СТИЛІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

До основних ознак високорозвинених літературних мов
належать (поряд з іншими) багатство виражальних засобів мови
на всіх рівнях її структури, всебічний розвиток
функціональних стилів та завершеність стилістичної диференціації мовних
елементів, якщо про неї взагалі можна говорити як про
кінцевий процес.
Історія літературної мови — це одночасно й історія її
стилістики, історія формування і розвитку стилістичної системи
національної мови — стилів, стилістичних засобів, тропіки і фігур.
Складні історичні, політичні, економічні,
національно-культурні умови життя українського народу, спричинені втратою
ним своєї державності й залежністю від інших народів,
зокрема російського та польського, не могли не позначитися на
формуванні й розвитку української літературної мови.
У досі малодосліджених ранньо- та середньоукраїнських
періодах нашої мови, які традиційно в науці називають давньою
українською літературною мовою, панувало кілька жанрових
різновидів, серед яких виразно виділялися літописання,
патристика, справоведення (справочинство), конфесійна, історична,
полемічна література, переклади й переробки з давніх мов,
фольклористика. Оскільки в давній українській літературній
мові переважало офіційно-ділове письменство (судебники,
правди, актові, урядові, ратушні книги тощо), в лінгвістичній
науці вона визначається як давня книжна українська
літературна мова, тобто в ній виділяються ознаки книжності,
офіційності. Такий процес стильового формування на засадах
вирішального впливу офіційної мови державної влади пройшли
й інші європейські мови. Провідник німецької реформації
XVI ст. Мартін Лютер писав:« Я не маю ні в якому разі своєї
власної окремої мови… Розмовляю я мовою саксонської
канцелярії, яку наслідують всі князі й королі в Німеччині. Всі
державні міста, князівські двори пишуть за зразком канцелярії нашо-
4
241
го саксонського князя; отже, це і є найзагальніша німецька
мова»1.
Хоча наступний період у житті європейських мов і засвідчив
активізацію живих народних мов у нормуванні літературних,
все ж і на сьогодні залишаються актуальними слова М.
Лютера, що пишуть і говорять у державі, завжди наслідуючи в
цьому вищу державну владу. Звідси випливає те, якого великого
значення має надавати високій культурі, унормованості
офіційно-ділової мови державно-управлінський апарат, тому що
його мова закріплюється у мовній свідомості інших громадян
як зразок для наслідування мови влади.
Державна влада і літературна мова за нормального перебігу
історії народу постають одночасно. І перша «заявка»
літературної мови — це насамперед поява її офіційно-ділового
стилю, щоправда не в тому відшліфовано-документальному
вигляді, який маємо нині. В давній книжній українській мові цей
стиль поєднував зростаючі елементи наукового стилю й
майбутньої публіцистики та історичної прози. Пізніше, у XVII—
XVIII ст., офіційне українське письменство представлене
універсалами Богдана Хмельницького, грамотами, листами
гетьманських і полковницьких канцелярій, міських управ тощо.
Художня й полемічна література все більше відходила від дав-
ньокнижних традицій і потребувала життєдайності народної
мови. Давня літературна мова (ділова, наукова та історична
проза), переобтяжена книжними елементами, чужомовними
запозиченнями (Л. Булаховський називав її церковнослов’ян-
сько-білорусько-українською мішаниною), відставала від но-
вочасних національно-культурних запитів. Українське
суспільство відчувало необхідність створення своєї літературної мови
на іншій, не давньокнижній основі.
У XVIII — на початку XIX ст. сформувалася нова українська
літературна мова, яка стала загальнонаціональною і
послідовно розвинулася в сучасну українську літературну мову. Вона
продовжувала художні традиції своєї попередниці — давньої мови,
але інерція книжного викладу вже була перервана. Нова мова
мала гомогенну основу, ґрунтувалася на народнорозмовній
основі — південно-східному наріччі. Це вже був час остаточної і
повної втрати Україною своєї державності, посиленої
русифікації шляхетської верхівки, постійних утисків та заборон
української мови, книг, релігії, літератури, культури. Сфера
суспільних функцій української мови звужується, тому
офіційно-ділове, наукове письменство української мови розвиватися не мог-
‘Цит. за: Булаховський Л. А. Виникнення і розвиток літературних мов //
Вибр. праці: В 5 т. — К., 1975. — Т. 1. — С 327—328.
242
ло. Українська мова функціонує тільки у сфері побуту і з
багатьма обмеженнями—у художній літературі. Нова українська
літературна мова розвивається тільки у художньому стилі,
спираючись на фольклор і живомовну практику. В побуті ще панує
стихія усно-розмовної мови, та вже поширюється суржик.
Слід відзначити, що аналогічний шлях розвитку, з певними
особливостями, проходили й літературні мови інших народів,
зокрема тих, що не мали своєї державності чи втрачали її, —
білоруська, словацька, сербсько-хорватська, верхньолужицька.
Те, що українська літературна мова в її новому образі
переорієнтовувалася через історико-політичні причини лише на
художній стиль (інших можливостей просто не було),
врятувало нашу мову від загибелі, хоча така загроза була. Л. Булахов-
ський схарактеризував цей період у житті українського народу
і його мови так: «У цей час, власне, загроза втратити взагалі
будь-яку літературну мову як мову своєї народності виявлялась
для України цілком реальною»1.
Серед інших стилів художній стиль займає особливе місце
як опора всієї літературної мови. Він міцно пов’язаний з усною
народною творчістю, живиться її образними і мовними
засобами, постійно збагачується елементами усної розмовної мови,
використовує діалектизми. Оскільки художній стиль містить у
собі елементи інших мовних стилів, сприяє їх розвитку і
користується їх здобутками, іноді поняття літературної мови і мови
художньої літератури ототожнюють, хоча насправді поняття
літературної мови значно ширше, місткіше, об’єднує мову
художньої літератури й інші стилі.
Нова українська літературна мова постала на добрій основі,
вона сформувалася на синтезі кількох джерел. Це і традиції
давньої літературної мови, і фольклор, і жива народна мова, і
говірки основних наріч, і впливи сусідніх літературних мов.
Проте серцевиною цього формування є концентрація діалектів
української мови, насамперед середньонаддніпрянських
(полтавських, слобожанських, степових) говірок, що
представляють південно-східне наріччя України, її центральну частину.
Вплив цих говірок помітний у живомовній стихії «Енеіди» і
«Наталки Полтавки» Івана Котляревського, у творчості
Григорія Квітки-Основ’яненка, Петра Гулака-Артемовського,
Євгена Гребінки, Віктора Забіли, Миколи Петренка, Левка
Боровиковського, Пантелеймона Куліша, Панаса Мирного,
Івана Нечуя-Левицького, Івана Карпенка-Карого та ін. Проте
літературні мови «як щось стале виникають, звичайно, не відра-
хБулаховський Л. А. Походження сучасної літературної мови // Вибр.
праці: В 5 т. — К., 1975. — Т. 2. — С 19.
243
зу, а як сума спроб, вдалих і невдалих, часто — як окремі
струмочки і струмки, поки не з’явиться серед представників слова,
що вибивається вгору, авторитет, художній або граматичний,
чи взагалі стилістичний, писемні твори якого вже не
сприймаються як спроби, а стають зразковими і надовго визначають
шлях мови, що він її репрезентує»1. Таким авторитетом, який
став зразком (і не тільки у сфері мови) та визначив шлях
української мови, є Тарас Шевченко.
Мовотворчість Івана Котляревського міцно спиралася на
живу народну мову, але не могла бути взірцем для
загальнонаціонального мовно-літературного наслідування через
бурлескний, комічний характер більшості його творів, обмеженість
розмовно-побутовістю і невисокою нормативністю, зокрема у
сфері лексики.
Про те, що нова українська літературна мова зачиналася на
народнорозмовній основі, свідчать лексика і фразеологія «Енеї-
ди» І. Котляревського, яка стала першим великим твором
нової української літератури.
У переважній більшості вона має усно-розмовне
функціонування і таке саме стилістичне забарвлення. Нині може здатися,
що в тексті «Енещи» багато діалектизмів. Насправді ж у часи
Івана Котляревського ці слова могли бути живою побутовою
лексикою. Це назви страв та напоїв, одягу, предметів
домашнього вжитку, будівель, тварин, птахів, розваг, пісень і танців,
родинних і громадських понять тощо: лемішка, зубці, путря,
кваша, шулики, сивуха, калгаика, варенуха, брага, сирівець,
дудка, санжарівка, горлиця, гоцак, гайдук, третяк, ковтки, стьопж-
ки, дробушка, запаска, юпка, чумарка, каламайка, хрещик, го-
рюдуб. Наприклад:
Зевес тогді кружав сивуху
І оселедцем заїдав;
Іди, небого, не журися,
Попонеділкуй, помолися;
Чи бачиш, як ми обідрались!
Убрання, постоли порвались,
Охляли, ніби в дощ щеня!
Тут їли різнії потрави,
І все з полив яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок:
хБулаховський Л. А. Походження сучасної української літературної
мови. — С. 24.
244
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підлевою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик.
І кубками пили слив ‘янку,
Мед, пиво, брагу, сирівець,
Горілку просту і калганку,
Куривсь для духу яловець.
Бандура горлиці бриньчала,
Сопілка зуба затинала,
А дудка грала по балках;
Санжарівки на скрипці грали,
Кругом дівчата танцьовали
В дробушках, в чоботах, в свитках.
Сестру Дідона мала Ганну,
Навсправоіски дівку хоть куди,
Проворну, чепурну і гарну;
Приходила і ся сюди
В червоній юпочці баєвій,
В запасці гарній фаналевій,
В стьонжках, в намисті і ковтках…
Найталановитіші письменники можуть бути впливовими
лише тоді, якщо «їхня мова в своїй основі є інструмент
культурно-побутового життя широких мас, ними в своїй основі
створений і для них виконуючий свою багатоплідну роботу». Іван
Котляревський, а особливо Тарас Шевченко та його
послідовники, заклали основи української національної літературної
мови тому, що їх мовний матеріал мав «велику суспільну ціну»1.
Актуальна тематика, прогресивні суспільні ідеї, патріотизм,
національна символіка і образність, різножанровість робили
творчість українських письменників близькою рідному
народові. Цьому сприяла і нова літературна мова.
З ідеями, темами й образами поширювався і закріплювався
в освітньо-культурному житті українців мовний матеріал
південно-східного наріччя — фонетико-орфоепічний,
лексичний, граматичний, стилістичний. Саме це наріччя охоплювало
найбільшу етнічну українську густонаселену територію і вже
на початок XVIII ст. відзначалося найвищою уніфікованістю
лексичних, граматичних, вимовних норм.
Носіями говірок цього наріччя було багато відомих
письменників і діячів культури, серед яких особливе місце належить Тара-
{Булаховський Л. А. Походження сучасної української літературної
мови. — С. 28.
245
сові Шевченку як засновнику нової української літератури і
нової літературної мови. Іван Франко писав: «Поява Шевченково-
го «Кобзаря» мусить вважатися епохальною датою в розвою
українського письменства, другою після «Енещи»
Котляревського. Ця маленька книжечка… заясніла невідомою досі в
українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією
вислову»1.
Тарас Шевченко синтезував у своїй мовотворчості
виражальні елементи багатьох джерел: живої народної мови,
українського фольклору, зокрема народної пісні, давньої
літературної традиції, біблійної міфології, запозичень тощо.
Надзвичайна популярність Шевченка і поетичної творчості робили його
мову вже літературною нормою для українців усіх регіонів.
Користуючись незамуленими джерелами народної пісні і живої
розмови, Шевченко підніс українську мову до вершин
неймовірної краси звучання і форми, розширив її виражальні
можливості, показав спроможність передавати нею найтонші відтінки
думок і почуттів, найглибші філософські й політичні
узагальнення.
Збагатившись мовотворчістю Т. Шевченка, нова українська
мова остаточно переросла бурлескну традицію і
стверджувалась як повноцінна літературна мова.
На формуванні нової української літературної мови
позначився і вплив південно-західного наріччя. Дослідники
відзначали, що у діловій мові XVII ст., зокрема у грамотах та
універсалах Богдана Хмельницького, живомовні риси були як з
південно-східного, так і з південно-західного наріччя.
Художній стиль збагатився елементами південно-західного
наріччя через творчість таких визначних майстрів українського
слова, як Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Василь Сте-
фаник, Ольга Кобилянська. Вплив північного наріччя
української мови на літературну йшов через творчість Леоніда Глібо-
ва, Лесі Українки, Павла Тичини.
Художній стиль, започаткувавши нову українську
літературну мову, став регулятором її норм і основою для формування
інших функціональних стилів. Виражаючи національну
ментальність народу, художній стиль підіймає планку
інтелектуальних потенцій та естетичних смаків українського суспільства,
обслуговуючи духовну культуру, творче життя.
1Фрапко І. Нарис історії українсько-руської літератури. — Л., 1910. —
С 48.