Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

ХУДОЖНІЙ СТИЛЬ

Художній стиль займає особливе місце серед стилів. Він
започаткував розвиток нової української літературної мови на
народнорозмовній основі. Багатством засобів і довершеністю
мовлення, текстами художньої літератури художній стиль
засвідчує високий рівень розвитку сучасної української
літературної мови, представляє її у мовному просторі. Художній стиль
є серцевиною стилістичної системи національної мови. Він
активно взаємодіє з усіма іншими стилями і впливає на їх
формування та розвиток. З одного боку, в його текстах
використовуються зі стилістичною метою елементи інших
функціональних стилів. Це зумовлюється тим, що предметом образного
зображення у художньому стилі є всі сфери людського
життя — політична, правова, наукова, виробнича та ін. З іншого
боку, він постійно «постачає» мовні елементи у певні
жанри інших стилів. Полемічність і публіцистичність художньої
творчості українських письменників відбрунькувала від
художнього стилю публіцистичний стиль (наприклад, починаючи з
давньої полемічної літератури, послань І. Вишенського,
діалогів Г. Сковороди, статей І. Франка, Лесі Українки та ін.).
Багатство словника художньої мови, розвиненість граматичної
структури дають добру основу для термінотворення і розвитку
наукового стилю. Художній стиль широко використовує
матеріал усно-розмовного стилю, але й дисциплінує його, вводить
у літературні норми побутове мовлення. Усно-розмовний стиль
літературної мови постійно орієнтується на норми
художнього, тому що він є зразком літературних норм, еталоном мовної
культури. Унікальність художньої мови в тому, що в ній у
взаємозв’язках і переходах реалізуються всі функціональні типи
мовлення, про що говорив О. Потебня: «Всі види словесного
поетичного й прозаїчного викладу зводяться до одного —
розповіді, бо вона перетворює низку одночасних ознак на низку
послідовних сприймань, на зображення руху погляду й думки
від предмета до предмета: а міркування є розповідь про
послідовну низку думок, які приводять до певного висновку. В мові
опис, тобто зображення рис, що одночасно існують у просторі,
можливий тільки тому й лише настільки, наскільки опис
перетворений на розповідь, тобто на зображення послідовності
сприйнять»1 (виділення наше. — Авт.). У таких взасмо-
переходах народжуються й виформовуються як стилістично
нейтральні, так і стильові та стилістично марковані мовні
одиниці.

Художній стиль розвиває всі стилістичні засоби національної
мови, які потім використовують інші стилі. Тільки художній
стиль має багату систему стилістичних колоритів — офіційного,
урочистого, піднесеного, книжного, інтимного, дружнього,
жартівливого, іронічного, фамільярного, саркастичного,
сатиричного. Через авторське образне бачення художній стиль есте-
тизує матеріал практичної мови і закріплює за мовними
одиницями стильові й стилістичні значення. Наприклад: Наталка
Полтавка, Катерина, вишневий садок, тополя, думи,
гайдамаки, розрита могила, лісова пісня, мавка, зів ‘яле листя, тіні
забутих предків, на білих островах, тронка, чотири броди і т. ін.
Художній стиль охоплює широку сферу використання. Це
індивідуальна і колективна творча діяльність, література, різні
види мистецтва, культура, освіта.
Основне призначення художнього стилю — впливати
засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття
і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості
та естетичні смаки.
Головними ознаками художнього стилю є образність,
поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність
вираження, зображуваність (конкретію-чуттєве живописання
дійсності — людей, природи, явищ, понять, якостей, властивостей,
відношень). У художньому стилі все подається через призму
соціальної орієнтації, світогляду, інтелекту і світовідчуття
особистості (образ автора) і все зображуване спрямовується на
особистість читача (слухача). Тому в художньому стилі (зокрема,
в художніх творах) крім об’єктивності реального світу існує і
суб’єктивність сприйняття його людиною.
Стилістична своєрідність художнього стилю така, якою її
визначив М. Бахтін для жанру роману: «Основний, «специфічний»
предмет романтичного жанру, який створює його
своєрідність,— людина, яка говорить, і її сл ово»!, іцесло-
во, тобто мова художнього твору, є складною системою, що
ніби розшаровується на кілька мов. Те, що називаємо
авторською мовою, — це насамперед мова художнього зображення,
але це й передача інформації, відтворення ситуацій, певна
історично конкретна, соціальна мова, тому що автор — людина
соціальна, людина конкретного часу. Мовлення ліричного
героя і персонажів також претендує на соціальну значимість, тому
що живуть вони кожний у своєму світогляді і є носіями
якихось ідеологем. Проте мовлення кожного ніби намагається
«відштовхнутися» від авторської мови і виокремитися
індивідуальною неповторністю.
х Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. — М., 1975. — С.І45.
250
Основні мовні засоби — багатство найрізноманітнішої
лексики з переважанням слів конкретно-чуттєвого сприймання
(назви осіб, речей, дій, явищ, ознак). Для зручності стилістичного
аналізу мови художнього твору можна використати його хроно-
топні (часопросторові) ознаки, за ними відшукувати й умовно
виокремлювати та групувати мовні одиниці, якими художньо
зображуються ці ознаки. Однак, оскільки, як писав М. Бахтін,
часові та просторові ознаки можуть перехрещуватися і
зливатися, «час тут згущується, ущільнюється, стає художньо зри-
мим; простір же інтенсифікується, втягується в рух часу,
сюжету, історії. Прикмети часу розкриваються у просторі, і простір
осмислюється й вимірюється часом», але у художньому тексті
з волі автора одночасно народжуються візуальні (зорові),
акустичні (слухові), тактильні (дотикові), смакові, одоративні
(запахові), рухові, сферичні та інші чуттєві й синкретичні мовні
образи, за якими майже безпомилково вгадується час, місце,
простір, дія тощо. Наприклад:
Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійми.
Ще треті півні не співали,
Ніхто нігде не гомонів,
Сичі в гаю перекликались,
Та ясен раз у раз скрипів.
(Т. Шевченко)
Провесна. По узліссі і на галяві зеленіє перший ряст і цвітуть
проліски та сон-трава.
Дерева ще безлисті, але вкриті бростю, що от-от мас
розкритись. На озері туман то лежить пеленою, то хвилюс од
вітру, то розривається, одкриваючи блідо-блакитну воду. В лісі
щось загомониш, струмок зашумував, забринів… (Леся Українка).
Художній текст є системою образів, які на тлі
загальновживаної нейтральної лексики вибудовуються сув’яззю емоційно-
експресивної лексики, різних видів синонімів, антонімів,
омонімів, фразеологізмів; використанням зі стилістичною
метою історизмів, архаїзмів, діалектизмів, просторічних
елементів. Українська мова має для цього багатий, розвинений,
стилістично диференційований словник.
Про диференціацію можливостей нашої мови передавати
конкретно-чуттєві сприймання і враження від них відповідно
до розвитку душі, психологічної і фізіологічної важливості їх
для людини писав Іван Франко у праці «Із секретів поетичної

творчості»: «З психологічного погляду, крім зору і слуху,
найважливіший, власне, дотик, бо він позволяв нам пізнавати такі
важні прикмети зверхнього світу, як об’єм, консистенцію
(твердість, гладкість і т. ін.) і віддалення тіл, тим часом, коли
зір дає нам поняття простору, світла і барв, а слух — поняття
тонів і часу (наступства явищ одних за одними). Смак і запах,
хоч безмірно важні для фізіології нашого тіла, для психології
мають далеко меншу вагу. Відповідно до сього і наша мова
найбагатша на означення вражень зору, менше багата, але все-
таки досить багата на означення вражень смаку і запаху. Ся
мова дає нам тисячі способів на означення далечини, світла в
його нюансах, цілої скалі кольорів, цілої скалі тонів, шумів і
шелестів, цілої бізлічі тіл, але вона досить убога на означення
різних смаків і ще бідніша на означення запахів»1. Під цією
«убогістю» І. Франко мав на увазі те, що мало назв запаху. На
його думку, поет значною мірою користується вже готовою
поезією мови, готовим запасом абстракцій, але «правдиві»
поети вміють із запасу рідної мови вибрати такі слова, які
найшвидше й найлегше викликають у нашій душі потрібне
смислове враження, «б’ють наші смисли, творять залюбки образи,
наскрізь смислові для виявлення своїх ідей»2. Тут наводиться
приклад з поезії Т. Шевченка:
Би тяжкий камінь положили
Посеред шляху і розбили
О його, Бога боячись,
Мое малес та убоге
Те серце, праведне колись.
Те, що наша мова найбагатша на означення зорових
вражень, можна простежити на пейзажних описах І. Нечуя-Ле-
вицького, якого І. Франко називав «великим артистом зору»,
«колосальним всеобіймаючим оком України»3, очевидно, за
здатність створювати розкішні зорові образи, словесний
орнамент простору, кольору, форми. Наприклад:
Понад самим берегом в ‘апься в траві стежка через усе село.
Підеш тією стежкою, глянеш кругом себе, і скрізь бачиш зелене-
зелене море верб, садків, конопель, соняшників, кукурудзи та
густої осоки.
От стеляться розлооїсисті, як скатерть, зелені левади.
Густа, як руно, трава й дрібненька, тонісінька осока доходять до
самої води. Подекуди по жовто-зеленій скатерті розкидані темно-
1Фрапко І. Із секретів поетичної творчості. — К., 1969. — С. 118.
2 Там само. — С. 74.
ъФрапко І. Я. Ювілей Івана Левицького (Нечуя) // Повне зібр. творів:
У 50 т. — К., 1982. — Т. 35. — С 374.
252
зелені кущі верболозу, то кругленькі, паче м ‘ячики, то
гостроверхі, неначе топольки. Між м якими зеленими, ніби
оксамитовими, берегами в’ється гадюкою Роставиця… он верби
оступились од берега й розсипались купами па зеленій траві… в одному
місці розрослись чималі вишняки, а далі од берега, коло самих хат,
ростуть дикі груші та яблуні, розкидавши своє широке гілля
понад соняшниками; а ондечки серед одного города вгніздилась
прездорова, стара, широка та гілляста дика груша, розклала свое
гілля трохи не при землі па буряки та картоплю. Соняшники
заплутались своїми жовтими головами в гіллі…
Усе село наче в розкішних алеях. Як заллє Вербівку літнє
палке сонце, як засипле її зверху золотом та сріблом сонячне
марево, то вся кучерява долина здається залитою буйними зеленими
морськими хвилями, що десь набігли з моря, й залили, й затопили
долину, й скам’яніли, піднявшись високо вгору.
Особливою прикметою художнього стилю є широке
вживання дієслівних форм різних способів: родових — у минулому часі
й умовному способі; особових — у теперішньому і
майбутньому часі дійсного способу, у наказовому способі. Наприклад:
Сонце гріє, вітер віє
З поля па долину,
Над водою гне з вербою
Червону калину…;
Поїдеш далеко,
Побачиш багато;
Задивишся, зажуришся —
Згадай мене, брате;
Іди, доню, найди її.
Найди, привітайся,
Будь щаслива в чужих людях,
До нас не вертайся!
(Т. Шевченко)
Оскільки в текстах художнього стилю можуть
використовуватися всі функціональні типи мовлення (опис, розповідь,
міркування) і всі можливі їх комбінації, то відповідно можуть
використовуватися всі семантико-граматичні типи речень, внутрішньо-
і зовнішньосинтаксичних зв’язків, ритмомелодики висловлень
та текстів. Така повна свобода синтаксичного конструювання
дозволяється тільки у художньому та розмовному стилях.
1. Море дедалі втрачало спокій. Чайки знімались із одиноких
берегових скель, припадали грудьми до хвилі і плакали над
морем. Море потемніло, змінилось. Дрібні хвилі зливались
докупи і, мов брили зеленкуватого скла, непомітно підкрадались
ЪЪ
до берега, падали па пісок і розбивались на білу піну. Під нов-
ном клекотіло, кипіло, шумувало, а він підскакував і плигав,
немов нісся кудись на білогривих звірах (М. Коцюбинський).
2. Я утомився.
Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно
товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять.
Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із
сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату
чистота і спокій.
Хто дасть мені втіху бути самотнім? Смерть? Сон? Як я
чекав їх часом! (М. Коцюбинський).
3. Болодько добре знає матір і знає її думки. Вони ж бо
виписані на її чолі, очах, устах. Але він не встане, не візьме за
сухенькі плечі і не вимовить: «Мамо моя».
І не подивиться в її безодню очей, і не осушить ті сльозини,
хоча ціла його істота обнята пожежею великої любові. Не
вчило його оісиття пестощів. Було завжди жорстоке й
холодне, і всі очі дивилися вперед насуплено й суворо. Чорна
земля, чорна долоня, чорний хліб. Ні, ні, сину чорної землі! Тобі не
лестощі, тобі мовчазним бути. Тобі горіти страшною
думкою і в серці, в м ‘язах тіла складати силу. Схід і захід сонця
несуть на тебе вогонь, потоп, мор і меч. Ніхто, ніхто на цілій
широкій землі, ніхто не розділить тягарів твоїх. Сам-один,
по коліна в твердій землі, ти здвигнеш налитими пружними
м язами і струснега планетою. Так буде (У. Самчук).
Стилістика художнього мовлення має вже значну традицію,
сформувалася в окрему лінгвостилістичну галузь і виробила
свою метамову. Для неї характерними є такі поняття: мовні
жанри, конотація, образність, образ автора, символи, поетика,
емотивна модальність, тематичні й асоціативні поля, образна
система і мегаобраз, мікро- і макрообрази, стилістеми, колорит.
У художньому стилі використовуються всі типи речень,
синтаксичних зв’язків, особливості інтонування і ритмомелодики.
У художньому стилі повною мірою представлені тропи та
стилістичні фігури: метафора, метонімія, синекдоха,
порівняння, епітет, парономазія, гіпербола, персоніфікація,
алітерація, асонанс, анафора, повтори, синтаксичний паралелізм, еліпс,
неповні речення, періоди, риторичні звертання, питання,
полісиндетон (багатосполучниковість), асиндетон
(безсполучниковість) та ін. (Див. табл.: Галич О., Назарець В., Васильев Є.).
Художній стиль є їх природним, головним середовищем.
Художній стиль поділяється на підстилі за родами і жанрами
літератури: епічні (прозові: епопея, роман, повість, оповідання,
нарис), ліричні (поема, балада, пісня, поезія), драматичні (драма,
трагедія, комедія, мелодрама, водевіль), комбіновані (ліро-

епічний твір, драма-феєрія, усмішка тощо). Кожний з них має
свої особливості мовної організації тексту.
Жанрово-стильове розшарування художнього стилю
настільки широке, різноманітне і суттєве, що в науці іноді говорять
не про один художній стиль, а про художні (белетристичні) стилі.
Від творчої особистості письменника, його ідейио-естетичної
концепції, світобачення залежить образна система,
архітектоніка твору, нахил до вибору й організації тих чи інших мовних
засобів, внутрішня художня трансформація їх у тексті. Так
формується індивідуальний стиль письменника, що збагачує не
тільки художній стиль, а й літературну мову загалом. У конкрет-
Васильсв Є. Теорія літератури. — К.,
‘Цит. за: Галич О., ІІазарець В.
2001. —С. 246.

ному розумінні про художній стиль мови можна говорити як
про закономірну послідовну множинність індивідуальних
мовотворчих стилів письменників, які пишуть цією мовою, тому
що тексти, з яких формується загальне поняття художнього
стилю, належать конкретним і переважно добре відомим твор-
цям-письменникам. Важко осягнути те стилістичне багатство,
що залишив у художньому стилі Тарас Шевченко.
Дослідження його мовотворчості підтвердили істинність слів
Пантелеймона Куліша, сказаних ним у прощальній промові над
домовиною Шевченка у Петербурзі: «Уся сила і вся краса нашої мови
тільки йому одному одкрилася»1. Шевченкова мовотворчість
виокремила і піднесла на вершину все краще, що виробила
стилістика української мови до нього, і поповнила її новими,
індивідуально-авторськими стилістичними скарбами. Наприклад:
Думи мої, думи мої Лихо мені з вами! Нащо стали па папері
сумними рядами; Мовчать гори, грасморе, могили сумують; У нашім раї
на землі нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм
дитяточком малим; На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує…
Не суджено забуття Лесі Українці: Я в серці маю те, що не
вмирає. Поетичні перлини залишило зів ‘яле листя Франкового
кохання.
Визначні майстри українського слова збагачують художній
стиль. З індивідуального стилю П. Тичини в літературну мову
ввійшли вирази: чуття єдиної родини, перемагать і жить, сталь
і ніжність, не дивися так привітно, яблуневоцвітно, не милуй мене
шовково, ясносоколово, я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я
живу; з індивідуального стилю М. Рильського: життя духовного
основа, мости братерства, троянди й виноград, красиве і корисне;
з індивідуального стилю В. Сосюри: червона зима, так піхто не
кохав; В. Симоненка: вибрати не можна тільки Батьківщину;
В. Стуса: з рідною землею поріднюсь тощо. Художній стиль є
носієм мовно-естетичних знаків національної культури.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.