Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

КОНФЕСІЙНИЙ СТИЛЬ

Конфесійний (від лат. сопґеззіо — визнання, сповідання)
стиль виник як стильове запозичення у зв’язку з прийняттям
християнства у Київській Русі. Культові книги почали
перекладати з грецької мови старослов’янською і використовували в
релігійних обрядах, додаючи окремі українські вимовні і
граматичні риси. Вчені вважають, що такі тексти у XIV ст. вже читали
по-українському. Відомо, що в XVI ст. в церквах
використовували і давню українську мову, про що свідчать численні
переклади фрагментів з Біблії, учительних євангелій. Найціннішою
пам’яткою того періоду є писане давньоукраїнською мовою
Пересопницьке євангеліє, що стало національною святинею
українців. Про становлення конфесійного стилю в українській
мові свідчить і той факт, що палкий захисник
церковнослов’янської мови Іван Вишенський частину своїх послань (у тому
числі й до єпископів) написав простою українською мовою, а
також радив: «Євангелиа и Апостола в церкви на литургии
простым языком не выворачайте. По литургии ж для зрозуменя
людського попросту толкуйте и выкладайте». В XVI—XVII ст.
в давній українській літературній мові склався і функціонував
конфесійний стиль, що задовольняв релігійні потреби
українського суспільства. З 1686 р. Росія підпорядкувала українську
православну церкву російській, а служба Божа і церковні книги
українською мовою були заборонені. У 1690 р. Собор російської
православної церкви наклав прокляття й анафеми на «кіевскія
книги» видатних українських проповідників і талановитих
письменників Симеона Полоцького, Петра Могили, Кирила
Ставровецького, Іоаникія Галятовського, Лазаря Барановича.
Антонія Радивиловського та інших і вилучив їх з ужитку.
Складалися суцільні заборони на все українське. У 1753 р. було
заборонено викладання українською мовою в Києво-Могилянській
академії, яка готувала провідників вищого духовенства, і далі
на цілі століття конфесійний стиль був вилучений з контексту
287
української мови. З того часу з невеликою перервою A918—
1928 рр.) і аж до проголошення України незалежною
соборною державою конфесійний стиль з відомих причин не мав
можливостей для вільного розвитку на етнічних українських
територіях.
Однак розвиток нової української літературної мови,
зокрема її художнього стилю, на початку XIX ст. стимулює і
розвиток конфесійного стилю. У 40-х роках XIX ст. з’являється
український переклад Євангелія Маркіяна Шашкевича,
поширюються українською мовою псалми, Псалтир. Філософськи-по-
етично трансформує біблійні сюжети й образи Тарас Шевченко
(«Давидові псалми», «Марія»). У 60-х роках XIX ст. переклад
Євангелія зробив П. Морачевський. Разом з Іваном Пулюєм
Біблію перекладав Пантелеймон Куліш, а після його смерті
працю завершував Іван Нечуй-Левицький. Відомий переклад
Псалтиря і Нового Завіту, виконаний О. Бачинським. У1921 р.
Я. Левицький переклав Новий Завіт і частину Старого Завіту.
Інтенсивніше став розвиватися конфесійний стиль у зв’язку з
діяльністю Української автокефальної православної церкви під
орудою Василя Липківського A920—1928 рр.).
В Західній Україні греко-католицька церква
використовувала спочатку для окремих жанрів, а потім і для всіх інших
українську мову. У 30-х — на початку 40-х років українська мова
широко використовувалася як культова. Після ліквідації в Україні
комуністичним режимом греко-католицької церкви
конфесійний стиль української мови функціонував тільки за кордоном,
де були українські релігійні громади. Там видавалися
катехізиси, молитовники, проповіді і послання, а в 1962 р. вийшла
українською мовою Біблія у перекладі Івана Огієнка.
Поширеними нині в Україні є переклад Біблії І. Хоменка та переклад
Четвероєвангелія Л. Герасимчука.
Сфера поширення конфесійного стилю — культові установи:
церкви, монастирі, скити, теологічні навчальні заклади,
молитовні будинки, релігійні громади, віруючі родини.
Головне призначення конфесійного стилю — допомагати
віруючим у спілкуванні їхніх душ з Богом, зберігати і
продовжувати культові ритуали, об’єднувати віруючих одним
почуттям щиросердної віри в Бога.
Головні конститутивні ознаки конфесійного стилю:
урочистість і піднесеність як стилістичні домінанти, благозвуччя,
символізм та стійкість (стандартність) стильової норми.
До основних мовних стильових (стилетворчих) засобів
конфесійного стилю належить маркована лексика, яку в
національній літературній мові називають конфесійною. Це стилі-
стеми Ісус, Різдво, Великдень, Пасха, Благовіщення, Трійця, піст,
288
причастя, говіння, святий, священик, піп, дяк, диякон, епископ,
митрополит, архімандрит, архіерей, архіпастир, архістратиг,
Водохреще, патріархат, літургія, плащаниця, анафема, амвон,
врата, олтар, офіра, стихарі, тропарі, престол, псалми,
херувими, ангел, архангел, катахізис, церква, ікона, кадило,
християнство, хрещення, духовенство, Месія, вознесіння, пророк, гріх,
провидіння, монах, чернець, спархія, тощо.
До маркованої лексики можна віднести мікростилістеми
словотвірного характеру на зразок: лжепророк, пресвітлий, три-
світлий, рівнославимий, небеса, воздати, одкровення,
об’явлення, що мають давньокнижну конотацію.
Серед конфесійної лексики є складні слова: Богородиця,
Богоматір, Богоявления, чудотворець, триєдиний, чоловіколюбний,
Богочоловік, чинопокладаппя, священнодіяння.
У конфесійному стилі є загальновживані вирази, які набули
сакрального забарвлення і мають специфічну, конфесійну
конотацію. Деякі з них шляхом перенесення і символізації
набули конфесійного стилістичного значення. Наприклад, слово
чаша у конфесійному стилі означає долю {випити чашу до дна —
терпеливо знести всі незгоди життя; гірка чаша — дісталася
тяжка доля; нехай мене обминає чаша сія — нехай буде все
добре), слова хліб і вино — їжу (хліб — тіло Христа, а вино — кров),
слово дорога — це життя.
Не можна не помітити таку мовну ознаку конфесійного
стилю, як старослов’янізми: агнець, взивати, воздати, воздаяніс, воз-
сідати, сотворити, сотвореніс, уповати, упованіс, блаженний.
Має конфесійний стиль і свою фразеологію — усталені
словосполучення: Ісус Христос, Мати Божа, за упокій душі,
подати на часточку, Небесний Отець, Тайна вечеря, Святий Дух,
раб Божий, воскресіння із мертвих, скорбящих радосте,
Христос воскрес! Воістину воскрес! Достойно єсть! Христос
Спаситель, судний день. Ці та інші конфесійні лексеми й
словосполучення можна простежити у поданому нижче тексті В. Барки.
Назва літургії походить від двох грецьких слів, що означають
загальнонародне богослужіння.
Усі ідеї, і серце християнства, і всі прагнення церкви
зосереджені в літургії, як у світлому крузі. В ній здійснюється
Євхаристія, тобто причащання тіла і крові Господньої. Це таїнство
встановив Христос при Апостолах на горі Сіоні в Єрусалимі й
заповідав творити його до кінця світу. Отці і вчителі церкви
опрацювали і доповнили його. У XI Уст. літургія склалася
остаточно в неземній красі обрядового і молитовного чину як
дорогоцінний духовний скарб для життя.
Літургія мас три частини: проскомідію, літургію
проголошених і літургію вірних.
|0Ч*7
239
Назва проскомідія означає приношення — на згадку про
старозавітний звичай: на свято для поминання приносити хліб і вино
як дари в жертву.
Священик і диякон, молячись, одягають блискучі одежі на знак
душевної чистоти і вбрання в правду Божу. Диякон мас орар:
блискучу, через плече перекинуту, ніби крило в ангела, смужку,
прикмету готовності служити.
Проскомідія відбувається в олтарі і здійснює приготування
на жертовнику: для Євхаристії. Священик відділяє від просфор
і кладе на дискос частки, що перетворяться на тіло Господнє.
Дискос, таріль на підставці, символізує нари, де лежав Христос
перед похороном. Ніле, ужитий священиком, схоэ/сий па спис,
що ним пробито серце Спасителя.
Над частками ставиться зорниця з двох платівок, вигнутих,
як луки, і скріплених навхрест: вона символізує зірку Віфлеєма.
Кладеться покров, який означає плащаницю.
Для вина й води вживають потір: чашу із значенням
таємничої, названої в притчах Соломона чаші премудрості Божої, що
перетворює вино і воду на кров Христа. Більший покров,
покладений на дари, називається воздух — він кидає тінь, яка нагадує
про ніч віддання Христа на муки і смерть.
Священик закликає молитовно благодать Святого Духа,
кадить, благаючи благословити пропозицію і прийняти на
небесний жертовник. Після того — поклінна молитва священика і
диякона перед престолом: про удостоєння для служби при
таїнстві.
Відгортається завіса, і тоді славленням: «Благословенно
царство!» — починається літургія проголошених.
Від хорів приходять слова Спасителя з Нагірної проповіді, що
освітили світ істиною і відкрили браму вічності; початок їх:
«Блаженні вбогі духом, бо їхнє царство небесне».
Відкриваються Царські ворота і видно престол, осяяний, як
Божа оселя. Звідти винесено Євангеліє через північні двері —
символ першого, з невідомості, виходу Христа до народу, і
повернено через Царські ворота.
Через заборони й обмеження віровчень у радянський час, а
української церкви і в попередні часи самодержавної Російської
імперії, а також через перекладний характер релігійних текстів
(Біблії і Святого Письма), особливо канонічних, через
правописні розбіжності серед мовних засобів сучасного
конфесійного стилю, який з 1991 р. активно діє й розвивається в українській
духовній культурі, помітна виразна варіантність1. Наприклад:
‘Див.: Стильова диференціація сучасної української мови:
Конфесійний стиль // Ыа^по\У82е с!гіе]е ^Ггикоху $1о\уіап’$кісЬ. Українська мова. —
Ороіе, 1999. — С. 184—200.
290
Учитель — Месія; свідкувати (свідчити) в Господі —
проповідувати через Сипа Божого; за мир з иебес — за мир з висот; па
тебе уповаю — па тебе покладаюся; дух твій благий — дух твій
добрий; глас вопіющого — голос того, хто кличе; миогомилос-
тивий — велъмимилостивий; животворящий — животворний
тощо.
Отже, конфесійний стиль сучасної української літературної
мови (всупереч колишнім заборонам і нинішнім конфесійним
незгодам церков) зберігає основні риси класичної сакральної
мови: урочистість, канонічність словоформ і конструкцій,
сталість жанрів (Біблія, Євангеліє, богослужіння, молитва,
проповідь, псалом) тощо.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.