Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

СТИЛІСТИЧНІ ЗАСОБИ (РЕСУРСИ) УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ. СИМВОЛИ ЯК СТИЛІСТЕМИ

Стилістичні засоби усіх рівнів української мови вивчаються
в окремих розділах (науках) стилістики: фоностилістиці,
лексичній і граматичній стилістиках. Проте є в стилістиці засоби, які
мають міжрівневий характер.
Вчення про символ як категорію пізнання, мислення, мови і
художньої творчості має глибокі корені і сягає ще античної
філософії та риторики. Давні мудреці вважали, що думка
зароджується і передається в образах і символах. Звідси виникає
потреба у фігурах як складних образах і в образах як містили-
щах кількох фігур: сонце — істинність, бо незалежне від нас,
даність; коло — вічність, тому що не має кінця, в ньому кінець
переходить у початок, це замкненість; зерно — сутність, думка,
адже воно містить у собі зародок, ідею життя. Посилена увага
до образності та символіки помітна у творчій спадщині
українського філософа Григорія Сковороди — трактатах, діалогах,
притчах. В них він тлумачить глибокий і прекрасний світ
античної і біблійної символіки. У діалозі «Кольцо», адресованому
синові воронезького поміщика, полковника слобідського
полку, в маєтку якого не раз бував філософ, Григорій Сковорода
писав: «… мислі сердечні — вони не видимі, ніби їх немає, але
від сеї іскри весь пожар.., від сього зерна залежить ціле життя
нашого дерева; якщо зерно добре — добрими (в старості
найпаче) насолоджуємося плодами; як сієш, так і жнеш» (виділено
нами. —Авт.I. Ці символи вже давно стали
загальнозрозумілими і загальновизнаними.
Лінгвофілософська природа символу хвилювала В.
Гумбольдта. Він вважав, ніби все, що людина бачить навколо, вона
сприймає тільки органами чуття, а «справжня сутність речей ніде не
відкривається їй безпосередньо; саме те, що сильніше за все за-
хСковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі.
Прозові переклади. Листи. — К., 1983. — С. 191.
5
303
палює її любов, огорнуто непроникним покривалом; упродовж
усього життя її діяльність зводиться до прагнення проникнути
крізь цей покрив, її насолода — до передчуття істини в
загадковому символі, до надії на можливість безпосереднього
споглядання в інших стадіях його існування»1. Отже, інтерес до
символіки — це інтерес до внутрішньої сутності речей, до ідей
та ідеалів, а символ можна сприймати як образ-ідею, що виник
на багатозначності предметного чи процесуального змісту і
закріпився як фігурант у процесі спілкування.
Дослідники зосереджувалися на різних аспектах символіки.
М. Костомаров розглядав символ як поняття художнього
мислення, зокрема поетичного, акцентував увагу на національно-
культурній та релігійній основі символів, вважаючи, що саме в
символіці виявляється сутність національного духу,
національна специфіка мови, народнопоетичної творчості, літератури2.
О. Потебню цікавило виникнення символів. Зародження їх
він вбачав у первинній образності слів, яка в процесі
лексичного зростання мови часом затемнювалася, ознаки в кожному
новому слові діставали якісь особливі відтінки. О. Потебня
вважав, що «потреба відновлювати забуті власні значення була
однією з причин утворення символів. Близькість основних ознак,
яка помітна в постійних тотожнослівних виразах, була й між
назвами символу й позначуваного предмета. Калина стала
символом дівчини тому ж, чому дівчина названа красною; за
єдністю основного уявлення вогню — світла в словах: «дівчина,
красна, калина»3.
На думку О. Потебні, символи виникали на ґрунті таких
відношень: порівняння, протиставлення і причинових. На
порівняннях виникли народнопісенні символи, що вживаються як
прикладки (кіпь-сокіл), як орудний суб’єкта (буду зозулею
кувати), як паралелізми (дуб усихає, козак помирає).
Протиставлення символу предметові розмови найчастіше
трапляються в українських народних піснях: «Ой з-за гори кам’яної
голуби злітають. Не зазнала розкошоньки, вже і літа минають».
Суть протиставлення така: літання голубів — розкіш, а літа
жінки проходять і не дають розкошування, волі. Символи, що
виникли на причинних відношеннях, поширені у заклинаннях,
чаруваннях, забобонах, вони виступають як призвідники станів,
подій, явищ (чорна кішка, пугач, затемнення).
хГумбольдт В. Идеи к опыту, определяющему границы деятельности
государства // Гумбольдт В. Язык и философия культуры. — М., 1983. —
С. 68.
2Див.: Костомаров М. І. Слов’янська міфологія. — К., 1994. — С. 41—72.
ъПотебня О. О. Про деякі символи в слов’янській народній поезії //
Потебня О. Естетика і поетика слова. — К., 1985. — С. 206—207.
304
Надзвичайно широку концепцію виникнення і розвитку
символів запропонував К. Юнг. В ній багато уваги приділяється
ролі несвідомого (підсвідомого) індивідуального і колективного,
що впливає на появу й формування символів. На думку К. Юнга,
наукове пізнання світу віддаляє людину від природи і підриває
ґрунт природного символізму: «Нині вже грім — не голос
роздратованого Бога, а блискавка — не його каральна стріла. В річці
не живе дух, у дереві більше не перебуває життєва сила
людини, змія не уособлює мудрість, а гірська печера більше не житло
великого демона. Вже не чує людина голосу каменів, рослин,
тварин і не веде бесіди з ними…»1. Проте віджилі стереотипи
думки, що виникали на неусвідомленому, поступово
переходили в усвідомлені символи — архетипи. Колективна
несвідомість людей породила архетипні образи, позалюдські,
містичні, часом жахливі. Однак і їх поступово освоює людська
свідомість, залучає до міфології, релігії, мистецтва, культурно
огранює. К. Юнг пише: «Архетип являє собою той несвідомий
зміст, який змінюється, стаючи усвідомленим і сприйнятним;
він зазнає змін під впливом тієї індивідуальної свідомості, на
поверхні якої виникає… У цих культурних утвореннях
відбувається поступове шліфування сплутаних і жахливих образів,
вони перетворюються в символи, все прекрасніші за формою і
всебічні за змістом»2. Це вже ті символи, якими користуються
сучасні література і мистецтво.
Від інших знаків символ відрізняється тим, що містить щось
невідоме, приховане, тобто його семантика не повністю
пізнана, і, що дуже важливо, вона може бути взагалі непізнаванною,
якщо першозначення дуже змінилося або загубилося. Сучасні
мовці застають ці слова уже з символічним значенням, а отже,
з широкою семантикою, що містить у собі крім предметного
значення первинно символічні (успадковані символи, генетичні)
і вторинно символічні, витворені у просторі конкретної
національної культури.
Національна мова, маючи блок рафінованих слів-символів і
слів з символічним значенням, постійно продукує символічну
семантику більш інтенсивно або менш інтенсивно, залежно від
стану її розвитку і суспільних запитів. Це легко помічається в
процесі лінгвостилістичного аналізу художніх текстів
української літератури різних часових періодів, зокрема сучасного, і
наводить на думку, що символ своїми коли очевидними, а коли
прихованими, латентними, іноді випадковими асоціаціями є
засобом оволодіння світом чуттєвого досвіду, художнього уви-
^Юнг К. Г. Архетип и символ. — М., 1991. — С. 86—87.
2Там само. — С. 15.
303
разнення і освоєння світу. В ньому ця функція переважає над
предметним змістом значення слова1.
Велику увагу природі символу та його ролі в мистецтві
приділяв О. Лосєв. Він вважав, що символ є відображенням речей,
явищ, подій, але «не пасивним, не мертвим, а таким, що несе в
собі силу і міць самої дійсності, тому що одного разу одержане
відображення переробляється у свідомості, аналізується в думці,
очищається від усього випадкового й несуттєвого та доходить
до відображення не просто чуттєвої поверхні речей, а їх
внутрішньої закономірності».2 Саме завдяки тому, що символ має
«силу і міць самої дійсності», виражає внутрішню
закономірність, сутність явища, він є таким живущим. З
філософських позицій О. Лосєв вбачав у символах рівновагу між
внутрішнім і зовнішнім, ідеальним і реальним, ідеєю і образом, в
символі образ є носієм ідеї. Проте не всі образи стають
символами. Символом стає той образ, який виражає ідею3 (або якусь
не висловлену чи й невловиму таїну), а не тільки конкретно-
чуттєві, наочні ознаки (ейдос) реалій. Для лінгвостилістики
важливою є думка О. Лосева про те, що символ здатний
створювати стиль. Це характерно для всіх видів мистецтва, але
особливо актуальною ідея символів була в період розвитку символізму
як художнього напряму (початок XX ст.).
Найвиразніший представник символізму в російській
культурі А. Бєлий вважав, що зміст символу невичерпний. Будучи
в основі своїй реальним, символ є художнім образом,
спрямованим на пізнання невираженого і, можливо, на непізнаванне,
надчуттєве: «Символ є межею усіх пізнавальних, творчих та
етичних норм»4. За концепцією А. Белого, символ — це образ,
взятий з природи і трансформований творчістю,
сконденсований у слові: «Слово є вираженням найбільш прихованих
таємниць природи»5. Це давало підстави А. Белому говорити про
магію слова6 і розширювати обсяг поняття символу за рахунок
метафор, порівнянь, інших образних значень слів. Аналогічного
трактування символів дотримуються й дослідники фольклору.
Відомий український учений Ф. Колесса писав, що деякі
образи так «дуже вжилися в українській народній поезії, що сама
Щив.: Сазтег Е. РЬіІозорЬіе сіег зут^ІісЬеп РогтеЬ. — Вегііп, 1929. —
Всі. 3. — С. 44.
2Лосев А. Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. — М.,
1976. —С. 65.
3Див.: Копонепко В. Символи української мови. — Івано-Франківськ,
1996. —С. 17.
АБелый А. Символизм как миропонимание. — М., 1994. — С. 63.
5Там само. — С. 131.
бТамсамо. — С. 131 — 137.
306
згадка одного з них, того, з чим порівнюємо, сугестивно
викликає уявлення другого, того, що порівнюється. На цій
основі розвинулося багато символів. Так, ліщина, калина, береза
символізують дівчину; явір, дуб — козака, коханця; шум дерева —
журбу; голуб і голубка — милого й милу; місяць і зірка —
молодого й молоду; кування зозулі — плач дівчини, матері»1.
Здатність мови до творення слів-символів і взагалі
символічних значень посилювала активізацію пізнавальної діяльності
та економію мовних засобів, тому що символ як ідеальна
конструкція «у прихованій формі містить у собі всі можливі вияви
речі і створює перспективу для її безкінечного розгортання в
думці»2 від конкретно-чуттєвого, предметного до узагальнено
образного, абстрактного і навпаки.
Зважаючи на знаковий характер мови, її можна назвати зна-
ково-символічною системою, але не поряд з такими
символічними системами, як релігія, міфологія, культура, наука, а над
ними — як більш універсальну систему, тому що вони хоч і
породжують свої символи, проте не обходяться без мовного
вираження їх. Однак основними символічними знаками мови
є переважно слова, окремі вирази, фразеологізми та окремі
звуки (звуковий символізм). їх роль у творенні
національно-культурного образу мовної картини світу важко переоцінити, хоча
слід сказати, що серед мовних образів є й універсальні.
Загальноприйнятої повної класифікації символів немає.
Намагаючись «впіймати» суть символу, дослідники
зосереджували увагу на окремих, найвиразніших типах символів: Г.
Сковорода — на біблійних, М. Костомаров — на народних,
пісенних, О. Потебня — на слов’янських, які досліджував в
основному на українському фольклорному матеріалі. Філософи та
психологи (В. Гумбольдт, 3. Фрейд, К. Юнг, А. Бергсон, Е. Кассі-
рер) шукали природу символів у межах взаємодії підсвідомості
та свідомості, невидимого й видимого, значення й функції,
реальності й умовності. В цьому плані їх більше цікавили архе-
типні символи та їх вплив на розвиток культури, цивілізації.
Основою філологічних зацікавлень символікою є символи-сло-
весні образи.
Характерною рисою символу є властивість мотивувати
значення передусім не стільки через перенос (що характерно для
метафори), скільки «через фонові знання, прагматику»3, через
національну мовну картину світу. Символ розуміється члена-
хЛосевЛ. Символ // Философская энциклопедия. — М., 1970. — Т. 5. —
С. 10.
2 Там само.
гКопоііепко В. І. Символи української мови. — Івано-Франківськ,
1996. —С 30.
307
ми соціуму тому, що перебуває у сфері дії
національно-культурних, соціальних і релігійних його чинників: «Образ стає
символом через набуту ним функцію в житті особи (особистий
символ), в житті соціуму, держави, релігійної чи культурної
спільноти, ідейної співдружності, роду, нарешті, в житті
всього людства»1. Символ — це образ, що виник в результаті
метафоризації значення, але такий образ, що входить у соціальну
чи особисту сферу. До символу образи «вивищуються,
піднімаються, виростають, розростаються… Вивищуючись, він [образ]
набуває влади над людиною, диктуючи вибір життєвих шляхів
і моделей поведінки»2. До таких належать символи держав,
націй, партій, організацій, товариств тощо.
Словесний символ відрізняється від графічного відсутністю
схожості з предметом. Його значення є умовним. Словесний
символ — це слово-знак, але символічний. Набувши умовного
значення, він уже не може (на відміну від інших слів-знаків)
вживатися з іншими значеннями. Цим символ відрізняється від
інших слів-знаків. Як зазначає Н. Д. Арутюнова, ним не
можна спілкуватися. Символ є метафоричним, але метафора
характеризує, уточнює і тим поглиблює розуміння реальних речей, а
символ їх узагальнює, робить дуже умовним сприйняття. Цим
мовний символ відрізняється від метафори. Він настільки
багатозначний, що стає схемою, а не конкретною
характеристикою. Словесні символи є словами-образами, але не всі слова-
образи стають словесними символами, а тільки ті, які несуть
загальні образи — ідеї. Для них характерна вказівна (дейктич-
на) функція: тризуб, синьо-жовтий стяг — символи української
державності; булава — символ гетьманської влади; Кобзар
(Тарас Шевченко); Каменяр (Іван Франко); лавровий вінок
(перемога, нагорода); терновий вінок (страждання). Кожний символ
(образ — ідея) може бути конкретно охарактеризований за
допомогою метафор та інших тропів, але для вираження ідеї
достатньо словесних символів. Тут помітним є зв’язок між
метафорою і символом, тобто метафора може виростати в символ,
а символ у тексті конкретизуватися через художні образи —
слова. Для символу характерна позиція актанта, для
метафори — предиката.
За семантичною структурою серед словесних символів дуже
умовно і схематично можна виділити такі групи: архетипні
символи, міфологічні, космогонічні символи, біблійні слова-
символи, символічні назви довкілля — явищ природи, рослин,
1 Арутюнова Н. Д. Метафора и дискурс // Теория метафоры. — М.,
1990. —С. 26.
2 Там само.
308
орнітологічні слова-символи, символи — анімалістичні назви,
антропологічні слова-символи, символізація предметних назв,
символізація абстрактних назв1.
Архетиппі символи
Архетипними називають найдавніші вихідні й
основоположні символи, що тісно пов’язані з природою, первісними
уявленнями і супроводжують усю людську цивілізацію.
Вважається, що вони народилися з первинних, ще мало усвідомлюваних
образів, поступово відшліфувалися і ввійшли в систему
загальнолюдської символіки, часто стаючи основою для творення
новіших символів,
Архетипні символи поділяють на природні і культурні2.
Природними називають ті символи, що походять з первинних
психічних уявлень ще мало свідомого змісту. Культурними
називають ті, що пройшли процес шліфування, культурного
опрацювання, лягли в основу міфології, релігії, мистецтва,
тобто стали колективними загальними образами. Архетипні
символи є спільними для багатьох народів, особливо генеалогічно
споріднених, але в культурі кожного народу на їх основі
розвинулася символіка національної інтерпретації.
Так, навколо архетипу вогонь в українській мові
сформувалося символічне коло: ватра, вогнище, полум’я, блискавка, іскра,
смолоскип, свічка. Символ вогню — як уособлення життя, ідеї
буття і родинного затишку, чудодійної сили очищення від
зарази, непотребу, як засіб протиставлення світла темряві, як
торжество перемоги світлих сил над темними і разом з тим як
страшної пожираючої сили — широко використовується в
стилістиці української мови. Про це свідчить стилістика Шевчен-
кового вірша, де слово огонь {вогонь) використано з кількома
значеннями, в тому числі й символічними3:
• зі значенням «джерело світла»:
У печі пала
Огонь і світить на всю хату;
• як порівняння з образним значенням фізичної пекучої сили:
Неначе
Окропу капля, як огонь,
На нього впала, і воно
Прокинулось;
•Див.: Копоненко В. І. Символи української мови. — С. 48—195.
2Див.: Юнг К. Г. Об архетипах коллективного бессознательного //
Юнг К. Г. Архетип и символ. — С. 99.
3Див.: Словник мови Шевченка: В 2 т. — К., 1964. — Т. 2. — С. 11.
309
• з переносним значенням кари:


Спочивши, скорбная, скаоїси,..
Що їх безчестіє, і зрада,
І криводушіє огнем
Кровавим, пламенным мечем
Нарізані на людських душах;
з переносним значенням оновлення, перемоги над злом:
Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,..
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.
І повіс новий вогонь
З холодного яру;
зі значенням світла: Огні горять, музика грає;
з іронічним значенням сучасної поету культури:
Замість пива праведную
Кров із ребер точать.
Просвітити, кажуть, хочуть
Материні очі
Современними огнями;
зі значенням духовної пристрасті, запальності; такі поетичні
реалізації лексеми-символу огонь мають при собі
метафоричні атрибути — епітети:
До крові дійде, до кості
Огонь той лютий, негасимий;
Нікому тілько було огню положить під мое горем недобите
старе серце. А ти, друже мій, догадався, взяв та й підкинув того
святого огню;
Хто серце чистеє нагріє
Огнем любові, хто такий?;
• зі значенням світлого, мудрого розуму:
Огонь небесний той погас,
І в тую костяну комору
Полізли свині ізнадвору,
Мов у калюжу, та й сопуть.
В світлиці розуму і волі
Огонь премудрості горить;
• зі значенням пекучих, тяжких сліз:
Перепливе вона [дума] Лету
І огнем-сльозою
Упаде колись на землю.
310
Близьким до вогню вагомістю та обсягом фольклорних і
поетичних реалізацій є архетипний символ води. Вона —
джерело життя, одна з основних стихій Всесвіту, символ жіночого
начала в природі, животворної матерії1. Вогонь пробуджує і
гріє воду, а вона народжує світ і омиває, очищає його, робить
гарним, тому в міфології, фольклорі та й релігії вона має магічну
силу: нею ворожать, заклинають, виливають, зцілюють.
Поряд з символом чистого вогню вживається в поезії Тараса
Шевченка і позитивний символ цілющої і живущої води:
І немощпу мою думу
За світ посилаю —
Зцілющої і живущої
Води пошукати.
Як інколи, то й принесе…
І засвітить огонь чистий.
Ти…
Мов живущою водою
Душу окропила
Я ожив би, я напоїв би свое серце твоїми тихими речами,
неначе живущою водою!
В архетипному символі вода має й негативне значення
руйнівної сили: мертва вода, пішло за водою, як у воду впало
(пропало), паче у воду впав, взяла вода (утопився). Наприклад:
Недаремно Іван поспішав з полонини: він не застав Марічки
живою. За день перед сим, коли брела Черемош, взяла її вода (М.
Коцюбинський).
До основних компонентів символічного значення лексеми
вода відносять такі: життя, час, життєдайність, очищення,
здоров’я, чистота, молодість, журба, забуття, небуття, смерть2.
Символічне поле архетипу вода розширюють своєю
семантикою слова криниця, джерело, річка, море і рідше в українській
мові — океан. В українських народних піснях слова криниця,
криниченька символізують кохану дівчину, чистоту кохання,
його життєдайну і життєтворчу силу:
Ой у полі три криниченьки,
Любив козак три дівчиноньки.
Ой у полі криниченька.
Там холодна водиченька.
З криницею пов’язуються образи роду й родини (бо з неї п’ють
воду — силу), рідного обійстя: рідна криниця, батьківська кри-
•Див.: Костомаров М. І. Слов’янська міфологія. — К., 1994. — С. 218.
2Див.: Копопенко В. І. Символи української мови. — С 57.
311
ниця. Разом з тим існує й вираз «криниця забуття», який
означає, що щось може бути заховано в глибокій воді навічно.
Наприклад: «Любчику, закинь… нинішню пригоду в криницю
забуття» (І. Франко). Слово джерело має символічне значення
духовної сили, наснаги, чистоти: духовні джерела, рідні джерела,
чисті джерела.
Архетипний символ кров пов’язаний з найважливішими
етапами людської цивілізації і подіями в житті кожної людини:
народження, травми, війна, помста, жертви, смерть, мир. Кров є
ознакою життя. Проливати її — означає стояти на межі життя і
смерті, на межі крайніх сил. Кров здавна була невід’ємним
атрибутом ритуалів жертвоприношення, заклинань і клятв, помсти
за кривду, мучеництва, примирення, спокути. Українська мова
має багато виразів — стилістем, що реалізують архетипний
символ кров: проливати кров за рідну землю, кров ‘ю боронити,
кров’ю полита земля, захищати до останньої краплі крові, пити кров
(з когось), точити кров, упитись кров ‘ю та ін. Це відображено в
стилістиці поетичної мови Тараса Шевченка1:
Споконвіку Прометея
Там орел карас,
Що день божий довбе ребра
Й серце розбиває,
Розбиває та не вип V
Живущої крові…
Ножі солдати сполоскали
В дитячій праведній крові!;
Костьми земля засіяна,
А кровію полита;
І знов потекла
Мужицька кров.
Замучені руки
Розв ‘язались — і кров за кров,
І муки за муки
Полилися ріки крові;
І розлили
Широке море сльоз і крові.
Болить серце, як згадаєш:
Старих слов ‘ян діти
Впились кров ‘ю;
А той, щедрий та розкошний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
^Словник мови Шевченка. — С. 107—108.
312
Так за ним бідкує,
Так із нього, сердешного,
Кров, як воду, точить!.,;
Ляхи були — усе взяли,
Кров повипивали!.,;
… четверту начинаю
Книжечку в неволі
Мережати, — змережаю
Кров ‘ю та сльозами.
Міфологічні символи
Міфологічні символи мають елементи первинного
світосприймання, коли люди ще не могли осмислити та пояснити
природні явища і дотримувалися табу на їх називання. Вони
перебували під безпосереднім впливом природи і сприймали її
як даність у прямому вияві. Людські намагання якось
пояснити бачене і почуте приводили не стільки до розуміння явищ
природи, скільки до фантазій про них і образних уявлень. Так
поступово перші образні уявлення в процесі відтворення і
повторення закріплювалися як постійні образи-символи, зручні у
спілкуванні з природою. Народжувався дивовижний глибоко
поетичний світ художнього узагальнення, образи якого
«входять у нашу свідомість не як категорія реальна, а як категорія
естетична!»1.
Сучасна українська мова має низку давніх міфологем, що
семантично трансформувалися у символи й успішно
використовуються як стилістичні засоби у художніх текстах. До них
належать слова-образи давніх демонологічних постатей:
домовик (евфемізми: хованець, вихованок, годованець, щасливець),
домовий (хазяїн, дедо, дідусь); берегиня, русалки та їхні
різновиди — мавки, нявки, лоскітниці, відьми та інші водяні, лісові,
польові чарівниці.
Образ домовика (старого діда з бородою) символізував ідею
родини, домівки, хатнього вогнища, відокремленості і
замкненості. Він — невидимий сторож хати.
Образ берегині (красивої жінки з піднятими на захист
руками) здавна символізував добру богиню роду, захисницю від
усякої напасті, охоронницю традицій, віри.
Образи русалок, мавок, нявок, лоскітниць (молодих
вродливих дівчат, які живуть у воді, лісах, полях) символізують
загублені душі утоплениць та померлих, загадкових чарівниць, спо-
1 Бауэр В., Дюмоц И., Головин С. Энциклопедия символов. — М., 1995. —
С. 223.
313
кусниць, які одночасно мають дівочу привабливість і сум, красу
і згубу, нещастя. Яскраво вимальовані ці образи в поезіях
Тараса Шевченка «Причинна», «Утоплена», «Русалка». Наприклад:
Піду шукать миленького,
Втоплю своє горе,
Втоплю свою недоленьку,
Русалкою стану.
Кругом дуба русалоньки
Мовчки дожидали;
Взяли її, сердешную,
Та й залоскотали.
Загальновідомий образ відьми (жінки, що знається з
нечистою силою і вміє чаклувати) є символом злих чар, чаклунства,
моральної потворності. Проте образ відьми має й інші ознаки:
це жінка мудра, знаюча1, вільна від громади, від суспільства,
має своє життя і самостійні думки. Тарас Шевченко змалював
ще інший образ жінки в поемі «Відьма»: це безталанна жінка,
яка шукає своїх занапащених дітей і кривдника пана.
До міфологічних відноситься і символ чорт — носій ідеї зла,
підступності, обману й спокуси. Його негація настільки сильна,
що практично на всіх українських землях спричинювала табу
на пряму назву, тому з’явилося багато евфемізмів: арідник; дідько;
біс; ґрець; нечиста сила; нечистий; злий дух; лихий; рогатий; тощ
не при хаті згадуючи; щезник та ін. Окремі з них використав
Михайло Коцюбинський у повісті «Тіні забутих предків» поряд
з іншими міфологічними лексемами, щоб створити образ
незайманої природи і природності у цьому контексті головного героя
Івана. Наприклад: Знав [Іван], що на світі панус нечиста сила,
що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які
пасуть там свою мароісинку [худобу]: оленів, зайців і серн; що там
блукас веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в
танець та роздирає нявки; що оісивевлісі голос сокири. Вище, по
безводних далеких педеях [диких верхах гір], нявки розводять свої
безконечні танки, а по скелях ховається щезник.
На негативній семантиці лексеми чорт розвинулися вирази:
чортом дивитися, чортом дихати, чорти б його взяли, па
чорта це; злий, як чорт; ще й чорти навкулачки не бились тощо.
Біблійні символи
З прийняттям християнства запозичена біблійна символіка
стала накладатися на український національний ґрунт,
частково використовуючи давню міфологію. Призначення біблійної
1Див.: Бауэр В., Дюмоц И., Головин С. Энциклопедия символов. — С. 223.
314
символіки — подати віруючим в умовних образах зміст
людського життя і смерті, моральні засади християнської віри. К. Юнг
писав: «Головні символічні фігури будь-якої релігії завжди
виражають певну моральну й інтелектуальну настанову»1.
Біблійна символіка дуже багата, оскільки вся Біблія — це світ
символів. Тому на національному ґрунті інших народів,
зокрема українського, вона не губилася, а, навпаки, набувала
вторинних значень в результаті метафоризації і різних
семантичних перетворень в лексичній системі національної мови.
До основних словесних біблійних символів можна віднести
такі лексеми:
• назви божеств: Бог, Діва Марія, Богоматір, Богородиця, Ісус
Христос, Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух;
• слова-поняття: ангел (вісник Бога, посланець Бога);
• назви осіб: апостол, пророк, фарисей;
• назви святих: Святий Миколай, архангел Михаїл, Святий
Петро;
• назви абстрактних понять: дух, душа, гріх;
• назви предметних понять: хрест, храм, престол, тридцять
срібняків, хліб і вино;
• назви просторових понять: Голгофа, сад Гетсиманський,
Єрусалим, Содом і Гоморра;
• назви богослужінь, піснеспівів, предметів, одягу під час
релігійних ритуальних відправ.
Символи ангел, ангел-хранитель (образ маленького
хлопчика з крилами) має такі значення: захист, доброта, милосердя,
невинність, краса.
Символ Бог є носієм найвищих людських ідеалів, моральної
довершеності, справедливості.
Глибока віра мовців у могутність і справедливість породила
в мові вирази: Бог дасть!; Бог у поміч!; Ходіть з Богом!; Бог з
тобою!; Борони Более!; Дякувати Богу; Хвалити Бога; Що Бог
дасть, те й буде; Як у Бога за пазухою.
Символ Богородиця (Богоматір, Діва Марія) має значення
жіночої сили, захисниці й берегині, натхненниці всього доброго
і гарного. Вона є уособленням найвищих чеснот, жіночої краси,
доброти й чистоти. Вважається, що під особливою опікою у
Богородиці були діти і жінки.
В українській художній літературі з образом Богородиці,
Діви Марії пов’язується образ матері-України. Це виразно
видно з початкової частини поеми «Марія» Тараса Шевченка:
Все упованіс моє
На тебе, мій пресвітлий раю.
хЮпг К. Г. Психология и религия // Юнг К. Г. Архетип и символ. — С. 172.
315
На милосердіє твоє,
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю.
Святая сило всіх святих!
Пренепор очная, благая!
Молюся, плачу і ридаю:
Воззри, пречистая, па їх,
Отих окрадених, сліпих
Невольпиків.
Достойно пітая! благаю!
Царице неба і землі!
Вонми їх стопу і пошли
Благий копець, о всеблагая!
А я, незлобний, воспою,
Як процвітуть убогі села,
Псалмом і тихим і веселим
Святую доленьку твою.
А нині плач, і скорбь, і сльози
Душі убогої — убогій
Остатню лепту подаю.
Образ Христа — це символ Боголюдини, Месії, страдника
за гріхи людей і спасителя людей. Як художній образ Христос
є носієм ідеї людинолюбства і терпіння, страждання і спасіння,
спокути і всепрощення, морального очищення, а головне —
воскресіння. З цим символом пов’язується й ідея українського
національного відродження.
Символ апостол означає носія високих істин,
морально-етичних якостей, надлюдських здібностей, таких ідеалів, які
суттєво можуть змінити життя:
/ день іде, і ніч іде.
І, голову схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
(Т. Шевченко)
Символ пророк також походить з Біблії і означає провідника
Божої волі. В українській мові цей символ використовується
як назва провісника щасливого майбутнього нації,
інтелектуально високої і морально чистої людини.
Лиш той пророк, хто мас чисте серце
І зла в народ і краплі не несе.
(І. Кочерга)
Магічний знак хреста — емблеми вогню, сонця,
воскресіння і безсмертя — використовувався задовго до виникнення хрис-
316
тиянства. Він моделює світове дерево, сходження до вічності.
Вважають1, що хрест міг розумітися як символ життя, духу і
матерії, як єдність чоловічого і жіночого начал.
Горизонтальна лінія хреста означала жіноче єство, землю, матерію, а
вертикальна лінія — чоловіче єство, небо і дух; «центр у Хресті —
носій вищої духовної цінності, визначення простору з
властивими йому зв’язками і залежностями»2. В. Кононенко
зазначає, що хрест може сприйматися і як єдність часу та вічності,
відповідно горизонталі і вертикалі.
Біблійний символ хрест — це найвища сакральна цінність.
Він є знаком, що нагадує людину з розпростертими руками, є
носієм богословських чеснот і піднесенням духу до вічності, до
Бога. Хрест означає віру в Бога, любов, надію на перемогу і
спасіння.
В українській мові словесний символ хрест — це і виразник
страждання за певну ідею, випробування духу, терпіння в ім’я
чогось великого:
Подай їм силу…
Щоб хрест — кайдани донесли
До самого, самого краю.
(Т. Шевченко)
Це виявляється у фразеологічних словосполученнях: нести
свій хрест, як з хреста знятий, побий мене хрест святий тощо:
Проти рожна перти,
Проти хвиль плисти,
Сміло аж до смерти
Хрест важкий нести.
(І. Франко)
Лексема, що є назвою культової споруди — храм, — також
набрала символічного значення — місце піднесеності почуттів
і віри у святість, високість духу, замилування красою: храм душі,
храм мистецтва, храм природи, дорога до храму.
Слово собор як назва центрального, головного храму також
набуло образного значення святості, стало символом духовної
єдності, неподільності, нероздробленості. Словосполучення
соборна Україна означає «неподільна та об’єднана високою
ідеєю Україна».
•Див.: Кононенко В. І. Символи української мови. — С. 77.
2 Там само.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.