Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ третій НА ВЕЛИКДЕНЬ

А весна не барилася. Вдарило гарячим промінням сонце; задзеленчали струмки ярочками, переповнились балки водами, а вузенька степова річка В’юн розлила¬ся лугами в безбережне море.
Клекіт води, безперестанний шум вдень і вночі ожи¬вив Зачепилівку. Уночі господарі прислухалися до ве¬ликого шуму і мріяли про сійбу та врожаї. Вставали бадьорі, вештались на подвір’ї, прокопували рівчачки біля воріт, згрібали гноячку на загати. Непосидячий рибалка дід Кишкун цілими днями з остами, набити¬ми на лату, бродить вздовж річки. Щуки труться під час поводі, і для старого Кишкуна жнива.
У великий піст, коли в засіках гуляє вітер, а в хаг тах на столах замість білих паляниць порепані сірі ячники пишаються, весна — веселощі для людей.
А дітвора рада! Ще тиждень-два, і вільно бігатиме вона на зеленому вигоні, граючи в цурки та м’яча. І хоч од невисхлого грунту мерзнуть ноги, але зате як же весело!
ЗО

•А півники!.. Тільки протряхнуть луки і темно-сірий фон зачервоніє молодими паростками лугової цибуль¬ки з солоденькими головатими корінцями,— дітлахи уже тешуть «копачі».
Із загостреними, як копистки, копачами дітвора бі¬жить на луки, щоб, забувши на хвилину бараболю, ци¬булю та колючий ячник, посмакувати молодих соло¬деньких півників.
Та лишенько!.. Луки, що ось за левадами,— панські. Отого самого, що володіє чабарнею, отарами, і річкою, і полем безмежним, тирсою вкритим.
Але доки луки вогкі, об’їждчик не поїде по них верхи.
А потім, коли протряхне, на луки не можна ступити. Луки — панські.
Та й Зачепилівка панська. Не вспіли позбути пан¬щини, не поховали ще старих Гостроперових, як, об¬кладені податками, вдалися зачепилівці до сусіда на заробітки.
Копійка — не копійка, а в господарство — дивись — щось і прибуде. Цілий рік Зачепилівка прикована до маєтку та чабарні. Надходить весна,— вигін овець на пашу потребує багато доглядачів. Багатотисячна отара ділиться на валахів та баранів, з одного боку, і матку — з другого.
Матка — котиться. Тоді її розбивають на кущі. Кущ — до півсотні овець; на кожний кущ — свій підпасич. Швидше не підпасич, а бабка. Він не так пасе, як до¬глядає за матками: чи не стогне вона, потребуючи до¬помоги, коли котиться. Тоді кущопас засукує рукава і витягає за ніжки чи голову ягня та знімає з нього зчисток.
Оце і є — пасти кущі.
Кущі — подія для всіх. Батькам — не турбуватися з підлітками; матерям не треба щохвилини кричати:
— Та сиди, щоб ти каменюкою сів, гасаєш, як жере¬бець, по хаті!..
«Жеребець» тепер рівноправний член сім’ї. Цілий день носить на руках брудних ягнят і лише ввечері за¬ганяє овець до кошари та повертається поважно додому.
Чекала Зачепилівка кущів і цього року. Минулий рік небагато залишив на весну збіжжя.
А під вечір сусід у сусіда запитував:
-— Не чув?.. Ще не випускають отари?
31

— Не знаю. Мені самому треба кудись зіпхати свої злидні. Скоріш би кущі починались…
Так турбувались батьки.
А молодь гуляла. Щовечора, позабувши хатні злидні, виходили на свіже повітря й краяли високими голоса¬ми його крицево-бліде до ночі. Ось недалеко й Велик¬день.
Хазяйки чепурили хати білою крейдою та обводили віконця червоною глиною. Поприбирали і в хатах, по¬викидали лахміття на сонце та вивітрили хатній зи¬мовий сморід.
у Церковний дзвін линув по луках та вздовж річки за сім верстов із Рогачівки.
Дехто вже й обсіявся. Та скільки ж там цієї сійби! Невелика картка зачепилівської землі, огорожена з трьох боків панськими пасовиськами, боязко тулила¬ся четвертим до села. Здається, що для доброго госпо¬даря, як Шматько, на одне господарство не вистачить. Не дивно, що рано й обсіялися зачепилівці. Повимі¬тали засіки, витрусили клунки зерна, в кого залиши¬лося торішнє, а в кого не було, позичали у багатших до врожаю.
До страсної суботи вже вся Зачепилівка поглядала на чабарню. Ось і субота. Хто з позиченого, а хто з свого борошна напекли пасок, пирогів, нафарбували кра¬шанок.
Зустрічав Великдень хто як міг.
До Шматькового двору хоч і не підступай. Пахощі шафрану, перцю та кориці, перемішані, з ситим духом топленого лою, жареного м’яса та ковбас, не в одного прохожого викликали слину в роті.
Не кажучи вже про дітвору, що й зараз увечері куп¬читься коло шматьківського двора.
Щовечора дітлахи сідали поруч на високому паркані і сперечалися, доки їх не проганяли старші.
Шматьків Корнійко, як завжди, вихваляється, що у них всього багато і все не таке, як у сусідів. Сьогодні на порядку денному — великодні атрибути. Сперечали¬ся з Корнійком його постійні опоненти й сусіди, малі Байденки, Юрко та Семен.
Суперечки між хлопцями ведуться здавна, і кожен сезон дає нові об’єкти. Ніколи ніхто не хотів визнати, що в їхньому господарстві є щось гірше, ніж у сусід¬ському.

— Ви знаєте,— хвалився малий Корнійко, приходя- чи влітку до Байденків,— на нашому баштані виріс от- такенний кавун! — При цьому Корнійко закидав руки назад, показуючи, що кавуна ніяк не обхопити руками. А тому, що руки Корнійкові ззаду сходились докупи,— виходило, що в той кавун міг увійти ввесь Корнійко. Юрко і Семенко дивувалися і собі хвалилися, що в них на баштані є такий огірок, як у баби Пузанчихи нога.
Огорошений Корнійко з баштана переходив на город, запевняючи, що в їхній копанці сидить така жаба, що і в цеберку не влізе. На це Семенко відповідав, що байдівський голошиїй півень перебив усіх півнів у За- чепилівці, а шматьківського гребенястого, як ганчірку, мне.
Після цього Корнійко, не переносячи образи гребеня¬стого півня, кидався на Юрка чи Семенка і, вкусивши того чи другого за палець або лікоть, тікав мерщій че¬рез дорогу до матері та скаржився, що його побили.
Сьогодні диспут між хлопцями передвеликоднього змісту.
— Наші мама,— хвалився Корнійко,— накрасили сто сот крашанок!..
— А наші тато закололи таку свиню, як ваш рижий жеребець.
Такої свині, розуміється, ніде не було, і ні Юрко, ні Семенко з Корнійком її не бачили. Але Корнійко цього не заперечує й переходить до дальшого аргументу.
— А наші поїдуть до церкви жеребцями,— гордо за¬кінчив він, знаючи, що у Байдів жеребців немає, і хлоп¬ці на цьому не збрешуть.
Але Юрко та Семенко не спасували. У них так само є непоборимий факт. Семенко круто повертається до Корнійка й випалює:
— А наші батько апостола читатимуть у церкві, а ваші не вміють.
Корнійко стрибає з паркана, хватає біля кізяків вила й біжить до хлопців.
— Геть із нашого забора, зробіть собі та й чіпляйтеся!
І напередодні такого свята хлопці розбіглися воро¬гами.
Та що таке свято Зачепилівці! Церковний дзвін гуде здалека, до церкви тільки дід Кишкуп, Квасниченко та ще дехто з старих вчащає. І лише декілька разів на
2 С. Божко
33

рік свято буває дійсно церковним святом для тих, хто в церкві буває. А так загал зачепилівський од старого до малого святкує по-своєму. Свято в Зачепилівці не¬вловиме: його не видно ніде, й воно всюди. Ось воно розлилося вздовж вулиці, обгорнуло чепурні хатки, і здається, що вони не ті, що були вчора. Ось низенька, Егрузла по саму стріху хатка баби Дерунихи. В бу¬день це — курник, а сьогодні й вона визирає підведе¬ними віконцями між люди. І те, чого не бачиш у бу¬день, сьогодні прикрашує околицю. Сонце на південь, але воно світить також не по-буденному, бо вчора не¬помітно було тих скляночок, що он за байдівським двором на попельнищі виблискують. Юрко та Семенко придивляються, а скляночка (з пивної пляшки, напев¬но) блискає промінням і, коли нахилять хлопці голови набік, зовсім по-іншому світить. Може, та скляночка й учора світила. Але чи до неї було, коли мати при¬мушувала носити землю на розсадник, а потім мести подвір’я.
Та й котка ж треба було заздалегідь зробити. Бо на Великдень, коли дорослі одпочивають, Юрко та Семен¬ко гратимуть укупі з іншими в крашанок. До обіду (завжди так) програють усі крашанки. Лихо тоді мате-риній пайці: хай не кладе вона своєї частини на вид¬ному місці, бо до обід жодного не зостанеться.
Так і сьогодні. Сидять хлопці та тішаться з скля¬ночки, а за серце, як гадюка, ссе. Не залишилося ні однієї крашанки. Хоч Корнійко теж програв, але хва¬лився (може, брехав), що в нього ще повна шапка десь захована. А в хлопців жодної крашаночки. Юрко навіть писанку розбив із злості.
Великдень не великдень, а туга безмежна для малих Байденків.
Рипнули двері й, позіхаючи, вийшов батько — чорно-« бородий Микола Байда.
— Хлопці, хочете заробити по крашанці?
Грім серед ясного неба не підкинув би так хлопців, як батькові слова.
— Хочемо, хочемо!
— Так побіжіть на чабарню й покличте діда Сап-* рона та тітку Уляну. Скажіть, щоб мерщій ішли до нас.
— А як спитають — чого?
34

— От ще дурні, не знають. Та сьогодні ж великдень. Скажіть: просили батько й мати, щоб зараз же при¬йшли.
Хлопці один поперед одного кинулися бігти.
— А підождіть, ідіть сюди. Ви знаєте, який сьогодні день?
— Знаємо, великдень.
— Так ви ж, доходячи до хати, хоч повитирайте під носами ради свята.
— Добре,— гукнули хлопці й залопотіли босими но¬гами вздовж вулиці.
Байда пройшовся по дворі й сів по той бік хати на призьбі. Хата в кінці Зачепилівки, в долині над лима¬ном. Щороку в повідь сюди затікає багато води й зали¬шається на ціле літо для качок та гусей. Влітку од спеки болото загниває і з лиману подихає нездоровим духом. Та звикли до цього. А зараз лиман гарний. Мо¬лодий очерет лише де-не-де шпичаками виглядає з-під води. Шпичаки невеличкі, води не покривають, і вона круглим дзеркалом лежить між Байдиною хатою та узгір’ям по той бік лиману. Узгір’я все одбивається в воді: навіть хрести зачепилівського цвинтаря на ньому перекинулися догори ногами в лиман.
Щосвята в Байди бувають гості та бесіди. Хазяїн він небагатий, але вся округа його поважає. Поважає за те, що він письменний та розбитний чолов’яга. Миколина грамота в пригоді людям.
А головне, Микола не гордує людьми: чи бідний, чи багатий—усім він іде назустріч і, коли зможе, дасть пораду добру.
Лихо в кого трапиться, мерщій до Миколи:
Прийдіть, дядечку, подивіться, що там у нашої Мурої на оці?
Або:
— Чого наша Лиса перестала їсти?
Микола приходить, подивиться, помацає там, пощу¬пає в другому місці, худобі полегшало чи не полегшало, а хазяйка заспокоїлася. А видужає корова,— чарка го¬рілки й низький поклін.
За доброзичливість Миколину, за його розум і пова¬жають люди.
Весілля, похорони чи хрестини — усюди Байда по¬чесний гість: йому перша чарка в руки, перше місце за столом.
2*
35

Та й у Миколи не бракує гостей. Щосвята коли не бесіда, то так собі сусіди збираються. То книжку якусь почитає, то про землю поговорить та про злидні селян¬ські. Чи не найбільше любили Миколу за його співи. Як збереться бесіда, вип’ють по чарці, одразу й почи¬нають. Допомагає Олена та дорослі діти. Олена, нівро¬ку їй, родила їх за десяток; крім Юрка та Семенка є ще в Миколи парубок Левко та дівка Настя.
І всі веселі та співучі.
Зберуться гості, Микола гукне на дітей та гуртом як заспівають, то люди тільки головами похитують та об поли б’ються.
— Оце родина. І які то в людей дітки…
Господарство в Байди середнє. До Шматька він не
рівняється, та й не зубожів зовсім.
— Нам багато не треба,— говорив він у бесіді,— щоб багатим бути, треба когось убогим зробити. А нам кра¬йте менше, аби ворогів менше.
Ворогів у Миколи зовсім не було б, коли б не його дружина. Сорокалітня Олена, проживши двадцять ро¬ків із Миколою, ніяк не забуває свого коханого по ді¬воцтву й недалекого сусіда Сергія Григоровича. Не-дарма часто-густо в бесіді під випивкою вона сідає по¬руч Шматька, а на весіллі, коли всі переп’ються, нишком і поцілує. Пильно стежить за нею Байда й не одну палку побив на Олені за її вдачу. Отож за це та за гонорливість і недолюблює Микола Шматька.
Кирило Руденко поїв пшеничної, сірої, підсолодженої трохи паски та кільце ковбаси, що принесла Килина від матері «на посвячене», і заліг спати. Коли проки¬нувся, сонце було на південь. Вийшов надвір.
На селі тихо. Так тихо, що помітно, як вітер хвиля ва хвилею злегка набігає на верхів’я верб, що ген по межі понад луками Шаботинського стоять, по-святко¬вому кивають головами на Зачепилівку.
Вийшов за ворота. Вулиця, як маком, засіяна дітво¬рою, підлітками та дорослими. Ці сиділи попід хатамиз чоловіки за «хвилькою», а жінки за насінням.
«Нудота,— подумав Кирило,— хоч би хто в гості по¬кликав».
Тільки він подумав, як із-за сусідської загати піді¬йшов Байдин Левко.
36

Привітавшись, він справді покликав Кирила в гості.
— А хто там у вас є? Коли хто путній, то може, й піду.
— Може, для кого й не путній, а тобі добре буде,— посміхнувся Левко, і обидва пішли вздовж вулиці…
— Оце добре, що ви, Панасовичу, надійшли, а то вмерла б ваша доля,— весело промовив Байда, запро¬шуючи до столу.
Коли вже всі посідали й Олена частувала першою чаркою, двері одчинилися й увійшли Сапрон та Уляна. Почали христосуватись — цілуватись. Кирило потиснув Сапронову руку, ткнув носом в його кучеряву, пропах- нуту овечим духом бороду. Потім швидко витерся хусткою й міцно вп’явся губами в Улянині уста.
— Сідайте, дорогі гості, сідайте,— турбувалася Олена, садовлячи Уляну між Миколою та Кирилом.— Сідайте, Сапроне Свиридовичу, отут, коло тещі. Ви, мабуть, ще вкупі й не сиділи, так хоч я вас посаджу.
Посідали. Кирило одразу почув, як у його з правого боку полізли гарячі комашки й пекли йому щоки та вуха.
Чарка за чаркою, пляшка за пляшкою, й пішла роз¬мова.
У Шматька розв’язався язик.
— Випивайте, добрі люди, в Миколи Парфиловича та підемо до мене. Може, таки й у мене шматок хліба знайдеться.
Байда грізно глянув на Шматька й перевів погляд на Кирила. В Кирилових очах блиснуло співчуття.
А Шматько продовжував:
Може-таїси, батьківським хлібом хтось не пода¬нні і.си ради снятого дня,— додав, глянувши на Сапрона та Уляну.
— І таке,— вмішалася Олена Байдиха.— Чого б я, Сер¬гію Григоровичу, починав: чи ж у нас хліб гірше вашо¬го, хай господь милує…
Дід Яким Квасниченко підвів патлату голову, гля¬нув із нахмурених вій і скрипучим голосом протяг:
— Ось покиньте ви, люди добрі, наливайте по чарці та заспіваймо, або що…
Випили ще по одній.
— Так починайте, Яким Хведоровичу! Може, хто ви¬веде,— промовив Кирило.
— Та сусідка ж і виведе,— підхопила Байдиха,—<
37

починайте, Пилипе Мусійовичу,— звернулась Байдиха до сусіди.
— Та хто його знає, яку й почати… Начніть ви, Уля- но Сергіївно!
Уляна розжеврілася, як квітка. З-під червоної шовко¬вої хустки виприснуло кучеряве пасмо волосся й роз¬сипалось дрібними кільцями через червону щоку аж до білої шиї.
Під білою крамною сорочкою з гаптованими устав¬ками ще вище підіймалися груди, а свіжі червоні губи готові були зацвісти маковим цвітом.
— Чи починать, то й починать,— промовила вона. Далі нахилилася на стіл, сперлася щокою на руку і, приплющивши очі, почала:
Сестро Прісько, сестро Прісько,
Пішли наші женихи у військо…
Зосталися свинопаси.
Ото ж будуть женихи наші…
Бесіда підхопила пісню й співала до кінця.
Після кожної пісні знову й знову ходила чарка по столі. Очі в гостей соловіли. Довге волосся на дідовій Якимовій голові зробилося як клоччя і, спадаючи йому на лоб, лізло у вічі й у ніздрі.
Сапронова борода закуйовдилася ще більше, а Байда, розгладивши свою чорну, підхоплював баритоном ви¬сокий дзвінкий Улянин голос. А він на верхів’ях гурту виводив ніжним, як шовкова волосина, та без кінця жа-лібним:
Ой ви, сизі мої голубоньки, не гудіте,
Глядіть, мого гіркого п’яницю не збудіте…
Співали різних і співали всі. Кожен у пісню вкладав свою тугу, свої плачі та жалощі особисті. А коли скін¬чили, Кирило хитнув чубом, одхилився трохи набік ї почав:
Як приїхав мій миленький з поля Та й прив’язав коня до забора;
Нещаслива нам, коню, дорога,
Засватана дівчинонька моя…
В хаті стемніло,— засвітили каганця.
Дехто з бесідників дрімав. Дід Яким, окунувши свої патли в миску з сметаною, хропів. Інші сперечалися.
38

— Ти мені скільки не кажи,— напосідав на Сапро-. на Кирило,— а все ж таки на землі неправди багато. З чого житиме бідний люд далі, коли діти плодяться, землі мало й податки великі?
— Та по-твоєму виходить: продати всіх овець, а зем¬лю роздати селянам?
— Ха-ха,— зареготався Сапрон,— дурний був би пан, коли б вам усім земельку роздав. Що б же з нею ро¬била ваша зачепилівська голота?
— А по-вашому виходить — голоті вмирати? Куди ж діватися людям безробітним? Не в усіх же є охота но¬сити ріжки з карбовкою та тягати черву в овець.
— А сіно з панських скирт тягати всім дозволено? — і Сапрон блиснув по-вовчому єдиним оком.
— А тобі шкода? — гарячився Кирило.— Ти на його пуп поривав?
— Люди добрі,— вступився Микола,— охота вам за панське добро гризтись. Я оце слухаю вас та згадую, як їздив у губернську палату. Трапився мені по дорозі один чолов’яга — по вовчому білету, каже, ходить. Сів на воза, спитав, куди їду. Я сказав, розповів про земельну скруту, а він і каже: «Гай-гай, люди добрі, і чого вам судитися за ті шматки, коли в панів цілі тисячі не¬зорані».— «Так то ж,— кажу,— панська, а не наша».— «А ви ж чиї?» — питає. «Ми,— кажу,— були панські, а тепер вільні».— «Ото така воля? — здивувався він.— Я б,— каже,— такої волі й собакам не побажав». А далі як почав розповідати… Найбільше мені подобалося, як він про царів говорив.
Шматько насторожився й примружив оченята:
— Та що він про царів говорив?..
— Каже: «Не позбудетеся ви панів, коли цього царя не вб’єте. Бо цар — то найбільший пан на всю Росею». А коли його спитав: «Нащо ж пани покійника-освобо- дителя вбили?», то він мені такого наказав, що аж го-ворити страшно.
— Чого там страшно, говоріть, дядько Миколо,— за¬охочував Кирило.
— Кажіть, Миколо Парфиловичу,— попросив і Шматько.
Микола нахилився до столу й чуть не пошепки по¬чав:
— Царя, каже він, убили не пани, а якісь люди, що за народ ідуть. Не вірте, каже, тим брехунам, що по
39

перквах вас дурять. Царя вбито за те, що він дав волю, а не дав землі народові.
— Правильно-о-о,— протяг Кирило.
— Що правильно? — підхопив Шматько.— Це брехня.
— Що! Я брешу? — піднявся Микола.— Хочеш, по¬кажу на папері напечатано.
— Покажи! Не може бути, щоб таке печатали.
Микола став на лаву, засунув за божницю руку, по¬шарудів щось за спиною в Миколи-Чудотворця.
— Нате, беріть, дивіться, коли не вірите!
— Зе-ме-ель-я. Земля… І ве-о-ель-я. Воля…
— Що ти там мекаєш? — гукнув Кирило й вирвав із Шматькових рук папірця.— Читайте ви, дядьку Ми¬коло!
— Чого ти вириваєш, ах ти ж барбос, гольтіпака, су¬кин син! Давай сюди, Миколо Парфиловичу, листа. Ми найдемо грамотних.
— Е ні, цього вже не буде. Більше ви цього листочка не побачите,— сказав Микола й заніс листок над кага¬нець. Папірець умить обхопило полум’ям.
— Дядьку, нащо ж ви…
— Мик…— хотів щось сказати Шматько.
— Годі, хлопці, це я пожартував. Нічого в тому па¬пірцеві не було…
— Ой, Миколо, кохайся в правді! — грюкнув по столі Шматько.
— А чого тобі треба? — визвіривсь на нього Кирило.—• Тобі чоловік показав, та й ще мало?
— А тобі зась! Тебе не питають. А з тобою, Миколо Парфиловичу, поговорить ще отець Калістрат. Проща¬вайте! — піднявся він.— Ходім, зятьок, до мене, бо тут до такого договоряться, що й чабарню рознесуть.
— Та вже розносять,— підвівшись, сказав Сапрон.—• Ходім, жінко, до батька.
Уляна протягом усієї балачки сиділа мовчки й погля¬дала то на того, то на другого. Вона не знала, за що і хто вбив царя, та це її й не цікавило. В голові стояв Кирилів спів. З усієї балачки Уляна бачила, як наки¬пав гнів у її батька та чоловіка, як гарячився Кирило та як Миколині брови щільніше сходилися над його (рлиним носом.
— Невже таки не поб’ються,— дивувалася Уляна. А їй дуже цього хотілося. Вона уявляла, як здоровий
40

та дужий Кирило б’є Сапрона, що той аж стогне. Та Уляні Сапрона не жаль. Навпаки: за кожним ударом вона промовляє: оце тобі за ревнощі, а це за сина-ча- бана, а це за ті стусани, що кожної ночі терплю од тебе. Уляна аж очі заплющила і, коли чоловік вилазив з-за столу, їй захотілося й собі сперечатись.
— Та оце вже й додому йти? Гарні гості, нічого ска¬зати. Цілий день пили, їли, а підемо, як свині…
— Уляно! — гримнув Шматько.— Не балакай багато.
— А хіба я що, неправду кажу?
— Ходім, стара, ходім,— гомонів Сапрон, схопивши Уляну за руку.
— Та одчепись, яка я тобі стара? Дядьку Миколо, хіба я стара?
— Кириле, заступись хоч ти за свою ночуваку,— жар¬тівливо додала вона. Вийшла із-за столу, похилилася на Сапронову руку й заспівала:
Ой п’яна я та й хилюся,
Йду додому та й боюся.
Ревнивого мужа маю,
Буде бити, добре знаю…
Сапрон сіпнув за рукав і поволік Уляну через поріг.
На мить у хаті затихло. Раптом Кирило підвівся, по¬дививсь по столі і схопив дебелу пляшку.
— Кириле, куди ти? — крикнула Олена. Але Кирило вибіг надвір і через хвилину звідти почулося:
— Рятуйте, хто в бога вірує…
Микола вискочив надвір, і насилу гуртом стягли Кирила з Сапрона. Той лежав серед вулиці заюшений кров’ю.
— Ти знаєш, що тобі пан тепер зробить,— промовив Микола, коли Кирило сидів у хаті за столом.— Він тобі згадає все. Ти думаєш, він забув, як ти не вклонився, коли він приїздив на сіножаття. Іще на різдвяних свят-ках їздив, так він питав про тебе. Гляди, щоб він тобі чого не встругнув…
— Мені тепер все однаково,— бовкнув Кирило, опер¬шись на обидві руки над столом.— Ви не знаєте, я зи¬мою ще й сіна в’язанку взяв із панських скирт, так Сапрон жде літа, щоб мене занапастити. А тепер мені байдуже, хоч на край світу.
— А як на Сибір одправлять?
— Все одно…
41
4

Байда виглянув надвір, потім у сіни, а далі сів біля Кирила й поклав руку на плече. Той здригнувся, під¬вів голову і глянув на Миколу. В очах сльози, нижня губа тремтіла, як у малого хлопця, коли він збирається розплакатись.
— Ех, дядьку, дядьку… Більшого лиха, як зараз, не буде.— Кирило нахилив голову і припав усім тілом до столу. Широка спина почала підкидатись.
— Люблю я її, дядьку, ніколи не забуду,— говорив Кирило крізь сльози, припадаючи ще нижче до столу.—■ Хіба ж ви не знаєте, скільки я до неї походив. Увечері, бувало, одведу коней на пашу та дві верстви бігом біжу з уздечками в руках. Все поспішав… Ночі здавалися короткими, не наговоришся, не націлуєшся… А він, пу¬зата собака, зажадав чабанської ласки, думав усю ота¬ру в Шаботинського забере… Бреше, Сагірон не такий дурень, щоб хоч одну вівцю чи гарбу сіна дав за чорно¬бриву дочку… Що ж мені тепер, дядьку, робити? По¬радьте…
— Знаєш, Кирило, що я тобі скажу? Давно вже я збирався це порадити, та сумлівався. ПІкода було твоєї Килини,— все думав, що ти забудеш про Уляну та за¬живете мирно. А тепер я тобі таке скажу. Покинь ти, хлопче, до чортова батька наші злидні та йди на шахти. Давно я вже там був, ще як не було залізниці. Возили ми з дідом Сазоном хури. Тоді вугілля вагонами не перевозилося і треба було з Щербинівських хуторі» везти великим шляхом аж до Верхньодніпровська, Ка¬теринослава та Кременчука.
Кирило підвів голову й ловив кожне слово.
— Ой, погорювали ж,— розповідав далі Байда.— На¬вантажиш із товаришами возів п’ятнадцять-двадцять, та й їдеш поволі степом. Влітку спека, курява. Воли вдень зовсім не йдуть, а ночі короткі. Біда-а-а. Тепер, коли поїдеш на станцію, подивишся, скільки тих ва¬гонів їде, нагружених вугіллям, аж страшно робиться. І де в тих шахтарів сила береться його довбати. Тяжка робота, що й казати…
— А як туди втекти,— перебив Кирило,— там ніхто не знайде?
— І-і-і, хлопче! Там такі збираються, що десятки людей перерізали, та й тих не зачіпають. Був у мене чолов’яга знайомий, підрядчик один. Розповідав про сво¬їх шахтарів, що в його партії роблять. Назбираю я їх,
42

каже, по всій Расеї, без паспортів, без нічого. І ніхто там не питає, аби робили. А роблять, нічого сказати, добре, хоч і тяжко. Але як той казав: «Хоч спина гола, та своя воля».
— Та я, дядьку, роботи не боюся, не легко й нам робити. А жити, кажете, там вільніше?..
— Не скажу тобі, хлопче, що там дуже смачно жи¬веться. Як на мене з жінкою та дітьми, то я б там не жив, а ти йди. Хочеш, дам тобі манівець,— потрапиш до того підрядчика. Там тільки прийдеш на шахти та спитаєш, де живе Кіндрат Цапок,— кожен тобі пока¬же… Так підеш?
— Я вас, дядьку, ще про одне спитаю. Може, мене й дурним назвете, а я таки за своє. Коли б я Уляну ви¬крав, можна було б там її приховати?
— Е, цього я вже тобі, хлопче, не раджу. Там жона¬тих мало, та й то більше з начальства, а шахтьорня — парубкує. Доки й волосся посивіє, парубкує. А Уляну з її вродою й не показуй, ще хто заріже з-за неї. Так підеш. Я тобі дуже радив би…
Хтось постукав у вікно.
— Хазяїн дома?
— Дома.
— Дядька Сапрона не було?
— А хто там? Зайди до хати,— гукнув Байда.
В хату ввійшов підпасич Ілько.
— Приїздив увечері посланець із маєтку, передава¬ли, щоб завтра випускали овець на пашню — Рудан звелів.
— Моліть бога, що я вашому дядькові кишок не по¬випускав,— злісно промовив Кирило.
— Бач, я й забув… Переказував пан, щоб я перека¬зав тобі, Кирило, до пана прийти. А коли, казали, не з’явиться, то приїде силоміць забере.
— Скажи свойому панові, що завтра аж два при¬йдуть.
Коли Ілько гримнув дверима, Байда усміхнувся й за¬питав:
— А що, не правду я тобі казав?
— Так, дядьку, я піду. Прощавайте, замітайте сліди, щоб після Кирила залишилося стільки, скільки після того листа, що на каганці спалили.
Дим у Кириловій голові розвіявся, коли він був за дві верстви од Зачепилівки. Залишалось пройти ще
43

небагато лукою й вийти на простий шлях, що тягнеться і-а Рогачівку, а далі на Донецький шпиль і через нього на шахти. Потер Кирило лоба й озирнувся назад.
Хутір, стомлений великим днем, поволі засипав. По¬гасли каганці; лише в Шматька з високої хати видно було світло.
«Певно, Уляна біля побитого чоловіка впадає…». І Ки¬рило стиснув кулаки.
Оглянувся ще раз і пішов швидко понад крученим В’юном. З річки, з лиману чулися крики качок, гелго¬тання гусей та одноманітне жаб’яче:
— Ку-у-ум…
— Ку-у-ум…
А всі лиманні звуки сплітала якась болотна тварина довгим без кінця дзеленчанням:
— Сю-ю-юр…
На Білій горі, що коли за неї зайти, то Зачепилівки зовсім не видно, Кирило озирнувся ще раз. Погасло й у ПІматька. Гавкали зачепилівські собаки; з чабарні їм відповідали Сапрснові. З усіх виділявся любимчик Сап- ронів Непитай. Сапрон, бувало, за чаркою не нахва¬литься ним.
«їй-богу в нього вовчий зуб! А ви послухайте, як гав¬кає…» — пригадав Кирило Сапрона й сплюнув:
— Подохли б ви обидва з своїм хазяїном.
Кирило спускався вже на другий бік Білої, як нічну тишу десь за горою у покинутій Зачепилівці прорізало:
Прийди, прийди, серце,
До моєї хати,
Одчиню я двері,
Щоб не чула мати.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.