Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

ЕПІСТОЛЯРНИЙ СТИЛЬ

Сфера використання епістолярного стилю мови не має чітко
окреслених меж — це побут, інтимне життя, виробництво,
політика, наука, мистецтво, справоведення (справочинство).
Основне призначення епістолярного стилю —
обслуговувати заочне, у формі листів, спілкування людей у всіх сферах
їхнього життя. Листи (від гр. ерізіоіе — лист, звідси епістолярний) —
це писемно оформлені монологи, звернені до певної особи (чи
осіб).
Тематикою і змістом листи можуть бути
найрізноманітнішими залежно від сфери їх використання та інтересів адресатів.
Все листування поділяється на два типи: офіційне (службове)
та неофіційне (приватне).
Крім листів до епістолярного стилю відносять щоденники,
мемуари, записники, нотатки, календарі.
Офіційним є листування між державними органами,
установами, організаціями та між службовими особами, які
підтримують офіційні стосунки. Таке листування входить до сфери
офіційно-ділового стилю.
Неофіційне (приватне) листування ведеться між особами, які
мають неофіційні стосунки. Воно має переважно побутовий
?<*?
характер — родинний, інтимний, дружній — і перебуває у сфері
дії усно-розмовного стилю. Тому не всі стилісти визнають
епістолярний стиль, вважаючи його писемним різновидом
(підстилем) усно-розмовного.
Історія листування дуже давня, початки її слід шукати ще в
епоху виникнення письма, і пройшло воно багато етапів
(перекази, грамоти, послання…), поки набуло форми листів, яким
властива і своя композиція тексту, і специфічні мовні засоби.
Тематично і відповідно до життєвих ситуацій листування
витворило найрізноманітніші типи листів. Особливої ваги
набуло листування в епоху Просвітництва, коли ритори,
філософи, вчені проводили наукові дискусії у формі листування,
повчальні бесіди зі своїми учнями й послідовниками (відомі
такого типу листи Феофана Прокоповича, листи Григорія
Сковороди до свого учня Михайла Ковалинського). Ритори
укладали «письмовники» — збірники листів і послань на всі
випадки життя. Головна мета, яку переслідували автори
«письмовників», — це вироблення певного мовного стандарту, який мав
би допомогти індивідуальним авторам «одягти» зміст їхнього
повідомлення у належну мовну форму.
З прагматичного погляду побудова епістолярного тексту є
реалізацією конструктивно-генеративної стратегії, яка
передбачає, що текст має виформуватися відповідно до чітко
визначеного комунікативного завдання. Другою особливістю
епістолярного тексту є єдність в образі автора епістоли особи-суб’єк-
та, яка одночасно виконує кілька прагматичних ролей: є діячем,
носієм психічного стану, «хронікером» і «тим, хто щось пише».
Як правило, в епістоляріях конструктивно-генеративна
стратегія побудови тексту поєднується з аналогійною, бо епістолярії
як стилістична підсистема мають дуже давню історію і
створили певні комунікативно-текстові аналоги. Про це свідчить
етимологія иомена «епістолярій» і те, що вже античні грецька і
римська літератури мали окремі зразки текстів епістолярної
літератури.
В античних риториках визначалися основні правила
написання листів, подавалися зразки листів Цицерона,
визначилася структура тексту: вступ (прескриптум), основна частина і
закінчення (клаузула). З розвитком риторики вдосконалилася
і стала канонічною структура листа. Вона передбачала
наявність обов’язкових елементів: вітання і звертання,
встановлення контакту, домагання прихильності, конкретний зміст, що
становить собою фактаж листа, прохання і завершення листа
останніми нагадуваннями і прощаннями автора з адресатом.
Цю супермодель можна назвати носієм конструктивно-генера-
тивної та аналогійної стратегій побудови тексту листа. Вона
2%
частково реалізовувалася у традиційних «письмовниках», що
подавали зразки листів на всі основні події, явища і факти
життя, тобто пропонували мовний каркас на стереотипні ситуації,
власне, на моделі комунікативних ситуацій.
Мовний аналіз листів з погляду лінгвопрагматики потребує
умовного розмежування ознак тексту за прагматичними
ролями комунікантів: адресант — автор листа, носій
психологічного стану, особа описаного в листі, той, хто пише, хронікер і
локалізатор (на це вказують лексеми з часовою і просторовою
семантикою); адресат.
Аналізуючи листи видатних майстрів українського
художнього слова, звертаємо увагу на те, наскільки до ознак,
спричинених комунікативними прагматичними ролями,
додаються ознаки, створені художньою прагматикою адресанта. Такий
аналіз цікавий тим, що виявляє, як у текстах листів збігаються
мовні лінії суто комунікативної і соціокультурної ситуацій,
тобто одночасно постає комунікант-інформатор, носій стихії
живої мови і майстер літературної мови та художник слова.
Українська епістолярна спадщина дуже багата і
різноманітна, тому що умови бездержавності народу часто змушували
його найвидатніших представників, діячів культури, політиків
висловлювати свої думки, пропагувати і обстоювати ідеї у
спосіб листування з найближчими, довіреними особами,
однодумцями, друзями. Багато таких листів, послань, щоденників,
сповідей, спогадів розкидано по світу, ще не зібрано й не
досліджено.
В українській лінгвостилістиці небагато епістолярних
досліджень. Заборона та всілякі утиски української мови
позначилися на тому, що листи українською мовою не писали або
писали мало, та якщо й писали, то їх видавали рідко, малим
накладом, вони не популяризувалися. Увага до них, у тому числі й
мовна, не схвалювалася. І все ж маємо певну традицію
розгляду й дослідження епістолярію. Вона відображає узвичаєну
структуру листа. Початок — це мовні етичні формули, що
містять звертання, вітання, встановлення контакту з адресатом,
прихильності до автора листа. Основна частина — це
інформація, фактичний матеріал. Він може бути сюжетом розповіді,
вагання міркувань, конкретними пропозиціями, проханнями і
завданнями. Завершальна частина також має вигляд мовних
етикетних формул із семантикою вибачень, прохань, побажань,
прощань.
Наприклад, звертаючи увагу на структуру листів Панаса
Мирного, помічаємо, що в них крім традиційних привітань на
зразок Добрий день! листи починаються звертаннями: Пане
добродію! Щирий поклик вашої громади… (до О. Огоновського,
297
черв.—лип. 1872 р.); Славетний наш Бонне, сьогочасний
Кобзарю Миколо Віталійовичу! Минуло четвертина віку… (до М.
Лисенка, поч.1893 р.);-Вельмишановний пане, добродію Михаиле
Михайловичу! (до М. Коцюбинського, 23 черв. 1900 р.);
Вельмишановна пані добродійко Маріє Миколаївно! (до М. Грінчен-
ко,1 лист 1913 р.).
Слід зауважити, що адресати, до яких писав Панас Мирний
листи українською мовою, належали до національно свідомої,
прогресивної української інтелігенції. Окремі з них
наближалися до нього за внеском в українську культуру і славою. Тому
Панас Мирний виявляв такий щедрий пієтет як на початку
листів, так і в кінці. Отже, соціокультурний контекст
переважав над інформативним текстом. Наприклад, до Марії Занько-
вецької, запрошуючи її приїхати до Полтави, він звертався так:
Ясна зоре нашого копу, славетна пані добродійко Мар ‘с
Костянтинівна! (лип.—серп. 1903 р.); Високоталановиті браття-то-
вариші Йване Карповичу, Миколо Карповичу й Панасе
Карповичу! Скільки разів доводилося нам листуватися… (до Тобілевичів,
верес. 1904 р.); Сестро по зброї, високошановна добродійко
Ольго Петрівно! (до О. Пчілки, січ. 1901 р.); Невсипущий наш
трудівнику та щирий громадянине Олександре Олександровичу! (до
О. Русова, серп. 1901 р.).
Майже всі листи закінчуються етикетною формулою: До Вас
усім серцем прихильний (до М. Коцюбинського, 18 жовт. 1903 р.);
До Вас усім серцем і душею прихильний (до М. Заньковецької,
лип.—серп. 1903 р.).
Найпишніший текст, образні початки й уклінні прощання
мають вітальні листи Панаса Мирного до авторитетів
української культури. Таким є лист до Марка Кропивницького (кінець
90-х — початок 1900-х років): Батьку нашого кону,
високоталановитий артисте Марку Лукичу! Багато літ поминуло… Як
же нам, високоталановитий артисте, не дивуватись тій
незвичайній силі Вашого духу, що, не звертаючи ваги на всякі шкоди і
перепони, не згортаєте своїх дужих крил, як не дякувати Вам
за все те, що Ви зробили для нашого кону і, не дивлячись ні на
літа, ні на здоров’я, не згортаєте своїх рук… Прийміть лее від
нас, високоталановитий артисте, нашу щиру подяку і гаряче,
від самого серця жадання — доброго та довгого віку, щасного
життя без шкод і перепонів і легкої вдачі Вашим найкращим
замірам. Лист до Івана Нечуя-Левицького (труд. 1904 р.)
починається так: Високоталановитий і славетний наш письменнику
Іване Семеновичу! і містить душевні одкровення про те, що в
часи смутку і гіркої туги дві невеличкі книжечки Нечуя-Левицько-
го вказали шлях: / я пішов по тому шляху… Слава великому
артистові рідного слова, що з простої речі виробив таку дзвінку
298
та співучу мову, немовби то великий музика па чудовій скрипці
грас і своєю грою вражає душу і серце!.. Слава нашому
невсипущому трудовникові.. Слава! Слава! Слава! Суди йому, щасна
доля, вік довгий і поспіх довгий!
Епістолярії мають ту перевагу над усіма іншими текстами, що
в них автор є самим собою або найближчим до себе, відкритим,
щирим. І це відображається в невимушеності добору мовних
засобів, безпосередньості вираження почуттів, істинності
мовної культури, що й засвідчує реальний стан володіння мовою.
Основна частина листа будується за транспозитивною
адресною стратегією, яка передбачає обов’язкову транспозицію,
переведення однієї форми в іншу, а саме: живомовної усної
безпосередньої комунікації у текстову писемну. Обидві націлені на
адресата і передбачають результат, тому ці частини листів
майже завжди конкретні. У них поєднуються елементи усно-роз-
мовного мовлення, настільки автор є носієм стихії живої мови,
й елементи писемної, комунікативно-прагматичної,
організованої мови, що чітко виражає наміри автора. На ці два
струмені нашаровуються ознаки психологічного порядку (автор
«переживає, хвилюється», є носієм певного психічного стану)
й ознаки художньо-естетичного порядку (автор є творчою
особистістю, він — носій певних естетичних ідей, представник
мистецького напряму).
Прикладом вільного плину вишуканої української мови
епістолярного монологу може бути лист Лесі Українки до
А. Кримського від 5 січня 1902 р. з Сан-Ремо:
Вельмишановний і дорогий товаришу!
Я чую, що Ви довідуєтесь від моїх родичів про мою адресу. Се
ж, видно, Ви хочете подати мені слово привіту, неввазісаючи на
те, що я була до краю неґречна до Вас і навіть не обізвалась ні
словом подяки на Ваші товариські дарунки, хоч вони глибоко
порушили мені серце. Вірте мені, товаришу, коли, приїхавши
восени з Буковини, знайшла в своїй київській хаті Ваші книжки, то
здалось мені, що се Ви самі зустріли мене на порозі моєї хати і
щиро стиснули мені руку.
їдучи сюди, була я два дні у Львові, був саме гарячий час
агітації в справі українського університету. Настрій був
незвичайний для людей нашого племені, бо дуже завзятий та бадьорий, —
хоч би частіше був він такий!.. Саму справу з усіма деталями Ви,
запевне, знаєте незгірше від мене, то не маю що її розповідати.
Ще раз в дорозі я забула і себе, і мету своєї подорожі, то було
того одного дня, що прожила в Венеції. Не знаю, чи побачу її ще
коли, але що не забуду ніколи, в тім певна.
299
Тепер життя мое монотонне, як в санаторії, оживляється
тільки листами з України та з інших сторін, де живуть
прихильні до мене люди. Оживіть і Ви моє пробування на чужині
Вашим щирим і завжди цінним для мене словом, — воно ж мені
не тільки на чужині жадане.
Тим часом бувайте здорові. Стискаю Вашу руку, мій товаришу.
Л. Косач
Мова листів членується на дві частини: соціально-етичну
(звертання, початок, дата, місце, привітання, поздоровлення,
подяка і прощання, побажання, сподівання, підпис) та
основний зміст листа, викладений мовними засобами розмовного
стилю завжди індивідуально. Наприклад, лист Григорія
Сковороди до свого учня Михайла Ковалинського від 23
листопада 1762 р.:
Здрастуй, друже!
Прохаєш дати тобі поради щодо майбутнього оісиття
твого і становища, особливо про те, з якими друзями підтримувати
тобі зв язок. Ти чиниш розсудливо, що заздалегідь піклуєшся про
своє майбутнє…
Але дзвін кличе мене до грецького класу. Тому якщо тобі
бажано буде поговорити в інший час про те ж саме, ти мені
невдовзі напиши. Так ми будемо вести бесіду про святі справи, а
тим часом і стиль буде вироблятись.
Твій найближчий друг Григорій Сковорода
Слід звернути увагу на шанобливе оформлення соціально-
етичної форми листів. Воно залежить від соціальних статусів
адресата і адресанта, близькості їхніх інтересів і переконань.
До своїх учнів Григорій Сковорода звертався так: Найжада-
ніший друже Михаиле! Мій Михаиле, радій у господі!; Мій
найдорожчий Михаиле!; Здрастуй, найдорожча мені душе, мій
Михаиле!; Мир тобі, мій брате!; Здрастуй, мій найсолодший
любителю муз, Михаиле!; Здрастуй, найдоброзичливіша істото,
Михаиле!; Здрастуй, мій жаданий, найдорогоцінніший
Михаиле!; Найдорогоцінніший друже мій Михаиле!; Здрастуй, скарбе
софістичних перлин!; Найдорожчому Михайлові мир у господі!;
Найдорожчий юначе, мій Федоре!
Леся Українка зверталася до своїх родинних адресатів дуже
мило, інтимно, до друзів і однодумців — шанобливо і з великим
пієтетом: до матері — Люба мамочко!; до сестри — Люба Ліліч-
ко!; Лілссчко!; Милая Лілія!; Лільчику мій дорогий!; Лілея моя
лілейная!; до сестри Ісідори —Люба, мила Гусінько!; до брата —
Любий Мишо!; до М. Павлика — Шановний друже!; до В. Гнатю-
300
ка, М. Коцюбинського — Високоповажний добродію!; до В. Сте-
фаника — Високоповажний пане товаришу!; до А.
Кримського — Вельмишановний і дорогий товаришу!; до І. Франка —
Шановний добродію! СНег Меііте.
Цікаво простежити, як змінювалися звертання Леся Українки
до Ольги Кобилянської від офіційно-доброзичливого до
інтимно-ласкавого: Шановна і дорога панно!; Дорога панно Ольго!;
Товаришко!; Дорога моя товаришко!; Дорогий хтосічку!; Мій
любий чорненький хтось!; О ти, моя жрице краси й чистоти!;
До когось дуже любого; ІіеЬе, ІіеЬзіе Мипіїег дійте! (з нім.:
любий, найлюбіший чарівний квіте!).
М. Коцюбинський у листах надає перевагу більїн офіційним,
інанобливим формам звертань: до Наталі Кобринської —
Високоповажна добродійко!; до Панаса Мирного —
Вельмишановний добродію Панасе Яковичу!; Високоповажний Опанасе
Яковичу!; до Володимира Гнатюка — Високоповаоїсний добродію!;
Дорогий добродію!; Високоповаоїсний і дорогий пане Володимире!;
до Івана Нечуя-Левицького — Високоповаоїсний і дорогий Іване
Семеновичу!; до Павла Тичини — Любий пане Павле!
В українській лінгвостилістиці взагалі не вивчений і не
описаний жанр щоденника, його повні параметри. Причиною
цього є гірка історія української мови і культури. Як потаємний
документ душі щоденники не виставляються напоказ, адже
це — своєрідний твір, побутовий і психологічний, мистецький
і філософський. В ньому не тільки перспектива, а й
ретроспектива всього того, що замислювалося автором і не збулося.
У щоденнику автор сам на сам і тому є сам собою. У нього
нерідко виникає потреба заглибитись у себе, а часто просто
сформулювати те, що вже визріло в душі і «проситься» на папір.
Призначення щоденника (який автора ні до чого не зобов’язує,
не спонукає, а є рятівною соломинкою для стривоженої душі) —
врівноважувати творчі намагання і можливості реалізовувати їх.
Таким є, наприклад, «Щоденник 1941—1956» Олександра
Довженка У ньому все, що не реалізувалось у
суспільно-державних програмах, не вміщалося в його геніальних
кінокартинах, нівелювалося в культурному житті країни, зневажалося у
спілкуванні. Тому загальний колорит «Щоденника» трагічний.
Якщо говорити про лінгвостилістику «Щоденника 1941—
1956» Олександра Довженка, то насамперед слід зазначити, що,
як і його кіносценаріям та кіноповістям, щоденнику властива
могутня ліроепічність.
Вона виявляється і в доборі основних виражальних засобів,
і в прийомах їх організації. Ця могутня ліроепічність йде від
українських дум та історичних пісень. У багатьох місцях текст
прямо перегукується з народними піснями, наповнений фольк-
301
лорною образністю: Коли я згадую зараз відступ, я бачу довгі-
довгі дороги, і численні села, і околиці, і скрізь жіночий
невимовний плач. Плакала Україна. Вона плакала, гірко ридала, свою долю
проклинала. Ой синочки мої, синочки, на кого ж ви мене
покидаєте? Куди ведуть ваші дороги? Хто нагодує вас, хто догляне?Де
загубите ви свої молоді голови? Хто повернеться? Верніться!
Жита, пшениці похилились у ваших степах. Верніться. На кого
ви нас покидаєте?.. Ой діточки наші, куди вас оісенуть?
Покидаєте ви нас на горе, па поталу, на знущання ворогу. Чи занесе
ворон кості ваші додому? Чи побачите, чи найдете ж ви могили
наші, чи втопчуть нас у землю німці, що й сліду не стане на землі?
Текст «Щоденника 1941—1956» можна розглядати і як
окремий художній твір з сюжетами, фактами і явищами, описами
подій, ситуацій, образів. Фольклорна традиція в тексті
«Щоденника» відчувається у трактуванні таких святих для автора
образів, як Україна, мати, український народ. Тут Довженко
сягнув вершин Шевченкового духу і його мовних виразів.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.