Систему кожного функціонального стилю складають
підстилі як частини і різновиди його та жанри.
Жанр (від фр. £епге — рід, вид) — це «вид творів у галузі
якого-небудь мистецтва, який характеризується певними
сюжетними та стилістичними ознаками… Спосіб що-небудь ро-
209
бити; сукупність прийомів; стиль, манера»1. Таке словникове
тлумачення відображає загальне розуміння жанру в культурі,
мистецтві й науці. Жанр можна інтерпретувати як факт
суспільної свідомості, як інструмент наукового пізнання і як вид та
форму результатів пізнання.
У літературознавстві і лінгвостилістиці жанр визначається
як тип (вид) літературних творів, що склався історично; як
узагальнення рис, характерних для широкої групи творів певної
епохи, нації або світової літератури взагалі. У різні епохи
жанровий вигляд літератури змінювався від нечіткого
розмежування жанрів до точнішого. Жанри пов’язані з певними історико-
культурними епохами і літературними напрямами (стилями).
З античних часів до сучасності дійшов жанр байки, тоді як ода
розквітла в добу класицизму і в ній залишилася. Прикметою
романтизму ввійшов у літературознавство жанр балади. Жанр
можна розглядати і як форму індивідуально-авторського
стилю. Так, стиль Тараса Шевченка реалізувався у таких жанрах,
як балада, лірика, поема, драма, повість, щоденник; стиль Лесі
Українки уславився жанрами ліричної поеми, поетичної казки,
драматичної поеми. Жанр входить до системи стилю. Стиль
реалізується не інакше, як у жанрах. Проте й кожен жанр має
свою внутрішню стилістику.
Лінгвостилістика досліджує жанри як різні конкретні
форми організації мовного матеріалу функціонального стилю, як
його текстові реалізації моделей і структур, що склались і
закріпились у мовних ситуаціях.
Як для стилю, так і для жанру характерні нормативність
(типовість, традиція, стійкість) та специфічність (неповторність,
своєрідність, оригінальність). Однак для функціонального стилю
неповторність якоїсь риси в інших стилях є важливішою, ніж
нормативність, тому що це його автентична особливість. Для жанру
важливішою є саме нормативність, типовість, вона зберігає його
межі, його простір. У жанрі більше ознак стандартності й
стереотипності, можливо, тому що він реальніший, очевидніший.
У лінгвостилістиці виділяють два типи мовних жанрів:
первинні (прості) і вторинні (складні) мовні жанри. Первинними
мовними жанрами є репліки діалогу, розповіді, розмови,
монологу. Межі таких жанрів визначаються зміною суб’єктів
мовлення. Ці жанри мінливі й гнучкі, багатоманітні, бо вони ближчі до
соціальної основи мови. Навчитися добре говорити означає
оволодіти жанрами мовлення: навчитися звертатися, ставити
запитання, відповідати, пояснювати, спростовувати, стверджувати,
вміти висловити сумнів, іронію, захоплення, обурення, зневагу,
1 Словник української мови. — Т. 2. — С. 508.
210
перевести розмову в жарт або на іншу тему, делікатно
образитися, ненароком натякнути, доречно процитувати, зробити
висновок. На такій суспільній основі в мові виробилися певні жанрові
формули. Чим краще людина володіє ними, тим яскравіше
розкриється її мовна індивідуальність, тим успішнішим буде
спілкування. Такі мовні жанри можна назвати технологічною формою
мовної практики1. Знаючи традиційні жанрові форми та
використовуючи багатство виражальних засобів мови, людина
творить свої індивідуально неповторні варіанти таких жанрів.
Описати всі жанрові мовленнєві форми неможливо, але буде
повчально дослідити жанрові форми визначних українських
мовотворців, майстрів пера.
Н. Арутюнова2 запропонувала п’ятичленну типологію
мовних жанрів у такій послідовності:
1) інформативний діалог (д-1);
2) прескриптивний діалог (д-2);
3) обмін думками для прийняття істини, дискусія, суперечка
(д-З);
4) діалог з метою встановлення міжособистісних стосунків
(д-4);
5) святково-мовні жанри (д-5).
У цій типології жанри четвертої і п’ятої позицій дуже близькі,
вони об’єднуються ідеєю встановлення контакту між мовцями
і близьких особистих стосунків.
За критерієм «комунікативна мета» (його можна назвати й
ілокутивно-перформативним) Т. Шмельова3 виділяє чотири
класи мовних жанрів: інформативні, імперативні (накази,
прохання, пропозиції, поради), етикетні, або перформативні, що
формують події соціального життя (привітання,
поздоровлення тощо), та оцінні. Такий поділ є умовним, тому що існують
проміжні види жанрів, що суміщають одночасно імперативність
з перформативністю.
Т. Винокур4 запропонувала як основу для класифікації
жанрів ідею двох полярних комунікативних замислів — фати-
ки (введення в спілкування) та інформатики (введення в
спілкування для повідомлення). Кожний з них задає набір часткових
Щив.: Брандес М. П. Стилистика немецкого языка. — М., 1983. — С. 29.
2Див.: Арутюнова Н. Д. Жанры общения // Человеческий фактор в
языке: Коммуникации, модальность, дейксис. — М., 1992. — С. 53—55.
3Див.: Шмелева Т. В. Модель речевого жанра // Жанры речи. —
Саратов, 1997. —С. 91—92.
4Див.: Винокур Т. Я. Информативная и фатическая речь как
обнаружение разных коммуникативных намерений говорящего и слушающего //
Русский язык в его функционировании: Коммуникативно-прагматический
аспект. — М., 1993. — С.12.
211
комунікативних інтенцій. Усі жанри фатичного мовлення
зосереджуються на шкалі міжособистісних стосунків1:
— святкові жанри (етикетні і близькі до них) — стосунки
зберігаються;
— жанри, що погіршують стосунки в прямій формі
(з’ясування стосунків, звинувачення, образи, лайки);
— жанри, що покращують стосунки у прямій формі
(освідчення, компліменти, сповідь, відверті розмови);
— жанри, що погіршують стосунки у непрямій,
опосередкованій формі (іронія, «шпилька», глузи, знущання, сарказм);
— жанри, що покращують стосунки в непрямій,
опосередкованій формі (жарти, дотепи, флірт, загравання).
Мовний жанр як вербальне оформлення типової ситуації
соціальної взаємодії людей, приписуючи мовним особистостям
певні норми комунікативної взаємодії, залишає й певне поле
варіативності — ступінь мовної свободи. З одного боку, жанр
дозволяє цю свободу, а з іншого — мовець або не дотримується
норми жанру, або не знає її.
Варіативність вибору мовних засобів у межах жанру
залежить від стратегії і тактики мовної поведінки. Вони у фатичних
та інформативних жанрах різні.
У межах фатичного спілкування стратегія залежить від
індивідуальних і соціальних особливостей мовної особистості. Для
повнішої обізнаності з цим доцільно звернутися до концепції
трансактного аналізу, розробленої американським психологом
Е. Берном2. Свідомість мовної особистості розкладено на три
рольові шари, три «Я» — стани, один з яких мовець може
відчувати в той чи інший момент: батько (Б), дорослий (Д), малий (М).
Малий (дитина) — це радість, інтуїція, творчість. Батько — це
інший полюс свідомості: авторитарне начало, носій
моральних правил та етикетних норм; диктує, що і як робити.
Дорослий (сторонній) — носій раціонального начала, відповідає за
життєво важливу інформацію, контролює батька й дитину. За
Е. Берном, спілкуючись, кожний з нас перебуває в одній із цих
трьох ролей. Трансакція — це елементарні складові
спілкування, кожна з яких несе в собі комунікативний стимул і реакцію.
Спілкування буде успішним, погідливим, якщо трансакції
рівноправні, паралельні:
— Б<-»Б (розмова двох батьків про успіхи своїх дітей або про
недоліки сучасної молоді);
Щив.: Дементьев В. В., Седов К. Ф. Теория речевых жанров: Социо-
прагматический аспект. Згуїізіука. Стиль и жанр. — Ороіе, 1999. — С. 70.
2Див.: Берн Е. Игры в которые играют люди // Дементьев В. В.,
Седов К. Ф. Теория речевых жанров. — М., 1988. — С.76—77.
212
— Д<-»Д (обговорення наукової доповіді, виробнича нарада);
— М<->М (розмова дітей, що втекли з уроків).
Конфліктною може бути комунікація, якщо складатиметься
з психологічно нерівноправних, непаралельних трансакцій:
Б—>М (зверху вниз), М—>Б (знизу вгору); можливий протест
проти мовної поведінки співбесідника.
У конфліктному спілкуванні спостерігаються три типи
стратегії:
—інвективна виявляє сильні емоційні реакції і відповідно
оформляється інвективною лексикою, просторіччям, вульгаризмами;
— куртуазна виявляється у схильності мовців до етикетних
форм соціальної взаємодії;
— раціонально-евристична спирається на міркування,
негативні емоції виявляються опосередковано.
Кожна стратегія реалізується через тактики жанру, в основі
яких лежать мотиви: тактика обурення., тактика погрози,
тактика заперечення.
Звичайно, ці визначення дуже умовні і схематичні, мовна
практика має багато перехідних між ними видів, але загальна
їх закономірність простежується виразно.
Інформативні мовні жанри будуються за двома
глобальними комунікативними стратегіями дискурсивної поведінки:
репрезентативною, або представницькою, зображувальною і на-
ративпою, або аналітичною.
У репрезентативній стратегії виділяють два види: репрезен-
тативно-іконічну, за якою комунікативна ситуація
вибудовується з одночасним невербальним показом, демонстрацією,
озвученням (виставка, вернісаж, шоу, презентація), і
репрезентативно-символічну, яка орієнтує комунікацію на суто мовні засоби,
що мають уже символічне значення. Дискурс будується з
урахуванням попередніх і наступних контекстів,
просторово-часовий континуум створюється мовними засобами.
Наративна стратегія передбачає високий рівень абстракції
при відображенні дійсності, перекодування інформації
(художньої в наукову і навпаки).
Наративна стратегія виявляється у двох видах:
об’єктно-аналітичному і суб’єктно-аналітичному.
Об’єктно-аналітична стратегія полягає в тому, що текст
жанру не тільки відображає якісь елементи дійсності, а й
представляє їх у вигляді таксономічної обробки (класифікаційному
вигляді). Погляд автора перебуває поза просторово-часовим
континуумом, отже, текст безсуб’єктний, він містить тільки
аналітичні характеристики об’єктів спостереження, дослідження,
зображення (аналітичний звіт, описи парадигм, способів
класифікацій тощо).
213
Суб’єктно-аналітична стратегія характеризується тим, що
побудований за нею текст жанру міститиме більше суб’єктивно-
авторських коментарів, тлумачень, пояснень, якоїсь
супровідної інформації, ніж самого зображення конкретних подій і фактів
дійсності (есе, мемуари, щоденники, нотатки, приватні листи).
Отже, жанрове структурування функціонального стилю дає
можливість виділити типи мовних жанрів, гіпержанри, що
об’єднують менші жанри, внутрішньожанрові стратегії і тактики.
Вторинні мовні жанри — це загальновідомі види
літературних творів та інших текстів: оповідання, повість, роман, драма,
гумореска, монографія, реферат, нарис, інтерв’ю, протокол,
реклама тощо.
Вони сформувалися на ґрунті переробки та засвоєння,
розширення і втілення в собі первинних жанрів. Прикладом
прямого використання первинних мовних жанрів для створення
вторинних може бути авторський художній твір, що виник на
основі конкретної життєвої оповіді (новела В. Стефаника
«Новина»), на основі почутої жанрової мовленнєвої форми (роман
«Тронка» О. Гончара).
Номенклатура вторинних жанрів незмірно менша від
первинних і настільки усталена, що саме називання вторинного
викликає в слухача (читача) очікування передбачуваного
ефекту (перед гуморескою — готовність до сміху, перед трагедією —
тривогу тощо).
Кожний стиль має свою систему жанрів, яка
виформовується за відповідними підстилями, реалізуючи їх функції.
Головні вимоги до цих жанрів залежать від того, для кого
вони призначені. Доступність викладу забезпечується
співвіднесенням логіки думки і логіки використання
композиційно-мовних форм: вихідних, похідних, ланцюжкових, паралельних,
констатувальних, підсумкових.
Жанрами офіційно-ділового стилю є види ділових паперів,
офіційне листування і документи, які в офіційно-діловій сфері
різних галузей суспільної діяльності та в житті окремої людини
мають переважно свою сувору архітектонічну форму і лише
окремі з них набули загальноофіційного використання.
Наприклад, слова паспорт, розписка, заповіт стосуються тільки
окремо кожної людини, указ — тільки президента, кодекси —
юриспруденції, статут — війська, тоді як протоколи, накази,
розпорядження, постанови, рішення використовуються в
офіційно-діловій сфері усіх галузей суспільної діяльності.
Сувора архітектонічна форма досягається дотриманням
правил мовної передачі членування думки, виділенням окремих
частин — абзацами, нумерацією, рубрикацією, заголовками,
параграфами.
214
Такі стильові риси ділових жанрів, як чіткість, ясність,
потребують однозначних мовних формулювань. Вони
досягаються переважно тим, що внутрішньою формою ділових паперів є
констатаційне повідомлення, для якого характерна безсуб’єкт-
ність вольового начала, імперативність, точність змісту. Воля
й імперативність не допускають у текст інші суб’єктивні
тональності.
Імперативно-регулювальна семантика змісту та констата-
ційний спосіб викладу створюють загальну прагматичну
спрямованість тексту, яка виявляється уже в заголовку. Наприклад:
Положения про нештатних (почесних) консулів України.
Завдання та організація діяльності нештатних (почесних)
консулів України.
1.1. Відповідно до Консульського статуту України виконання
консульських функцій може бути доручено нештатним
(почесним) консулам, призначеним МЗС України за згодою держави
перебування.
У жанрах офіційно-ділового стилю основною особливістю
мовної організації тексту є стандартизованість, тобто
традиційно вироблена заданість архітектоніки, синтаксичних
конструкцій і композиційно-мовленнєвих форм використання мовних
одиниць. Вона є ніби оберегом, що не допускає в текст
проникнення суб’єктивності, особистих авторських оцінок і
спрямовує мовне оформлення за певною схемою, яку задає
структура тільки цього жанру. Наприклад, жанр рішення задає схему:
констатаційна — постановча частина; жанр наказу потребує
прямої імперативності, вираженої інфінітивом; договір задає
схему представлення двох сторін; листи та заяви потребують
прямої адресації. Точно визначеним приписам підлягають і
мовні засоби, якими послуговується офіційно-діловий стиль,
що й свідчить про його повну сформованість і значну традицію.
Офіційність названого стилю досягається характерним для
більшості його жанрів відстороненням особи — суб’єкта — від
прямого представлення себе, а отже, знімаються будь-які види
інтимного тону, товариськості, щирості. Дистантність може
бути така, що конкретного суб’єкта дії і вимог взагалі не
видно або ним є порядок, право, закон, громадськість, держава.
Наприклад:
Право кожної людини на життя захищається законом.
Жодна людина не може бути умисно позбавлена життя інакше ніж
на виконання вироку суду, винесеного після визнання Ті винною у
вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання
(Європейська конвенція з прав людини, ст. 2).
Тому такими поширеними в текстах офіційно-ділових жанрів
є віддієслівні іменники, безособові, неозначено-особові, уза-
25
гальнено-особові дієслова, форми на -но, -то, інфінітиви,
дієприкметникові й дієприслівникові конструкції, нанизування
одній узагальненій особі — суб’єкту — кількох імперативних
дій (відділу — розглянути, проаналізувати, виконати,
забезпечити тощо).
Основними засобами вираження акцентованої конотації
імперативності в офіційно-діловому стилі є дієслова
спонукальної семантики, модальні слова {треба, необхідно, слід),
безособові конструкції, часові форми дієслів, ланцюжки інфінітивних
зворотів.
У дипломатичних паперах, особливо в жанрах меморандуму,
пам’ятних записок, узгоджувальних заяв, протоколах намірів
широко використовується кон’юнктив для вираження
ввічливого сумніву, обережної пропозиції, непевного передбачення.
Умовні звороти виступають засобом реалізації аргументо-
ваності тих випадків, що можуть виникнути під час виконання
запланованого. Наприклад:
У разі аварії, вимушеної посадки чи іншої надзвичайної події з
повітряним судном у межах консульського округу консул надас
необхідну допомогу екіпаоїсу і пасажирам…
Уразі вчинення злочинів на борту повітряного судна консул
надас командирові судна допомогу у виконанні обов ‘язків, що
випливають із законодавства України і міжнародних договорів
України (Консульський статут України, ст. 85, 86).
Діловитість досягається конкретністю, точністю предмета
розмови, адресацією та відсутністю супровідних ефектів, що
відволікають від основного. До таких ефектів відносять суб’єк-
тивно-емоційні й оцінні. Проте вважати, що офіційно-діловий
стиль повністю безсуб’єктивний, не можна. Просто суб’єкт у
ньому віддалений, офіційний і діловий, загальний і часто
високий (влада), тому його емоції мають бути «за кадром».
На тлі враження безсуб’єктності офіційно-ділового стилю
дипломатичний підстиль виокремлюється тим, що у частині
його мовних жанрів присутня «емоційна експресія і навіть
образність, хоч в основному і традиційна»1. Цьому сприяє і
публіцистичний характер дипломатичної діяльності, й те, що
дипломатичне спілкування належить до верхнього рівня у
просторі мовлення. Верхній рівень формується мовцями, що
мають високу мовну компетенцію, добру освіту, виховані смаки,
розуміють естетику словесної творчості, впливають чи можуть
впливати на соціальні й культурні процеси в суспільстві на
державному і міждержавному рівнях.
хБрандес М. П. Стилистика немецкого языка. — С. 167.
216
Основним критерієм поляризації верхнього й нижнього рівнів
мовлення є усвідомлене або неусвідомлене ставлення мовців до
свого мовлення. Нижній рівень мовлення складається з того,
що людина байдуже ставиться до мови, говорить як уміє, не
замислюючись, чи правильне і гарне те, чому вона навчилася. Тут
мовлення у кожного своє, індивідуальне, з власними
помилками і знахідками у своїх природних, може, успадкованих мовних
жанрах (дочка говорить так, як сприйняла мову від матері).
Верхній рівень мовлення формується освітою, культурою і
вихованням духовно-елітного прошарку суспільства. Ці мовці
переважно свідомо ставляться до мови як одного із засобів
професійного зростання, дбають про піднесення культури
власного мовлення, розширюють мовну компетенцію, вивчаючи
іноземні мови, а головне, вони володіють мовним вибором,
тобто диференціюють своє мовлення залежно від того, з ким,
де, коли, за яких умов, у якій ситуації і з якою метою
спілкуються. Володіючи вибором, мовці досить легко входять у заданість
стилю мовного жанру і дотримуються його вимог.