Крилаті вислови (слова) — стилістичні засоби; ними є стійкі вирази,
що мають певне літературне або історичне походження. Це переважно
вислови визначних діячів, цитати з відомих творів, що завдяки своїй
точності й виразності поширились і стали стилістемами: Напитися шоломом
з Дону великого («Слово о полку Ігоревім»); Тільки той ненависті не знає,
хто цілий вік нікого не любив (Леся Українка); Бути чи не бути?
(У. Шекспір).
441
Культура мбви — 1) лінгвістична наука, що вивчає суспільне життя
мови в конкретний історичний час і регламентує користування мовою в
суспільстві; 2) досконале володіння літературною мовою; 3) система ознак
і вимог досконалої літературної мови; 4) мовна культура особистості,
колективу, певної групи населення.
Легенда (лат. Іе^епсіа — те, що має бути прочитане) — оповитий
казковістю, фантастичністю, вишуканий за формою, досконалий переказ
про народних героїв, історичні події: Легенда про Трістапа та Ізольду,
Легенда про Довбуша.
Лексика (від гр. Іехікоз — словесний) — словниковий склад мови.
У стилістиці кваліфікується як стилістичний матеріал. За призначенням і
сферою використання виділяють різні групи лексики: загальновживану,
термінологічну, професійну, спеціальну, активну, пасивну, застарілу. За
стилістичною активністю лексика поділяється на нейтральну і
стилістично забарвлену. До стилістично забарвленої належить
емоційно-експресивна, поетична, книжна, просторічна та ін.
Лексика емоційна (емотивна) — слова на позначення емоцій, почуттів,
переживань (або які надають такого емоційно-експресивного
забарвлення іншим) та слова, що здатні впливати на емоційну сферу мовців: любов,
кохання, радість, матусенька, гарненький, злющий, сердешний.
Лексика книжна— слова, що пов’язані своїм походженням і
використанням з книжними стилями: аналіз, синтез, ерудиція, фактор, ефект,
закон, суд.
Лексика нейтральна — слова, що не мають стилістичного забарвлення і
стильового призначення, можуть з однаковим успіхом вживатися в усіх
стилях. У стилістичній парадигмі вони є нейтральною основою,
домінантою, до якої додаються стилістично забарвлені синоніми, утворюючи
синонімічний ряд: говорити—ректи, промовляти, виступати, базікати.
Лексика офіційно-ділова — слова та усталені вирази (кліше, штампи),
що є стилістично визначальними для документів і офіційних паперів:
паспорт, посвідчення, заява, протокол.
Лексика розмовна — слова, що виникли і вживаються у живому
усному мовленні: козарлюга, дрібничка, багатенько, електричка, роботяга.
Лексика фамільярна — слова, що вживаються у спілкуванні, не обтя-
женому етичними нормами, безцеремонна лексика: братан, трьоп, роззява.
Лексична стилістика — розділ описової стилістики про стилістичні
можливості різних шарів лексики і доцільність використання відповідної
лексики у певних функціональних типах мови.
Лінгвістична стилістика — мовознавча наука про стилі, стилістичні
засоби мови і прийоми їх використання.
Літота (від гр. Іііоіез — простота) — образне применшення: жаль
крихти хліба; слово надасться; У Т. Шевченка: Одну сльозу з очей карих —
/ пан над панами.
Макаронізми (від іт. тассЬегопі — макарони) — жартівливо
перекручені на лад іншої мови слова: італ. — Ми бандито, гангстерито…;
франц. — пан теля пасе; япон. — то яма, то канава.
Маркований (від фр. тагциег — відмічати) — вживається у виразі
«стилістично маркований», тобто такий елемент, що має стилістичне
значення або забарвлення.
442
Медитація (лат. тесіііаііо — розмірковування) — мотиви пасивних
роздумів у поетичних творах, сповнених сумними, елегійними настроями.
Мейбзис (від гр. теіб5І5 — зменшення) — використання демінутивних
утворень не для зменшення, послаблення ефекту, а для підсилення,
інтенсифікації: у керівника зубки прорізались, кулачки сверблять.
Меліоризація (лат. теїіог — кращий) — процес набування словом
позитивного значення: королева краси.
Мелодика (від гр. теїосіоз — співучий) — звукова крива фразової
інтонації; композиційна ознака тексту.
Мемуари (фр. тетоігез — спогади) — твори про події особистого й
суспільного життя, сповідальні твори, записки, оповіді про визначних
людей.
Мертва мбва (лат. 1іп§иа тогііз) — та, що не вживається, або та, що
використовується тільки як писемна мова освічених людей (латина); для
сучасних літературних мов — одне із джерел виникнення пасивних стилістем.
Метаплазм (від гр. шеіа — після і ріазта — створене) — різні види
змін у межах слова, його форм. До метаплазм належать протези,
епентези, метатези, стягнення тощо; у стилістиці ці процеси можуть
супроводжуватися стилістичним забарвленням.
Мет&фора (гр. теїарЬога — переміщення, віддалення) — один із
найпоширеніших тропів, що виникає в результаті вживання слова в
переносному значенні за схожістю означуваного предмета з іншим. Метафора
нагадує згорнене порівняння, компактна й образна: конвертики хат;
глобус капусти (Л. Костенко).
Метонімія (від гр. теїопутіа — перейменування) — троп, образний
переносний вираз, в якому предмет замінюється іншим, але не за
подібністю, а за суміжністю і реально існуючими між ним зв’язками: «Борислав
сміється» І. Франка; За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче (Нар. пісня);
зал аплодував і місто зустрічало.
Мімезис (гр. тіте5Із — наслідування) — фігура думки, що полягає в
іронічному наслідуванні за аналогією до реального, якого насправді
немає: ти «гарний» батько (про поганого).
Мнемоніка (гр. тпетопікоп — мистецтво запам’ятовування) —
сукупність прийомів запам’ятовування підготовленої промови або її
нотаток, плану, композиції, яке потребує володіння технікою ефективної
оперативної пам’яті. На відміну від природного запам’ятовування таку
техніку називали штучною пам’яттю.
Мова імпровізована — та, що звучить на певну тему без попередньої
підготовки, породжена конкретною ситуацією або є живою компіляцією
відомих мовцю виражальних засобів. Така мова потребує від мовця
великих знань, смаку і таланту імпровізації.
Мовна характеристика (портрет) — добір якихось особливих для
кожного персонажа мовних елементів, якими виділяється і запам’ятовується
персонаж.
Молитва — поетичний твір на біблійні, житійні теми. Виникла на основі
первісних магічних заклинань і замовлянь, прохань, звернень до вищих
сил, стала атрибутом культів і обрядів. Побудована на вірі в магічну силу
слова: «Отче наш».
Монолог (від гр. топоз — один і І0£05 — слово, мовлення) — функціо-
нально-комунікативий вид мовлення однієї особи, не розрахований на
словесну реакцію інших.
443
Нйголос — у стилістиці засіб підкреслення відтінків думки, намірів
мовця, створення відповідних ефектів, може бути кількох різновидів: логічний,
емоційний, афективний, інтенсивний, патетичний, риторичний, фразовий.
Надлишковість стилістична — стилістична фігура, переобтяжена
емфатичними повторами, низкою синонімів, аналогічних висловів: О красуне,
ясне сонечко, прекрасніша з найпрекрасніших.
Нарис — оповідний художньо-публіцистичний твір про реальних
людей, події, факти. Об’єктивні дані викладаються в образній формі.
Виділяють нарис портретний (про визначну особу), проблемний, подорожній,
замальовки.
Народна етимологія — те саме, що й паронімічна атракція (парехезис).
Полягає в тому, що у свідомості мовців слово пов’язується зі схожим до
нього фонетично, але іншим за значенням: бульвар — гульвар,
поліклініка — полу клініка, використовується як стилістичний засіб в
іронічно-гумористичних, сатиричних текстах.
Народна мова (лат. 1іп£ііа уиі^аге) — мова повсякденного спілкування
всіх мовців, на відміну від літературної.
Невласне пряма мова — стилістичний прийом взаємопроникнення
авторської і прямої мови, що й створює враження підслуханих думок: Андрій
не бачить її обличчя, але знас, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи.
Ми хоч бідні, але чесні Хоч живемо з пучок, а проте й для нас є місце в
церкві (М. Коцюбинський).
Новела (від лат. поуєііоз — новий) — коротке оповідання про
незвичайну подію з несподіваним фіналом, складними настроями,
переживаннями персонажів. Мова лаконічна, точна, образна: «Новина», «Камінний
хрест» (В. Стефан и к).
Норма (від лат. погта — правило) — систематизована сукупність
ознак мови, що сприймається як взірець для всіх мовців.
Нотабене (від лат. поіа Ьепе — зазнач добре) — помітка, позначка в
книзі, рукописі, документі біля слів і виразів, на які слід звернути
особливу увагу (скорочено ИВ).
Нотація (від лат. поіаііо — позначення, зауваження) — настанова,
повчання із осудом чиєїсь поведінки, вчинків і т. ін.
Образ — 1) особлива форма естетичного освоєння світу, при якій
збігається його предметно-чуттєвий характер, його цілісність, життєвість,
конкретність — на відміну від наукового пізнання, що подається у формі
абстрактних понять; 2) персонаж у художньому творі; 3) те саме, що й
риторична фігура або троп.
Оказіоналізми (від лат. оссазіопаїіз — випадковий) — стилістичні
засоби, що не відповідають загальноприйнятому вживанню, мають
індивідуальний, часто взагалі разовий контекст: новорождені степи, пекельно-
гарячі обійми (О.Олесь), демагогнути, забайрачитися, перстеніти, сон-
цемідь, фурористи (М. Хвильовий).
Оклик — окличні слова, вигуки чи короткі фрази, що експресивною
інтоніцією передають живе мовлення з безпосередньою реакцією.
Оксюморон (гр. охзутбгоп — дотепно-безглузде) — поєднання
логічно суперечливих понять, несумісних ознак, що утворюють новий яскравий
образ: ти мовчанням мені кричи; говорю я з тобою мовчки (В. Симоненко).
Оратор (лат. огаїог, від ого — говорю) — особа, яка виголошує
промову чи інший ораторський твір; той, хто володіє мистецтвом
публічного виступу.
444
Ораторське мистецтво — майстерність виголошення усних промов, що
ґрунтується на засвоєнні основних положень риторики та особливих
якостях мовця; те саме, що й вітійство, елоквенція, красномовство.
Орація (лат. огаїіо — голосна вимова). Предметом, матеріалом
античної, зокрема еллінської, риторики спочатку була тільки жива, гарно
виголошувана мова. Риторика писемної мови з’явилася пізніше як
відображення живого красномовства. Ораціями називали красномовні виступи.
У «Лісовій пісні» Лесі Українки: Убрана по-буденному, а править таке,
немов на свято орацію!
Орнамент (лат. огпатепішп — прикраса) — елементи прикрашання.
Орнаментація — сукупність мовних елементів, що прикрашають,
декорують стиль.
Ортодбксія (гр. огіЬосіохіа — мислю правильно) — неухильне
дотримання постулатів, тверда послідовність у поглядах; а) позитивна о. —
вірність поглядам, б) негативна о. — застиглість, відсталість думки.
Паліндром (від гр. раїіпсіготоз — той, що вертається) — стилістичний
прийом організації мовного матеріалу в такий спосіб, що слова, фрази, вірші
(перевертні) можна читати прямо й обернено (справа наліво): кіт — тік.
Парабола (від гр. рагаЬоІе — зіставлення, порівняння) — притча,
коротка казка, анекдот, алегорична розповідь
повчально-моралізаторського змісту, які включають до тексту твору, щоб активізувати увагу
слухачів.
Парадигма (стилістична) (від гр. рагасіеі§та — приклад, взірець) —
схема (модель) семантико-стилістичних відношень, що відображають
наявність чи відсутність стилістичних значень (конотацій) та їх
інтенсивність. Стилістична парадигма має вигляд: «плюс» — «нуль» — «мінус»,
де «нуль» є стилістичною нейтральністю — основою парадигми, «плюс» —
стилістичним значенням позитивної оцінки, а «мінус» — стилістичним
значенням негативної оцінки: лик — обличчя — пика, крокувати — йти —
плентатись, споживати — їсти — жерти.
Паралелізм (від гр. рагаїїеіізпіоз — зіставлення, порівняння) —
стилістична фігура поетичної мови, змістом якої є зображення паралельних явищ
із різних сфер життя (природа і людина). Паралелізм змісту
відображається у паралелізмі будови: Тече вода в сине море, та не витікає; шука козак
свою долю, а долі немає (Т. Шевченко).
Параплазм (фр. рагаріазта) — заміна старої форми новою.
Парафраза (гр. рагарЬгазіз — описовий зворот) — троп, що є
описовою назвою осіб (чи предметів, топонімів) за їх характерними ознаками,
діями тощо: служитель Мельпомеии (артист), мати городів руських (Київ),
чорне золото (вугілля), Дочка Прометея (Леся Українка).
Парентёза (гр. рагепіЬезіз — внесення) — введення у фразу елементів,
не пов’язаних з нею синтаксично (вставні і вставлені слова,
словосполучення і речення): Вже почалось, мабуть, майбутнє. Оце, либонь, вже
почалось (Л. Костенко).
Парономазія (від гр. рага — біля і опошаго — називаю) — стилістична
фігура (звукова метафора), що досягається майстерним використанням
близьких за звучанням, але різних за значенням слів: Коли стану я зовсім
сивою і життя моє піде мрякою, я для тебе буду красивою, а для когось,
може, ніякою (Л. Костенко).
Парцеляція (лат. рагіісиїа — частка) — стилістичний прийом, сутність
якого полягає в членуванні речення на інтонаційно-смислові частини і
445
виділенні їх, щоб звернути на них увагу читача чи співрозмовника: Коло
не/'[Маланки] Гафійка. Наче молода щепа з панського саду (М.
Коцюбинський).
Патрбніми (від гр. раїег — батько й опута — ім’я) — імена нащадків,
дані за іменами предків, переважно по чоловічій лінії.
Пауза (від гр. рашіз — припинення) — перерва в артикуляції
(мовчання) для вдихання повітря. У стилістиці — прийом для привертання уваги
слухача до мовленого, для актуалізації ідеї чи образу, для створення
відповідного стилістичного ефекту.
Пейзаж (фр. рауза^е, від рауз — країна, місцевість) — картини
природи в художньому, малярському творі.
Пейоризація (від лат. рерг — поганий) — процес набування словом
негативного значення: повія, слон, дуб, тупий.
Первазія (від лат. регуазіо — переконання, віра, заспокоєння) — синтез
інтелектуальних, моральних, емоційних складників (елементів,
компонентів) мови, скерованої до розуму, волі й почуттів адресата. Це основна
ознака гарної риторичної мови, що покликана переконувати слухача.
Період (гр. регіосіоз — кругообертання) — стилістична фігура, що є
ускладненим простим, а частіше багаточленним складним реченням
(інколи низкою речень), яке характеризується повнотою і завершеністю змісту
та інтонаційно-логічним поділом на дві частини: протазис —
накопичення інформації і підвищення тону, пауза і аподозис — завершення думки й
зниження тону: Чи тільки терни на шляху знайду, чи стріну, може, де і
квіт барвистий? Чи до мети я певної дійду, чи без пори скінчу свій шлях
тернистий, — бажаю так скінчити я свій шлях, як починала: з співом на
устах! (Леся Українка).
Персоніфікація (від лат. регзопа — особа і Газіо — роблю) — троп, що
утворюється перенесенням ознак особи на предмети, речі, явища,
тваринний і рослинний світ: В золотій смушевій шапці циган-вечір сходив з гір,
ніс він ніченьиі-ицганиі з срібла кований набір (О. Олесь).
Питання — в стилістиці фігура думки і фігура риторична. Як фігура
думки питання може бути частковим, загальним, первинним, вторинним,
відносним, подвійним. Як риторична фігура питання не потребує відповіді,
служить для підкреслення власного ставлення автора, в такий спосіб
звертає увагу до теми мовлення і себе як мовця. Є чи не найпоширенішою з
риторичних фігур: Чи можемо ми змиритися з таким становищем?
Питання риторичне — фігура у вигляді запитання, на яке не чекаємо
відповіді: Чом, чом, земле моя, так люба ти мені?
Плеоназм (гр. ріеопазшоз — перебільшення) — надмірність слів у фразі
або тексті з погляду точної передачі думки. Різновидами плеоназму
можуть бути тавтологія, перифраза, лексична надлишковість.
Плинний рядок — така побудова поетичного рядка, коли завершення
думки-образу переходить з одного рядка в інший або й у іншу строфу.
Побажання — фігура думки, що виражає важливі з погляду мовця
побажання, використовується на закінчення риторичного дискурсу, рідше —
на початок.
Повтор — стилістичий прийом, за допомогою якого можна
створювати нові стилістичні засоби і фігури, тому що він може охоплювати мовні
одиниці всіх рівнів — звуки, морфеми, форми слова, словосполучення,
речення, строфи: Земле Шевченкова, земле Франкова, ниво, засіяна щас-
тям-добром, вічна твоя соловейкова мова, вічна розмова Дністра із Дніпром
(Д. Павличко).
446
Поезія в прбзі — невеликий прозовий твір, близький до вірша
ритмічністю мови, емоційністю і ліризмом: Твої листи завжди пахнуть
зів’ялими трояндами… (Леся Українка).
Поема (гр. роіета)—ліро-епічний віршований твір, у якому зображені
значні події та яскраві характери на фоні переживань і роздумів автора:
«Давня казка», «Ізольда Білорука» (Леся Українка).
Поетйзми — лексико-семантичні групи слів, що є джерелом поетизації
мови в усі часи. Поетизмами прийнято вважати слова, що мають образне
високе звучання: сизий орел, лицарство, Чумацький шлях, терновий вінок,
золота осінь.
Поліптбта, поліптотон (гр. роїуріоіе — багато і відмінок) — фігура,
що містить повтор основного іменника чи дієслова: Уже в є снить, уже
весніс, уже весняний вітер віс (Д. Павличко).
Полісемія (від гр. роїу — багато і зета — знак) — багатозначність,
зміни в лексичній семантиці слів, що є основою для виникнення всіх тропів
у стилістиці (метафори, метонімії, синекдохи, епітети тощо).
Полісиндетон (від гр. роїуз — численний і зупсіеіоп — зв’язок) —
стилістична фігура, що характеризується зумисним нагромадженням
сполучників (іноді прийменників) для підсилення кожного з членів речення: І
роси, і птиці, і трави з зорею вітають мене (В. Сосюра).
Порівняння — троп, що є порівнянням одного предмета з іншим на
основі спільної для них ознаки: Пшениці лан по обрію розлився, наче море
(О. Гончар).
Послання — твір у формі листа або звернення. Започаткував цей жанр
Горацій: «І мертвим, і живим…» (Т. Шевченко); «Послання єпископам»
(І. Вишенський).
Приказка — стилістичний засіб: вислів із незакінченою думкою, що
натякає на висновок: Вилами по воді писано; Як мокре горить; Праця
майстра величає.
Прислів’я — стилістичний засіб: короткий віршований вислів, повне
поширене речення повчального змісту: Хто знання має, той і мур ламає;
Шабля ранить голову, а слово душу.
Притча — стилістичний засіб: давня назва повчальних алегоричних
оповідок про людське життя з яскраво виявленою мораллю. Притчі
можуть мати прозову або поетичну форму: давньоруські збірники «Пчела»,
«Ізмарагд».
Проза (від лат. ргоза (огаїіо) — проста мова) — невіршована мова, що
дистанціювалася від віршової як непоетична, а від прагматичної,
розмовної — як художня.
Просторіччя — відхилення від вимовних, лексичних, граматичних і
стилістичних норм літературної мови, що характеризується зниженням
естетичного й етичного рівнів: барахло, пузо, баньки, алкаш, бакси, допер-
ти, шарити.
Професіоналізми — стилістичні засоби (лексеми) в художньому тексті,
що характеризують мовлення персонажів певних професійних груп: пара,
академзаборгованість, вікно (у викладачів); камбуз (кухня); компас (у
моряків); мартен, вагранка (у металургів).
Прикладка, апозйція — слово (або конструкція) з означальною
функцією, що стоїть в тій самій позиції, що й означуване: воїни-герої, земля-
мати, ріка Десна.
447
Пролёпсис (лат. ргоіерзіз — передбачення) — фігура пригадування вище
сказаного, для того щоб пояснити нині мовлене.
Просбдія (гр. ргозосііа — приспів, наголос) — сукупність звукових
характеристик мови (інтонаційних, кількісних, мелодичних); у фоностиліс-
тиці вони можуть набувати стилістичного забарвлення.
Пряма мбва — відтворення чийогось висловлення дослівно, частіше
у супроводі авторських елів: Довго й лицар слухав пісню, далі мовив па
відході: «Що за дивна сила слова! Ворожбит якийсь, та й годі!» (Леся
Українка).
Реверсивний (лат. гєуєгзііз) — зворотний.
Редуплікація (від лат. гесіиріісо — подвоюю) — морфологічний
повтор.
Рекомпозйція (від лат. гесотрозіїіо) — прийом відтворення
попередньої форми слова, виразу, тексту.
Репліка (від лат. геріісо — повертаю назад, відбиваю) — окреме
висловлення в діалозі чи полілозі.
Рима (гр. гЬуїЬтоз — розмірений рух) — ознака віршованої мови, яка
полягає в ритмічному розташуванні однакових або дуже близьких звуків
у кінці слів. Рими є чоловічі (на голосний звук), жіночі (на приголосний),
бідні (один кінцевий голосний), багаті (кілька звуків), парні, перехресні,
переплетені, кільцеві.
Ритм (від гр. гЬуіЬтоз — розміреність, узгодженість) — періодичність
звукової послідовності, що характеризує живе мовлення; найвиразніше
виявляється у поетичному мовленні (віршовому). Ритм може бути
однорідний, правильний, рівномірний (повторення відбувається через однакові
проміжки часу), складний (з варіаціями), кількісний (за інтенсивністю і
тривалістю), якісний (з повторами змін висоти і тембру звуків),
суб’єктивний (за слуховими враженнями).
Ритміка (від гр. гйуїЬтікоз — співрозмірний, рівномірний) — 1) наука
про ритм; 2) ознака віршової мови і ритмічної прози, що досягається
певним розподілом наголошення.
Риторика (гр. гЬеЧогіке» — ораторське мистецтво) — наука про
красномовство. В основі цього слова — форма грецького дієслова гео, що
означала «говорити цілісно, доречно, гарно». Від нього утворився
іменник гНеіог (ритор), що в процесі розвитку еллінської культури набув кілька
значень: мовець на публіку, людина стану (вищого), політик, оголошу-
вач вироку в суді, вчитель вимови, освічена людина, красномовець. Термін
риторика з’явився зі значенням «уміння, вправність, мистецтво
говорити» і став назвою методичних посібників з гарної мови, підручників
вимови, а з часом назвою теорії красномовства для переконання живим
словом, шкільного навчального предмета з рідної мови. Передумовами ви-
никненння риторики були суворе право і вільна думка. Проте,
з’явившись, риторика стала в обороні краси слова.
Латинський термін огаіогіа означав мистецтво красномовства і часто
вживався як синонім практичної риторики. Від нього походить термін
«ораторство», який означає те саме поняття, що й красномовство.
Риторика натуральна — краса природної, живої мови.
Риторика описова — опис, аналіз, класифікація риторичних засобів
мови; виникла на основі опису й аналізу ознак натуральної риторики
народної мови.
448
Риторичне звертання (апостроф) — стилістична фігура, якою мовець
звертається до слухача з метою безпосереднього адресування змісту:
О слово рідне! Орле скутий! Чужинцям кинуте на сміх! Співочий грім
батьків моїх, дітьми безпам’ятно забутий! (О. Олесь).
Рід — морфологічна категорія, форми якої у граматичній стилістиці
можуть використовуватись як показник належності тексту до певного
стилю, як стилістичний засіб.
Розвідка — жанр, наукова праця з якогось окремого питання.
Розмовна мова — стилістична підсистема національної мови, що
протиставляється книжній підсистемі і має два різновиди: розмовну
кодифіковану (літературну) і розмовну некодифіковану мову (просторіччя,
жаргон).
Сарказм (гр. загказтоз, від загкагб, букв. — розриваю м’ясо) — їдке,
викривальне, іноді гірке глузування; може бути ущипливий жарт.
Сатира (лат. заііга, від заіига, букв. — суміш, усяка всячина) — різке
викриття і гостре осміювання негативних рис, гнівний осуд: «Сон»
{комедія) Т. Шевченка.
Сентенція (лат. зепіепііа — думка, судження) — вираз, що коротко
повчає, як є чи має бути в житті. Сентенція буває безпосередня або
алегорична. Розрізняють також заохочувальні, знеохочувальні: У здоровому
тілі здоровий дух (Ювеналій); Життя коротке, а мистецтво вічне
(Гіппократ); Ніхто не любить тих, кого боїться (Сенека).
Силёпсис (лат. зуііерзе — поєднання) — стилістично зумовлене
порушення правил узгодження, риторична фігура або змішаний троп, що
полягає в неправильному узгодженні підмета і присудка, коли: 1) підмет —
займенник третьої особи, присудок — дієслово у наказовому способі;
2) підмет — займенник першої особи, а присудок — дієслово у
наказовому способі і т. ін: Часом і досі ще здасться мені, що й зараз поклепай хто-
небудь косу за моїм вікном, я зразу помолодшав би, подобрішав і кинувся до
роботи (О. Довженко); А я візьми та й скамей C усн. мовл.).
Синекдоха (гр. зупексІосЬе — співвіднесення) — троп, вид метонімії,
вислів, заснований на кількісному зіставленні предметів, на заміні «ми»
замість «я», частиною — цілого, одним — сукупності й навпаки: А
штани та картузи посідали на вози (С. Олійник); фігура слова, що надає йому
ширшого значення, ніж звичайно.
Синерезис, синезёзис (від гр. зупегезіз, зупегезіз — збирання,
з’єднання) — у фонетиці — злиття звуків у дифтонг; у фоностилістиці — різні
види компресії та злиття звуків і суміжних слів, породжені швидкістю й
автоматизмом мовлення: матер ‘ял, до ‘дної.
Синоніми (від гр. зупопутоз — однойменний) — стилістичні засоби,
що, виражаючи одне поняття, відрізняються відтінками значень і
забарвлень, чим створюють певний стилістичний ефект. Утворюють синонімічні
ряди: бити — молотити, лупцювати, духопелити, лічити ребра; йти —
крокувати, ступати, простувати, прямувати, волоктися, тарабанитися.
Синопсис (гр. зупорзіз — огляд) — збірка матеріалів, статей, описів з
якогось питання, найчастіше розміщених у хронологічному порядку;
в богословській літературі — скорочений виклад тлумачень, проповідей,
творів релігійного змісту: «Київський синопсис».
Сленг (англ. з1ап£ — жаргон) — жаргонні слова або вирази,
характерні для мовлення людей певних професій або соціальних прошарків.
449
Слова-паразйти — слова чи словосполучення, які є показником
низької культури мовлення, спричинені поганим знанням мови і труднощами
у виборі потрібного слова. В художньому тексті може
використовуватись як стилістичний засіб створення мовного портрета персонажа: Оная
любов все — тес-то як його —ровняешь (І, Котляревський).
Слово — в лексичній стилістиці основний засіб вираження
стилістичних значень і створення стилістичних ефектів залежно від семантики,
додаткових значень, сфери і умов уживання.
Співомовка — короткий гумористичний вірш, в основі якого лежить
афоризм, приказка, прислів’я, анекдот, жарт: Щастя тільки, що святі не
горшки ліпили, але якось па той час гречку молотили. Розказав я їм біду,
випросив полови та з полови ізсукав мотуз прездоровий (С. Руданський).
Спіч (англ. зреесЬ — промова) — коротка застільна привітальна
промова з нагоди урочистостей, ювілею тощо.
Старослов’янізми — стилістичні засоби, що мають виразні ознаки
старослов’янського походження, використовуються як стилістичний засіб для
створення історичного колориту, пафосу або комізму, іронії: глава, ера-
та, возлюби, благословен, ректи; Я єсть народ, якого правди сила ніким
звойована ще не була (П. Тичина).
Стилізація — стилістичний прийом наслідування стилю
характерними для певної епохи чи соціального середовища ознаками, манерою
мовлення, стилістичними засобами.
Стилістика — лінгвістична наука і навчальна дисципліна, що
досліджує і вивчає стилістичну систему мови: стилі й підстилі мови та
мовлення, жанрові й індивідуальні стилі, стилістичні засоби.
Стилістика загальна — вивчає стилістичні проблеми мов і мовної
діяльності — стилістичні універсали.
Стилістика практична — навчальна дисципліна, що спрямовує мовців
на оволодіння багатством виражальних засобів літературної мови
відповідно до мети, призначення, сфери та умов спілкування.
Стилістика часткбва — вивчає стилістичну систему національної мови.
Стилістична система національної мови — охоплює стилі й підстилі
мови і мовлення, їх жанрову диференціацію, стилістичні способи і
прийоми організації мовних засобів у тексті.
Стилістичний синтаксис — вивчає стилістичні можливості
синтаксичних одиниць, способи використання синтаксичних конструкцій зі
стилістичною метою.
Стиль (лат. згіїиз, букв. — паличка для письма) — 1) суспільно
необхідний, історично сформований різновид літературної мови (її функціональна
підсистема), що обслуговує певну сферу суспільної діяльності мовців і
відповідно до цього має свої особливості добору й використання мовних
одиниць. Кожний стиль має свою сферу використання, призначення,
ознаки і мовні засоби; 2) сукупність прийомів використання мовних засобів,
що є характерною для творчості окремого письменника, діяча культури,
мовця (індивідуальний стиль); 3) особливості мовлення з погляду
відповідності його нормам літературної мови: стиль гарний, поганий, простий,
ускладнений, неохайний, штучний.
Стіхоміфія (гр. 5ІісЬо5 — вірш, туІпо$ — фраза) — така побудова
тексту, коли кожна думка, вислів, репліка відповідають певній завершеній
віршовій формі. Стіхоміфія характерна для текстів драматичних поем.
Строфа (гр. БігорЬе — поворот, зміна) — група віршованих рядків,
об’єднаних змістом і порядком римування.
450
Структура риторики мовлення — 1) пошук теми і предмета
мовлення, задум і засади — інвенція; 2) функціональне впорядкування
зібраного матеріалу — диспозиція; 3) ясний, доречний та оздоблений мовний
виклад (робота над мовним матеріалом) — елокуція; 4)
запам’ятовування опрацьованого тексту; 5) виголошення промови чи написання
тексту.
Суржик — мішанина словесних елементів з різних мов, неграмотне
мовлення.
Табу (полінезійське) — заборона вживання певних слів з релігійних,
політичних, моральних, етичних причин, що викликає необхідність
заміни і тим самим створює умови для виникнення нових стилістичних
засобів: парафраз, метафор, евфемізмів.
Тавтологія (гр. ІаиЮІо&іа, від ІаиЮ — те саме і 1о£оз — слово) —
стилістична фігура, що твориться повторенням подібних за змістом і
звучанням слів: долом-долилою, рано-пораненьку. Тавтологія — фігура думки,
що полягає у свідомому її дотриманні. Тавтологія як невиправдане
повторення є стилістичною помилкою: перший дебют.
Теза (від гр. іЬезіз — положення, твердження) — фігура думки, яка в
лаконічній формі містить основне змістове навантаження повідомлення.
Текст (від лат. Іехішп — тканина, зв’язок) — одне з основних понять
стилістики, у якому об’єднуються найважливіші ознаки найбільшої
мовної одиниці: зв’язність, цілісність; єдність, завершеність; частина
мовного потоку; фіксоване мовлення, результат мовлення.
Темп — у фоностилістиці може бути засобом увиразнення мовлення,
досягнення певного стилістичного ефекту.
Тон (від гр. Іопоз — напруження) — у стилістиці характер мови,
зокрема мовлення: тон розмови звичайний, рівний, серйозний, піднесений,
урочистий, схвильований, іронічний, саркастичний.
Тональний наголос — мелодичний, музичний.
Тонёма (фр. Іопета) — мовна одиниця, що диференціюється
наголосом: замок — замок, дорога — дорога’, стилістичний засіб у
фоностилістиці: Все квапимось із ніколи в ніколи (Л. Костенко).
Топос (гр. Юроз — місце) — риторичне поняття: місце (в загальному
розумінні) творчості мовця, письменника, в якому зароджуються задуми,
теми і т. ін. Топоси є загальні й конкретні (думки, пам’ять, тексти,
приклади, символи, знаки), внутрішні й зовнішні, причинові, порівняльні
тощо. Топоси за подібністю: Як сонце в природі, так справедливість в
народі’, за причиною: досконалість людини та її суб’єктивне щастя.
Терміни (від лат. Іегтіпш — межа) — лексика наукового, офіційно-
ділового стилів; буває галузева та загальнонаукова; у художньому стилі —
засіб професійної індивідуалізації персонажів: фонема, морфема,
присудок, синонім (лінгв. терм.).
Трагедія (від гр. 1га§6ес1іа) — драматичний жанр, для якого характерні
гострота й непримиренність зображуваних конфліктів: «Король Лір»,
«Макбет» (В. Шекспір), «Сава Чалий» (І. Карпенко-Карий).
Троп (гр. Ігороз — зворот) — переносне вживання слів, при якому
відбувається нарощення змісту і конотації. Тропи — це словесні образні
засоби, словесні фігури: метафори, епітети, порівняння, метонімія,
синекдоха, літота, гіпербола, перифраза, персоніфікація, алегорія, гіпербола,
іронія.
451
Фігура (гр. зспетаїа, лат. ії^ига — образ, вид) — певний лад (уклад)
виразів, конструкцій, тексту. У давніх греків означало кшталт, вишкіл,
постава, постать, фігура, форма, характер, поза в танцях.
Фігура думки — вид вираження думки. До фігур думки у класичній
риториці належали: анотування (підстави), епілог, звертання, виклад,
парадигма, умовчання, відхилення від теми, оклик, лихослів’я,
заклинання, розважання, вагання, нагадування (і ніби нагадування), підставлення
особи, затримування оповіді, згода, розмірковування, риторичне
запитання, побажання, застереження, сентенції, дефініції, опис, іронія, літота,
дистрибуція, наслідування, нав’язування, упередження, уособлення,
тавтологія, вдаване незгадування {вже не кажемо про те…; вже не будемо
згадувати.., але ж…) тощо.
Фігура слів — свідомо спрямований уклад стилістичних виразів
додаванням, насиченням ознак (анафора, полісиндетон, синонімія), фігури
мінусового характеру, що характеризуються відсутністю якоїсь ознаки
чи елемента (асиндетон, еліпсис), і фігури за схожістю (параномазія,
антитеза).
Фігура стилістична — звороти і синтаксичні побудови, які, на відміну
від тропів, недодають нового змісту, а посилюють естетичний вплив мови.
До фігур належать: анафора, епіфора, асиндетон, полісиндетон,
антитеза, градація, еліпс, умовчання, риторичне запитання, паралелізм.
Філіппіки (гр. рЬіІірріка) — 1) викривальні політичні промови
видатного політичного діяча і оратора Давньої Греції Демосфена, спрямовані
проти македонського царя Філіппа; 2) гнівна викривальна промова,
виступ проти когось.
Фольклоризми — стилістичні одиниці, що мають виразне фольклорне
походження: орел сизокрилий, червона калина, чорнії брови, карії очі.
Фраза (від гр. рЬгазіз — вираз, зворот мови) — ритмомелодична
одиниця спілкування, що не завжди збігається з реченням, але завжди
комунікативно інформативна.
Фразовий член — частина вислову, проміжна між словом і реченням
(більша за слово, менша за речення), член речення із залежними від нього
словами: Скажу я вам, // скучаю дуже за вами; стилістичне явище, що
виразно виявляється в живому мовленні.
Функція стилістична — роль мовного знака, що сприяє досконалості,
доречності, адекватності мовлення і сприймання.
Харієнтйзм (гр. сЬагіепІізтоз — жарт; приємно використати) — троп,
що використовується як засіб сказати про погане приємними словами,
делікатний вираз.
Хіазм (гр. сЬіазтоз — хрестоподібне розміщення) — перехресна
фігура з двох частин, в яких елементи розташовані у зворотному порядку:
вишневий цвіт — цвіт вишневий; я люблю — люблю я.
Хіатус (з лат. ЬіаШз — отвір) — стилістичне явище, збіг двох голосних,
що вимовляються без проміжної паузи: прийшла Аня; до дноїями.
(Див. вище гіатус.)
Час — у граматичній стилістиці дієслівна категорія, що
темпоральной) семантикою і граматичними формами виражає часові відношення
моменту мовлення з реальним часом, з подіями, з діячами;
використовується як стилістичний засіб вираження відносного часу: теперішній
історичний, описовий, художній, теперішній — майбутній тощо.
492
Частковий повтор — повторення коренівроснов слова, повторення того
самого слова в межах фразеологічної одиниці (у збереженій або
видозміненій формі) і т. ін.: вік вікувати, мости мостити, мало-помалу, сила-си-
ленпа.
Чужі мбва — протилежність авторській мові. Залежно від засобів
передачі чужої мови вона поділяється на пряму, непряму і невласне пряму
мову.
Штамп мовний (від нім. ЗіашрГе — печатка, друк) — типовий, зручний
для певних ситуацій вираз, що через часте вживання втрачає свіжість:
розвиток науки і техніки, відбудова народного господарства, в умовах
економічної кризи.
Штучна мова — 1) та, що твориться на основі взаємної погодженості
мовців; міжнародні, допоміжні мови (есперанто, інтерлінгва та ін.); 2)
нарочита мова, позбавлена стилістичного забарвлення.
Щоденник — різновид мемуарної літератури, в якому записи про події,
факти, думки і переживання викладено в хронологічній послідовності,
часто з елементами художньої оповіді.