Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

Розділ VII. СТРУКТУРА ПРОСТОГО РЕЧЕННЯ. ВЧЕННЯ ПРО ДРУГОРЯДНІ ЧЛЕНИ РЕЧЕННЯ 1. ОСНОВНІ ПІДХОДИ ДО АНАЛІЗУ ДРУГОРЯДНИХ ЧЛЕНІВ РЕЧЕННЯ

загрузка...
У сучасній лінгвістиці мають місце три тенденції щодо кваліфі­кації членів речення: 1) одні вчені відстоюють традиційний погляд на систему головних і другорядних членів речення; 2) другі повністю за­перечують традиційний підхід до визначення членів речення; 3) треті доповнюють, уточнюють окремі поняття, конкретизують їх, тим са­мим деякою мірою згладжують суперечливі місця. Найчастіше тради­ційна класифікація (підмет, присудок, додаток, означення, обстави­на) доповнюється іншими членами речення (детермінант, дуплексив, предикативне означення тощо). Другорядні члени речення в багатьох працях кваліфікуються як елементи, що реалізують валентні власти­вості одно- і багатомісних предикатів (див. детальніше: [Вихованець 1993, с. 25-30]). Другорядні члени речення розуміються як актанти

 

РПЗЛІП VII. Структура простого печення.


489


щодо діеслова-присудка. У ряді робіт особливої гостроти набуває про­блема «другорядних членів речення». «Традиційний аналіз членів ре­чення є слабкою опорою для розуміння самої природи елементів, які виділяються в структурі речення. Про це свідчить той тупик, у якому опинилось учення про так звані «другорядні члени речення» — озна­чення, додаток, обставину, що не мають скільки-небудь певних і по­слідовних ознак як змістового, так і формального характеру», — за­значає А. М. Мухін [Мухин 1976, с. 151].

Як результат останніх досліджень, В. А. Бєлошапкова виділяє ос­новні члени речення з урахуванням їх «входження чи невходження до предикативної основи ідо номінативного мінімуму» [Бєлошапкова 1977, с. 133]. У сучасних концепціях членів речення в основу їх виділення покладена опозиція центральність/нецентральність, обов’язковість/ необов’язковість, тобто береться до уваги різниця і між головними і другорядними членами речення, і різниця між самими другорядними членами (пор.: Г. Г. Почепцов виділяє три основні групи членів речен­ня: 1) підмет і присудок, 2) додаток і обставину, 3) означення (див.: [Почепцов 1971, с. 187]). Такий розподіл членів речення лінгвіст по­в’язує, з одного боку, зі специфікою синтаксичних зв’язків (взаємо- спрямований і односпрямований) і, з другого боку, із частиномовним підпорядкуванням (іменник і дієслово)).

Традиційні визначення членів речення ґрунтуються на одночасному врахуванні формально- і семантико-граматичних ознак. До основних недоліків традиційної концепції членів речення варто віднести: 1) не­здатність у межах наявної системи членів речення охопити й класи­фікувати всі мовленнєві елементи речення; 2) відсутність однозначних критеріїв диференціації членів речення у конкретних висловленнях;

загрузка...

3) характеристику членів речення безвідносно щодо вияву ознак обо­в’язковості/необов’язковості в синтаксичній структурі речення; 4) ніве­лювання лексико-семантичних характеристик слів як членів речення, їх парадигматичних зв’язків; 5) характеристика членів речення без урахування передбачуваності/непередбачуваності форми нецентральнОго елемента і т. д. Основним недоліком, на думку Н. Л. Іваницької, тра­диційного вчення про головні і другорядні члени речення є поєднання у тлумаченні члена речення семантичних і формальних ознак та роз­межування на підставі цього конкретних членів речення.

Виходячи з особливостей опозиції «абсолютивність / релятивність», варто вести мову про те, що в реченні завжди виступатиме обмежена кількість аргументів, які братимуть участь в утворенні реченнєвої «структурно-семантичної цілісності і комунікативної завершеності» (див.: [Троицкий 1977, с. 5]). Явище конструктивно-комунікативної завершеності речення можна пов’язати із наповненням відповідними повнозначними лексичними компонентами позицій об’єктних поши­рювачів дієслів-присудків. При такому підході теорія будови простого речення має вигляд його позиційної структури, про що досить ґрунтов­но йде мова в роботах І. Р. Вихованця (див.: [Вихованець 1972, с. 42; Вихованець 1983а, с. 6-25]), Н. Л. Іваницької (див.: [Іваницька 1986,

 

490


Синтаксис


с. 18-27]). Подібного плану теорії базуються на синтаксичних зв’язках у словосполученні та реченні.

В основі формально-граматичної структури (власне-синтаксичної) речення лежать предикативний і підрядний зв’язки, які визначають:

1) синтаксичні позиції (одно- і багатоступеневі), 2) умови для утворен­ня синтаксичних компонентів-репрезентантів відповідних синтаксич­них позицій. У структурі двоскладного речення можна виділити го­ловну субпозицію (підмет і присудок) і неголовну (детермінант, ком­понент причленної залежності від одного члена речення, дуплексив). Кожна субпозиція визначувана силою і характером синтаксичних зв’язків.

У неголовній субпозиції, наприклад, виділяється центральна, яка завжди запрограмована семантикою головного слова, і периферійна, що є проекцією позиції слова в словосполученні, утвореному за допо­могою однобічного підрядного зв’язку (узгодження, прилягання), пор.: Твого життя гілля густе Вітчизні в серце проросте (А. Малишко) і Вітер стугонів залізним дахом (О. Гончар).

Детермінант, його субпозиція, на відміну від центральної і перифе­рійної субпозиції причленної залежності, визначуваний слабким синтак­сичним зв’язком із граматичним ядром речення, і його позиція в струк­турі речення завжди периферійна, незалежно від того, чи в реченні на­явна одна детермінантна субпозиція, чи їх значно більше, наприклад: В Берліні арку Перемоги я ради мири збудував (М. Нагнибіда); Тієї ж весни довелося й матері вперше з сином идвох на степ виїздити (А. Головко); По волі нашій йдемо до спільної мети —розбудови Ук­раїнської Держави (Українське слово. — 1995. — № 32. — С. 5).

Дуплексив також посідає окрему позицію (субпозицію) неголовної субпозиції. Основною ознакою дуплексива є наявність подвійного син­таксичного зв’язку (див.: [Чеснокова 1973, с. 23-56 ідалі]). Дуплексив вирізняється на загальному фоні неголовних субпозицій своєю не­однозначною спрямованістю в межах речення. З одного боку, він підпо­рядкований підмету, з другого боку — присудку. Загальний синтаксич­ний закон щодо дуплексива можна сформулювати так: дуплексив, ви­ступаючи неголовним компонентом синтаксичної структури речення, зав­жди пов’язується із компонентом-присудком, вираженим дієслівною фор­мою, і компонентом-підметом, вираженим іменником або іншим суб- стантивованим словом. Його обов’язковість / необов’язковість визначу­вана ступенем втрати семантики автосемантичним словом (автосеман- тичними словами), що перебуває (перебувають) у головній субпозиції, пор.: Батько сидів з веслом на кормі веселий і дужий (О. Довженко); Марійка прийшла додому щасливою і веселою (Г. Хоткевич).

Ґрунтовний перегляд вчення про другорядні члени речення зумовле­ний абсолютно новим підходом до визначення елементарної синтак­сичної одиниці. Так, Т. П. Ломтєв вважав елементарною синтаксич­ною одиницею не член речення, не словесну форму, не словосполучен­ня, а позиційну ланку у структурі речення (див.: [Ломтєв 1958, с. 46-. 47 і далі]).

 

РОЗДІЛ VII. Структура простого речення.

 

491

 

Г. О. Золотова у своєму «Нарисі» детальної всебічно висвітлила еле­ментарну одиницю синтаксису — синтаксичну форму (синтаксе- му — у семантико-синтаксичному аспекті), яка залежно від її зв’язків у реченні може бути вільною (у Н. Ю. Шведової — детермінант, О. Б. Си- ротиніна диференціює детермінанти на власне-детермінанти і ситуанти, останні вказують тільки на додаткову інформацію, що супроводжує основну. Ситуанти виступають факультативними членами предикатив­них одиниць і є вільними елементами речення): Пнями приїхала на канікули донька-студентка (О. Гончар); В садах солодко дрімають окутані місячним сяйвом стрункі тополі, широковіті липи, крис­латі яблуні (М. Коцюбинський), або зв’язаною, тобто входити до струк­тури речення через словосполучення, пор.: Із городи із Глухова полки виступали з заступами на лінію (Т. Шевченко).

Г. О. Золотова виділяє ще й конструктивно зумовлені форми: В тісній кімнаті над столом, застеленим газетами, схилилось кілька командирів (С. Борзенко); Хмара закрила сонце.

Перегляд традиційного вчення про члени речення викликаний: 1) не­однаковим рівнем зв’язку членів речення; 2) різними видами синтак­сичного зв’язку в межах речення (реченнєвотвірного предикативного і підрядного прислівного); 3) різною функцією слів у реченні (ступінь значущості в реченні); 4) асиметрією між формою синтаксичного підряд­ного прислівного зв’язку і типом семантико-синтаксичного відношен­ня; 5) наявністю різних типів міжкатегорійних переходів і трансфор­мацій та цілим рядом інших причин. Не всі думки на сьогодні є пере­конливими, але ясно одне, що традиційне вчення про члени речення не спроможне пояснити всі синтаксичні явища, які все ширше прони­кають у мову, хоча воно й приваблює своїми базовими вихідними по­няттями — типологією форм, формою синтаксичного підрядного зв’яз­ку, різновидом семантико-синтаксичних відношень тощо.

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.