожушиськом, кожушариськом
На лежанці в цмоки цмокає, але осчки.
А дівуля, дівчинина, діву вольниця
До кожуха, кожушенька так і горнеться.
А бабуся, бабулиня, бабусенція
До дівчиська, дівчиниська так і тулиться —
Сиротина ж, сиротуля, сиропташечка,
Бабумамця, бабу татко, бабу сонечко…
У сфері граматики експресивне стилістичне значення може
створюватися і виражатися багатьма морфологічними
формами і синтаксичними конструкціями, наприклад: формами роду
(особливо середнього і спільного), числа і відмінка іменників;
нестягненими і короткими формами прикметників; різними
розрядами займенників; особовими і часовими формами дієслів;
вербоїдами; частками (стилістична морфологія); порядком і
граматичними формами вираження членів речення;
односкладними, неповними та ускладненими простими реченнями;
опозицією складних сполучникових і безсполучникових речень; пря-
203
мою, непрямою і невласне прямою мовою (стилістичний
синтаксис) та ін. Вивчення експресивних стилістичних значень
граматичних одиниць є предметом граматичної стилістики.
4. Функціональне стилістичне значення породжується у слові
тією функцією, яку воно виконує у процесі мовної комунікації
і з якою закріплюється у свідомості мовця на основі постійних
асоціацій його з певною сферою суспільної діяльності —
науки, техніки, виробництва, політики, права, управління,
творчості, побуту тощо. Саме за цією ознакою — відсутністю чи
наявністю функціонального стилістичного значення—всі слова
традиційно поділяються на стилістично нейтральні
загальновживані і стилістично забарвлені. Цього забарвлення
(конотації, маркованості) набувають ті слова, які постійно
вживаються зі сталим значенням у певних мовленнєвих ситуаціях і
текстах. Так поступово у кожній сфері мовної діяльності
сформувалися свої мовні засоби: різногалузеві терміни, канцеляриз-
ми, штампи і кліше, поетизми тощо.
Функціональне стилістичне значення можна назвати
стильовим, тому що саме за його наявністю і якістю розшаровуються
мовні одиниці на стильові різновиди літературної мови, які й
називаються функціональними стилями. Тому з погляду
стилістики функціональне значення серед усіх стилістичних слід
вважати головним. Воно охоплює найбільшу сукупність
одиниць і є загальнішим та ширшим стосовно інших стилістичних
значень. Оцінні, емоційні та експресивні, образні стилістичні
значення є вужчими і входять до функціональних стилістичних
значень. Оцінне значення діє там, де є потреба у вираженні
ставлення мовця до чогось, мотивів його дій, вчинків. Емоційне
значення зумовлюється сприйманням світу мовцем через його
психічний стан, почуття і волю. Експресивне й образне
стилістичні значення спрямовуються на досягнення мовцем певної
прагматичної мети: вплинути, подіяти, викликати певну
оцінку, уяву, образ, ставлення, викликати естетичне задоволення
тощо.
Отже, можна визначити такі основні ознаки стилістичного
значення:
— стилістичне значення виникає і формується переважно під
дією екстралінгвістичних (зовнішньомовних) чинників:
суспільних, соціальних, національно-культурних, естетичних, індиві-
дуально-особистісних тощо — і меншою мірою — інтралінг-
вістичних (внутрішньомовних);
— для мови як системи провідними є лексичні й граматичні
значення, а стилістичні супроводжують їх і нашаровуються
відповідно до комунікативних потреб мовців переважно вже в
процесі функціонування мови у різних сферах життя;
204
— стилістичні значення динамічніші, історично рухливіші,
вони часто виникають на основі уявних, приписуваних
предмету ознак, тоді як лексичні і граматичні значення стійкіїїіі,
точніше виражають реальні, сутнісні ознаки;
— стилістичні значення часто можуть мати імпліцитне
вираження, позбавлені формальних показників. Лексичні і
граматичні значення є формалізованішими та організовані-
шими;
— стилістичне значення тісно пов’язане з контекстом, у
ньому народжується, розвивається і за його допомогою
визначається. Виникає стилістичне значення в контексті спочатку як
оказіональна конотація, потім закріплюється шляхом
відтворення з цією самою конотацією у типових текстах, набуває
стійкого функціонального стилістичного значення і переходить в
узуальне стилістичне значення літературної мови.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.