Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

ТЕКСТ ЯК КАТЕГОРІЯ ЛІНГВОСТИЛІСТИКИ

Поняття тексту. Серед лінгвістичних проблем
семантична є завжди актуальною насамперед тому, що в мовній
семантиці відображається весь пізнавальний і уявний світ
людини, її зв’язки з природою, з усім людством, та й сама мова.
Переважно це стосується лексичної семантики мови. Багатоманіт-
тя прийомів дослідження лексичної семантики можна звести
до двох основних методологічних напрямів, у вужчому
розумінні — методів.
В основі першого з них лежить визнання того факту, що
слово існує об’єктивно і окремо як часточка мовлення і як
закріплений у свідомості мовців знак, що має свій незалежний від
контексту семантичний простір, знак — ідеальний еквівалент
елементів реальності. Цей підхід дає можливість досліджувати
лексичну семантику на кодифікаційних лексикографічних
джерелах — словниках, довідниках, лексичних картотеках. Його
можна назвати лексикоцептричним, оскільки основою такого
підходу до вивчення лексичної семантики є увага до окремої
лексеми як до самодостатньої одиниці. Цей підхід переважав у
традиційній лінгвістиці, він зосереджував увагу дослідників на
діахронних змінах у семантиці слів, які можна було
простежити за змістом словникових статей.
У другій половині XX ст. лінгвістика, не відмовляючись від
лексикоцентричного напряму (можна сказати, словоцентрич-
217
ного, аналітичного, описового), сформувала інший підхід —
текстоцентричний. Цей підхід орієнтує дослідників на
розгляд слова (чи іншої мовної одиниці) у мовленні, у його
функціональних виявах, де семантика лексеми експлікується через
реальні й потенційні словосполучення, де вона зазнає змін,
деформації і зміщень та збагачується нашарованими новими
семантичними відтінками. Тут межі семантичного простору
мовної одиниці визначаються не тільки обсягом лексичного
значення виокремленого слова, а й загальною семантикою тексту,
його композицією і структуруванням, внутрішнім контекстом
і підтекстом та ситуацією мовного спілкування. В результаті
такий підхід (і відповідно напрям) дослідження можна дефіну-
вати як текстоцентричний, зв’язномовний. Він дає можливість
досліджувати синхронне функціонування лексичної
семантики слова у різних типах текстів відповідно до сфери, умов і
настанов мовної комунікації, залучати до тлумачення значення
мовної одиниці ширше текстове поле.
Проте не слід думати, що ці підходи взаємозаперечують чи
виключають один одного, швидше навпаки. Вони можуть як
окремо реалізовуватися, так і доповнювати один одного,
оскільки, за словами А. Уфімцевої, «знаки природної мови на відміну
від усіх інших мають подвійну референцію, співвіднесеність з
предметним рядом: 1) як номінативні знаки-слова й
словосполучення — в системі номінацій, в парадигматиці; 2) у складі
предикативних знаків — фраз та висловлювань — у мовленні, у
синтагматиці. Властивість подвійної і одночасної репрезентації (в
системі та у мовленні) поза мовною дійсністю притаманна лише
природній мові, перетворює її на сигніфікативно-репрезентатив-
ну систему, унікальну за формальною структурою й
універсальну за своїм призначенням, яка здатна інтерпретувати будь-яку
діяльність людини, будь-яку іншу систему знаків»1.
Текстоцентричний підхід до вивчення мовних одиниць
потребує посиленої уваги до поняття «текст», власне, з’ясування
того, що входить в це неоднозначне поняття. Найзагальнішим
і найпоширенішим є таке визначення: «Текст (від лат. іехіит —
тканина, з’язок, побудова) — це об’єднана змістовим зв’язком
послідовність мовних одиниць, основними властивостями якої
є зв’язність і цілісність»2.
Більшість дослідників, оперуючи терміном «текст», або
уникають давати визначення тексту як універсальної мовної
одиниці, яку важко точно означити, або дефінують це поняття,
хУфимцева А. А. Семантический аспект языковых знаков // Принципы
и методы семантических исследований. — М., 1976. — С. 36.
^Лингвистический энциклопедический словарь. — М., 1990. — С. 507.
218
актуалізуючи важливу з їхнього погляду ознаку тексту, як,
наприклад: «писемний чи усний потік, що являє собою
послідовність звукових, графемних елементів у синтаксичних
структурах (реченнях), які виражають комплекс пов’язаних між собою
суджень»1. Розуміння тексту як одиниці найвищого рівня мови
тривалий час спиралося на такі основні його ознаки, як
послідовність мовних знаків, лінійність структури, семантична
зв’язність (когезія) та змістова цілісність, або завершеність.
Розвиток комунікативної лінгвістики розширює уявлення про
текст не тільки як про готовий продукт мовлення, а й як
елемент комунікативного акту в позиції між трансмісором і
реципієнтом (Т-Т-Р), між мовцями (М-Т-М), між адресантом і
адресатом (А-Т-А).
Л. Лосева поширює своє визначення тексту суб’єктивним
чинником — ставленням автора. У неї текст — це
«повідомлення у письмовій формі, що характеризується смисловою і
структурною завершеністю і певним ставленням автора до
повідомлення»2.
Ідею самодостатності тексту («закрита структура») і разом з
тим зв’язку його з іншими текстами метафорично виразив
відомий російський учений М. Бахтін: «Текст живе лише
стикаючись з іншими текстами… Лише у точці такого контакту текстів
спалахує світло, що світить назад і вперед»3.
Тому у визначенні тексту намагаються надати йому
якомога ширшу перспективу і композиційний простір. Д. Баранник
вважає текстом «писемний або усний мовленнєвий масив, що
становить лінійну послідовність висловлень, об’єднаних у
ближчій перспективі смисловими і формально-граматичними
зв’язками, а в загальнокомпозиційному, дистантному плані —
спільною тематикою і сюжетною заданістю»4.
Окрему сторінку в текстознавство вписали журналістико-
знавці. Визначивши текст як окремий предмет журналістської
діяльності поряд із журналістським твором, як форму
існування твору, дослідники звернули увагу на те, що «текст — це лише
графічно-знакова фіксація твору.., форма відчуження твору від
автора»5. Розділивши таким чином цілісний текст на два
пласти: семантику тексту — твір — і форму тексту — графічно-зна-
хКовалик 1.1., МацькоЛ. І., Плющ М. Я. Методика лінгвістичного
аналізу тексту. — К., 1984. — С. 7.
2ЛосеваЛ. Как строится текст. — М., 1998. — С. 7.
ъБахтин М. М. Эстетика словесного творчества. — М., 1979. — С. 5.
АБарашшкД. X. Текст//Українська мова: Енциклопедія. — К., 2000. —
С.627.
5Різун В. В., Мамалыга А. /., Феллер М. Д. Нариси про текст:
Теоретичні питання комунікації тексту. — К., 1998. — С. 182.
219
кову фіксацію (що є зручним для журналістського фаху —
писання і редагування), автори цієї концепції описують системно-
структурну організацію (архітектоніку) тексту. Текст як
семантичну структуру пропонують аналізувати у трьох аспектах:
1) з позиції автора — можливими є два різновиди тексту:
текст як продукт реального, живого, спонтанного процесу тек-
стотворення (знаково-мовлеинєвої діяльності автора) і текст як
продукт професійного текстотворення, тобто
цілеспрямованого, усвідомленого автором як фахівцем;
2) з об’єктивної позиції, реального стану речей — текст як
фрагмент загальної інформаційної системи суспільства, в якій
він виконує роль носія інформації (інформаційний аспект),
відповідно впливає на мовців (комунікативний аспект). При
цьому суспільство можна розглядати як кібернетичну систему,
в якій відбуваються інформаційні процеси;
3) з позиції адресата (слухача і читача) — текст як явище (чи
фрагмент дійсності) для сприймання і розуміння. Корекція
тексту має бути такою, щоб, керуючи читацьким сприйманням,
можна було уникнути зайвого суб’єктивізму при сприйманні і
розумінні його.
Аналіз і першого (семантичного), і другого
(графічно-знакового) пластів текстотворення привів до висновку, що текст —
«це комунікативно-психологічне знаково-графічне явище», що
«має свої, притаманні тільки йому параметри і категорії»1.
З розвитком лінгвістики тексту як окремої галузі
мовознавства і навчальної дисципліни лінгвістичного аналізу тексту у
вищих навчальних закладах стараннями дослідників-теоретиків
і науковців-практиків уточнюються тлумачення тексту,
розширюється обсяг і поглиблюється зміст поняття «текст».
Якщо досі переважав традиційний погляд дослідників на
текст, то нині лінгводидактичні потреби освітньої системи
змушують викладачів-дослідників та інтерпретаторів його
дивитися на текст опосередковано — через особистість реципієнта,
до сприймання чого він готовий, яких відкриттів, вражень очікує
і який вплив на нього може справити текст. Постає проблема
критеріїв вибору текстів для лінгвістичного аналізу, вирішення якої
висвітлює істинну цінність текстів, зокрема художніх. Першим
таким критерієм має бути розуміння (пресупозиція) тексту як
комунікативного акту між автором і реципієнтом (А — Т — Р),
спрямованого на досягнення задуму певними змістами та
емоційно-вольовими діями. Те, що текст — це знімок
комунікативного акту, добре видно на прикладах з драматичних текстів,
1Різун В. В., Мамалига А. І., Феллер М. Д. Нариси про текст:
Теоретичні питання комунікації тексту. — С. 182.
220
де такі вольові дії (емоції, бажання) передаються в ремарках, щоб
допомогти читачеві адекватно сприйняти текст. Наприклад:
Мавка (усміхаючись). Чи ж гарна я тобі?
Л у к а ш (соромлячись). Хіба я знаю?
Мавка (сміючись). А хто ж знас?
Л у к а ш (зовсім засоромлений). Ет, таке питаєш!..
Мавка (щиро дивуючись). ^ ж сього не можна запита-
ти? Он бачиш, там питає дикарооїса: «Чи я хороша?», а ясен їй
киває в верховітті: «Найкраща в світі» (Леся Українка).
Епічний прозовий текст не «оголює» так виразно вольові
завдання висловлення, як це робиться у драматичному тексті,
але це не означає, що в ньому немає таких завдань, вони
«розсіяні» в дискретних мовних одиницях відповідної семантики,
часто в усталених мовних формулах. До критеріїв з боку
адресанта належить і другий чинник: втілення образу автора (в
художньому тексті ширше — образу митця) як носія інформації
вольових дій. До критеріїв з боку реципієнта (слухача, читача,
учня) слід віднести доступність тексту для сприймання і
розуміння, інтелектуальну й моральну готовність реципієнта до
сприймання волевиявлення автора та внутрішню очікуваність
нового змісту співпереживань та естетичного задоволення. Рівню
критеріїв з боку адресанта й реципієнта мають відповідати і
вимоги (критерії) з боку тексту: тематична інформаційна на-
повнюваність, рівень і контекст культури, оформлення.
Попереднє, поширене в 60—70-х роках XX ст. розуміння
тексту як продукту мовлення, як статичного об’єкта, що не
розкладається на частини, когерентної множинності темо-рем-
них послідовностей доповнюється результативно-діяльнісним:
текст як комунікативний твір, як «складне лінгвістичне
утворення, що інтегрує в собі образ позамовної дійсності,
комунікативну дію, специфічну формальну структуру»1. Лінгвістика
тексту збагачується поняттями стилістики і риторики: інтен-
ція, диспозиція та ілокуція мовностилістичних засобів тексту,
образ автора, образ реципієнта.
Лінгвістика тексту 80—90-х років XX ст. розгалужується в
кількох напрямах:
а) вивчаються тексти різних галузей мовної комунікації та
інтегруються знання про їх комунікативно-прагматичні
властивості;
б) досліджуються основні текстові категорії — модальність,
референційність, предикативність — та мовностилістичні
засоби їх вираження;
хРадзісвська Т. Комунікативно-прагматичні аспекти текстотворення:
Автореф.дис. …д-рафілол. наук. — К., 1999. — С. 5; Радзісвська Т. Текст
як засіб комунікації. — К., 1998. — С 67.
221
в) вивчадоться мовні ознаки текстів відповідно до інтенціо-
нального (від адресанта) та рецептивного (до адресата) аспектів
«бачення» тексту;
г) вивчається текстотворення в межах комунікації певного
типу, яка відповідає дискурсу як соціокультурній сфері, тобто
досліджуються ознаки тексту, що залежать від соціокомуніка-
тивної сфери;
д) розглядається текст як явище культури (М. Гольберг), як
засіб міжкультурної комунікації, а також тексти, що
функціонують у різних етнокультурних спільнотах, але представляють
один тип дискурсу (дипломатичний дискурс, академічний,
політичний, фінансовий, спортивний, музичний та ін.);
враховуються етнолінгвістичні та стилістичні ознаки спілкування1.
Ознаки тексту. В результаті лінгвістичного аналізу
текстів, що належать до різних рівнів таксономії (класи, типи,
види) і різних суспільних сфер мовної комунікації, та практики
продуктивного і репродуктивного текстотворення в межах
різних функціональних типів можна виділити й описати основні
ознаки текстів. До них належать:
1. Цілісність, або когерентність (від лат. соїіаегепгіа —
зв’язок, зчеплення), розуміється як єдність таких цілісностей:
змістової цілісності (єдність ідеї, теми, змісту), комунікативної
цілісності (мети, намірів мовного спілкування) та структурної
і формально-граматичної цілісності (мовленнєвих жанрів, їх
комплексів, узгоджуваність і координація форм). Цілісність
тексту підтримується текстовими категоріями: континуумом
(від лат. сопгіпішт — безперервне, суцільне) та колізією (лат.
со11І5Іо, від соШсіо — стикаюся). Континуум тексту
розглядається як послідовність подій, процесів, фактів, явищ та ідей, які
розгортаються у просторі й часі тексту. Колізія означає
зіткнення протилежних сил, їх інтересів і прагнень. Вона супроводжує
континуум, тому що діє в одному з ним тексті, на тому самому
темпоральному і локальному просторі. Змістова цілісність
тексту забезпечується лексичним рівнем мови, системою повного
номінування, структурно-граматична — системою
узгодженості граматичних форм і зв’язків, а комунікативна — єдністю
інвенції, намірів, диспозиції та елокуції.
2. Зв’язність, або когезія (від лат. соЬаезш — зчеплений),
буває лінійна (послідовна) і вертикальна (пучковидна),
забезпечується єдністю горизонтального і вертикального контекстів.
Зв’язність служить попередній ознаці, тобто цілісності тексту.
Лексичним і граматичним зв’язком частин тексту вона
забезпечує наявність континууму.
•Див.: Радзісвська Т. Текст як засіб комунікації. — С. 67.
222
Зв’язність (або зчеплення) виділяють за різними ознаками:
1) логічними; 2) асоціативними; 3) образними; 4)
композиційно-структурними; 5) стилістичними; 6) ритмоутворювальними.
Логічну зв’язність помічаємо у причиново-наслідкових
відношеннях між елементами тексту, при аналізі й синтезі його
частин, розгортанні індукції (від окремого до загального) і дедукції
(від загального до окремого) тексту.
На асоціативну зв’язність тексту вказують домінантні теми,
ключові слова, суміжна сполучуваність, метафоричні тропи,
риторичні фігури синтаксичного паралелізму тощо.
Образна зв’язність тексту забезпечується системою образів
(позитивних, негативних, головних, другорядних,
периферійних) та наскрізними образами-символами. Основними
мовними засобами образної зв’язності є тропи і фігури.
Композиційно-структурна зв’язність виявляється в будові
тексту, диспозиції його частин, залежності композиційних елементів,
несуперечності змісту і зв’язків як логічних, так і граматичних.
Головна роль у забезпеченні композиційно-структурної
зв’язності тексту належить дейктичним компонентам (займенникам,
прислівникам) та службовим частинам мови.
Стилістична зв’язність тексту полягає у гомогенності й
гармонійності його стилістичної системи та у відповідності її
стильовим параметрам певного стилю чи підстилю і жанровому
різновиду. Стилістична зв’язність кожного тексту стає
очевидною через доцільність і співмірність стилістично нейтральних,
стильових і стилістично маркованих одиниць, через доречне і
майстерне використання фігур слова (тропів) і фігур думки
(стилістичних фігур).
3. Члепованість тексту. Властивість тексту бути
комунікативно членованою одиницею свідчить про гармонійність його
природи. Розрізняють членування тексту за кількома
ознаками: змістове і технічне, концептуальне й методичне, глибинне і
поверхове, об’єктивне і суб’єктивне, смислове і формальне.
Змістове і технічне членування знаходить відповідне
вираження у поліграфічному оформленні від заголовка до глави,
розділу, параграфа та абзацу. Концептуальне членування
відповідає певним концептам (ідеям, ментальним праобразам, темам,
судженням і поняттям). Методичне членування
підпорядковується певній прикладній освітній меті.
Глибинне членування відповідає задуму, ідеї і сутності
намірів, етапам досягнення мети. Поверхове членування може
бути зовнішнім, верхнім відображенням глибинного, але через
якісь формально видимі ознаки (наприклад, паузи).
Найскладнішим є членування тексту за ознаками
об’єктивності і суб’єктивності. Найбільш помітне в художніх текстах,
223
де може діяти кілька ліній текстових модальностей, авторських
задумів, рецепцій і рефлексій.
Композиційне і формально виражене членування суттєво
залежить від стилю, підстилю і жанру тексту.
Ознака членованості є дуже важливою для більшості
дипломатичних текстів, у них вона часто має статус «визначальної
окресленості»1.
4. Лінійність тексту ніби організовує дискретні мовні
одиниці у послідовність мовного викладу і спрямовує континуум
у певному напрямку. Лінійність відображає живу елокуцію і
акцію (мовний матеріал і його виголошення).
5. Інформаційність тексту. Кожний текст, що має названі
вище ознаки, вже є інформаційним: поряд з мовними
знаннями і в сукупності з ними він передає екстралінгвістичні знання.
Текст — акумулятор інформації і канал передачі її. Інформація
(від. лат. іпГогтаііо — роз’яснення) як здобуті людським
розумом і досвідом знання та повідомлення про них є основою,
місткістю і наповненням незліченної кількості мовних текстів.
Саме інформативність тексту в мовній комунікації стала одним
із основних мотивів розвитку прагматичної і когнітивної
лінгвістики.
Серед прагматичних компонентів змісту-висловлювання, а
саме комунікативних постулатів (або максим мовного
спілкування), лінгвісти-прагматики найпершим виділяють постулат
інформативності, хоча й наступні постулати в основі своїй
також є інформативними, але з певними імплікатурами.
6. Завершеність тексту. Ця ознака притаманна лише
конкретним текстам з визначеними межами. У текстах широкого
тлумачення, особливо дискурсах, вона має відносний
характер, про що йтиметься пізніше. Можуть бути тексти, зокрема
художні, зумисне не завершені автором або такі, в яких
предметне і фабульне завершення не є завершенням ідеї,
ментальних концептів тощо. Такі тексти можуть потребувати або,
точніше, провокувати створення наступних текстів.
Сказане вище про текст і його ознаки дає підстави зробити
висновок, що:
1) цей ряд визначень і тлумачень тексту ще не вичерпаний,
тому що, по-перше, не всі дослідження з лінгвістики тексту
завершені, не всі нам відомі й доступні; по-друге, не всі класи і
види текстів соціальної комунікації можуть бути досліджені й
описані в одних категоріях; по-третє, текст є предметом
дослідження багатьох наук — лінгвістики тексту, стилістики й праг-
хКочан І. Лінгвістичний аналіз тексту: Курс лекцій для студентів
філологічного факультету. — Л., 1999. — С. 13.
224
матики, літературознавства, психолінгвістики, філософії,
інформатики, теорії комунікації, кожна з яких має свої
завдання й оперує відповідними методами дослідження;
2) недостатньо сформована термінологічна система
лінгвостилістики тексту;
3) набирається певна [Ы] множина дефініцій, тлумачень,
основних категорій і диференційних ознак тексту, що не
суперечать одна одній, бо розглядаються не в одній площині, а
кожна є істинною, реальною в межах методології, на яку спирається,
напряму, підходу, інтра- чи екстралінгвістичної сфери, позиції
або точки зору (автора, читача, соціуму дослідника). Це дає
підставу говорити про інтегральну природу текстів, їх багато-
компонентність, різнобічність і пол функціональність.
Ко гнітив но-прагматичні аспекти тексто-
творення. Теоретичною основою дослідження тексту є
положення про його інтегральну природу. Воно дає змогу в
межах комплексної проблеми дослідження тексту розрізняти
різні рівні його аналізу: від найзагальнішого і найвищого —
текст як фрагмент мовної картини світу — і до нижчого та
найпростішого — текст первинного мовленнєвого жанру
(висловлення).
На найзагальнішому рівні текст розглядається як
абстрагований від конкретних екстралінгвістичних, історико-культур-
них умов і соціокультурних реалій тип, як презентант загаль-
носистемних властивостей мови. Тому тут об’єктом аналізу
обирається тип тексту — інваріант з певним усталеним,
схематичним комплексом комунікативно-прагматичних умов тек-
стотворення, що є програмою породження текстів за
аналогічною стратегією.
На культурно-лінгвістичному рівні предметом аналізу
стають мовні елементи культурно-семіотичного простору (архе-
типи, міфологеми, символіка, цивілізаційно-культурні й
національно орієнтовані концепти тощо). Вони маніфестують
культурно-історичну пам’ять народу — творця й носія мови — і
утворюють відповідний культурний простір текстової комунікації.
На соціолінгвістичному рівні текст сприймається передусім
як фрагмент конкретної суспільно-соціальної дійсності з
визначеними локально-темпоральними межами, заданими
соціальним змістом, ціннісними орієнтаціями, прагматичними
настановами та мовно-комунікативною компетенцією представників
певної спільноти або сфери суспільної діяльності. Тому під час
аналізу тексту або групи текстів на соціолінгвістичному рівні
слід враховувати соціальні чинники, просторово-часові
координати, конкретну прагматичну мету та обставини мовної
комунікації.
8 ы*;
225
Сучасний мовець живе, діє і спілкується у кількох життєвих
сферах одночасно:
— космогонічній (ноосфера), в якій він шукає гармонії між
світом, космосом, людством і собою;
— психологічній (психосфера), в якій мовець намагається
досягти душевної сумісності з іншими індивідами та
можливістю реалізації свого інтелекту, волі та емоцій;
— соціальній (соціосфера), в якій він шукає гармонії
соціальних відносин між собою й іншими мовцями соціуму на
рівні морально-етичних, ментальних відносин;
— суспільно-виробничій (професійна сфера, профісфера), в
якій мовець прагне реалізувати свої громадянські права і
можливості на рівні професійно-виробничих, економічних,
майнових ТОЩО ВІДНОСИН.
Усі способи встановлення і підтримання контакту, пошуку
гармонії, реалізації можливостей потребують від мовця
майстерного прагматичного текстотворення.
За традиційним розрізненням усної і писемної форм мови
мусимо визнати в текстотворенні первинність усного тексту як
живого породження мовлення, а писемного — як його
відображення і фіксацію. Хоча, послуговуючись терміном «текст»,
часто забуваємо про той перший етап текстотворення — усний —
і віддаємо перевагу писемному тексту. Так на противагу
усному спілкуванню (усній комунікації) виник термін «текстова
комунікація», який використовується під час аналізу переважно
писемних текстів. Текстова комунікація має три етапи
мовленнєвої діяльності: інвенційний, текстотворчий (диспозиція й ело-
куція) та рецепційний (рефлективний).
Інвенційний етап має пропедевтичний характер, виконує
роль уведення в тему і не є власне мовним. На цьому етапі
формуються мотиви вибору фактичного матеріалу для
текстотворення, який би викликав спільний інтерес у мовця і слухачів
(читачів), та визначається місце цього матеріалу в ієрархії інших
споріднених і пов’язаних з ним матеріалів, тобто в таксономії.
Фрагмент дійсності, про який ітиметься в тексті, має постати у
свідомості мовця (текстотворця) в систематиці класів, підкласів,
типів, груп, а отже, у класифікації чи хоча б у процесі певного
класифікування. Інвенційний етап передбачає й вибір певних
стандартних схем опрацювання матеріалу або топосів (топіків)
як загальних положень, місць. Таким чином, цей етап можна
схарактеризувати як послідовні фази вибору матеріалу,
орієнтації в ньому та заглиблення в матеріал.
Класична риторика давно визначила й описала
текстотворення в основних розділах: інвенція, диспозиція, елокуція з
елоквенцією, мнеморія, акція з рецепцією і релаксація з рефлексією. Це
226
весь шлях текстотворення від виникнення задуму та пошуку
матеріалу (інвенція) через добір і розташування матеріалу, логічні
операції міркування, тези, аргументи й демонстрації
(диспозиція) до мовного нарощення тексту, вдосконалення мовного
вираження, комунікативно-стильової і мовно-жанрової виразності,
навіть прикрашальної образності (елокуція з елоквенцією). Потім
йде етап виголошення (або публікування) тексту, на якому
також продовжується текстотворчий процес: текст може
змінюватися «на ходу», доопрацьовуватися, редагуватися (акція).
На цьому етапі починається перцепція та рецепція тексту
слухачами, і текстотворення ніби роздвоюється на авторське і
слухацьке/читацьке. Головною вимогою до цього етапу
текстотворення можна вважати адекватність обох ліній
текстотворення (авторської і слухацької), що не завжди досягається і
заради чого й ведеться попередня текстотворча робота.
Навіть посткомунікативний етап, на якому переживається,
«програється» процес виголошення тексту, аналізується
вираження, також може мати елемент текстотворення.
Власне текстотворення в мовній комунікації починається з
диспозиції (лат. сіізрозіїіо, від еізропо — розташовую,
розміщую) і завершується елокуцією. В диспозиції встановлюється
чітке членування матеріалу повідомлення і забезпечується
внутрішній зв’язок між його частинами. І в античній риториці
цей етап називали наукою розвитку думки, тому що мовець
уже міг уявити своє повідомлення як процес розгортання
міркувань від початку і до завершення. Відповідно виробилася
універсальна схема побудови промови (тексту): вступ, основна
частина, заключна частина (висновки) та відступи, якщо в них
була потреба. Цю схему можна було позначати або не
позначати, але обов’язково вимагалося тримати у свідомості як
систему координат, за якою мав бути побудований будь-який
текст, тому цю диспозицію нині, по-сучасному, називають
універсальною композиційною схемою, або просто композицією.
Проте слід зазначити, що в термінології класичної риторики
це називається диспозицією, а композиція належить до
наступного періоду текстотворення — елокуції — й означає
розташування слів у висловлюванні, організацію конкретного
мовного матеріалу.
Вступ має кілька визначених і обов’язкових функцій:
звертання та представлення автора, привернення слухачів/читачів
до уваги і позитивного ставлення та презентація теми. Вже на
рівні композиції та елокуції, тобто мовотворення тексту, в
ньому (тексті) виробилися типи структур, що в процесі мовного
спілкування відповідно до сфери суспільної діяльності чи фаху
заповнюються певними мовними формулами. їх призначен-
227
ня — активізувати увагу одержувача інформації і
стимулювати сприйняття її в потрібному фаховому напрямі.
Когпітивпа основа тексту. З погляду прагматичної
лінгвістики текст можна уявно розшарувати на концептуальний,
аналітичний вміст та емпіричний.
Концептуальний вміст тексту є предметом когнітивної
теорії. Вона покликана розкривати характер зв’язків між
різними концептуальними (когнітивними) системами та процесами
сприймання, розуміння, запам’ятовування, продукування і
репродукування тексту, розкривати шляхи розуміння мовних
актів та відповідно їх планування і здійснення. Оскільки
метою когнітивних досліджень є «побудова інтегральної картини
процесів мовлення, мислення та інтелектуальної поведінки
людини»1, а досліджуваною категорією є знання як результат і
водночас знаряддя та інструмент мовно-пізнавальної діяльності
людини, очевидно, що текстотворення можна розглядати як
когнітивний процес —реалізація свідомості через знання у мовні
тексти та у мовні формули. У. Чейф називав мову
«найкращим вікном у світ знання». Однак знання у свідомості і знання
у мові не тотожні, точніше, не покриваються одне одним, не
взаємозамінюються. На думку Дж. Серля, «спосіб, у який мова
репрезентує світ, є розширенням та реалізацією того способу,
яким цей світ репрезентується свідомістю»2. Репрезентація
знань через мову, розуміння їх у мовній формі та інтерпретація
становлять предмет когнітивної семантики. Моделі мовної
діяльності та моделі мовних знань і вмінь, набутих в результаті
мовної діяльності, спираються на когнітивні моделі
репрезентації образів, умовиводів, формування нових знань.
До сфери когнітивної лінгвістики 1977 р. додалася теорія
гештальтів Дж. Лакоффа3, завдання якої полягало в
обґрунтуванні нової парадигми лінгвістичного моделювання, за яким
мовознавство має вивчати мову в усіх маніфестаціях та
когнітивних контекстах, а не тільки граматику й лексику. Теорія
гештальтів (нім. Оезіаїї — образ, форма, структура) ґрунтується
на припущенні, що мова, свідомість, мислення, емоції, когні-
тивна й моторна діяльність організовані за допомогою одних і
тих самих структур — гештальтів, тому й ці процеси (перцеп-
тивні, когнітивні, моторні) можна тлумачити як гештальти.
Вчені вважають, що ідея мовних гештальтів може бути
лінгвістичним обґрунтуванням інтегральних моделей штучно-
1 Штерн І. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики //
Енциклопедичний словник. — К., 1998. — С. 175.
2 Там само. — С. 170.
ъТам само.
228
го інтелекту. Для самої лінгвістики вона продуктивна як спосіб
взаємодії мовознавства з іншими науками — психологією,
логікою, філософією, як спосіб пізнання людини через її мову, як
ідея антропоцентричної парадигми в лінгвістиці.
У свідомості людини отримана інформація перетворюється
сенсорними механізмами на символьні структури: сліди
(асоціативні, просторові, часові тощо), логогени (кореляти
написаного або почутого), прототипи, схеми, діаграми, ознаки,
ментальні «портрети», образи концептуального плану, еталони та
інші форми символьних протекцій інформації у свідомість. Ці
аналогічні символьні структури називають ментальними
репрезентаціями, або структурами знань. Такими структурами знань
є три типи структур: образи, пропозиційні структури і ментальні
моделі.
Образи зберігають цілісність і ракурс сприймання, з ними
можна здійснювати мисленнєві операції. Пропозиційні
структури — це ланцюжки образів-символів, що відповідають
символам природної мови, їх можна вербалізувати, вони
відображають реальний або уявний світ більш абстрактно.
Ментальна модель — це високий ступінь узагальнення в уяві
того, хто сприймає, це структурні аналоги об’єктивного світу
у свідомості мовця. Ці структури знань розташовані
ієрархічно, опозиційні одна щодо одної, але взаємодіють, забезпечуючи
когнітивну природу мови. Вони є когнітивною основою тексто-
творення, його стрижнем.
Дипломатичний текст є носієм усіх основних структур
знання, тому можна вважати, що він має когнітивну парадигму і
креативну парадигму, що накладається на когнітивну.
Прагматичний аспект тексту. З погляду лінгвістичної
прагматики (гр. рга£та — діло, дія) як науки, що вивчає
використання та функціонування мовних знаків у реальних процесах
мовної комунікації, значення висловлювань і слів вважаються
невід’ємними від прагматичної ситуації. А значення багатьох
слів взагалі можна визначити більш-менш точно лише через
комунікативну мету мовленнєвих актів, що й свідчить про
цілеспрямованість та регламентованість використання мови, її
залежність від правил та конвенцій уживання.
Обсяг лінгвопрагматики (науки про мову в дії) широкий:
вона вивчає питання мови, пов’язані з суб’єктом-мовцем, з
адресатом мовлення, їх взаємодією в комунікації, ситуацією
спілкування. Всі вони так чи інакше стосуються тексту або
проектуються на нього, якщо йдеться про текстотворення, чи
виводяться з нього, якщо досліджується готовий текст, тому що він є
породженням мовної комунікації і містить у собі згорнуту
систему усіх її ланок — мету-інформацію прагматичних зв’язків з
229
погляду суб’єкта, адресата-об’єкта, призначення,
комунікативної мети, які в процесі текстотворення виконують роль обліга-
торних чинників і формують основні параметри тексту. Т. Ра-
дзієвська називає такий текст текстовим типом: «Дія облігатор-
них чинників формує відповідний текстовий тип — конструкт,
що співвідноситься з такими поняттями опису мовної системи,
як фонема, морфема, на противагу їх конкретним реалізаціям у
мовленні»1. Сприймаючи ідею Т. Радзієвської про текстовий тип
як конструкт, що потім у єдності облігаторних і
факультативних чинників реалізується в численних моделях текстів
конкретних ситуацій мовного спілкування, вважаємо за потрібне
дещо уточнити думку про співвіднесеність тексту з такими
поняттями опису мовної системи, як фонема, морфема.
Співвідношення є тільки в ієрархії мовних одиниць. Серед рівневих
одиниць текст є найвищою одиницею мови. Проте це одиниця іншої
знакової природи. Фонема та морфема відтворюються й
повторюються, а текст завжди оригінальний. Повторювані тексти або
їх частини — це завжди вже аплікації в текстотворенні мовної
комунікації, а не оригінал певного мовного акту.
В ідеалі лінгвопрагматичні параметри тексту мають
відображати цілий спектр комунікативних завдань з позиції суб’єкта-
мовця, адресата-слухача, ситуації спілкування.
Комунікативні завдання і настанови з позиції суб’єкта-мов-
ця постають у такому вигляді:
— референція мовця як співвіднесення майбутніх мовних
засобів і виразів до предметів дійсності, про що має йтися в
тексті, інакше кажучи, це реальність образу автора;
— комунікативна мета, комунікативний намір мовця або те,
що в прагматиці іменується як наявні та приховані цілі
висловлювання (за Дж. Остіном, «ілокутивні сили»2), або мовна воля.
Це може бути: повідомлення інформації або якоїсь своєї
думки, наказ, прохання, сподівання, відмова, запитання, порада,
пропозиція, обіцянка, скарга, заперечення, спростування,
переконання тощо;
— мовна тактика, типи поведінки і правила предметного
текстотворення, які повинні забезпечити досягнення
комунікативної мети в межах простору елокутивних можливостей мови.
На цьому етапі вводяться поняття комунікативних
постулатів, або максим, та імплікатур мовного спілкування, чи
дискурсу.
{Радзісвська Т. Комунікативно-прагматичні аспекти
текстотворення.—С 8.
ЮстипДж. Слово как действие // Новое в зарубежной лингвистике. —
М., 1986. —Вып. 7. —С. 17.
230
Лінгвістична прагматика виробила правила мовного
спілкування та мовної поведінки. Вони визначені у працях таких відомих
учених, як Дж. Остін, Дж. Серль, Г. Грайс, Г. Парре, Т. ван Дейк,
Д. Гордон, Дж. Ліч, Н. Арутюнова, А. Баранов, В. Ястрем-
жембський. На думку Г. Грайса, найголовнішим у процесі
мовного спілкування є принцип співробітництва автора-мовця й
адресата, але для його втілення потрібне розуміння того, що в
інформації мовного акту вичленовується логічний зміст
висловлювання та імплікатури, серед яких є конвенційні і некон-
венційні, або імплікатури дискурсу (непрямі). Г. Грайс
виводить низку конкретних правил спілкування — постулатів, або
максим. Основні з цих комунікативних постулатів
кооперативної (спільної) мовної поведінки такі:
1. Постулат інформативності («Твоє висловлювання має бути
досить інформативним!» (приклади за І. ШтернI — це
максима кількості.
2. Постулат істинності («Говори правду або, принаймні, не
говори того, що ти вважаєш брехнею!») — максима якості.
3. Постулат релевантності (ставлення) («Говори те, що на
цей момент прямо стосується справи!») — максима ставлення і
стосунку.
4. Постулат ясності висловлювання («Уникай неясних
висловлювань!») — максима стилю, манери висловлювання,
сформульована в риториці ще Арістотелем.
Імплікатури як прагматичні компоненти змісту виводяться
з комунікативних постулатів. Наприклад, з постулату
інформативності «Це питання я вивчив дуже добре» слухач
самостійно може вивести імплікатуру «Отже, інші — не дуже добре».
Інші вчені доповнили низку постулатів. Д. Гордон і Дж. Ла-
кофф сформулювали постулати Щирості й Мотивованості2.
А. Баранов вибудував ієрархію постулатів з найвищим
постулатом Взаємодії, уточненням до якого є постулати Ввічливості,
Конструктивізму і Функціоналізму. Дж. Ліч найважливішим
вважав принцип ввічливості, що є особливо важливим для
сфери дипломатичного спілкування.
Постулати є вихідними позиціями для стратегій побудови
тексту та інтерпретацій його адресатом.
Поняття комунікативних постулатів (максим) та імплікатур
є важливими критеріями оцінки конвенційності
дипломатичних текстів, оскільки вживання чи невживання в них певного
слова (наприклад, прикметника шановний у дипломатичному
!Див.: Штерн І. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. —
С 144.
2Див.: Гордон Д., Лакофф Дж. Постулаты речевого общения // Новое в
зарубежной лингвистике. — М., 1985. — С. 89.
231
листуванні) є підставою для виведення позитивної чи
негативної імплікатури.
До названих вище основних позицій долучається низка
супровідних комунікативних настанов суб’єкта-мовця, таких як
прагматична пресупозиція, до якої входять оцінка мовцем
фонду знань у певній сфері, інформативність та обізнаність зі
станом і можливостями адресата.
Когнітивно-прагматична теорія мовної комунікації
ґрунтується на концептах і правилах, а також стратегіях і схемах,
які забезпечують гіпотетичну інтерпретацію, тобто швидко
передбачуване і відносно точне «прочитання», декодування тексту
в комплексі з контекстом. Учасники комунікації перебувають
у стані очікування можливої інформації і поведінки співкому-
нікантів і швидко схоплюють ключові параметри суспільно-си-
туативної моделі тексту комунікативного акту. Дослідження
текстів з різних сфер мовної комунікації з урахуванням
досягнень функціональної стилістики, лінгвориторики, лінгвопраг-
матики, соціолінгвістики уможливили систематику і
класифікацію типів та видів текстів, сформованих певним
функціональним типом мовлення у відповідній сфері суспільної комунікації.
Це дало підстави тлумачити саме поняття тексту і перейти на
новий, вищий рівень аналізу, при якому «тексти різних
категорій, що утворюють певний фрагмент текстового універсуму,
постають як об’єкт системного моделювання мовної
діяльності»1.
У цьому аспекті цікавою є думка про текстову залежність
кожного окремого мовленнєвого акту від загального
текстового універсуму польської дослідниці Б. Бонечки. Вона вважає,
що до всіх інших текстів поточне мовлення також є текстом, і
основну ознаку текстовості будь-якої мовної оприлюдненої
сутності (писемної чи усної, в тому числі й поточної оповіді)
вбачає в її ситуаційності. На думку дослідниці, текстом стає
все те й тоді, якщо сприймаємо його в «якійсь тяглості
залежності»2, тобто коли акт мовлення, оповідь стає ланкою в
ланцюгу таких самих одиниць, залежить від них, а вони залежать від
неї.
Терміном дискурс (лат. сіізсигзиз — міркування)
позначається зв’язний текст у сукупності з екстралінгвальними, соціокуль-
турними, психологічними та іншими факторами; текст, взятий
у подібному аспекті; мовлення, що розглядається як цілеспря-
хРадзієвська Т. Комунікативно-прагматичні аспекти текстотворення. —
С. 1.
2Вопіеска В. Ілп^уізіука ІекзШ: Теогіа і ргакіука. — ЬиЬІіп, 1999. —
С. 7—8.
232
мована соціальна дія, як компонент, що бере участь у взаємодії
людей і механізмів їхньої свідомості (когнітивних процесах).
Дискурс — це мовлення, «занурене в життя»1. Це визначення
поняття дискурсу через сукупність ознак, які його
сформували, дає підстави зрозуміти, що виникнення та розвиток теорії
дискурсу й аналізу дискурсу, започаткованого 3. Харрісом у
1952 р., стали результатом намагання вивести синтаксис за межі
речення. Тобто не сприймати мовлення і продукт його
породження — текст — тільки через граматичні категорії,
замикаючись на структурі речення, а звертатися до соціокультурних
ситуацій, ментальних особливостей учасників комунікації,
правил та стратегій створення і розуміння тексту. Цього
загального напряму дотримувалися багато відомих зарубіжних і
вітчизняних вчених 50-х років XX ст., про що свідчать навіть самі
назви ідей: гіперсинтаксис Б. Палека; макросинтаксис і моделі
ситуацій Т. ван Дейка; синтаксис тексту В. Дреслера;
мовлення, привласнене мовцем (за І. Штерн); мовлення невіддільне
від того, хто говорить; мовлення плюс той, хто говорить, Е. Бен-
веніста; теорія мовних (мовленнєвих) жанрів М. Бахтіна;
зв’язний текст, усно-розмовна форма тексту, діалог; група
висловлювань, пов’язаних за змістом; мовленнєве творення як да-
ність — письмова або усна — Т. Ніколаєвої; ментальні моделі
Джонсона — Лейрда; фрейми як типові ситуації, або сценарії
М. Мінського; логіко-семіотичні описи різних видів тексту
(оповідного, політичного тощо); моделі породження мови в
психології; політичний дискурс (Р. Водак); мова в мові Ю.
Степанова2 та ін.
Важливим у теорії дискурсу є його тісний зв’язок з
функціональним стилем та текстом. І. Штерн зазначає, що на початку
70-х років термін «дискурс» часто вживається як синонім
поняття «функціональний» і є, по суті, текстовою категорією.
Подальший розвиток двох суміжних лінгвістичних галузей —
«лінгвістики тексту» (термін Е. Косеріу) і «аналізу дискурсу» —
привів до того, що теоретично розмежовували ці два поняття —
текст і дискурс. Вони чітко диференціюються тільки у вузько
спеціальних дослідженнях: текст як абстрактна, формальна
конструкція певних граматичних моделей, а дискурс — як різні види
актуалізації цієї конструкції залежно від ментальності мовців
та інших екстралінгвістичних чинників. Реально ж виходить так,
що у лінгвостилістичних дослідженнях вивчення формальних
1 Арутюнова Н. Д. Прагматика // Лингвистический энциклопедический
словарь. — М., 1990. —С. 135—137.
2Див.: Степанов Ю. С. Альтернативный мир: Дискурс. Факты и
причинности // Язык и наука конца XX века. — М., 1995. — С. 55—70.
233
структур тексту без дискурсивного погляду на них, а отже, без
виявлення причин їх актуалізації не має сенсу. Тому,
досліджуючи мовні формули в дипломатичному тексті, треба постійно
спиратися на поняття дипломатичного дискурсу (соціокультур-
на ситуація спілкування і рівень/ранг мовців, ментальні
орієнтації, етнологічні особливості).
Конвенційний аспект текстотворення.
Процесу активно зацікавленого, усвідомленого налагодження
мовного контактування сприяє конвенційний характер мовної
ситуації, який ніби наперед визначає і комунікантів мовної
ситуації, і їхні мовленнєві ролі (лат. сопуєпііо — договір, угода):
має повідомляти, чого від кого чекати. Т. ван Дейк вважав, що
для опису соціальних контекстів «ми повинні мати набір
конвенційних настанов (сопуєпііопз) (правил, законів, принципів,
норм, цінностей, що визначали б, які дії асоціюються з
конкретними позиціями, функціями…»!. Проведений Т. ван Дейком
прагматичний аналіз соціальних контекстів показав, що
кожний мовець має активізувати щодо соціального контексту в
цілому таку інформацію: «специфічний тип ситуації, фрейм
контексту, релевантний на даний момент, властивості і
відношення між соціальними позиціями, функціями і конкретними
учасниками, що заповнюють «вакантні місця», а також
конвенційні настанови (правила, закони, принципи, норми, цінності),
які визначають соціально можливі дії цих людей»2.
Як складні одиниці-моделі, побудова яких потребує
конструктивно-генеративних, аналогійних, транспозиційних,
безадресних та трансформувальних стратегій, тексти представлені
в енциклопедичному словнику І. Штерн3.
Визначний дослідник граматики тексту Т. ван Дейк увів
поняття семантичної макроструктури, або глобальної зв’язності
тексту, тобто всього тематичного змісту. Продовжуючи
дослідження, вчений дійшов висновку, що існує не тільки зв’язна
послідовність речень і пропозицій, а й зв’язна послідовність
мовленнєвих актів, і розвинув поняття прагматичної
макроструктури. Т. ван Дейк оперує переважно поняттям дискурсу, під
яким розуміє складне комунікативне явище, яке містить крім
тексту ще й екстралінгвістичні фактори (знання про світ, думки,
настанови, цілі адресата), необхідні для розуміння тексту. Звідси
висновок: якщо дискурс дефінується як складна система знань,
то це передбачає наявність інтегрованих моделей обробки дис-
]Дейк Т. А. ван. Язык, познание, коммуникация. — М., 1989. — С. 24.
2 Там само.
3Див.: Штерн І. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. —
С 319.
234
курсу. У Т. ван Дейка вони називаються ситуативними
моделями, в яких акумулюються особистіші знання носіїв мови. Такі
ситуативні моделі необхідні як основа інтерпретації тексту.
Так поступово Т. ван Дейк розкриває нові можливості
пізнання тексту. Досліджуючи граматику тексту, він прийшов
до семантики, а потім до прагматики тексту, в основі якої —
когнітивна теорія використання мови. «Когнітивна теорія
прагматики… прагне до пояснення характеру зв’язків між різними
когнітивними (концептуальними) системами і умовами
успішності мовленнєвих актів у конкретних ситуаціях. Окрім таких
когнітивних феноменів, як представлення побажань, надання
переваги нормам та оцінкам, значною є роль конвенційного
знання»1. Для соціальних контекстів необхідним є набір
«конвенційних настанов»2, що прогнозували б, які соціальні дії
асоціюються з певними мовними актами, текстами тощо.
До системи прагматичних правил «втягуються» і такі
соціальні умови, як «авторитет, влада, рольові відношення і
відношення ввічливості»3. Вони є когнітивно зумовленими, тобто
релевантними, оскільки учасники комунікації знають ці
правила, можуть їх використати та відповідно інтерпретувати.
Конвенцій}чість є одним із основних принципів
дипломатичного текстотворення, оскільки сфера дипломатії охоплює вищу
державну владу, найвищі соціальні інституції, відношення яких
з відповідними міждержавними і міжнародними інституціями
чітко визначені й регламентовані дипломатичним протоколом
та іншими дипломатичними документами (конвенціями та
угодами). Соціальна роль текстотворця та інформація, яку він
повідомляє в тексті, визначаються конвенціонально, а не
суб’єктно. Навіть важливі для міжнародної співпраці
індивідуальні ініціативи керівників держав потребують попереднього
напрацювання намірів і узгоджень на міждержавних рівнях,
тому в дипломатичному текстотворенні вплив мовно-суб’єкт-
них та паралінгвістичних чинників суворо дозований.
Серед текстів як ланцюга послідовностей мовленнєвих актів
комунікації виділяються такі, структура яких має
конвенційний або «ритуальний» характер. Кожний з таких актів у
глобальній макроструктурі має свою конкретну функцію і
позицію: вітання, звертання, пошанування, вступ, передумову,
пропозицію, аргумент, доказ, спростування, заперечення,
ствердження, прохання, відмову, вибачення, запевнення, ввічливість,
хДейк Т. А. ван II Штерн І. Вибрані топіки та лексикон сучасної
лінгвістики. — С. 12.
2Там само. — С. 24.
ъТам само. — С. 14.
235
прощання. Такі усталені конвенційні елементи тексту, як
правило, історико-культурно зумовлені й національно специфічні
у конкретному мовному вираженні.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.