Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

СТИЛІСТИЧНІ ЗАСОБИ СМІХОВОЇ КУЛЬТУРИ. Комічне як соціокультурна реальність

Способи творення комічного та його об’єкти у кожній мові
свої. Вони складають один із суттєвих аспектів характеристики
стилістичної системи національної мови. Особливо важливою
у створенні гумористичного ефекту є лінгвокраїнознавча
інформація.
Феномен комічного у мові, як і в побуті чи різноманітних
жанрах мистецтва, неоднозначний, сприймається комічне по-
різному. Відмінності можуть бути індивідуального (одному
смішно, а іншому — ні), соціально-групового (у людей певних
поглядів, класових, ідейних, етичних, релігійних переконань)
чи національного характеру. Національні відмінності можуть
зумовлюватись як національно-психологічними, так і власне
мовними факторами, зокрема текстотворчими.
Гегель з приводу комічного зазначав: «Люди можуть
сміятися над вкрай протилежними речами. Найбільш вульгарне,
позбавлене смаку може викликати у людей сміх, і часто вони
також сміються над найбільш важливим і глибоким, якщо в ньо-
388
му виявляється найнезначніша риса, що йде врозріз з їх
звичками і повсякденними поглядами»1.
О. Потебня так пояснював природу смішного: «Подібно усім
тропам і всякому розумінню, смішне є процес, тобто становить
зміну мисленнєвих актів: подібно іронії, смішне є дія
невиправданого чекання, певного зіткнення позитивного й негативного
і навпаки… Швидкість зміни очікуваного більш або менш
протилежним є неодмінною умовою сміху. Тому від повторення
смішне перестає бути смішним. Від цієї короткочасності
смішного залежить те, що при науковому його аналізі особливо
очевидно, що ми аналізуємо лише мертвий препарат»2.
Беручи до уваги ці думки, розуміємо, чому в лінгвостилістиці
так мало досліджень сміхової культури української мови:
смішне і сміх одномоментні, неповторні, живі, від повторення
«в’януть», органічні у конкретній мовотворчій манері мовця.
Однак це не означає, що не можна досліджувати писемні фіксації
традиційних чи індивідуально-авторських мовних елементів
сміхової культури.
Сміх як реакція організму на комічний контраст несе в собі
два заряди. Один — насолоди, радісного почуття, другий —
засудження, осуду певного факту. Відповідно до цього, хоч
сатира і гумор мають спільний засіб — комічне, вони принципово
відмінні. У сатирі сміх без компромісів, сміх, який за природою
своєю не припускає й тіні примирення з тим, що висміюється.
«У мистецтві комічне розвивається за тими самими законами,
що і в житті суспільства. Щоправда, у мистецтві комічне більш
цілеспрямоване, підкреслене, тому що сила сміху
використовується залежно від поставленої мети, а найчастіше — як засіб
боротьби з негативними явищами»3.
Людське суспільство — істинне царство комедії (власне, як і
трагедії). Людина — єдина істота, яка може і сміятись, і
свідомо викликати сміх або, точніше, людський, суспільний зміст є
у всіх об’єктах комедійного сміху.
Комічне завжди є об’єктивною суспільною цінністю явища.
Природні властивості поведінки тварин (рухливість і
кривляння мавпи, розвинуті інстинкти лисиці, що допомагають їй
обманювати ворогів, незграбність ведмедя та ін.) асоціативно
зближуються з людськими звичками, вчинками, манерами і стають
об’єктами естетичної оцінки на основі суспільної практики. Вони
набувають комізму лише тоді, коли через їх природну форму
вбачається соціальний зміст — людські характери, стосунки людей.
^Гегель Г. Твори. — М., 1958. — Т. 14. — С 376.
2Потебпя О. О. Естетика і поетика слова. — К., 1985. — С. 39.
^Сатира и юмор X. Бидструпа. — М., 1964. — С. 28.
389
Через природні явища здійснюється осміювання людських
недоліків: лінощів, хитрощів, незграбності тощо.
Сміх можуть викликати різні явища: лоскотання, алкогольні
напої, наркотичні препарати і т. ін. Однак не все смішне є
комічним, хоча все комічне є смішним. Як зазначає Ю. Борєв,
«комічне — прекрасна сестра смішного, що породжує соціально
значущий, одухотворений естетичними ідеалами, світлий, високий
сміх, який відкидає одні людські якості і стверджує інші»1.
Комізм є соціальним своєю об’єктивною (властивості
предмета) і суб’єктивною (характер сприйняття) сторонами.
Комічне в мистецтві завжди включає в себе високорозвине-
не критичне начало. Сміх — емоційно насичена естетична
форма критики. Він надає художнику безмежні можливості для
серйозно-жартівливого і жартівливо-серйозного поводження із
забобонами і упередженнями свого часу.
Сміх допомагає людині розпізнати усілякі невідповідності,
алогізми, суперечливості. Визначний український педагог В. Су-
хомлинський називав сміх і здатність людини сміятись
зворотною стороною мислення, закликав активно розвивати їх,
духовно готувати колектив і окрему особистість сприймати виховний
вплив гумору. На думку В. Сухомлинського, «невміння бачити
світ з усмішкою, пройнятою співчуттям до людини, — одна з
істотних причин егоїзму, безсердечності, байдужості»2.
У своїй книзі «Повага до смішного» Пассі Ізак пише3, що
гумор відкриває мале в речах великих і одночасно знаходить
велике в речах малих. Завдяки гумору людина вільно
підноситься над світом, переживає його як забаву, в його правдивій
і неправдивій формах. У гуморі речі виходять за межі свого
звичайного, нормального і повсякчас прийнятого стану. Гумор
можна окреслити як спосіб мислення і почування, як
відношення до світу і життя.
У давнину слово гумор означало рідину, вологу, а точніше —
соки, від яких залежать здоров’я і хвороба. На думку
Гіппократа, в тілі людини знаходиться чотири основи гумору — кров,
флегма, жовч і чорна жовч, які у правильних пропорціях були
запорукою здоров’я («доброго гумору»), а в неправильному
співвідношенні і не вимішані ставали причиною хвороб
(«чорного, злого гумору»). Людський темперамент було визначено
як духовний вираз тих чотирьох гуморів тіла: у сангвініка
переважала кров, у флегматика — флегма, у холерика — жовч, у
1Борев Ю. Эстетика. — М., 1987. — С. 79.
2Сухомлипський В. Вибрані твори: В 5 т. — К., 1976. — Т. 1. —
С 577—580.
3Див.: Раззі Ішк. Ро\уа§а §тіез2по§сі. — \¥агз2аша, 1980.
390
меланхоліка — чорна жовч. Для стародавньої медицини гумор
був основою життя, здоров’я, темпераменту і хвороби. У
період Ренесансу термін «гумор» переходить з медицини в
мистецтво, пізніше — до ідеї німецької естетики гумору як вищої,
абсолютної і найвільнішої форми комізму.
Комедія — плід розвиненої цивілізації. Сміх за своєю
природою демократичний. Для нього не прийнятні ієрархічність,
поклоніння перед чинами й авторитетами. Він виступає як сила,
ворожа всім формам нерівноправ’я, насильства, деспотизму.
О. Герцен писав: « Якщо нижчим чинам дозволити сміятися
при вищих.., тоді прощавай чиношанування. Примусити
посміхнутися над богом Аписом — означає розстригти його з
священного сану в прості бики»1.
На думку Сергія Єфремова, в «Енеїді», «влучно орудуючи
цією потужною зброєю — сміхом, Котляревський справді таки
порозстригав недосяжних богів з самодержавного Олімпу на
хабарників, сутяжників та перекупок»2.
Комічність ворога — його ахіллесова п’ята. Побачити
комічність противника — означає отримати першу перемогу,
мобілізувати сили на боротьбу з ним, пересилити страх і
розгубленість. Комічність — критика сучасності. Мішень
сучасного сміху завжди конкретна і визначена.
Сміх — надзвичайно доступна і «заразна» форма емоційної
критики, що передбачає свідомо-активне сприйняття з боку
аудиторії (сміх загалом, так би мовити, «заразний» і тяжіє до
колективності, на людях сміх інтенсивніший).
Критика, закладена в комізмі, не виявляється прямо;
людина, що сприймає гумор, сама підноситься до самостійного
критичного ставлення щодо осміюваного явища.
Л. Фейербах у «Лекціях про сутність релігії» відзначав, що
дотепна манера письма передбачає розум відповідно і в
читача. Вона (дотепна манера письма) висловлює не все, надає змогу
читачеві самому сказати собі про стосунки, умови і
обмеження, за яких певне положення тільки й має значення і може
існувати. Недовіра до розуму аудиторії породжує сміх недоречний,
грубий, а часом і брутальний. На відміну від трагедії комедія
не висловлює ідеал «прямо і позитивно», а передбачає наявність
його як дещо протилежне тому, що зображується. І людина,
що сприймає, має вже самостійно протиставляти у своїй
свідомості високі естетичні ідеали комічному явищу.
хГерцеп А. И. Об искусстве. — М., 1954. — С. 223.
2Єфремов С. Історія українського письменства. — К., 1995. — С. 291.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.