Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Епітет. Загальна характеристика

Епітет (гр. еріїЬеїоп — прикладка, прізвисько) належить
до загальновідомих словесних художніх засобів. Це художнє,
образне означення, що підкреслює характерну рису,
визначальну якість явища, предмета, поняття, дії. «Етимологічний
словник української мови» подає етимологію слова епітет від
грецького виразу «еріїЬеІоп опота», що означало «додане ім’я».
Воно мало первісне значення еріїЬеЬоз — «доданий;
захоплений; запозичений; штучний», пов’язаний з дієсловами кладу,
додаю. Ця етимологічна риса є суттєвою для семантики
епітета, бо він не тільки означає, а й додає, докладає ознак існуючих,
неіснуючих, але бажаних, можливих, уявних тощо. Цим,
власне, і зумовлюється його тропеїчна суть. На неї вказують
визначення видів епітета в «Словаре лингвистических терминов»
О. С. Ахманової як образних означень: епітет прикрашальний,
Шотебня О. Естетика і поетика слова: 36. — К., 1985. — С. 136.
338
пояснювальний, пейоративный, перенесений (еналага), постійний,
тавтологічний1.
Знання про епітет здобуваються кількома шляхами: у
лексикології — при вивченні слів, що називають ознаки за
кольором, формою, властивістю (білий, рожевий, великий, душевний);
у морфології — при вивченні прикметників і прислівників
(прекрасний — прекрасно, чудесний — чудесно, сумний — сумно); у
синтаксисі — при вивченні означень (гірка доля, далека дорога),
прикладок (очі-волошки, сон-трава, чар-зілля), обставин
способу дії (сумовито зітхає’, радо зустріли). І тільки риторика
дає глибокі і повні знання про епітет, бо, включаючи всі
попередні види знань, узагальнює їх та розкриває роль і значення
епітетів як словесних засобів образності у художньому тексті.
Епітет є давнім образним засобом мови. О. Веселовський
зазначав, що «історія епітета є історією поетичного стилю… І не
тільки стилю, а й поетичної свідомості…; ціла історія смаку і
стилю в його еволюції від ідей корисного і бажаного до
видіння поняття прекрасного»2.
Літературна мова у її художній формі фіксує постійні
епітети упродовж усіх етапів розвитку літератури, її стильових
напрямів. Естетико-стильовий період української літератури
початку XX ст. можна взагалі умовно назвати епітетним,
настільки широко користувались ним українські неоромантики,
символісти та й неокласики. Показовими з цього погляду є
поетичні свідчення самих авторів. Так, Михайло Драй-Хмара,
про якого Юрій Шевельов пише як про видатного символіста,
але такого, що неокласичне в ньому зовнішнє і поверхове,
навіяне особистим впливом Миколи Зерова, а органічне, суттєве —
«це глибоке й ювелірно-тонке відтворення об’єктивного й
суб’єктивного світів, узятих в їх нерозривній єдності, в плані
символістичного світогляду й стилю»3. М. Драй-Хмара вважав,
що його світосприймання не вкладається в раціоналістичні
приписи класицизму, воно нескуте, таке, що викликає епітети і вони
уроджуються «як напасть». Наприклад:
Я світ увесь сприймаю оком,
Бо лінію і цвіт люблю,
Бо рала промінні глибоко урізались в ріллю мою.
Люблю слова ще повнодзвонні,
Як мед, пахучі та п ‘янкі.
•Див.: Ахманова О. С. Словарь лингвистических терминов. — М.,
1962. —С. 527.
2Веселовский А. Историческая поэтика. — М., 1989. — С. 301.
гШерех Юрій. Легенда про український неоклясицизм: Поезія
Михайла Драй-Хмари // Пороги і Запоріжжя. — X., 1998. — С. 103.
339
Слова, що в глибині бездонній пролежали глухі віки.
Епітет серед них — як напасть:
Уродиться, де й не чекав,
І тільки ямби та анапест потроху бережуть устав.
(М. Драй-Хмара)
Про те, яке місце займає в поетичній мові епітет і якого
значення надають йому поети, свідчить і «поетичне» визначення
епітета, яке знаходимо у вірші Максима Рильського
«Поетичне мистецтво»:
Лише дійшовши схилу віку,
Поезію я зрозумів,
Як простоту таку велику,
Таке єднання точних слів,
Коли ні марній позолоті,
Ні всяким викрутам тонким
Немає місця, як підлоті,
У серці чистім і палкім,
Коли епітет б’є стрілою
У саму щонайглибшу суть,
Коли дорогою прямою
Тебе метафори ведуть,
Коли зринає порівняння,
Як з моря синього дельфін.
Таким чином, уявлення про епітет як образне означення
доповнюється ще й такою рисою, як найглибше, найсуттєвіше,
що наближає нас до істини, означення. Мистецькі напрямки,
що охоплювали своїми течіями українські культурно-мистецькі
сфери, надавали великий простір митцям переживати
реальний світ у собі й передавати його через своє суб’єктивне
сприймання конкретних форм вічно мінливої матеріальної субстанції.
Мистецтво покликане виражати свідомість людини, її
внутрішні переживання, ритм життя і силу динамізму. Тому той
арсенал мовних виражальних засобів, що був успадкований від
попередніх епох, підлягає значній трансформації та
модифікації. Це відобразилося на багатьох традиційних образних
засобах і особливо помітно на епітеті. Його семантична еволюція
значно розширила образні функції в тексті, семантичні поля
дистрибутів, лексико-граматичні моделі вираження.
Епітет формується як образний естетично маркований
атрибут, що на лексичному і граматичному рівнях має
образно-означальне наповнення, свою формально-граматичну структуру
(епітет-дистрибут) і відповідає на питання граматичного
означення який? як?

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.