Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ четвертий НОВЕ КРІПАЦТВО

Сонце підвелось на другий опруг, коли управитель маєтку графа Шаботинського пан Рудан виїхав на ча¬барню. Од маєтку до чабарні треба проїхати дві гори, щоб, спустившись у долину, під’їхати до довгих сараїв із кам’яними, як у фортеці, стінами, вкритими високим очеретом.
44

Іде пан поволі, злегка хитаючись на вибоях. Фаетон м’який, не трусько Іванові Петровичу.
По обидва боки широкої спини візничого Панкрата стелються знайомі краєвиди: праворуч могили, що най¬вища з їх Корчмовою горою зветься; ліворуч зелена рівнина, що по ній гадюкою в’ється степова річка В’юн.
До цих краєвидів Іван Петрович звик, і шлях йому з усіма горбочками й вибоями дуже знайомий.
Іван Петрович знає, що коли переїхати Корчмову гору, впоперек дороги буде яр. На дірявому містку че¬рез яр візник Панкрат надержуватиме коні:
— Ша, дурочка, ша…
Дірявий місток можна було полагодити й загородити з обох боків парканом. Іван Петрович знає й це.
А щоразу про це йому нагадує й Панкрат, надер- жуючи коні.
— А місточок те, як його… Не завадило закопати сішки та хоч по дрючку положити з боків.
Та місточок і досі не огороджений. Біля маєтку Ша- ботинського гарніш гай, а за Білою горою в яру багато ясенків та дубів — дрючків вистачило б. Та звичай у Івана Петровича такий, щоб зберігати старовинність. Особливо тепер, коли умер старий прихильник непоруш¬ності маєтку Михайло Костянтинович Шаботинський.
— Хай уже приїде новий господар, тоді почнем міст¬ки справляти, а до того, в ім’я пам’яті покійника графа, ні па холодну воду не візьмуся.
Як зараз перед Іваном Петровичем стоять візити ста¬рого графа по маєтку. Приїздив він сюди після бурхли¬вої політичної роботи й відпочивав у цих диких місцях.
— Люблю цілину, запущений гай і садок коло хати. Отут тільки забуваєш столичну колотнечу. Ви знаєте,— хвалився старий Шаботинський гостям,— я, п’ятдесяти¬літній, почуваю себе тут малим непомітним суб’єктом. Мені здається, що в цій дичавині гуляє моя юність без¬турботна…
Недарма щоразу, коли приїздив граф із Петербурга, мерщій питав у Івана Петровича:
— Ти тут нічого нового не вигадав?
А коли Рудан доводив, що треба в маєтку зробити те або інше, махав руками.
Спочатку молодий управитель дивувався й здвигу¬вав плечима: його молодій господарській натурі хоті¬лося самодіяльності, творчості якоїсь. Всю теорію, що

набув Іван Петрович по канцеляріях міністерства зе¬мельних справ, хотілось прикласти на практиці.
Але під щорічними вимогами старого графа госпо¬дарська ініціатива Рудана все більше всиплялася.
Коли звільнили селян і інші пани свої маєтки закла¬дали та пропивали, Шаботинський хватонув десь гро¬шенят і не збанкротував. Після недовгої тяганини ви¬різали селянам як Рогачівки, що лежить через річку, коло маєтку, так і хутора Зачепилівки по клаптю зем¬лі, а решту перетворено в пасовище.
Вкупі з сусідом, князем Карташем, виписали гарних овець породи негретті. Мазаївські вівці, що до цього часу були у маєтку Шаботинського, наказано було ви¬вести.
— Хіба це вівця? — говорив тоді ще молодий, але вже бувалий чабан Сапрон.— На чортяку вона похожа: під нею якась торба теліпається; ні годувати її не можна, ані з місця зігнати. Хіба з нею можна на кочовку верст за п’ятнадцять-двадцять ходити? Також і стригти їх ба¬гато, хіба ж можна панькатися з кожною? Нам треба вівці, щоб шкура у неї була, як барабан. А то тонко¬шкура така, заведеться червак в одному місці, то не вловити, доки піймаєш — розірвеш шкуру в десяти міс¬цях.
— Це не вівця, а червоточина,— сказав Сапрон.— Та¬кій отарі по килимах ходити, а не по наших степах.
Зате з нової породи Сапрон ніяк не нахвалиться.
Негретті, а по-простому шльонка,— вівця зовсім ін¬ша. Густе руно не лише на спині, а й на животі. Піт у неї, як лій; виступає не багато, а по вовні розходить¬ся гарно, ковтунів не робить.
Після всіх планів залишився Іван Петрович і по цей день із вівчарством. На сім із половиною тисяч десятия насадив чотири чабарні з сотнями тисяч овець. З ран¬ньої весни й до холодної осені ходить отара по полю.
Через землю Шаботинського крученою діагоналлю протікає В’юн з широкими лугами по обидва боки, ли¬манами та високими очеретами по них. В річці повно риби, в лиманах сила дичини, качки найрізноманітні-ші,— од великих крижняків і до найдрібніших чирок,—• комашнею рояться.
Одного разу закортіло Іванові Петровичу поліпшити господарство Шаботинського; років із десяток тому Ру< дан хотів таки перевести вівчарство на хліборобство.
46

Навіть по цілині, що й за кріпацтва не засівалася, гадав Рудан посіяти просо. Для цього він і їздив аж в Ново- московський повіт за Лозову в Шандрівку замовляти в поміщика Гана просо. Навколо маєтку гадав посадити великий сад; з’їздив аж у Таврію до поміщика Дуранте вивчити штучне зрошування, по дорозі одвідав і має¬ток Фальц-Фейна — Асканію-Нова. Там познайомився з різними породами рослин і тварин.
Та де тобі.
Восени приїхав старий Шаботинський, розкричався.
— Ніяких вигадок. Помру я, тоді хоч тут Нью-Йорк будуйте, а доки я живий — ніяких витівок.
«Чи так, то й так,— подумав Іван Петрович,— мені ж менш клопоту буде». І зажив Рудан спокійно, по-старо¬винному. Нічого ніде нового не будував, старого не ла¬мав.
А степ пишався високою травою, що, коли б не вівці, підіймалася вище чоловіка. Клопоту панові небагато. Весною найурочистіше свято — випуск овець. Перед тим треба доглянути, щоб вівця на пашу вийшла годована, не падала на свіжу траву та не об’їдалася.
Влітку є дві роботи — вирізати кирпич на чабарнях по кошарах та постригти овець.
А потім ціле літо Іван Петрович лише наїздить час од часу до отари та наглядає, щоб вона не гнила од хвороби.
Хоч багато тих хвороб, та Рудан їх знає добре — як поїхав понад отарами, окинув оком, одразу бачить. Коли вівця пасе задніх і плутає ногами, коли вовна на ній не кучерявиться, а стирчить їжаком, і живіт, як барабан,— значить у неї худорба. Тоді Іван Петрович робить на¬ганяй чабанові. Без хвороби в сотнях тисяч отари не обійтись; це Іван Петрович добре знає, але вголос цієї думки не висловлює. Навпаки, побачивши де три-чо- тири хворі вівці, він зчиняє гвалт і гонить підпасича верстов за десять-п’ятнадцять до маєтку за порошками, сіллю та сірчаноквасним залізом.
Не обійтися влітку й без кручаків: мозковий глистяк неодмінно залізе котрій-небудь вівці в голову. Краще чабанові заздалегідь кручака зарізати та натерти по¬пелом смушок і сказати, що од хвороби здох, ніж Іван Петрович побачить його на очі.
Не треба уже й казати про деякі хвороби, що трап¬ляються в овець через чабанський недогляд. Не пока-
47

зуйся на очі панові, коли помітить він босу вівцю і!,’? трапляється в перші дні пасовиська, коли через мокро¬ту в кошарах вівця підмочує ратиці. Не обібратися лиха й тоді, коли через недогляд вівці спустяться в долину й, наївшись вогкої трави, розведуть глисти в кишках. За ці дві хвороби Іван Петрович із чабанів усі жили вимотує.
Але не передає куті меду. Не можна зневажати ча¬банів, бо їм довіряються сотні тисяч овець. Що ти ЇГУІ зробиш, коли раптом запустять отару на болото, й пе¬ретне всі печінки отари глистяками. Цієї хвороби шматком солі чи яким корінням не вилікуєш. Як все¬литься глистяк у печінку,— доки не загине вівця, там сидить.
З усіх чабанів, що були в нього, найбільш до вподо¬би Руданові Сапрон Джермеля. Досвідчений чабан, а го¬ловне, волосини з отари не промарнує.
Отже, не дивно, що після того, як Джермелю зачепи- лівці побили, пан виїхав мерщій туди, зізвав усе село. Перед громадою довго кричав, розмахував руками, за¬грожував усім чим міг.
Хоч і не так вільно Руданові перепороти лозою за- чепилівців, як то було за кріпацтва, але загрожувати в нього є чим.
Прийде весна: біжать усі на чабарню,— візьміть мого сина в підпасича, хай заробить на сорочку. Коли ви-1 пустять отару на пашу, вся громада до Рудана з по¬клоном: «Дозвольте, пане, кирпич різати». Іван Петро¬вич спочатку карьожиться, заломить із них велику скіпщину:
— Як четверту кучу візьмете,— ріжте.
— Та, Іване Петровичу,— мнуть у руках шапки за- чепилівці,— дозвольте хоч за половину.
— Нізащо, нізащо…
Після довгої суперечки сходять на «п’ятку»; дві кучі зачепилівцям, три — панові. А половину нізащо не віддасть. Знає Рудан, як зачепилівцям в степах без лісу та через безземелля без соломи,— тяжко доводиться через паливо. Тому й карьожиться.
Правду кажучи, того кирпичу, що в скіпщину йде Р\данові, він не забирає. Решта три п’ятки попадають до тих же зачепилівців, але за них вони мусять по¬стригти не одну сотню овець, перемити не один пуд
48

вовни перед тим, як ту вовну, перечищену, та вису¬шену, одвезуть на станцію.
Іде оце й сьогодні пан Рудан на Сапронову чабарню, де зачепилівці мають різати кирпич. З року на рік це стереотипно повторюється. Ось чому Іван Петрович їде з настроєм. Любить він зачепилівців. Правда, ця любов панська, яка була в його батька та діда до кріпаків. Цю ласку він ховає десь на дні, як і ласку до напівзруй- нованого маєтку графа Шаботинського.
Ласка до колишніх кріпаків — це невеличке пле- сце в житейській річці Івана Петровича. Та останній час це плесце іноді хвилюється: бачить Рудан, як інколи після довгих балачок про пільги та полегшення блимає де в кого з зачепилівців не під’яремний вогник у очах.
З усіх зачепилівців Руданові не подобається найбіль¬ше син Руденкового Панаса — Кирило та Сергій Шмать- ко. Іван Петрович, наїжджаючи зрідка до чабарні, ще ні разу не бачив Сапронової жінки, але родичання Сап- рона з Шматьком занепокоїло пана.
— Хоч він у вас і панського роду,— хвалився раз Іван Петрович зачепилівцям,— але мені не до вподоби.
— Він же в нас багач на всю губу,— улесливо шеп¬тав дід Кишкун, низько кланяючись Руданові.— Знаєте, пане, що він говорить?..
— А що?
— ПІматько каже: наш пан дурний; коли б мені стільки землі, я б цілі якономії будував, а не розводив білої ковили на полі.
Серпом різнули ті слова Рудана; не забув він їх, коли ПІматько за три дні до сьогоднішнього прислав ласка¬вого та прихильного Сапрона до пана.
— Пора вже, пане, кирпич різати,— казав Сапрон.
— Що ж, ріжте. Віддаси з п’ятки, як і до цього було.
Сапрон переступив з ноги на ногу, кашлянув та:
— Воно коли віддати всій громаді, то менш роботи, ніж п’янки та бійки буде… Кошари не зовсім чисті та й кирпич більш поламаний вийде.
— Куди це ти загинаєш? — спитав Іван Петрович.
— Я це балакав із тестем, а він каже: попроси пана, щоб оддав кошари мені; я, каже, візьму собі лише дещо, а за те догляну за громадою, щоб кирпич не ламали та на осінь груддя в кошарах не залишилось.
— Добре,— сказав Рудан,— хай післязавтра прийдуть на чабарню зачепилівці й тесть хай приходить.
49

А сьогодні, їдучи на Сапронову чабарню, Іван Пет¬рович хитро собі посміхається:
— Хмм… Хммм… легко сказати: вся громада щороку приходила до мене, а тепер розпоряджатиметься якесь панське байстря!..
Фаетон спустився з Білої гори і, м’яко втопаючи в піску, прямував попід бугром праворуч, де стояла Сап¬ронова чабарня.
Біля сарая вешталося багато чоловіків із лопатами; купка жінок та дівчат сиділа коло порога Сапронової хати. Чекали Рудана.
Зачепилівка щороку виходила громадою на панські роботи. Косити сіно — громадою; різати кирпич — гро¬мадою; стригти овець — також громадою. Нікому на думку не спадало сперечатися чи не йти на панську одбучу. Злидні та давній кріпацький звичай примушу¬вали всіх виходити.
Кожна громадська робота починалася, йшла, як і за¬кінчувалася, в супроводі могоричу. Пан завжди давав на могорич спочатку і в кінці роботи, а протягом всієї одбучі зачепилівці похмелялися за свої. Хоч підневіль¬на громадська одбуча, хоч багато під час роботи воло¬чать ледащо, але все-таки гуртом весело.
Гурт заохочує до роботи: примовки гострих на язик та веселий сміх жінок; увечері гуртові співи, після ве¬чері легкі жарти, загравання з чужими чоловіками та жінками. Парубкам та дівкам розкіш: не догляне мати, що залишилася дома,— ночуй скільки схочеш. Все це вкупі творить своєрідний побутовий орнамент. А ще, коли до цього взяти й те, що Михайло Козолуп та До- рош Чалда грають на скрипках, а Ярема Куцопалий вибиває на бубон, то громадська одбуча — косовиця, рі¬зання кирпичу чи стрижка овець — була своєрідним святом.
Отож не диво, що, коли під’їхав Іван Петрович, всі весело вітали: старші низенько кланялись і нагаду¬вали про старий добрий звичай.
Рудан знав, про що йде мова, і замість, щоб дати на горілку трояка,— сьогодні викинув цілу п’ятірку. Заче¬пилівці зраділи і вже радились, кого послати за горіл¬кою, коли раптом наперед вийшов Сергій Шматько і, не дивлячись ні на кого, сміливо звернувся до Ру¬дана:
— Як же це, Іване Петровичу, нащо цей могорич?
50

Рудан посмикав пальцями свою цапину білу борідку й, ніби не слухаючи Шматька, спитав у Сапрона:
— Де ж твоя молода жінка, чув, що дуже вродлива?
Сапрон ніяково мняв у руках шапку і єдиним оком
показував на другий бік фаетону на Шматька.
— Як? Що ти говориш, хаме! Геть відціля, байстрюк!
— Не хочете, не треба,— і Шматько круто повернув¬ся, щоб іти до села.
— Підожди, не тікай. Ей, люди! — звернувся Рудан до зачепилівців.— Ви знаєте, що цей чолов’яга хотів зробити?..
— А що таке?
— Що він од вас хотів? — посипались улесливі запи¬тання.
— Цей мугир,— показав, не дивлячись на Шматька, Рудан,— хотів, щоб я віддав йому увесь кирпич. А по¬тім, щоб він сам вам давав за скіпщину…
— А-а-а-а!..
— Дивись!..
— Так ось він який голубчик!
Шматько сміло підійшов до фаетона, закинув ногу на переднє колесо і оглянув натовп.
— Чого ви, дурні, виєте, як собаки! Хіба я кого гра¬бувати хотів? Я за свої гроші купував, не крав, як ви. А вам, Іване Петровичу, я скажу, що так порядні люди не роблять,— а ще й дворянин!..
Натовп приголомшено стояв і дивився то на Шмать¬ка, то на Рудана. Цей сидів і ніби втонув у фаетон.
Тоді виступив дід Кишкун.
— Громадо,— промовив Кишкун,— де воно таке ви¬дано чи чувано, щоб простий чоловік отаке проти пана говорив? Та, на мою думку, такому панові, як Іван Петрович, не те, щоб поперек шляху ставати, а ноги мити та юшку пити.
— Через таких, як Сергій, і нам життя од пана не буде…
— Та бийте його, чого на його дивитесь! — почулись вигуки.
— На стайню його, гарячих йому, сукиному синові! — кричав дід Кишкун, бігаючи навколо Шматька з ціпком.
Але бити ніхто не пробував.
— Підлизи ви панські,— сказав Шматько і, круто по¬вернувшись, пішов через луки на Зачепилівку.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.