НАУКОВИЙ СТИЛЬ

Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Науковий стиль і його термінологія почали складатися ще в
давній книжній українській мові частково за зразками і під
впливом грецької і латинської мов, які викладалися тоді в усіх вищих
школах України. З них перекладалися наукові книги, тому що
латина була мовою наук усієї Європи. Почасти науковий стиль
формувався з власне українських мовних засобів шляхом
спеціалізації вжитку їх і термінологізації значень. Свідченням цього
є наукові книги-монографії, трактати, лексикони, прогностики,
послання, бесіди, що готувалися і видавалися українськими
вченими в Острозькій академії, Львівському братстві («Адельфо-
тес»), Києво-Могилянській академії, Києво-Печерській лаврі та
в інших навчальних закладах, братствах, монастирях України.
Відсутність українських наукових установ та вищих навчальних
закладів в Україні за часів російського панування, постійні
заборони царського уряду викладати і друкувати книги
українською мовою негативно позначилися на розвитку наукового
стилю. Науковий стиль нової української мови почав формуватися
з середини XIX ст. спочатку як науково-популярний стиль.
Журнал «Основа» та заснована у 1868 р. «Просвіта» були
єдиними осередками, що гуртували навколо себе науковців,
282
техніків, господарників. Вони видавали статті й брошури,
порадники, календарі з народногосподарської, природодослідної
тематики. В 1873 р. у Львові з ініціативи Михайла Драгома-
нова організовується «Літературне товариство ім. Т. Г.
Шевченка», основною метою якого був розвиток науки, освіти,
культури. У 1893 р. воно реорганізувалося в «Наукове товариство
імені Т. Г. Шевченка» і мало історико-філософську, філологічну
та математико-природничу секції.
Товариство видало чимало матеріалів з історії,
фольклористики, етнографії, мовознавства, літературознавства. З 1907 р.
почало діяти «Українське наукове товариство» у Києві. У ньому
українською мовою видавали наукові записки, збірники,
матеріали, періодичні видання (часописи, вісники) та
монографічні праці й підручники з історії, літератури, економіки, права,
філософії, біології, медицини, геології, фізики, математики,
хімії, техніки. Розвитку наукового стилю сприяли такі видатні
українські вчені, як І. Франко, М. Драгоманов, К. Михальчук,
С. Подолинський, І. Верхратський, А. Кримський, М. Сумцов,
В. Гнатюк та ін.
На кінець XIX ст. уже були вироблені загальнонаукова,
гуманітарна й фахові термінології, що відображали рівень науки
на той час: аналіз, синтез, абстракція, аргументація, аспект, ге-
неза, принцип, проблема, процес, абсолютизм, автономія,
методологія, об’єкт, об’єктивний, опозиція, орган, організація,
позитивізм, полеміка, політична економія, інституції, кооперація,
солідарність, продуктивні сили, пропаганда, ритміка, епідемія,
діагностика, аналітичний, раціональний, симетричний та ін.1
У 1921 р. при Академії наук України організовано Інститут
української наукової мови, основним завданням якого було
вироблення спеціальної термінології з різних галузей знань і
впровадження української мови у всі сфери суспільного життя.
Однак тоталітарний режим, що утвердився в СРСР уже на
кінець 20-х років, жорстоко обірвав ці починання. І хоча
термінологічні комісії Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні
намагалися інтенсивно працювати, але особливого попиту на
українську термінологію не було, бо українська мова витіснялася
російською з управління, науки, виробництва, школи.
З прийняттям Закону про мови в УРСР, яким за українською
мовою визнано її державний статус в Україні, з утвердженням
незалежної Української держави почався процес оздоровлення
наукової термінології, визначення специфіки та шляхів
збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного
‘Див. докладніше: Жовтобрюх М. А. Мова української преси. — К.,
1963; Мова української періодичної преси. — К., 1970.
283
розвитку наук питомо українськими термінами і терміносполу-
ченнями. Слід пам’ятати, що жодна мова не має суто своїх тер-
міносистем, без запозичень. Природа наукового стилю така,
що він більш або менш інтенсивно, але завжди запозичує як
лексичні терміни інших мов. По-сучасному його можна
назвати інтерактивним.
Сфера використання наукового стилю мови — наукова
діяльність, науково-технічний прогрес суспільства, освіта,
навчання.
Головне призначення наукового стилю — систематизування,
пізнання світу, служити для повідомлення про результати
досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез,
класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань, виклад матеріалу,
представлення наукових даних суспільству.
Головні ознаки наукового стилю: інформативність,
понятійність і предметність, об’єктивність, логічна послідовність,
узагальненість, однозначність, точність, лаконічність, доказовість,
переконливість, аналіз, синтез, аргументація, пояснення
причиново-наслідкових відношень, висновки.
Головні мовні засоби: абстрактна лексика, символи, велика
кількість термінів, схем, таблиць, графіків, зразків-символів,
часто іншомовних слів, наукова фразеологія (стійкі
термінологічні словосполучення), цитати, посилання, однозначна
загальновживана лексика, безсуб’єктність, безособовість синтаксису,
відсутність всього того, що вказувало б на особу автора, його
уподобання (емоційно-експресивних синонімів, суфіксів,
багатозначних слів, художніх тропів, індивідуальних неологізмів).
Наукові тексти мають типові композиції жанрів. Для текстів
наукового стилю характерним є послідовне членування на
розділи, параграфи, пункти, підпункти. Науковий стиль має
чітко організований синтаксис. В ньому переважають речення
складної, але «правильної» будови, часто ускладнені зворотами,
нанизуванням іменних форм. У реченнях багато іменників і
відносних прикметників, мало дієслів, зокрема особових форм.
З наявних дієслівних форм частіше вживаються безособові,
узагальнені чи неозначені, наприклад: Дано дві сторони і кут,
протилежний одній з них. Знайди інші два кути і третю сторону
(З підручника).
Науковий стиль має такі підстилі: власне науковий
(монографія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, тези);
науково-популярний (виклад наукових даних для нефахівців —
книги, статті у неспеціальних журналах); науково-навчальний
(підручники, лекції, бесіди тощо).
Зберігаючи основні ознаки стилю, кожний з підстилів і жанрів
характеризується своїми особливостями використання мовних
284
засобів. Власне науковий підстиль має інтернаціональну
символіку, універсальні загальнонаукові терміни.
Науково-популярний підстиль використовує й елементи художнього
мовлення (епітети, порівняння, метафори), щоб зацікавити читача.
Науково-навчальний характеризується доступністю викладу
інформації, спрощеністю системи доведень, програмністю
викладу матеріалу, спрямованою на активізацію мислення учня,
поступовим, послідовним уведенням термінологічної лексики.
Основне призначення власне наукового підстилю —
об’єктивувати наукові відомості і кінцеві результати аналітико-синте-
тичної переробки даних, основна функція — пояснювати
наукову ідею. Основними жанрами власне наукового стилю є
монографія, стаття, наукова доповідь, аналітичний звіт. У межах
власне наукового підстилю можна виділити науково-інфор-
мативний з жанрами: реферат, огляд, анотація, резюме — та
науково-довідковий (довідники, словники, каталоги).
Монографія — це одноосібно написана книга, в якій
зібрано, систематизовано й узагальнено матеріал та результати
великого наукового дослідження або об’єднано однією темою
кілька досліджень. Монографію пишуть, коли зібрано й
опрацьовано велику кількість фактичного матеріалу, одержано
переконливі висновки, а її автор має свою наукову гіпотезу чи
концепцію вирішення значної наукової проблеми. У монографії
обов’язково мають бути теоретичні розділи, висновки і наукова
література. Стиль викладу — об’єктивований (безсуб’єктив-
ний), логічний, точний і чіткий.
Стаття — це невеликого розміру надрукована в часописі
або збірнику наукова робота, присвячена певній проблемі,
питанню і розрахована на фахівців, які розв’язують цю проблему.
Статті бувають повідомлювальні (про нові результати), оглядові,
аналітичні (підсумки), дискусійні (про спірні питання).
Реферат — це короткий виклад великого дослідження
(наприклад, автореферат — виклад основного змісту дисертації)
або кількох праць з якоїсь наукової проблеми. В рефераті має
бути стисло, але точно відображено основний теоретичний
зміст реферованої роботи та довідковий апарат (власні
публікації, список наукової літератури).
Дисертація — власне науково завершене дослідження, яким
відкрито новий напрям у науці, започатковано досі невідомий
підхід чи вирішено складну проблему, досліджено ще невідоме
або розв’язано низку завдань, що забезпечать наступний
поступ у цій проблемі чи галузі. Дисертація має визначені розмір
і чітку структуру, стандартні композиційно-мовленнєві форми,
які мають бути наповнені оригінальним змістом цього
дослідження. Наприклад: мовні формули — актуальність теми до-
285
слідження зумовлюється…; наукова новизна роботи полягає…;
аналіз дає підстави зробити висновок, що… — продовжуються і
підтверджуються мовними конструкціями, що містять
конкретний зміст дослідження.
У вступі дисертації обґрунтовується вибір теми,
розкривається актуальність дослідження, мета й завдання, наукова
новизна, теоретичне і практичне значення, апробація і структура
роботи. Основна частина дисертації складається з розділів,
перший з яких, як правило, є теоретичним або присвячений
історії питання, в інших викладається оригінальне авторське
дослідження, його основні теоретичні положення. Жанр
дисертації передбачає у композиційно-мовних формах виклад
логічного механізму доказів: теза, доказ (аргумент і спосіб доказу —
ствердження або заперечення). Теза — це думка або
положення (в дисертації може бути гіпотеза), яку ще треба довести і
підтвердити, проілюструвати. Докази — це також думки або
положення, які або не потребують доведення (аксіоми), або вже
доведені, перевірені іншими дослідниками, тому дисертант
може на них послатися. Спосіб доведення — це пошук шляхів
логічного зв’язку і його форм між тезою і доказом. Це, власне, і має
бути серцевиною дослідження. Саме тут можуть бути одержані
нові його результати. Спростування — це логічний прийом
доказу неістинності тези. Факти можуть не підтвердити
систему доказів, суперечити висунутому положенню.
При доведенні дотримуються законів логіки (тотожності,
заперечення, виключення третього, достатньої підстави) та
методів (індуктивного, дедуктивного, аналогійного,
концентричного, контрастного тощо).
Цінність роботи виявиться у висновках при підведенні
підсумків. Список джерел та наукової літератури засвідчить, з
одного боку, об’єктивність і достовірність дослідження, а з іншого,
рівень наукової обізнаності автора у проблемі і галузі.
Науково-навчальний підстиль має два основні жанри (види
літератури): підручники і навчальні посібники.
У текстотворенні підручника та навчального посібника є
спільне і відмінне. До спільних ознак слід віднести: науковість;
об’єктивність викладеного матеріалу; відповідність його
навчальній програмі; наступність і перспективність у процесі
розгортання навчального курсу; доступність подачі матеріалу,
спрямована на активізацію мислення учнів, студентів;
поступове і послідовне введення термінологічної лексики; суворе
дотримання норм української літературної мови; культура й
естетика мовлення автора та ілюстрацій.
Розрізнення мовних жанрів підручника і навчального
посібника стосується способів подачі матеріалу і мовного викладу.
286
Підручник подає весь обов’язковий зміст навчального курсу.
Навчальний посібник може розглядати не всі розділи, теми,
проблеми, а ті, що, на думку автора, потребують особливої
уваги, або подавати матеріал ширше. Посібник може давати крім
основних або й без них додаткові відомості, тому що він може
бути вільнішим, емоційнішим, суб’єктивно-авторським. Часто
навчальний посібник є першою спробою підручника і в
наступних виданнях переростає в нього.