Загнітко Анатолій Панасович - Теоретична граматика сучасної української мови. Морфологія. Синтаксис.

2. ПРОБЛЕМА КВАЛІФІКАЦІЇ ДРУГОРЯДНИХ ЧЛЕНІВ РЕЧЕННЯ

загрузка...
Проблема визначення членів речення постала водночас із виник­ненням синтаксичного підходу до аналізу лінгвістичних явищ. Члени речення вичленовуються з речення як його будівельні компоненти, що характеризуються певною семантикою. Поза реченням члени речення не існують. Підсумовуючи ознаки членів речення, виділені при їх ви­вченні в різні періоди і в різних аспектах, їх варто розділити на струк­турні та семантичні.

Структурні ознаки членів речення включають: 1) участь у форму­ванні структурної схеми речення; 2) спосіб вираження членів речення;

3) форму підрядного прислівного синтаксичного зв’язку (узгодження, кореляція, керування, прилягання); 4) синтаксичну позицію. Струк­турні властивості репрезентують особливості та закономірності вира­ження членів речення і сигналізують про категорійну семантику ос­танніх.

 

492


Синтаксис


Семантичні властивості членів речення охоплюють: 1) логічні зна­чення; 2) категорійні значення; 3) лексичні значення; 4) комунікатив­не навантаження; 5) семантико-синтаксичні відношення членів речен­ня (атрибутивні, об’єктні, обставинні, суб’єктні, комплетивні). Про­блема кваліфікації другорядних членів речення полягає у розмежу­ванні репрезентантів конструктивного мінімуму і номінативного мінімуму. Якщо виходити із закономірностей реалізації конструктив- но-предикативного речення, то всі елементи речення, крім реалізаторів підметової і присудкової позиції, належать до другорядних. При цьо­му не враховується номінативно-ситуативна достатність / недо­статність такого конструктивно-предикативного комплексу. При опорі на номінативно-ситуативну достатність / недостатність такого конст- руктивно-предикативного комплексу з-поміж другорядних членів ре­чення вирізняються компоненти, які є обов’язковими для реалізацій номінативного мінімуму речення, пор.: Син знаходився у селі (у селі є обов’язковим локативом предиката знаходився), і члени речення, які постають необов’язковими для реалізацій номінативно-ситуативного мінімуму речення, оскільки вони не впливають на його достатність: Старший син знаходився уже третій тиждень у рідному селі (стар­ший. уже третій тиждень, рідному — усі ці елементи несуть додатко­вий пропозитивний зміст, є необов’язковими у реченнєвій структурі і повністю відповідають статусу другорядних членів речення у формаль- но-граматичному вимірі).

Загалом у вітчизняній практиці вперше про обставинні члени речен­ня завів мову М. В. Ломоносов. М. І. Греч та О. X. Востоков розрізня­ли тільки додаток і означення. Загалом найбільшого поширення набу­ла класифікація членів речення, підґрунтя якої заклав Ф. І. Буслаєв. Учений здійснював кваліфікацію членів речення за двома критеріями: «1) за синтаксичним вжитком і 2) за значенням» [Буслаєв 1959, с. 26-29]. Лінгвіст наголошував, що другорядні члени речення за синтаксичним вжитком «є не що інше, як слова, приєднувані до головних членів речен­ня через узгодження і прилягання… Приєднувані узгодженням називають­ся словами означальними» [Там само, с. 27]. Крім означальних і додат­кових членів речення слід ще «вирізняти такі члени речення, які не перебувають в очевидному синтаксичному зв’язку зі словами, до яких приєднуються, тобто не узгоджуються і не керуються… Такі слова імену­ються обставинними» [Там само, с. 27]. Сам термін прилягання з’являєть­ся у О. О. Потебні, згодом у Д. М. Овсянико-Куликовського, О. М. Пєш- ковського.

загрузка...

Класифікація Ф. І. Буслаєва має такий вигляд: «І. Означальні при­єднуються до інших слів для окреслення ознак за питаннями: який? чий? котрий? скільки? Ці слова або узгоджуються зі своїми означальними, або не узгоджуються… II. Додатковими словами окрес­люється відношення дії до предмета, який підлягає дії, і до особи діяльної… III. Слова обставинні вживаються в реченні для окреслення обставин місця, часу, способу дії або якості, міри і ступеня, причини» [Там само, с. 26-29]. Таким чином, у класифікації Ф. І. Буслаєва за­

 

РОЗЛІЛ VII. Структура простого речення.


493


кладене внутрішнє протиріччя, яке діє ідо сьогодні, оскільки у конст­рукціях типу увійти в місто, виїхати змісти, переходити через міст залежні компоненти за одним принципом — додатки (тут наявне керу­вання при широкому підході до його визначення), за іншим — обстави­ни (за семантикою).

Констатуючи цей факт, лінгвіст стверджував, що члени речення розрізнюються за питаннями: який? — означення; на питання не­прямих відмінків відповідає додаток; на питання, які вказують при­чину, час і т. ін., — обставини. Усе це засвідчує, що Ф. І. Буслаєв подав подвійну класифікацію другорядних членів речення, об’єднав­ши в єдине ціле різні принципи класифікації. З одного боку, приваб­ливою поставала диференціація другорядних членів речення за зна­ченням, а з другого — активно опрацьовувалась класифікація друго­рядних членів речення за формою синтаксичного зв’язку.

Послідовне дотримання логіко-граматичних засад при класифікації другорядних членів речення протягом XIX ст. зумовило і відповідне їх термінологічне окреслення: «означення», «додаток», «обставина». Сам принцип визначення питанням статусу члена речення мотивував супе­речності типу: Політ відбувався (де? над чи м?) над морем. Білка сидить (д є? н а чом у?) на гілці;Діти пішли (куди? з якою м е- т о ю? з а ч и м?) по гриби, що найпереконливіше заакцентував 0. І. Соболевський, наголосивши, що «навряд чи знайдуться два вик­ладачі, які б поставили один одному за синтаксичний розбір оцінку вищу від «задовільно», що для одного є правильним, то для іншого помилкове і навпаки» (цит. за: [Пешковский 1956, с. 94]). Не виступає виправданим, і послідовне дотримування морфологічного принципу при з’ясуванні статусу другорядних членів речення (Д. М. Кудрявський, Д. М. Овсянико-Куликовський), оскільки часто морфологічна форма у реченнєвій структурі характеризується поліфункціональністю, хоча, поза всяким сумнівом, абсолютно правильним є твердження О. О. Потебні, який констатував, що «як особова форма дієслова є тим самим присуд­ком або предикативною зв’язкою; як ім’я у прямому відмінку, не узго­джуване з іншим, є підметом; як ім’я у непрямому відмінку, не узго­джуване з іншим, є додатком, а узгоджуване ім’я у будь-якому відмінку є означенням або частиною присудка, так і обставині присвоєна особли­ва форма— прислівник» [Потебня 1958, с. 119]. І зовсім некоректним є висновок О. Г. Руднєва з цієї цитати класика лінгвістики про повне ототожнення О. 0. Потебнею частин мови і членів речення [Руднев 1963, с. 101]. Концептуальне твердження О. О. Потебні про те, що частини мови сформувались остаточно у зв’язку з виконуваними ними синтак­сичними функціями, і сьогодні залишається актуально значущим. Такі підходи до розуміння членів речення О. О. Потебнею є абсолютним спрощенням його вчення, оскільки саме О. О. Потебня вперше здійснив класичне розмежування керування і прилягання, при цьому він вів мову про те, що прилягати може й ім’я, звідки і походить термін «іменне прилягання». Тим самим було здійснено фундаментальне і принципове розрізнення керованих і прилеглих відмінкових форм, що

 

494

 

Синтаксис

 

й уможливлює їх відповідну кваліфікацію: як додаткових і обставин­них або означальних. Безперечно, в історії лінгвістичної науки був пе­ріод, коли при визначенні другорядних членів речення за основу брали­ся: 1) спосіб їх вираження частинами мови і 2) характер синтаксичного зв’язку слів (формально-граматичний напрям), але зараховувати до послідовників цих принципів 0.0. Потебню некоректно. Зведення всього багатства смислових відношень між компонентами реченнєвої структу­ри тільки до форми синтаксичного зв’язку при неврахуванні законо­мірностей іменного прилягання призводить до розмивання внутрішньої логіки диференціації другорядних членів речення і зумовлює самодос­татність тільки встановлення форми синтаксичного зв’язку, що пере­конливо заявлено було ще О. М. Пєшковським: «…Крім підмета і присуд­ка у … реченнях виявляються: 1) керовані другорядні члени (непрямі відмінки іменників з прийменниками і без них), 2) узгоджувані друго­рядні члени (непредикативніі несубстантивованіприкметники), 3) при­леглі другорядні члени (прислівники, дієприслівники, інфінітиви)» [Пеш- ковский 1956, с. 267].

При кваліфікації члена речення особливе значення має тип семан- тико-синтаксичних відношень між словами, які формуються особли­востями категорійної семантики головного слова і залежного слова, закономірностями їх взаємодії (дорога (я к а? (частиномовний статус головного слова) куди ? (категорійна семантика залежного слова)) ліворуч). Тому при кваліфікації другорядних членів речення слід вра­ховувати: 1) семантико-синтаксичні функції певного другорядного члена речення; 2) входження / невходження до номінативного мінімуму ре­чення; 3) морфологічне вираження другорядного члена речення і гра­матичні засоби зв’язку з означуваним членом речення; 4) синтаксичну роль; 5) лексичне значення означального й означувального членів ре­чення; 6) позиційну закріпленість / незакріпленість при актуальному членуванні речення; 7) співвідношення з відповідним компонентом семантико-синтаксичної структури речення.

До основних способів розмежування другорядних членів речення при врахуванні їх структурно-диференційних ознак слід віднести:

1)  смислові питання, спрямовані на відображення семантико-синтак­сичного статусу другорядного члена речення; 2) морфологічне вираження другорядного членаречення; 3) супідрядні зв’язки між другорядними членами речення як показник однорідності їх семантико-синтаксично- го статусу; 4) урахування особливостей категорійної семантики голов­ного слова; 5) можливість синонімічної заміни одних словосполучень іншими (учитель школи — шкільний учитель); 6) врахування реаль­ного відчуття просторових відношень, місця розташування чого-не- будь і в силу цього поступової втрати іменником власної категорійної семантики ҐЗа дверима було темно); 1) урахування лексичного значен­ня головного і залежних слів. Весь комплекс способів розмежування другорядних членів речення ґрунтується на їхніх диференційних озна­ках, з-поміж яких (за І. Р. Вихованцем) слід брати до уваги кожну з таких ознак (табл. 18).

 .

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.