Граматичне вираження метафор

За граматичним вираженням метафор серед них виділяють
кілька типів: субстантивні, атрибутивні, дієслівні, комбіновані.
Субстантивні поділяються на кілька видів:
1. Загальномовні одночленні іменникові метафори,
образність яких уже стерлася, залишилось переносне значення: ніоіска,
ручка, головка, вічко (у дверях), зубки, лапка, вікно (між уроками),
пара (дві години занять). За походженням це двочленні
метафори {ніоіска стола, ручка дверей), але в процесі згасання
образності відпала й потреба в побутовому мовленні іменувати
другий член метафори. До цього можна віднести метафори, що
стали науковими термінами.
2. Двочленні іменникові метафори, які в лінгвістиці прийнято
називати генітивними конструкціями, бо другий член їх
виражений формою родового відмінка (латиною ^епіііуиз): голос
моря, свято душі, муки творчості, очі смутку, серпанок осені,
щаблиночка страоїсданпя. Наприклад: Ішов ночей повільний
332
караван (Л. Костенко); черпак долонь; Як гарно: калиновий вітер
у світі, вітер добра, краси, надій (М. Стельмах).
3. Тричленні іменникові метафори, в яких образність виникає
на нанизуванні лексем: волею богів естет (Т. Світличний);
долоня пелюстка маку (І. Калинець); століття — зморшка на чолі
Землі (І. Драч).
Атрибутивні метафори мають дві основні граматичні форми
вираження — прикметник і дієприкметник: неситі очі, ми серцем
голі догола; злії літа, розбитеє серце, веселее слово не вернеться,
ледача воля одурила маленьку душу; Світе ясний! Світе тихий!
Світе вольний, несповитий! (Т. Г. Шевченко); Не люблю
каламутного слова (Л. Костенко); Ти, смолокрила хмаро, благослови
мене (В. Стус), та прислівник: Гарненько вкраду п’ятака,
гарненько думав, тяжко плакать, скромненько длань свою простер;
А од коріння тихо, любо зелені парості ростуть (Т. Шевченко);
Сонно пахне весло (І. Драч).
Атрибутивні метафори називають ще метафоричними
епітетами: вишневий сон, калинова мова, калиновий вітер, чаїний жаль
(М. Стельмах); Уже вишневі зацвіли сади і сніг пахучий падає на
воду (М. Рильський); Застерігає доля нас зарання, що калинова
кров — така густа (В. Стус).
Комбінація субстантивно-генітивних метафор з
атрибутивними (її можна назвати перехідим явищем між епітетом і
метафорою) дає конкретно-чуттєвий образ: зелені кислички очей,
хистка зернина вогню, оброшені хустини вишень, полиновий
смуток далини, заметіль вишневого цвіту (М. Стельмах).
Атрибутивно-субспшнтивну семантику мають епітетні
структури, що виникли на метафоризації форм орудного відмінка: білою
повінню стояли гречки, зіркою розцвіла біла лілея, наспівно струмком
жебонить дівочий голос, тополькою затремтіла дівчина, лебідкою
проходила, веретеном закрутилась тітка (М. Стельмах).
Семантичним різновидом таких метафор є персоніфіковані:
дідом покректує мороз, туман сивим дідом бреде на долину; А
час ішов: весною — сіячем, улітку — косарем, восени
—молотником, узимку —мірошником (М. Стельмах).
Дієслівними метафорами називають такі, в яких один член
(другий) виражений дієсловом з переносним значенням. Однак
треба пам’ятати, що переносність значення сприймається тільки
на рівні його сполучуваності з іменником (першим членом
метафори): Широкий Дніпр не гомонить; розбивши вітер чорні
хмари, ліг біля моря одпочить; Шепчуть густі лози; І сонце
гляне — рай та й годі! Верба сміється, свято скрізь! Вітер з гаєм
розмовляє, шепче з осокою; Сиди ж один, поки надія одурить
дурня, осміє… Морозом очі окує, а думи гордії розвіє, як ту
сніоісинку по степу! (Т. Шевченко); Змиє коси рожеві в пахучім
333
любистку зоря (І. Драч); Одну сосонку вишиває сріблястим
шовком павучок (Л. Костенко); Здревілий дух постане ув огромі
порожнечі. І скрем’яніє на зорю сльоза (В. Стус).
Сучасна українська література характеризується високим
ступенем метафоричності художньої мови. Якщо класична
українська поезія має метафори переважно атрибутивні і
дієслівні, то сучасна українська поезія тяжіє до розгорнених
багаточленних комбінованих метафоричних структур, у яких
поєднуються атрибутивні й субстантивні, субстантивні і дієслівні,
атрибутивні, субстантивні й дієслівні: визволь уста з випробуваного
злота мовчання; застигне на крихту льоду камінець нещастя;
відлітає крилатий корабель осені; перекинь синє проміння
погляду через провалля вузького столика; сріблястий гобелен дощу
навертає нас до ілюзій (І. Калинець); шовковий келих синьої сукні;
сині котики сидять на лозах в сні екзотики; ніжним чудом, чудом
чистим бузкова свічка понад листом воісе злотом-пломенем
жива; згортає серпень золотим крилом (І. Драч); Переломи
навпіл гіркий хліб мислі (Л. Костенко); На сонці закипіли сині
крила; Які ж пишногубі троянди (І. Драч); Згоряє слово, як
сльоза, холодне солов Чиє соло. Та до сльози сльозу знизав стоколос
нації, стоголос. Крізь сонячний, крізь карий світ, крізь грім —
солодкий і солоний — процокотить за вами вслід табун вишнево-
чорних коней поезій ваших… («Пам’яті М. Рильського» І. Драч).
Метафоричні структури можуть розростатися на все речення,
створюючи блок висловів чи уривок тексту. Наприклад:
Каральні експедиціїміщухів [мешканців міста] зганяють зголодніло
до кошиків останні табунці грибів (І. Калинець); Розвиднилась
тобі береза білим біла, це я тобі стою — тривожна і смутна,
так забіліла вщерть, так щемно забриніла різкого болю снігова
струна. Без тебе я стою у тонкостанній кризі, березово стоїть
мій невигойний біль, корою тріпочу, немов листок у книзі, —
березово кипить навколо заметіль (І. Драч); Хто тебе земле
прив’язав до шиї Всесвіту (І. Калинець).
Метафора може виражатися цілим підрядним реченням.
Наприклад: Бувають душі — наче пні старі, що пишуть
стежку почерком гадюки (Л. Костенко);
Веоісо
єдине моє
прибіжище
тільки на мить можу замурувати
себе
у стінах твоєї ласки
тільки з твоєї висоти
можу оглянути
місто
334
що накрило голови бляшаними лопухами
циганську дорогу
яка все-таки
допроводила до тебе
карликовий гай
де ніхто в спеку
не шукає прохолоди
бо то гай
моїх невикінчених
віршів.
(І. Калинець)
Метафорична структура може розгортатися ланцюжком від
дієприкметника. Наприклад: Викорчувавши з дикого поля душі
ще один пень ілюзій, вийнявши з очей незнайомої скалку
нерозгаданої туги (І. Калинець).
Заслуговує на увагу метафоричний опис самих метафор у
поезії І. Калинця:
Відректися метафори
розіпни тої на шпальтах газет
повішеної
на шибеницях ефіру
засушеної
між пресом обкладинок
розбухлих книг
замацаної
у розмовах…
У синтаксичній структурі речення частіше метафоризуються
підмети, додатки, присудки, означення, рідше — обставини.
Дієслівна метафора конкретизується на фоні обставин: 3
глибин сердець джерела пруоіспо б’ють; Взаметілях весь життєвий
шлях. В свічці ледве дихають надії І блукають пальці в
пелюстках A. Драч); Стоять озера в пригорщах долин (Л. Костенко).
Проте не синтаксичною структурою речення зумовлюється
метафора, а потребою конкретно-чуттєвої точності у мовному
вираженні художнього образу.
Метонімія (від гр. теіопутіа — перейменування) — це троп,
основу якого складає заміна одних назв іншими на ґрунті
суміжності їх значень: золото у вухах (замість: золоті сережки чи
сережки з золота), кришталь на столі (мають на увазі вироби з
кришталю), столове срібло (прибори з срібла), вивчали
Шевченка (твори Шевченка), подай математику (підручник з
математики), зібралася вся школа (учні й учителі школи), відділ у
відпустці (співробітники відділу).
Метонімія справляє враження мовлення «навпростець», є
стильовою рисою живої розмовної мови. Як компресована,
335
згорнена номінативна структура метонімія зручна для
використання в усному мовленні, відповідно продуктивна,
стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм.
Нікого не дивують вирази на зразок: міністерство згодне, район
знайшов кошти, інститут підтягнувся, його знає весь будинок,
Франка ще не вчили, ходив на Ужвій, слухав Солов9яненка тощо.
Писемна мова рідше послуговується метонімією.
У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює
і висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу.
Наприклад: Через сліпучу призму пекторалі тепер для нас всі скіфи
золоті Бо як вони свій епос не створили, чи нам його не трапилось
гортать, — то ж що лишилось? Піднімати брили. Історію по
золоту читать; Вони твій хист поклали під фуганок; В тіні олив,
закохані в Елладу, де птиця фенікс ще раз ожила, ми, юні
пташенята того Саду, пили мистецтво з першоджерела (Л. Костенко).
Метонімія може поширюватися за допомогою епітета, який
і вказує на предмет метонімічного переносу. Наприклад, чай-
ний жаль (замість крик): А десь же є і степові кринички, і
степові озеречка, і чайний жаль над ними (М. Стельмах).
Синекдоха (гр. зупексіосЬе — переймання) — це різновид
метонімії, такий стилістичний зворот, у якому ціле подається
через назву його частини, загальне — через часткове
вираження: влаштувався на роботу, мооїсеяку копійку заробить; всі
чекали вечері, бо досі не було й крихти в роті; не ступала людська
нога; щоб і ноги твоєї там не було; він накинув оком; ділилися
шматком хліба (дружно жили).
Метонімія і синекдоха пов’язані функцією заміщення назв
на ґрунті суміжності. Проте якщо метонімія заміщає цілим його
частини (слухав Шопена), то синекдоха заміщає частиною ціле,
що складається з таких частин. Наприклад: Ніхто з нас ще не
написав «Реве та стогне…», тобто ніхто ще не може писати так,
як писав Шевченко; Старий Мартин, жебрацький покровитель,
з тобою тут поділиться плащем (дасть притулок і догляд);
Човни ж везли у десять пар волів, явивши тільки вуса з-під брилів
(Л. Костенко).
У риториках такі тропи називаються фігурами заміщення.
Парономазія (гр. рагапотазіа, від рага — біля + опотазіо —
називання) — стилістична фігура, що виникає в результаті
каламбурного зближення близьких за звучанням, але різних за
змістом слів: талант твій латаний (Т. Шевченко); вогонь
вагань (Д. Фальківський); будьте безумні—не зимні, атоми утоми
(П. Тичини); серпанок серпня (І. Драч); груди грудня (М. Вінгра-
новський); у білій білоті недосягання (В. Стус).
Парономазію можна назвати звуковою метафорою, при якій
ідея звукового зближення слів поширюється на семантику і веде
336
їх до смислового зближення. Виникають нові, несподівані умов-
но-асоціативні образи: Борвій-буран схопив дерева в бран; І
ніжним чадом, чудом чистим бузкова свічка понад листом вже
злотом-променем жива (І. Драч); Мое нечуване терпіння іще
ніхто не переміг, бо за терпінням є Трипілля, а за Черніговом —
Черніг (Л. Костенко); / вже болить душа на дуб здубіла, в цій
чужаниці, чужбі, чужині! (В. Стус).
Звуко-семантичне зближення слів широко використовується
у сучасній українській поезії. Слова, близькі за звучанням,
зазнають поетичної семантизації і створюють
асоціативно-узагальнену форму, яку називають паронімічною атракцією
(від. лат. аигасііо — притягування). Паронімічна атракція
формується на фольклорній семантичній паралелі. Наприклад:
Та забіліли сніги, забіліли білі, ще й дібровонька… Та заболіло
тіло бурлацькес біле, ще й головонька (Нар. пісня). В українській
культурній традиції білий колір викликає приємні асоціації: білі
руки, біле личко, біла хата, білий лебідь, білий цвіт на калині;
плаче тепер білим цвітом мамина вишня в саду (Д. Луценко)
тощо. На зв’язках і перенесенні називань — білий сніг [сивина]
на скронях; зболіла душа — посивіла голова — побіліла голова —
виникла асоціативно-узагальнена поетична формула білий
біль. Наприклад: …болем збілілим (О. Олесь); Лечу над білим
болем бездоріж… (Л. Костенко); Білого болю, як білого терну
(І. Драч); Прив ‘язана за коси до сосни біліє, наче біль, за біль біліша
(В. Стус).
Фігури кількості — менш продуктивний і малочастотний тип
фігур. До фігур кількості належать фігури, що виникли на
зіставленні двох різнорідних предметів зі спільною для них
кількісною ознакою.
Ця спільна ознака є характерною для одного із зіставлюва-
них предметів. Якщо вона приписується предмету більшою
мірою, то виникає гіпербола, якщо меншою мірою — виникає
мейозис, різновидом якого є літота.
Гіпербола (від. гр. ЬурегЬоШ — жену через щось) — образне
перебільшення, яке виявляється в тому, що якась ознака
приписується предмету такою мірою, якою вона реально йому не
властива і не може бути властивою. Основне призначення
гіперболи — звернути увагу на цей предмет, підкреслити позитивні*
чи негативні якості. Гіперболізуються такі ознаки, як розмір,
колір, сила, кількість тощо.
Гіпербола як засіб експресивності поширена в художньому та
уснорозмовному стилях: умру зі сміху, збожеволію від роботи.
Про гіперболу О. Потебеня писав так: «Гіпербола є
результат нібито оп’яніння почуттям, яке заважає бачити речі в їхніх
справжніх розмірах. Тому вона рідко, лише у виняткових ви-
337
падках, зустрічається у людей тверезої й спокійної
спостережливості. Якщо згадане почуття не може захопити слухача, то
гіпербола стає звичайною брехнею»1.
Мейозис (від гр. теіозіз — зменшення) — протилежна
гіперболі фігура, суть якої полягає у применшенні ознак предмета з
тим, щоб підкреслити його нікчемність.
В усному мовленні це такі стійкі вирази, як /// гроша, ні копій-
ки, нікуди не годиться, нікому не треба, на макове зерня тощо.
Літота (від гр. Іііоіез — простота) — різновид мейозису,
зумисне применшення якоїсь ознаки шляхом повного чи
часткового її заперечення. Літота є виразом погляду на третю істоту
між іншими і зневаги до неї (О. Потебня). Наприклад: У цій же
річці чаплі по коліно (Л. Костенко); Йому аби за скелю
зачепитись, що аж за комір сиплються зірки; Але ж яке ревіння
безнастанне! Це описать — зламається перо (Л. Костенко).
Гіпербола як перебільшення ознаки тісно пов’язана з
метафорою. Таку гіперболу називають метафоричною фігурою. Кожна
образна метафора має в собі якусь частку гіперболи, тому що
сам факт метафоризації якоїсь ознаки виділяє її і збільшує на
тлі неактуальних ознак. Наприклад: Які тут не прокочувались
орди! Яка пройшла по землях цих біда! Мечем і кров’ю писані
кросворди ніхто у лее повік нерозгада (Л. Костенко); О семигори горя,
цвинтар велій; Я — магма магми, голос болю болю (В. Стус).

загрузка...

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.