Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

СТИЛІСТИЧНІ ПРИЙОМИ

Стилістичними прийомами називають різні способи
комбінування мовних одиниць одного рівня у межах одиниць вищого
рівня. Стилістичний прийом ґрунтується на синтагматичних
відношеннях між стилістично маркованими і стилістично не-
маркованими одиницями в тексті. Отже, в основі стилістичних
прийомів лежать синтагматичні відношення, що виникають між
стилістично різноякісними одиницями мови. Оскільки таких
одиниць багато, то і стилістичні прийоми можуть бути різні, їх
немало, але різноманіття стилістичних прийомів можна звести
до кількох найпоширеніших типів: прийом стилістичної
детермінації, інтердепенденція, констеляція тощо.
Прийом стилістичної детермінації полягає в тому, що на фоні
стилістично нейтральних одиниць використовується виразний
стилістично маркований елемент високого або зниженого сти-
х Потебня О. Естетика і поетика слова. — С. 13.8.
380
дієтичного тону, позитивної чи негативної характеристики, але
такий, що надає відповідної конотації усьому тексту або
висловленню. Наприклад:
Іноді дивно трапляється з нами: раз чи двічі зустрінеш
випадково людину, поговорив з нею — / прихилишся до неї чи полюбиш
на все життя. А особливо, коли це дівчина, що з першого
погляду запала тобі в душу. Та ще коли ці зустрічі такі незвичайні…
Отак і Любава — несподівано ввійшла в Жданове оісиття ясною
зорею і стала раптом такою рідною і дорогою, що без неї Ждан
уже себе й не уявляв (В. Малик).
Інтердепенденція — це використання в тексті двох чи
багатьох стилістично маркованих одиниць, але одного
стилістичного плану, що й надає тексту однотипної конотації,
наприклад розмовно-просторічної:
Був собі колись-то якийсь-то маляр… ось на умі мотається,
як його звали, та не згадаю… Ну, дарма; маляр та й маляр. І що
то був за скусний! Там морока його зна, як то гарно малював! Чи
ви, братики, що читаете або слухаєте еюю книжку, думаєте,
що він малював собі просто, абияк, що тільки розміша краску чи
червону, чи бурякову, чи жовту, та так просто й маже чи стіл,
чи скриню? Е ні, тривай лишень! Таки що вздрить, так з нього
портрет і вчеше; хоч би тобі відро чи свиня, таки живісінько
воно й є; тільки посвисти, та й годі! А ще, було, як намалює що-
небудь та підпише — бо й письменний був собі, — що це не кавун,
а слива, так таки точнісінька слива (Г. Квітка-Основ’яненко).
З допомогою цього прийому може досягатися піднесено-уро-
чиста, опоетизована конотація. Наприклад:
Школо моя! Радість моя! Невпізнанною зробили тебе роки, а
ти в моїй пам ‘яті живеш такою, якою побачив уперше, у той
далекий тридцять шостий рік, коли ступив на твоє подвір я ще
молодим та зеленим учителем…
А колись ти була мов лялечка — весело сміялась білизною своїх
стін, вабила до себе привітним блиском широких вікон. Над
тобою вдень і вночі шуміли могутні, повні сил і снаги осокори, а біля
них, на світлій сонячній галявині, мов сестра у пишному вбранні,
молода білокора береза, весела й привітна, безтямно закохана у
вітер, який так любив ранками й вечорами розчісувати її довгі
зелені коси (Ю. Збанацький).
Констеляція — це використання стилістично маркованих
одиниць, що належать до різних стилістичних планів. У
результаті найчастіше виникає конотація якісно нового третього
стилістичного плану. Як правило, прийомом констеляції
створюються гумористичні тексти. Наприклад:
— Краєвид у вас просто божественний! Ну, просто
чудовий! —розмахуєте ви руками і збиваєте комусь із новоприбулих
381
картуза. — Пробачте, але я інакше не можу. Я вже казав: де
сучасні Куїнджі й Пікассо?
Вадим перестає цокати по головці цвяха і спопеляє час своїм
поглядом.
— Ну, звичайно, — каоїсете ви. — Перед вікнами не сади Семі-
раміди. Не оазиси сучасних Каракумів. Але тут є і свої переваги…
За вікнами, —продовжуєте ви, —стільки простору. Степ! Під
самими вікнами залізниця… Ви завжди мооїсете першими купити
квитки на поїзд. Куди треба поїхати… Для мене маневри составів,
паровозні гудки — симфонії мого дитинства. А особливо ось це…
Ну, коли паровоз із розгону, з усієї сили б’є вагоном по вагонах і…
як ланцюгова реакція… вагони один об одного тільки трах-трах-
та-рах. Ідилія! Наче перший травневий грім… (О. Чорногуз).
Стилістичний прийом констеляції, тобто зіставлення
одиниць різних стилістичних планів, часто простежуємо у повісті
М. Хвильового «Іван Іванович». З майстерним сарказмом
описана домашня сцена між куховаркою Явдохою, яка продовжує
називати господаря, не зважаючи на його партійність,
«барином», та Іваном Івановичем, який уже сахається цього
звертання і натомість нав’язує Явдосі слово «товариш». Слова
«барин» і «товариш» мають не тільки різні, а й протилежні
стилістичні конотації, тому прийом зведення їх до одних персонажів
зробив цю сцену драматично-комічною, виразною:
Мій герой витер з лоба вище згаданий піт і, не маючи з ким
поділитися своїми думками, раптом відчув у собі прилив
ніжності й велике бажання поговорити зі своєю куховаркою.
— Посуд миєте, Явдошко? — ніжним, ласкавим, мало не соц-
вихівським голосом сказав Іван Іванович і зупинився на порозі
кухні. — Ну, як воно, — не ваоїско вам оісити у нас?
— Чого там ваоїско! — відповіла, як завжди, трохи холодну-
вато («чорна невдячність!») куховарка. — Чого там ваоїско, ми
вже звикли, барин!
Іншого разу мій, зрідка трохи глухуватий, герой, мооїсливо, і
не звернув би уваги на оце обурливе «барин». Товаришка Галак-
та навіть думала, що це у порядку речей: мовляв, нічого тут
особливого нема, коли куховарка називає Жана «барином» — по-
перше, ніхто цього не чує і, значить, нема тут ніякої
компрометації партії, а по-друге — товаришка Галакта ніколи не посміє
позбавити Явдоху волі слова (куховарці так подобається — хай
так і говорить!). Але на цей раз Іван Іванович мало не підскочив.
— Який я вам барин, Явдошко! — скрикнув він у оісахливій
розпуці. — Що ви говорите, дорогая моя куховарочко! Хіба я вам
барин?—Іван Іванович мило усміхнувся і, розвівши руками,
пояснив: — Товариш! Так! Товариш!
Явдоха здивовано подивилась на хазяїна.
382
— Хай буде й по-вашому! — знизала вона плечима і, знизавши
плечима, взялася за цеберку з помиями.
Але тут з Іваном Івановичем трапилось щось небуденне.
Підскочивши з незвичайною для нього легкістю до куховарки, він
делікатно відштовхнув її від цеберки з помиями.
— Так-так, Явдошко! — промовив Іван Іванович тремтячим
голосом. — Я вам не барин, я …я вам справжній друг і товариш.
Я вам — ви ж пам’ятаєте? — я вам завжди говорив, щоб ви
називали мене товаришем! {Іван Іванович і сам уже вірив, що він
завоісди пропонував Явдосі називати себе товаришем, хоч цього,
молена сказати, й не було — не тому не було, що він не хотів, а
тому, що він просто забув.) Завжди говорив, Явдошко. І тепер
говорю! Да!..
Стилістичний прийом створення звукового фону за
допомогою ономатопоетичної лексики широко використовується в
літературі:
Пташина скочила до води. Верть-верть хвостиком. Верть-
верть. Стрибнула на камінчик, повернулася туди-сюди, знову
стрибнула. Дзьобнула водиці. Раз. Два. Задерла головоньку —
/ нараз пурхнула. Сіла на блиоісчу гілочку, цвірінькнула — / щезла
в гущавині. Нема пташки. Лиш струмочок — жу-жу-жу.
А сусідній — жу-жу-жу. А там далі — жу-жу-жу. І ще далі
жу-жу-жу. Жу-жу-жу та жу-жу-жу. З каменя острів
зроблять, з калюоісі озеро — зелене дзеркало (Г. Хоткевич).
Звуконаслідування використовуються в художньому творі
як додатковий до понятійно-предметної семантики тексту засіб
звукової виразності, що конкретизує для акустичного
сприймання якесь одне явище або його ознаку, вже описану за
допомогою інших мовних одиниць, і таким чином актуалізує її. Це
добре простежується на прикладі з новели «Іпіегтегго» М.
Коцюбинського, на початку якої подано майстерний опис співу
жайворонків за допомогою словосполучень і виразів (пісня
свердляча, дзвінка, металева, капризна; гострі, колючі звуки;
дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт), а далі цей опис
увиразнюється варіантами звуконаслідувань: тью-і, тью-і,
ті-і-і, трійю-тіх-тіх; створюється звукова конкретизація
опису співу жайворонків, що формує в нашій уяві відповідний
звуковий образ. Наприклад: …Сежайворонки. …Севони, невидимі,
кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Дзвінку, металеву
й капризну, так що вухо ловить і не може зловити її переливів.
… Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться
регіт на металеву дошку, як шріт. Хочу спіймати, записати у
пам ‘яті — / не виходить. От-от, здасться … Тью-і, тью-і, ті-і-
і… Ні, зовсім не так. Трійю-тіх-тіх… І не подібно.
383
Можливе відображення солов’їного співу у наведеному
прикладі, хоча прямої номінації «соловей», «солов’їний» у тексті
немає: В якийсь момент острів затихав. Чи їх сполохало щось,
чи хтось із них — найталановитіший і найславетніший
маестро — подавав якийсь знак. Але тиша німувала недовго. Ґі
проламував найнахабніший, найсміливіший, найбезталанніший голос.
Мабуть, володар того голосу знав, що в інший час його ніхто не
слухатиме. «Дзінь-дюр, дзінь-дюр-дюр-дюр-тьох», — оце і вся
пісня. Поспішливо одзивався в другому кінці острова інший,
трохи вдатніший, але теле не високого польоту співак. Мабуть,
брався вчити нездару. «Тьох-тьох, дзінь, лясь-лясь». Тоді враз,
мабуть, ображені зривались кілька. Пісні били навхрест, зливалися,
розсипалися, десь у невидимій висоті спліталися знову і падали на
річку та її береги мелодійним дзвоном. Тут перемішалися всі
школи, тут змагалось безліч напрямків. І аж тоді десь посередині
острова, мабуть, на білій грушці, озивався справленій маестро.
І хоч на ту мить острів дзвенів од співу, його пісня не губилася.
Він озивався мовби ліниво, знехотя: тіох, тіох. Тоді захоплювався,
віддавався на волю власному співу й бив у небо дзвінко, але
вставала в берегах луна: тіур-тіур-тіур, фіть-фіть, лясь-лясь-лясь.
І цим останнім звуком запечатував вуха (Ю. Мушкетик).
Стилістичним прийомом є гіперсемантизація на контрасті,
тобто перебільшення до неймовірного. Зразки такого прийому
знаходимо у текстах «Мисливських усмішок» Остапа Вишні:
Взавтра ви почуєте:
— Куди на відкриття?
—Думою до Борисполя!
—До Борисполя?! Чого? Хіба на сухому качки плавають?!
— Як «на сухому»?
— Так там лее озера повисихали! Там за весну й за літо ніхто
навіть не чув, щоб хоч одна закахкала! Ранньої весни прилетіло,
було, туди чималенько табунів, покрулсились трохи й усі на
Носівку! Чули про Носівку?!
— Чув.
—Та там з усього Лівобережлся качки ще навесні
позбирались. Стихійне нещастя. Соняшники всі потолочили. А на луках
через гнізда трава не виросла: гніздо на гнізді, траві нема де
рости, — не знають колгоспники, чим худобу годувати. Ні, коли
влее їхати, то тільки в Носівку.
А серед плеса, де скидаються щуки, як ночви, де пускають
бульбашки золотаві карасі. — «Ну, їй-богу, як лопата, — і лини. —
Ох і лини, ви зроду не повірите!»
І падають на ті озера чирята, падають крижні й
широконоски…
384
Стилістичний прийом повтору одного морфологічного
елемента, що надає мові архаїчного забарвлення, простежується
у такому тексті:
Й старець, поклавши молодятам руки па голови, спитав:
— Чи приймасш ти святих духів роду нашого?
— Приймаю, — з готовністю відповіла Славка.
— Чи корити-ймешся законові й покойові роду нашого?
— Корити-ймуся.
— Чи шанувати-ймеш слово старців молодших і старійших?
— Шанувати-йму.
— Чи любити-ймеш. Як матір свою, землю віри нашої?
— Любити-йму (І. Білик).
У широкому розумінні стилістичним прийомом можна
назвати й актуалізацію, яка сама, проте, здійснюється через інші,
вужчі і простіші прийоми.
Актуалізація — це прийом порушення звичних семантико-
синтаксичних зв’язків слова з іншими словами, в результаті чого
виникають нове змістове виділення слова і несподівані асоціації.
Актуалізація слова чи окремого вислову може
здійснюватися за допомогою різних прийомів через: особливу увагу до
звучання слова (алітерація, асонанси, звукопис, парономазія);
нетрадиційну сполучуваність слова з іншими; «випадання» слова
чи вислову з контексту; деавтоматизацію мовлення у спосіб
невласне прямої чи прямої мови, різних форм оповідальності,
нестандартності мовлення.
Стилізація — це всеохоплююче, свідоме насичення тексту
ознаками певного стилю і жанру для створення відповідного
стильового враження у читача. Стосовно того, яку мету
переслідує автор, стилізація може бути історичною, соціальною,
фольклорною, етнографічно-діалектною, поетичною.
Розрізняють стилізацію двох типів: односпрямовану і
контрастну. При односпрямованій стилізації всі прийоми добору й
організації мовного матеріалу суголосні стилю і жанру твору,
відповідають йому і, насичуючи текст, інтенсифікують якесь одне
враження (піднесення, захоплення, здивування, зацікавлення тощо).
При контрастній стилізації спостерігається зіткнення мовних
засобів різних стилів і жанрів, різних емоційних оцінок і семан-
тико-функціональних забарвлень. Контрастну стилізацію
автори використовують, як правило, для того щоб викликати в
читача несподіване, сильне враження, досягти комічного ефекту,
іронічної чи сатиричної конотації (діалог Возного з Наталкою у
п’єсі І. Котляревського «Наталка Полтавка»; усмішки Остапа
Вишні, П. Глазового; «Аристократ з Вапнярки» О. Чорногуза).
Основним прийомом стилізації є добір мовних засобів
(переважно лексем) з постійними стилістичними конотаціями, що
] 3 3-16?
385
закріпилися як маркери в результаті стилістичної
диференціації мови (емоційні стилістеми, неологізми, архаїзми, історизми,
діалектизми, просторіччя, ділова лексика, терміни, екзотизми
тощо). До прийомів стилізації належать наслідування,
імітація, пародіювання, переспіви та переоповіді, використання
мовних формул офіційно-ділового та наукового стилів у
текстах художнього (транспозиція), специфічних жанрових
ритмомелодійних структур (наприклад, з історичних дум, балад,
казок).
Стилізація потребує від автора не тільки доброго володіння
мовою, а й глибокого знання стилів та жанрів, їх специфічних
рис, розуміння стилістичних норм, законів текстотворення,
значення мовних одиниць у незвичних для них контекстах. В
такому разі автору вдається досягти мети стилізації — відтворити
ситуацію й умови подій, сформувати локальний і темпораль-
ний колорити, охарактеризувати соціальні чи етнографічні
типи персонажів, домогтися бажаного стилістичного ефекту.
Стилізація — зумисне спланована і реалізована автором
побудова тексту з характерними мовними ознаками, що властиві
певній історичній епосі, соціальному середовищу,
літературному напряму, стилю, жанру, школі, індивідуально-авторській
манері і які стають об’єктом мовної імітації. Стилізація
активізує певні мовні елементи і відповідно до цього може бути
кількох видів: історичною, якщо відтворюються типові мовні риси
певної історичної епохи; фольклорною, якщо
використовуються фольклорні жанри і фольклоризми; народнорозмовною, якщо
увиразнюються слова і вислови живої народної мови;
соціальною, якщо відтворюється мова певної соціальної групи мовців;
оісапровою, якщо підкреслюється наслідування якогось жанру.
Українська сучасна й класична література подає блискучі
зразки художньої стилізації: історичної (П. Загребельний, І.
Кочерга, Р. Іваничук, К. Басенко, Р. Іванченко, В. Малик, І. Білик,
Л. Костенко), народнорозмовної (А. Головко, Гр. Тютюнник,
У. Самчук), фольклорної (М. Стельмах, О. Довженко, А.
Малишко), етнографічно-діалектної (Г. Квітка-Основ’яненко, М.
Коцюбинський, В. Стефаник, М. Черемшина та ін.).
Історичну стилізацію як художній прийом майстерно
використав І. Кочерга у драмі «Ярослав Мудрий»:
Сильвестр: Благослови, господь, державний Київ,
Що па горі над голубим Дніпром
Пильнує мир і всі труди людськії,
Що їх живить земля своїм добром.
Благослови, господь, твоїх людей,
Не забувай їх в радості і в горі,
Оратая, що в полі ниви оре,
386
Строїтеля, що камені кладе
І розчином скріпляє найміцнішим,
Списателя, що праведним пером
Скарби словесні в книгу перепише…
Потщитесь, браття, треба поспішати,
Щоб книги всі переписати нам,
Бо скоро князь повернеться із Чюді,
Де воював і города воздвиг,
А повернувшись, зараз лее розсудить,
Чи много ми переписали книг.
Прилежен-бо і часто книги чтяше.
Мов виноград у золотую чашу
Вино словес він проливає в світ.
Прикладом народнорозмовної стилізації може бути мова
твору Г. Квітки-Основ’яненка «Маруся»: Та що ж то за дівка була!
Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові
ягідки, брівоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська
рожа, що у саду цвіте, носочок так собі прямесенький з
горбочком, а губоньки як квіточки розцвітають і меле ними зубоньки,
неначе жарнівки, як одна, на ниточці нанизані… усі груди так і
обнизані добрим намистом з червінцями, так що разків двадцять
буде, коли й не більше, а на шиї… та шия ж білесенька-білесенька,
от якби з крейди чепурненько вистругана; поверх такої-то шиї
на чорній бархатці, широкій, так що пальця, мабуть, у два,
золотий єднус і у кольці зверху камінець червоненький… та так і сяє!
Зразок фольклорної стилізації може мати такий вигляд:
…Покрова Пресвятої Богородиці. Весілля в Німчишипі,
татовому селі. Брама, заквітчана весільним розмаєм. Свахи ладка-
ють, дружечки оісалібно співають. Про те, що пізнати птицю
по літаннячку, зозулю — по куваннячку, а молоду — по зітхан-
нячку. Перед вінкоплетінням старостів у хаті приймали та й з
рушниками випроводжали (Р. Кобальчинська).
Комутація — стилістичний прийом і породжена ним
стилістична фігура інвертування займенників або іменників, при
якому відбувається заміна одних слів або форм іниїими, зокрема
займенник «я» вживається у значенні «ти» чи навпаки.
Наприклад: Мати звертається до неслухняної дитини: «Оце я такий
хороший, оце я так слухаю маму!».
Цей прийом часто використовується в живому мовленні, коли
відбувається ніби розщеплення особистості і перша особа може
бачити себе ніби збоку і номінуватися іменником: Ти, Іване
[мовець каже про себе], працюй, вони тут собі байдикують.
При комутації закономірна кореляція за суб’єктивністю (я —
ти, ми — вони) порушується, чим і створюється додаткова
експресія вислову.
387
У художніх текстах прийом комутації використовується, з
одного боку, для того щоб передати ситуацію живого
спілкування, а з іншого — щоб у внутрішніх монологах і діалогах
відобразити думки й переживання героїв, «оживити» їхні
особистості. «Я» ніби розпадається на кілька «я», що, спілкуючись
між собою, суперечать одне одному, переконують у чомусь, а
чимось поступаються. Тут повідомлювальна функція мовця
поєднується з експресивною слухача.
Прийом комутації використовується у публіцистичному
стилі, в політичній та іншій рекламі. І, здавалося б, у спокійних
текстах типу «Я обираю «Світоч» звучить закличне: «Ти купуй
продукцію української фірми «Світоч».
Прийом комутації можна розуміти як втручання мовця
засобами мови у свідомість слухача, нав’язування йому своєї
думки, своїх смаків і свого вибору: «ти» як «я», а «я» люблю
«Світоч», отже, і ти обирай «Світоч». Наприклад:
Добридень! — кажу я [мати] до пасинка. — Пили, їли з моїми
ворогами, матері [тобто «мене» — «я»] й не запросили!;
Постривайте ж! — думаю я. — Коли ви вивезли матір [«мене»] за
царину на сміх людям та й покинули на великому трахту на розпутті,
де ховають вішальників та шибеників, то й я покину вас (І. Не-
чуй-Левицький).

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.