Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Лексико-семантичні групи епітетів

Історична пам’ять народу відобразила у словах і виразах
параметри ознак життя етносу і закріпила їх як еталони. Тому
наявність таких епітетних сполук в індивідуальній творчості
письменника або їхніх художніх модифікацій завжди є
свідченням фольклорного струменя в тій творчості.
У народній пісні весь денотатний простір майже завжди має
свої атрибути, у мовному вираженні — епітетні: білий світ,
битий шлях, буйний вітер; білі руки, білеє личко; вірная
дружинонька; гірка доля; край далекий; кінь вороненький; сивий голуб;
козак молоденький; чорнії брови, карії очі; дрібні сльози, чужі
люди, степ широкий, чисте поле, синє море, ясне сонце, темна
нічка, золотий вінець, срібне весельце тощо. Такі епітети
називають традиційними, фольклорними, постійними. За
зовнішньою простотою, очевидністю семантики криється
узагальнений віками зміст ознак, що перетворює їх на образи-символи
певних емоцій, точних оцінок.
Традиційно літературними для української поетики є епітети
золотий та срібний, приклади майстерного використання яких
знаходимо ще в «Слові про Ігорев похід» . У «Слові…» епітети
золотий, срібний та їх номінації трапляються у таких виразах:
золоте стремено, срібне ратище, золоті шоломи, отчий
золотий стіл, в теремі золотоверхім, ізронив золоте слово, моїй
сріберній сивині, злетіли з отчого стола злотого, отчий
золотий стіл постерегти; вступіте, господарі, в золоті стремена;
Сула не тече струменями срібними; золоченими стрілами.
У поетичній мові зливається «смисл» з відчуттями, чуттєвим
сприйманням. І ця єдність «смислу» і відчуття в поезії породжує
об’єкти, замкнені на собі, на відміну від практичної мови, де
знаки мають своїх референтів. У поетичній мові знак є більше
об’єктом, тим, на що дивляться, звертають увагу, сприймають,
а не посередником, через який дивляться на світ, як це властиво
практичній мові. Поетична мова замість того, щоб бути тільки
засобом пізнання дійсності, сама стає предметом, матеріалом
такого пізнання, тобто ставить акцент на собі, на повідомленні,
а не на референції. І як результат злиття смислу і відчуттів,
замкненості на собі поетична мова має змогу будувати
вигаданий, уявний, іноді фантастичній світ. Саме такою є поетична
мова Олександра Олеся, часто орієнтована на саму себе,
поетичну уяву краси. Не дивно, що найпродуктивнішими у нього
є епітети золотий і срібний як виразники символічних кольорів
казковості, зображальні знаки: Ах, скільки струн в душі
дзвенить! Ах, скільки срібних мрій літає! Полилась по срібній ночі
срібна пісня солов я/ Чому ж стоїш без руху ти, коли весь світ
341
співає? Налагодь струни золоті: бенкет весна справляє; Твої
очі — срібна річка з таємничим царством казок…; Срібні акорди,
що з серця знялись; Колений ніжний рух сердечний в пісню срібну
переллю; Вийди! Ще срібнії шати зоряна ніч не зніма; Ти не
дивуйся, що гаснуть зорі, як зійде ранок золотий; О моя Русалко з
срібними речами; І в небі э/сайворон співа, мов струмінь з срібною
водою; Вітер віє, віє, мліє, навіває срібні сни, навіває злотні мрії,
чеше кучері весни; І поллються з моря звуки, наче з арфи
золотої; Вишиває осінь на канві зеленій золоті квітки. Наприклад, в
поезії Лесі Українки так актуалізуються епітети срібний, золо-
тий: злотисті мрії, злотиста квітка, срібні блискавиці, пісні
соловейкові дзвінко-сріблисті, весна золота, золоті зорі; Щоб
геть аж під срібнії зорі полинути співом дзвінким…; Певно, це
країна світла та злотистої блакиті; Править хтось малим
човенцем, — в ‘сться стежечка злотиста.
Це поетичні номінації символічно-зображальної
метафорики, в яких прикметник срібний став епітетом на семантичному
зміщенні ознаки кольору металу срібла плюс дієслівної ознаки
(мерехтить, міниться): срібний місяць, срібна хвиля, срібна вода,
срібний цвіт, срібні шати.
Окрему групу становлять номінації з епітетом срібний на
семантичному зміщенні ознаки за звуком (звучання срібла,
переливчасті звуки; у М. Коцюбинського — спів жайворонків:
струже срібні дошки, сіє регіт на дрібне сито), в результаті чого
формується акустичний образ: срібна пісня, срібні струни,
срібний сміх, срібні акорди, срібні речі. І ще одну групу поетичних
номінацій можна виділитися з епітетом срібний, що має
символічну, казкову семантику: срібні мрії, срібні сни.
Поетичний епітет золотий має дві грані розвитку образності:
«то узгоджується з уявленням» про реальний предмет (цінний
метал), то «береться з нового спостереження над явищем і не має
нічого спільного з етимологією визначуваного слова»1. Він має
найповнішу парадигму і виступає не лише з семантикою кольору,
а й має метафоричне значення вартісності, високості,
позитивної емоційної оцінки, чистоти, довершеності й вишуканості
вияву певних ознак. Тому в ліричних поезіях часто зустрічаємо:
золоті краї, лани золоті, хвилини золоті, квітка золота, сонце
золоте, небо золоте, хмарка золота, вина золоті, день золотий,
золоте серце, мрії золоті, дитинство золоте, золота рибка, схід
золотий, струни золоті, у вогні золотім, в золотих словах, золоте
крило і навіть золоті вуста. Наприклад: Засміється сонце в небі
золотому і його проміння не спинить нікому; Хтось ударив без
жалю по серці моїм, — і забилося серце в вогні золотім (О. Олесь).
1 Потебня О. О. Естетика і поетика слова. — К., 1985. — С. 127.
342
Надзвичайно широкі стилістичні можливості епітета
золотий реалізує у своїй поезії В.Сосюра. Ним він не тільки передає
колір, вартісність номінантів, а й своє лірично-романтичне
уявлення про світ: золотий липень, золотий вечір, золотий Донець,
золотий огонь, золота берізка, золоті очі, золоте ридання,
золотий завод, золоті човни. У поезіях І. Драча зустрічаємо: золото-
оке сонце, золота оскома осені, золоті вулкани лип, сонце в
золотому капелюшку, а в сонця хмара — золота крисаня.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.