Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

СЛОВНИК СТИЛІСТИЧНИХ ТЕРМІНІВ

Абракадабра (лат. аЬгасасіаЬга — заклинання) — магічна формула,
таємне слово, замовляння; синонім безглуздя, нісенітниці, незрозумілого
набору слів.
Абсолютна теперішність (лат. аЬ$о1иІи$ — необмежений) — те саме,
що й історична теперішність.
Абсурд (лат. аЬзигсІиз — безглуздий) — безглузді твердження;
вислови, позбавлені раціонального змісту. Абсурд відрізняється від
нісенітниці: нісенітниця не істинна, проте не хибна, а абсурдний вислів
осмислений і внаслідок своєї суперечності є хибним.
Автентичний текст (гр. аиіпепіікоз — справжній) — достовірний текст
певного автора.
Автобіографія (гр. аШо$ — сам, оіо$ — життя, ^гарЬо — пишу) —
власний опис свого життя.
Автбнім (гр. аиіоз — сам і опота — ім’я) — справжнє ім’я автора, на
противагу імені вигаданому — псевдоніму.
Автор (лат. аи(с)Іог — створювач) — творець тексту, промови,
наукового дослідження тощо.
Автореферат (гр. аиіоз — сам і лат. геГегге — доповідаю) — короткий
виклад автором змісту своєї наукової праці.
Авторські слова — 1) грам.: слова, з допомогою яких до тексту
вводять пряму мову; 2) слова, що належать тільки певному автору і не
підлягають змінам: авторські слова Тараса Шевченка, авторські слова Івана
Франка.
Агіографія (гр. Ьа§іо5 — священний і £гарЬо — пишу) — різновид
церковної літератури; оповідання про життя осіб, яких церква проголосила
святими.
Агітаційна промбва (лат. а§і(аІіо — спонукання до чогось) —
промова, що зосереджується на якому-небудь політичному питанні, ідеї, факті,
містить заклик до певної діяльності й адресована до широких мас.
Аграматизм (від гр. а£гаттаі05 — нерозбірливий) — порушення
мовлення людини, що виявляється у неправильному використанні
граматичних елементів і форм.
Адаптйція (лат. асіаріаііо — пристосування) — пристосування тексту
до можливостей сприймання читача.
Адгортація (лат. асіпогіаііо — заохочення) — те саме, що й протропа.
Акростих (гр. акгозіісЬоз — крайній рядок) — вірш-загадка, в якому
початкові букви рядків складають слово-відгадку:
431
У мене є одне кохання,
Котре не зраджу я вовік;
Росло воно не. день, не рік,
А зо мною виростало
І квіткою рясною стало…
Не одцвіте мое кохання,
А буде в серці до сконання.
(В. Самійленко)
Активний словник (лат. асііуш — діяльний) — запас слів, які мовець
не тільки розуміє, а й практично використовує в усній та писемній мові.
Актуалізація (лат. акгиаііз—діяльний) — реалізація можливостей
мовних одиниць відповідно до стилістичної мети спілкування: семантико-сти-
лістичне наголошення, змістове виокремлення мовних одиниць за
несподіваними мовними зв’язками.
Акцент (від лат. ассепШз — наголос) — особливості вимови, що
зумовлені специфікою артикуляційної бази рідної мови і виявляються у
мовленні нерідною мовою.
Алегорія (гр. а11е£огіа — іносказання) — образ, в якому зображення
має переносне значення; вираження ідеї в предметному образі: лисиця —
хитрість, осел — тупа упертість, вовк — хижацтво.
Алітерація (від лат. асі — до, при і Ііііега — літера) — стилістичний
прийом повторення однакових або близьких за акустико-артикуляторними
ознаками приголосних звуків з метою створення звукового образу або фону:
Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий, так наші молоти гриміли раз у раз
(І. Франко).
Алогізм (від гр. а — префікс, що означає заперечення, відсутність, і
10£Іото5 — судження, вислів) — несумісність, яка породжується
невідповідністю граматичного руху мови значеннєвому {стіл спить).
Ампліфікація (лат. атрНГісаІіо, від атрІіПсіо — поширюю, збільшую) —
прийом традиційної риторики, що полягає у зумисному нагромадженні
кількох схожих означень для підсилення певного явища: Любиму Вітчизну
топтати не дам кривавим, підступним і злим ворогам (М. Бажан).
Амфіболія (гр. атрЬіЬоІіа — двозначність) — структури, що
допускають двозначне тлумачення: ходити довго не міг; чи не сон цеі Амфіболія
розуміється як стилістичний ефект загадковості або як недогляд, який
можна усунути перебудовою речення.
Анадиплоза (гр. апасІірІозІБ — здвоєння) — фігура, що поєднує одним
словом чи конструкцією передню строфу (чи речення) з наступною.
Анаклаза (гр. апакіазіз — надлам, надрив) — прийом фоностилістики,
що створює ефект скандування розривом складів, подовженням звуків.
Анаколуф (гр. апакоІиіЬоп — непослідовність) — стилістична фігура,
в основі якої лежить граматична неузгодженість членів речення,
зміщення конструкцій, порушення синтаксичних зв’язків.
Аналогія (гр. апаІ0£Іа — відповідність) — тенденція до збереження
відповідності між думкою і виразом.
Анантаподотон (гр. апапіаросіоіоп — позбавлений віддачі) —
стилістична фігура, що є різновидом анаколуфа. З двох елементів парного
виразу вживається тільки перший: Нема на світі України, немає другого
Дніпра… (Т. Шевченко); Любиш кататися —…
Анантаксис (гр. апапіЬахіз — вставка) — вставляння звуків для
евфонічного звучання, полегшення вимови (зі мною, зо дна). Анантиксисом
називають і «паразитичні звуки» в живому мовленні: о-о-о, е-е-е…
432
Анафора (гр. апарЬога — піднесення) — стилістична фігура, що
створюється повторенням одних і тих самих елементів мови на початку
кожного паралельного ряду: рядка, строфи, абзаца… Анафора буває
звукова, лексична, морфемна, синтаксична.
Анекдбт (від гр. апексіоіоз — неопублікований) — коротке усне
жартівливе оповідання про якийсь випадок чи ситуацію з несподіваним
дотепним закінченням.
Антитеза (від гр. апіііпезіз — протиставлення) — стилістична фігура,
що характеризується симетричною будовою і різким протиставленням
понять, образів, думок: Рання пташка росу п ‘с, а пізня — сльозу ллс.
Антифразис (гр. апіїГгазіз від апіі — проти і Ггазіз — вислів, зворот
мови) — стилістична фігура, яка будується на вживанні слова в
протилежному значенні: страшенно люблю.
Антбніми (від гр. апіі — проти і опота — ім’я) — стилістичні засоби
(переважно лексеми з протилежним значенням) для створення виразного
контрасту: біле — чорне.
Антономазія (гр. апіопотазіа — найменування по-іншому) —
стилістичний засіб оцінної експресії, що досягається заміною власної назви
описовим зворотом: Безсмертний Кобзар (про Т. Шевченка); Великий
Каменяр (про І. Франка).
Апокопа (від гр. арокорё — відсікання) — скорочення слів у
результаті випускання звуків (розм. мо замість може).
Апосіопезис (гр. аро5Іоре5І5 — недомовлення) — стилістична фігура,
що утворюється несподіваною паузою, яка розриває конструкцію.
Використовується для вираження вагань або емоцій, розпачу мовця.
Апорія (гр. арогіа — початкове запитання) — фігура думки, в якій
відповіддю на запитання буде весь наступний текст: 3 чого треба почати?..;
Чим закінчуємо?..; Камо грядеши?..
Апостроф(а) (гр. арозігорЬоз — відвернений, звернений на бік) —
широка фігура думки, в якій оповідь переривається звертанням до когось
одного зі слухачів або читачів. Апостроф може мати різний риторичний
зміст і мовну конфігурацію. Це може бути моралізаторське нагадування,
повчання, прохання про допомогу, звертання до честі і гідності, догана,
скарга, прокляття, моління, прохання тощо. Те саме, що йриторичне
звертання.
Арготйзми (фр. аг§оІ — жаргон) — стилістичні засоби (лексеми) для
створення ефекту потайного мовного відокремлення: колеса (наркотики),
чорнило (червоне вино), ксива (документи).
Архаїзми (гр. агсЬаіоз — давній) — стилістичні засоби (лексеми), що
мають конотацію попередніх мовних епох і тому використовуються для
створення стилістичних ефектів історичного колориту, урочистості,
піднесеності, патетики або створення ефекту комізму, іронії, пародії,
індивідуалізації мовлення персонажів: Возвеличу малих отих рабів німих… (Т.
Шевченко); І все рече, рече… (Остап Вишня).
Асиндетон (гр. азупсіеіоп — незв’язане) — стилістична фігура, що має
будову багатокомпонентного складного безсполучникового речення: Сонце
заходить, гори чорніють, пташечка тихне, поле німіс (Т. Шевченко).
Асонанс (фр. аззопапсе, від лат. аззопо — відгукуюсь) — прийом фоно-
стилістики, що полягає у співзвуччі або повторенні однакових чи
акустично близьких голосних звуків: на городі опудало горобців перепудило.
Астеїзм (гр. азіеіотоз — дотеп, жарт) — схвалення у вигляді осуду: яке
ловке чортеня (про дитину); ах ти розбійникуі (ласкаво).
1 5 М67
433
Астёсмус (гр. азіеізтоз — причіпний зворот) — фігура думки, що
прикрашає мовлення доречним виразом — вставкою, згадкою, дотепом,
приказкою чи прислів’ям, сентенцією, афоризмом тощо: І доки буду ряст
топтати — бо ще ж зоря моя горить! — Хотів би мову так пізнати, щоб
із землею говорить (Ю. Петренко).
Атіологія (гр. аігіо10£Іа — підставляння) — фігура думки, в якій на
поставлене мовцем запитання відповідати слід йому ж: Чи можемо ми
сказати, що все у нас гаразд? Ні, не можемо.
Афективний (лат. аіїесіиз — чуття) — такий, що стосується гострих,
неконтрольованих розумом емоцій.
Афоризм (гр. арпогізтоз — визначення, вислів) — короткий влучний
вислів, який у стислій, зручній для запам’ятовування формі подає
глибоку думку: Караюсь, мучуся… але не каюсь! (Т. Шевченко).
Благання — в античній риториці фігура думки, якою мовець може
випросити допомогу. Поширена в молитвах, заклинаннях тощо.
Варваризми (гр. ЬагЬагізтоз) — стилістичні засоби (лексеми), як
правило, іншомовного походження, які не стали загальновживаними, не
повністю засвоєні мовою. Те саме, що й екзотична лексика: фрау, мадам, візаві,
сябри.
Варіант (від лат. уагіапз — змінний). Є варіанти комбінаторні,
факультативні й стилістичні — стилістичне поняття, за яким допускаються
паралельні форми.
Вид — у граматичній стилістиці дієслівна категорія, що завдяки своїй
семантиці і формотворенню має багату палітру стилістичних відтінків,
які відображають різні способи протікання дії: миттєва дія, початкова,
тривала, багатократна, завершальна, результативна, підсилювальна,
супровідна.
Виділення — надання якомусь мовному елементу особливої
стилістичної ваги.
Включення — стилістичний прийом, при якому вірш або речення
починається і закінчується одним і тим самим словом.
Внутрішня мова — стилістичний засіб у художньому тексті. Це
мовлення персонажа «про себе».
Волінтйв, волюнтатйв (від лат. уоіипіагіиз — залежний від волі) —
форми і конструкції, що виражають волю, рішучість мовця, суб’єктивну
модальність.
Вставні слова, словосполучення, речення — засіб стилістичного
синтаксису. Слова, словосполучення і речення, які вводяться в інше речення,
але синтаксично з ним не пов’язані, інтонаційно відокремлюються від
нього і вносять додаткові повідомлення, уточнення чи пояснення до змісту
основного речення.
Вульгаризми (від лат. уиі^агіз — простий, грубий) — стилістичний засіб,
лексеми, що мають знижене (пейоративне) забарвлення і перебувають за
межами літературної норми: пика, жерти, здихати, гарикати.
Вчення про три стилі — гармонійна стилістична система, яку
започаткували Цицерон, Квінтіліан та ін., в Україні — Феофан Прокопович, в
Росії — Михайло Ломоносов: стиль простий (низький) — ощадливий,
ясний, скромний, позбавлений тропів, потребує слів невишуканих,
комунікативних, поширений у буденному житті; стиль високий (піднесений) —
434
багатий, насичений тропами і фігурами, стандартно відпрацьований,
призначений для святкових промов і високого чину; стиль середній
(поміркований) — позбавлений крайностей низького і високого. Ритори
вважали його ідеалом доброї мови, мірою такту.
Гармонія (гр. Ьагтопіа — співзвучність, розміреність) — у стилістиці
якість мовлення, якої має прагнути мовець (гармонія змісту і форми,
звучання, настрою, тону).
Гіпербола (гр. ЬурегЬоІе — перебільшення) — образне перебільшення
за розміром, силою, значенням: Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш
приходить подібне кохання (В. Сосюра); Я цар царів. Я сонця син могутній
(Леся Українка).
Гіпероха (гр. ЬурегосЬе) — вид гіперболи, найбільша похвала: Нічого
кращого за неї нема під сонцем.
Гістерологія — фігура думки, що виражає важливі, з погляду мовця,
побажання, використовується на закінчення риторичного дискурсу,
рідше — на початку.
Гіатус (лат. Ьіаіиз — щілина) — збіг двох або кількох голосних звуків
в одному слові або на межі: до одної, самоохорона.
Гіфен (гр. ЬурЬёп — тканина) — прийом зумисного злиття окремих
слів у одне складне слово: Ах, Стрункодівчина, Русодівчина, Руходівчина,
Теплодівчина в ажурній сукні (М. Семенко).
Глоса (від гр. £Іб5$а — мова, говір) — у риториці Арістотеля і пізніше
це слова та вирази, що перебувають поза звичайним уживанням, якісь
особливі (архаїзми, поетизми тощо).
Глосарій (від лат. £І055агіит — словник глос) — тлумачний словник
застарілих і малозрозумілих слів.
Гнома (від гр. £пбте — думка) — мудрий вислів, афоризм,
викладений у формі двовірша:
Знання і гроші позичити можна,
Мудрість здобудь же трудом ти сам.
(А. Міцкевич)
Гомілетика (гр. Ьотіїео — мистецтво спілкування) — один із видів
красномовства, що вивчає правила побудови церковної проповіді.
Гомілія (гр. Ьотіїіа — зібрання) — вид духовної промови, духовне
навчання.
Градаційні сполучники — складені сполучники, що утворюються з двох
компонентів і виражають найчастіше зіставно-протиставні відношення,
причому друга частина має більше смислове навантаження порівняно з
першою: не тільки …, ай; не стільки …, скільки; не те щоб.., але.
Градація (лат. £гасіаііо — поступове підвищення, посилення) —
стилістична фігура певної будови, в якій кожна наступна частина
посилює (або послаблює), нагнітає смислове чи емоційно-експресивне
значення. В результаті зростає стилістичний ефект висловлення і враження від
нього. Градація буває висхідна, при якій стилістичний ефект
збільшується, наростає і посилюється значення з додаванням кожного наступного
компонента фігури: Прийшов, побачив, переміг (Юлій Цезар). Градація
низхідна, навпаки, характеризується з кожною наступною частиною
зменшенням значення, спаданням стилістичного ефекту і враження від нього:
На майдані пил спадає. Замовкає річ. Вечір. Ніч (П. Тичина).
435
Гротеск (фр. £гоІЄ5яие — смішний, незвичайний) — поетичний прийом
зумисного спотворення або змішування контрастів: трагічного і
комічного, доброго та злого, реального і фантастичного.
Гумор (від лат. путог — волога, рідина) — зображення смішного в
жартівливому, добродушному тоні.
Ґемінація (лат. £етіпо — подвоюю) — експресивне подвоєння: мам-
мам-мусенька, рідн-е-есень-ка; те саме, що й подвоєння, редуплікація.
Демінутиви (від лат. сіетіпигиз — зменшений) — виразні стилістичні
засоби, поширені в усній і художній мові. Це назви суфіксальних
утворень із семантикою зменшуваності, емоційної оцінності, інтимності:
спатоньки, їстоньки, дівулька.
Детеріоратйвний (лат. сіеіегіог — гірший) — принизливий, гірший.
Дигресія (лат. ал§ге$5ю — відходжу) — стилістичний прийом
миттєвого відхилення від теми, викладу для того, щоб слухачі відпочили від
інтелектуального чи емоційного напруження (може бути жарт, примовка).
Діалектизми (гр. сііаіекіоз — говірка, наріччя) — стилістичні засоби,
що використовуються в художніх текстах для створення стилістичного
ефекту місцевого колориту, для індивідуалізації мови персонажів — носіїв
певної говірки: Борух знає того когута, уже не раз хотів його за сіль
виміняти, але дячиха не хоче, бо когутик піс на ціле село і завсігди в справедливу
північ (С. Ковалів).
Діалог (від гр. еіа1о§о5 — бесіда) — функціонально-комунікативний
вид мовлення, що характеризується безпосереднім словесним обміном
думками між двома мовцями.
Домінанта (лат. сіотіпапііз — панівний) — одне зі стилістичних
понять, що у низці однотипних мовних одиниць є носієм основного значення
і підпорядковує собі всі інші змістові й стилістичні значення: Україна —
рідний край, рідна земля, Вітчизна, Батьківщина, барвінковий край.
Драма (гр. агата — дія) — твір художньої літератури, який життя й
характери героїв, гострі конфлікти розкриває через розмови дійових осіб
(монологи, діалоги, полілоги) і призначений для сценічного втілення. Має
індивідуалізовану мову персонажів і сценічні засоби.
Думи — пісенно-епічні українські народні твори, що мають специфічну
ритміко-образну систему і героїчний зміст: «Дума про козака Голоту»,
«Дума про Марусю Богу славку».
Думка — поширений у романтичній літературі жанр короткого
елегійного чи баладного вірша.
Евфемізми (від гр. еирЬетізтоз, еи — гарно, добре, рЬеті —
говорю) — пом’ якшувальні назви грубих явищ, уникнення слів із
неприємним забарвленням: вигадуєте (замість брешете), заглядає у чарку (замість
п’яниця).
Евфонія (від гр. еирЬопіа — добре, приємне) — милозвучність мови, а
також дотримання мовцями правил фонетичних чергувань: і-й, у-в, би-б
та ін.
Екзотйзми (від гр. ехоїікоз — чужий, іноземний) — маловживані
іншомовні слова, що вживаються як стилістичний засіб для створення
особливого колориту: паранджа, аул, фазенда.
Ексклюзивний (від лат. ехсіисіеге — виключати) — винятковий для
когось, чогось.
436
Експресія (лат. ехргеззіо — вираження) — інтенсивна виразність
тексту, що створюється фонетичними, лексичними, граматичними,
стилістичними засобами мови.
Ексцеси в (лат. ехсеззіуиз) — надмірний ступінь ознаки чогось:
щонайкраще, дрібню-у-у-сінький.
Елегія (гр. е1е£еіа, е1е£05 — скарга) — вірш, у якому передано настрої
журби, туги, смутку, безнадії, меланхолії. Поширений у творчості
сентименталістів та романтиків («Осіння елегія» О. Блока).
Еліпс (гр. е11еір5І5 — нестача, недолік) — стилістична фігура, відсутність
передбачуваного слова, в якому немає потреби і без якого фігура є лако-
нічнішою, динамічнішою, виразнішою: Людині — все людське на цій
непокірній землі (М. Рильський).
Елокуція (лат. еіокиїіо — вираз, стиль) — розділ античної риторики,
що охоплював матеріал про впорядкування і висловлення думки,
підпорядкування слів думці й потребам комунікації. Головні завдання теорії
елокуції: типологія стилів, засади вибору мовних засобів відповідно до
мети, творення тропів та фігур. Творцями елокуції як частини риторики
були давньогрецькі ритори Ісократ і Арістотель. У сучасній науці
питаннями, що традиційно відносилися до елокуції, займається лінгвістична
стилістика.
Елатив (від лат. еіаїш — піднесений) — стилістичний засіб
інтенсивності ознаки, що має характерні експресивні суфікси: чистісінька правда,
гарнесенько відшмагаю, низесенький уклін, гнітюче передчуття.
Емотивний — синонім до слова емоційний, частіше вживається
стосовно неконтрольованих емоцій — афектів.
Емфаза (від гр. етрпазіа — виразність) — інтонаційне виділення,
підсилене повторення якогось елемента, частіше початкового: Осінній день,
осінній день, осінній… (Л. Костенко).
Емфатичний вираз — особливо інтенсивне або велемовне висловлення.
Еналага (гр. епаНа^е — підстановка) — фігура, сутність якої у
використанні однієї форми чи конструкції замість належної іншої: вживання
середнього роду замість жіночого або чоловічого: Таке воно нещасне — ця
дівчина; використання форми теперішнього часу замість майбутнього —
Я завтра їду.
Енантіосемія (від гр. епапііоз — протилежний і 8ета — знак) —
поляризація значень, розвиток у слові значення, протилежного прямому: халат
(почесне вбрання) — вільний домашній одяг; ажур (фр. а ]оиг — тимчасове,
на один день, з дірками) — витончена робота; герой (у значенні невдаха).
Енкліномен (гр. епкііпотепоз — той, що не має власного наголосу,
тепоз — малий) — явище евфонії живого мовлення, сутність якого у зміні
інтонації з гострого (високого) тону (акут) на важкий (низький) тон
(гравіс). Відоме в риториці під назвою баритонічного слова.
Епаналёпсис (гр. ерапаїерзіз — повторення, повернення) — повтор
слова у кінці однієї синтаксичної конструкції і на початку іншої або
кільцевий повтор (на початку і в кінці висловлення): Я його знаю, знаю багато
років, знаю так, як ніхто з вас його не знас.
Епімбна (лат. ерітоп — затримування над чимось) — фігура думки, в
якій для підкреслення якогось елементу думки затримується мовлення і
на ньому концентрується увага (за допомогою паузи).
Епістолярії (гр. ерізіоіе» — послання, лист) — листи, послання,
звернення письменників, громадських і культурних діячів, що мають
художню і пізнавальну цінність.
437
Епітафія (гр. еріїарЬіоз — надгробне слово) — вірш для надгробного
пам’ятника. В Давній Греції складалися видатними поетами для героїв і
виконували виховну роль. Пізніше жанр трансформувався: тепер це може
бути і сатиричний, і жартівливий твір. Наприклад: Роззяві. Цей у могилі
запеміг, що власний похорон побачити не міг (В. Симоненко).
Епітет (від гр. еріїЬеіоп — прикладка) — троп, образне означення
переважно метафоричного характеру: щасливі береги, демон огнеокий, вес-
на-царівна, слова піжносяйпі, медові уста (О. Олесь).
Епітрбп (гр. еркгоре — ніби згода) — фігура думки, при якій
допускається приймати позицію суперника, щоб потім аргументовано її
спростувати.
Епіфонема (гр. ерірЬопете — після звучання) — фігура в античній
риториці, в якій додається пояснення до вищесказаного: така моя думка.
Епіфора (від гр. ерірЬога — перенесення, повторення) — стилістична
фігура, протилежна анафорі, полягає у повторенні одних і тих самих
елементів у кінці кожного паралельного рядка.
Ескіз (фр. е5^^ш5е — імпровізований) — начерк, замальовка до
художнього твору.
Етимологічна фігура — стилістична фігура, в якій поєднуються
етимологічно близькі слова: життя прожити — не поле перейти; спати сном
праведника; думати думу.
Етопёя (гр., лат. еіЬореіа — робити звичай, характер) — фігура думки,
при якій певне міркування, зміст вкладається в уста тієї особи, яка має це
оцінити. Навіть звичайні, поширені твердження набирають більшої ваги
в устах авторитетних людей і стають ніби незаперечними. Часто
використовується у мові вчителів, учених, учнів; у побутовому мовленні — коли
незручно про себе чи когось щось казати, це «щось» переадресовують
відомій співбесідникам третій особі.
Етюд (фр. еіисіе) — невелика частина художнього твору, що є деталлю
і може існувати окремо.
Жаргон (фр. ]аг£Оп — базікання) — функціональний підвид
просторічного мовлення, що перебуває за межами літературної мови: хавати (їсти),
киряти (випивати), тачка (таксі). Залежно від віку, вподобань, діяльності
виділяють жаргон дитячий, студентський, кримінальний, комп’ютерний
та ін.
Жива мова — та, що звучить у повсякденному спілкуванні; одне із
джерел виникнення стилістичних значень.
Забарвлення — додаткові стилістичні відтінки мовних одиниць, що
надають висловлюванню чи тексту певного характеру (урочистості,
книжності, просторічності тощо).
Звертання — риторична фігура, що містить у собі назву особи у
кличному відмінку, до якої звернена мова: Ой ти, дівчино, з горіха зерня, чом
твое серденько — колюче терня/ (І. Франко).
Звуконаслідувальні слова, ономатопея (від гр. опотаїороііа —
звуконаслідування) — стилістичний засіб у художніх текстах для відтворення
звукових ситуацій, створення акустичного фону і звукових образів.
Наприклад: Цок-цок, цок-цок… — за небокрай козацький кінь прудкий (Л. Ротач).
Зевгма (з гр. — зв’язок) — риторична фігура, що ґрунтується на
побудові тривалого мовного періоду таким чином, що у реченні з
однорідними підрядними членами підмет або присудок представлений на початку,
438
а далі мається на увазі. Наприклад: Далека красо моя! Щасливий я, що
народився на твоему березі, що пив у незабутні роки твою м ‘яку, веселу,
сиву воду, ходив босий по твоїх казкових висипах, слухав рибальських
розмов на твоїх човнах і казання старих про давнину, що лічив у тобі зорі на
перекинутому небі, що й досі, дивлячись часом униз, не втратив щастя ба-
чити оті зорі навіть у буденних калюжах на життєвих шляхах (О.
Довженко).
Зміна значення, семантична зміна, семантичний розвиток — семантичні
явища в стилістиці, що виявляються у звуженні, розширенні або зміщенні
значення слів і виразів, в результаті чого виникають нові стилістичні
засоби — фігури слова: тропи.
Значення стилістичне — одне з основних понять стилістики.
Стилістичне значення є супровідним до лексичних і граматичних значень слів та
виразів. Здатністю створювати певний стилістичний ефект воно обмежує
сферу свого використання. Для визначення стилістичних значень
важливими є поняття узуальних (часто вживаних, неформальних) і
оказіональних (рідко, ситуативно вживаних) значень, прямих і переносних.
Ізоколон (гр. І50 — однаковий, коїоп — гілка) — риторична фігура,
при якій у двох або кількох відрізках мови частини речення розміщені в
однаковому порядку, повна синтаксична й інтонаційна відповідність
частин речення: Понад ставом увечері хитається очерет //Дожидає мати
сина до світа вечерять //Понад ставом увечері шепочеться осока
//Дожидає в темнім гаї дівчинонька козака (Нар. творчість).
Імітація (лат. ітіїаііо — наслідую) — стилістичний прийом, яким
створюється повна ілюзія чиєїсь манери мовлення або письма.
Імператив (від лат. ітрегаїіуш — владний) — стилістичний засіб
(наказовий спосіб, спонукальні вигуки тощо), що виражає волевиявлення,
реакції мовця.
Імплікація (лат. ітріісаііо — тісно зв’язую) — логічна операція, за
допомогою якої з двох висловлювань утворюється умовне висловлювання
за схемою: Якщо…, то.
Імпровізація (фр. ітргоуізаііоп, з лат. ітргоуі$ш — непередбачений,
раптовий) — виголошення промови чи певної її частини без попередньої
підготовки, спираючись на раніше набуті знання і навички
контактування з аудиторією. Бажано передбачати ситуації, коли може виникнути
потреба в імпровізації, і готуватися до них.
Інвектива (лат. іпуекііуа, від іпуєЬог — нападаю) — гострий
викривальний виступ, різке звинувачення, осуд когось.
Інвенція (лат. іпуєпііо — винахід, винайдення) — поняття риторики,
яким означається перший етап підготовки виступу: помисел, пошук
думки, добір відомостей, вибір теми, відшукування способів розв’язання
проблеми, нагромадження даних. Основні етапи інвенції: вибір теми,
уточнення загального і конкретного стану теми (хто?, що?, де?, коли?, для
чого?), нагромадження доказів.
Інверсія (від лат. іпуєгзіо — перестановка) — стилістична фігура, яка
створюється зворотним порядком слів у реченні, щоб підкреслити
значення інверсованих одиниць і посилити виразність мовлення.
Інклюзив (лат. іпсШео — замикати), включення — стилістичний
прийом, при якому мовець виступає і від імені того, до кого говорить
(включає його в поняття «ми»).
439
Інтер’сктивація (від лат. іпіегіесііо — вигук) — стилістичний засіб
(перехід повнозначних слів у вигуки), який надає тексту
емоційно-експресивного забарвлення: ой матінко!, о леле!, боже ж ти мій!, от тобі й маєш!
Інтерпеляція (від лат. іпіегреііаііо — переривання) — фігура, в якій
автор перериває потік мовлення, щоб звернутися до слухача, щось
ствердити чи заперечити: Душа моя — послухай! — Як яблуня в цвіту (П.
Тичина); Не надивився, ні! Я на сади рожеві, криниці юності убогим корячком до
дна не вичерпав (М. Рильський).
Інтерпозйція (лат. іпіег — між і розіїіо — положення) — різновид
стилістичної фігури інверсії, в якому службове слово вклинюється у
словосполучення, підрядне речення «розриває» головне: зайду — хм! чи ж
треба? — годин через дві; Дівчата, щоб не забути, записали адресу.
Інтерпретація (лат. іпіегргеїаііо — тлумачення) — фігура, в якій одна
й та сама думка пояснюється за допомогою нагромадження
синонімічних виразів. Виконує функцію семантичну, бо краще розкриває смисл
думки, і стилістичну; є різновидом ампліфікації.
У стилістиці використовується інтерпретативний метод.
Інтонація (від лат. іпіопо — голосно вимовляти) — цілісна організація
живого мовлення, що включає ритм, паузи, наголоси, мелодику, силу,
висоту і тембр звуків; поняття фоностилістики, що характеризує ритмо-
мелодичну сторону мовлення і виражає логіку змісту та
емоційно-експресивне забарвлення (інтонація оклику, звертання, запитання, пояснення,
переліку, закінченості, оповідності, спонукання, зіставлення тощо). У
стилістиці інтонація, мелодія мови — це живий показник не тільки висоти
звучання, а й відтінків думки, волі та почуттів, форма виявлення
стилістичного ефекту. Кожний тип стилістичного ефекту має свою інтонацію.
Інтродукція (лат. іпігосіисііоп) — те саме, що Й вступ.
Інформація (від лат. іпГогтаііо — роз’яснення) — одне із вихідних
понять стилістики, що означає основу об’єкта мовної передачі, переробки і
відтворення, яка «обростає» стилістичними конотаціями.
Іронія (від гр. еігопеіа — прихований глум) — троп, у якому слова чи
вирази з метою насмішки, глузування вживаються у зворотному (до
буквального) значенні слова: розумник (про дурня).
Історизми — стилістичні засоби (лексеми), що використовуються в
художніх текстах для відтворення колориту епохи, індивідуалізації мови
персонажів, у науково-історичній літературі як номінації колишніх
реалій: урядник, війт, кошовий, волость, ятаган, непман, КДБ.
Ітерація (лат. ііего — повторюю) — метод тренування, навчання,
вироблення вправності, мовної досконалості.
Каданс (фр. сасіепсе, від лат. сасіепз — який падає, закінчується) — тип
мелодики мовлення, характерний для кінця фрази при оповідній моделі
мовлення.
Каламбур (фр. саІетЬоиг — гра слів) — стилістичний прийом
зближення різних за значенням слів, іноді схожих за звучанням, який створює
комічний ефект: А хай їй грець, тій Греції!; Все квапимось із ніколи в
ніколи; Місто, премісто, прамісто моє! (Л. Костенко).
Калька (фр. саїцие — копія) — слово або вираз, утворені точно за
зразком іншого слова чи виразу шляхом буквального перекладу його частин
з іншої мови.
Катехізис (гр. каІесЬе§І5 — усне повчання, настанова) — ораторський
твір, написаний у формі запитань і відповідей; жанр конфесійного стилю.
440
Катехрёза (від гр. каіасЬгезіз — помилкове вживання) — троп,
різновид метафори, що утворюється поєднанням суперечливих понять,
використанням семантично подібного, близького, але не точного виразу:
Велика розмова замість довга; червоне чорнило.
Класична мбва — мова, репрезентована найкращими художніми
текстами, за якими і має вивчатися. Класична українська мова представлена
творчістю І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки,
І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, М. Коцюбинського та ін.
Кліше (фр. сІісЬе — відбиток) — зворот, що легко відтворюється в
певних ситуаціях і контекстах, зберігає свою семантику і виразність,
відповідає психічним стереотипам національного світобачення; через легкість
до відтворення сприяє автоматизації мовлення, прискорює процес
комунікації, економить час і зусилля мовців {докладати зусиль, поліпшити
роботу, втілити в життя, давати високу оцінку), але втрачає свіжість
мовотворення.
Койне (гр. коіпе сііаіекіоз — спільне наріччя) — «легкий» варіант мови,
що сформувався на базі кількох (чи одного) діалектів і є засобом
спілкування різномовних груп населення. В Давній Греції (III—І ст. до н. е.) так
називалася загальнонародна мова.
Колби (лат. соїопш) — фігура, що коротко і точно передає думку за
допомогою скорочених ритмічних членів виразу (колон): / неприятелям
допомогли, і приятелям не зашкодили (Цицерон).
Композиція (від лат. сотрозіїіо — складання, розташування) —
структура, побудова твору певного жанру, художній план твору, в якому
співвідношення частин зумовлене темою і задумом.
Комунікація (від лат. сотітшпісо — спілкуюся з кимось) — одне зі
стилістичних понять, що визначає основний зміст і доречність стилістичних
засобів.
Конклюзія (лат. сопсііібіо — кінець, закінчення) — те саме, що й
висновки.
Конотйція (лат. соп — разом, поіаііо — позначення) — одне з основних
понять стилістики, яке означає додаткові семантичні й стилістичні відтінки,
що накладаються на основне значення слова в процесі комунікації і
надають вислову експресивного забарвлення, певного тону, колориту.
Контекст (від лат. сопіехіш — тісний зв’язок, з’єднання) — лінійне
синтагматичне оточення, яке необхідне (чи достатнє) для реалізації
потенцій значення слова або таке, що здатне породжувати певні зміни в
значенні. Одне з основних понять стилістики, оскільки більшість стилі-
стем реалізуються тільки в контексті, тобто в частині тексту, яка дає
можливість визначити стилістичне значення мовної одиниці. В широкому
розумінні контекстом вважають мовне оточення, ситуацію й умови
спілкування, а також національно-культурне середовище.
Контравёрза (лат. сопігоуегзіа — зворотний зв’язок, суперечка) —
фігура перемовляння, спростування правдоподібних версій; виникла в судовій
риториці.

Категорія: Мацько Л. І. та ін. Стилістика української мови: Підручник

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.