Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ п’ятий НА ЧАБАРНІ

Насувала ніч, коли зачепилівці, прорізавши перший шар кирпичу, сиділи навколо багаття. У великому ка¬зані варилася каша, поруч жарилася риба. До каші Рудан подарував великого кручака, що лише з тиждень, як захворів. Валашок дебелий, одного хвоста, налитого лоєм, на півпуда ваги.
— Чого це він так роздобрився? — дивувався Михай¬ло Козоріз, білуючи з Кишкуном валашка.
— Та він, певно, й на ніч не думає додому їхати,— обізвався Дорош Чалда, що сидів поруч, закурюючи.— Я чув, коли пан виїжджав перед вечером до отари, то Сапрон наказав Уляні приготувати постіль.
— Гляди, справді заночує, ото погуляємо,— смаку¬вав Козоріз.
— О, пани такі! Та ви знаєте, нашому панові тільки дайте гарну молодицю, а вони вам півотари віддадуть. Я їх знаю. Іван Петрович на бабу дивляться так, як оце Дорош на свіжого валашка,— жартував дід Киш- кун, беручи в обидві руки важкий валахів хвіст.
А молодиця вже Руданові знайшлася.
Незважаючи на шостий десяток, Іван Петрович в жін¬ках кохався. З того часу, як померла покійниця дру¬жина і покинула йому двохлітню Любу, він уже шіст¬надцятий рік не жениться. Хоч усі знають, що не одна покоївка пішла з байстрям світ за очі од Рудана. Ка¬жуть, ніби він уже боїться ходити купатися до річки увечері. Стара пташниця запевняла, що бачила, як за паном гналися немовлята-мавки.
Правда це чи неправда, але є одно: з гарними жінка¬ми Іван Петрович ніколи не розминався.
Колишній поручик гвардії, він ще й тепер незважаю¬чи на трохи зігнутий стан, ходить бадьоро. Права нога його не без того, щоб колись жартівливо хитнутися, блиснувши м’яким чоботом перед очима степової кра¬суні. Кажуть, що за Івана Петровича збиралася вихо¬дити графиня Канкрін. Запрошувала його нібито за еко¬нома, але насправді, кажуть, просила Рудана собі за чоловіка. Чи то не хотів кидати насидженого місця, чи пошкодував малої красуні Люби,— не пішов Іван Пет¬рович до графині, залишився зовсім у Шаботинського.
52

А головне, Іван Петрович зневірився в аристокра¬тичному роді. Замолоду привдаряв він за княжною Кудрявцевою. Наїздив туди частенько, але одного разу трапився випадок, що про нього Іван Петрович розпо¬відав тільки під чаркою, в компанії чоловіків. Ходячи по садку княжни, молодий Рудан наткнувся на карти¬ну, що свідчила про співжиття молодої княжни з ве- езігам німецьким догом.
Після того Іван Петрович завжди віддавав перевагу натурам простим, селянським.
З Уляною він зустрівся тоді, коли вона, схвильована пригодою з батьком, увійшла в хату, де сидів Рудан. Цьому вдарило у вічі, що Уляна вклонилася просто, без улесливої посмішки, що її роблять усі сільські баби, пана зустрічаючи. Як кожна військова людина того часу, він умів поглядом роздягати, і Улянині високі груди не сховалися в просторій сорочці, як і пружини¬стий стан та круглі Улянині стегна.
їдучи з Сапроном до отари, Рудан мовчки слухав його розмови. Що в овець подекуди з’явилася короста та віспа, що з цим треба боротись,— Рудан зустрічав лише легким рухом голови. А перед очима — молоди¬ця, з чорними стрілами-бровами, буйним чорним волос¬сям, що силоміць виривається з-під хустки, та повними грудьми.
А тим часом зачепилівці приготувалися до вечері. За головну куховарку Уляна.
Куховарка на громадських роботах не просто собі лю¬дина. Цього мало, що вона варить смачний обід, сніда¬нок та вечерю. Треба ще, щоб ця куховарка була «дама прі-гятная во всех отношениях»; щоб на ліктях та щи¬колотках не було попелу; щоб хвартух у неї не буз заяложений. Одне слово — чепурна.
Також куховарка мусить бути моторна та балакз’ча жінка. Коли насипає їсти,— заохотити до їжі, сказати слово ласкаве до чоловіків та парубків.
Любить ще чоловіча громада, щоб та жінка й на вро¬ду не була потворою. Прислів’я: «Недосіл на столі, а пересіл на голові» — для такої куховарки не існує. Най- суворіший господар, що своїй жінці за таку страву миску розіб’є на голові, громадській куховарці лише посміхнеться й моргне, а коли жінки поблизу немає, ще й за стан обніме.
53

Багато треба для громадської куховарки дечого зовсім не кулінарного.
Та хоч як була досвідчена в кулінарних справах ку¬ховарка, на громадських роботах жінки б засудили.
Не дивно, що на чабарні куховарила Уляна. До по¬слуг їй були готові всі, а найбільше молодий Петро Руденків, Кирилів брат. Цей парубок і кізяків сухих назбирав, і через гору в ясенки за хмизом збігав. Уляна все ласкаво приймала й дякувала слухняному «син¬кові».
До приїзду Сапрона та Рудана «синок» так набли¬зився до «матері», що вже не відходив від багаття. Уля¬на витягла йому шматок жареного линка, нишком, щоб ніхто не бачив, напхала під шкоринку в окраєць хліба вишкварків.
Молодиці та дівчата злісно поглядали, дехто натякав про Сапрона, а Уляна не вважала ні на кого.
Коли загув по той бік хати фаетон і Сапрон покли¬кав Уляну, Петро назирці поза кучами старого кирпи- чу ледве не рачки поліз високою лободою та щирицею, що як ліс поросла на подвір’ї чабарні,— до хати. Крізь вікно, що виходило на протилежний бік од лук, при світлі каганця побачив він, що Рудан, заклавши руки назад, міряв із кутка в куток Сапронову хату. В ту ж мить із сіней почувся глухий гомін. Гармидер та сміх із-за хати не давали гаразд почути розмову, і Петро рачки підліз до самих дверей. Висока діжка з водою сховала його од тих, що розмовляли.
— І це мені говориш ти, що за один поклон од Ки¬рила чуть не вбив, як тобі не гріх і не сором? — доко¬ряла Уляна.— Ні, я нізащо не хочу!
— А ти думаєш, мені легко? Але що ж я зроблю, коли пан бажає. Не покидать же мені чабарні на ста¬рість, та не йти попід хатами з торбиною.
— «На старість», «на старість». Було б не жениться, коли боїшся старості, а я своєї молодості для твоєї ста¬рості не віддам.
— Та ось послухай, дурненька,— говорив зовсім тихо Сапрон.— Пан старий, йому багато не треба, а потім, коли ти його роздрочиш, так у його можна все виду¬рити. Він одній покоївці за один раз дав двісті чер¬вінців.
— Гей! Де ж наша куховарка?
54

— Уляно Сергіївно, де ж ви є? Пора челяді їсти да¬вати,— почулося з-за хати.
— Пусти, Сапроне, он хтось кличе. Іди до пана, а я
скажу, щоб почекали.
— Та повертайся швиденько,— сказав Сапрон і рип¬нув дверима в хату.
Уляна стала на порозі.
— Уляно, Уляно! — пошепки гукнув Петро.
— Ой, хто тут такий? Це ти, Петре?
— Я. Куди це він тебе намовляє?
— Ой, братіку,— і Уляна схилилась на груди.
— Невже до пана, на ніч?
— Егеж. Каже, наказав пан, коли не положиш цю ніч із жінкою ночувати, прожену, як собаку, з чабарні.
— А Сапрон що?
— Згодився. Каже, пан грошей багато дасть.
— А знаєш, Уляно,— після короткої мовчанки підхо¬пив Петро,— іди ти зараз до пана, а я стану в сінях. Видури в його гроші, поводи старого ласуна за носа, а коли до чого дійдеться, там я допоможу.
— А потім що?
— Нічого. Панові сором буде, що про його невдачу розкажуть, от він ніде й не писне. А Сапрон і не зна¬тиме.
Хтось біля хати затупотів.
— Ховайся ж у сіни, я це зроблю,— швиденько ска¬зала Уляна й, кахикаючи, вийшла надвір.
— А ви вже йдете,— говорив Козолуп,— а там усі чекають.
— Оце мені лихо, там пан, а тут люди. Перекажи, Михайло, хай заждуть, я вернуся… Та одв’яжися, от ще пеня. В самого ще жінка молода,— і Уляна повер¬нулась до сіней.
— А ти вже йдеш,— пошепки зустрів її Сапрон.— Іди швиденько, бо пан ніяк не діждеться. То казав після вечері, а тепер і вечеряти без тебе не хоче.
— Так іди ж ти до людей, а я до пана…
— Уже йдеш? Ну, слава тобі господи,— гомонів Сап¬рон,— замкнути сіни, щоб ніхто не ввійшов.
Клацнула надворі клямка, й Сапрон пішов до гурту.
Коли на порозі з’явилась Уляна, Іван Петрович од несподіванки аж закам’янів. А вона пройшла по хаті й сіла на ліжку. А сідаючи, підняла трохи спідницю, й
55

засмажені литки помітно переходили біля коліна в мармурове тіло.
Посміхаючись, Уляна колихала ногами.
— Ви мене кликали, пане?
— Так… Я хотів, гммм… да…
Така поведінка Рудана приголомшила. Він звик, що всі покоївки спочатку затулялися хвартушками й чер¬воніли. Деякі трусилися, плакали, і вже потім, через тиждень-два, звикали й, сидячи в нього на колінах, їли цукерки, сміялися й колихали ногами, як Уляна тепер.
Та Рудакове здивування перейшло в інше. Чабанка з чорними стрілами-бровами’раптом нагадала йому ко¬лишнє й далеке. Він пригадав, як у Петербурзі моло¬дим поручиком гвардії крутився у родових колах, як випивав у товаристві в молодих графів і княжат. Здо¬рово гуляли. Бувало, зберуться — теперішній полков¬ник, а тоді поручик князь Хованський, граф Бобринсь- кий, барон фон Дерроп, корнет Дурасов, Сукотін та ін¬ші,— гуляють-гуляють, а далі до циган. Весело було. Як заберуть їх улітку в «Новую деревню»…
Веселий Улянин погляд, її рожеві уста й безпечна поведінка розгортали фільм спогадів далі. Улянині босі ноги здавалися не босими, буйна фантазія старого офі¬цера вже взула їх у найкращі черевики петербурзької фірми «Яппис Адамов з Офіцерської, ЗО».
Квітчаста кубова Улянина спідниця здавалася роз¬кішною юбкою чорноокої циганки Ладі, що колись сі¬дала йому на коліна й махала ногами.
Юнацький чад ударив старому в голову, й він, не зчувшись, опинився біля ліжка.
— Ти, Уляно, справді хороша,— шепотів, нахиляю¬чись до неї.
— Хороша, та не ваша,— байдуже махаючи ногами, Еідповіла Уляна.
— А ти б хотіла бути моєю навіки?
— А якби хотіла, то шо?
— Хочеш, я візьму тебе за жінку?
— Слухайте, пане,— промовила Уляна і стала супро¬ти нього.— Я вам потрібна за жінку, як торішній сніг. Мало у вас їх було, та й зараз є. Я б ще тоді повірила, коли б ви самі сказали, а коли ви вже купили мене в чоловіка, я вам не вірю.
Рудан не чекав такої відповіді. А Уляна продовжу¬вала:
56

— Вам я потрібна на час, так беріть. Я ж до вас прийшла…
— Ти, Уляно,— шепотів ласкаво Іван Петрович,—• дуже розумна. Я таких розумних жінок ще не бачив. Ходім зараз вечеряти, а потім уночі ми з тобою на¬говоримося.
— А ви пообіцяйте, що заступатиметесь за мене й за того, кого чоловік захоче бити на вечері.
— А кого він збирається бити?..
Уляна підійшла ще ближче, легенько взяла Івана Петровича під бороду.
— Ану, подивіться на мене,— ви ж, пане, добрий.
Така поведінка зовсім приголомшила Рудана. Він по¬чував, як десь глибоко в темних Уляниних очах на нього дивився смуток. І, замість відблиску каганця, Іван Петрович побачив багато інших очей, веселих і засму¬чених, що колись давно-давно сміялись і плакали за нього й через нього…
Колись ще юнаком був поранений і, як бідний дворя¬нин, лежав в одній з благодійних установ великої княги¬ні Олени Павлівни. Тоді над юнаками колись схилялася сестра-жалібниця. Молодий Ваня тоді лише вперше побачив над собою гарні жіночі очі. Довго після того, коли не одна жінка покидала його хороми, виходячи Еаплакана світ за очі, Руданові здавалося, що кожного разу відкілясь на нього докірливо дивилися ті очі. Ба¬гато доводилося за своє життя бачити очей жіночих Івану Петровичу. І лише тепер, через тридцять пять літ, він зустрів їх удруге, отут у чабанській хаті, де на стіні висіла довга пуга, а замість пахощів йодоформу одгонило духом чабанської карболки.
Уляна непохитно стояла проти.
— Знаєш що, Уляно. Ходім вечеряти, а потім я по¬їду додому.
— Серед ночі й поїдете?..
— Так, серед ночі.
■— А що ж я Сапронові скажу? Ви ж із ним умови¬лися.
— Нічого. Ні ти, ні я нічого… Ходім надвір, там нас чекають…
Горілка — давнє питво нашого люду. Багато він пив раніше, і вкупі з нею запивав своє лихо та злидні…
Жорстокий, як кат, до худоби, до своєї жінки й дітей, найсуворіший голова дому, у горілці — мала
57

дитина. Після двох-трьох чарок соловіють очі, мі¬няється й він, міняється по-різному.
Микола Байда червоніє, як перець, і починає співа¬ти. Довгі та сумні Миколині пісні. А в них усе життя: і злидні, що ніяк їх не позбудеться селянський люд, і зрада невірної дружини, і ревнощі старого чоловіка, і сльози молодої дівчини, що покидає батьківську стріху й виходить заміж, щоб занапастити голову, плодити та годувати дітей та викохувати на поталу нове поколін¬ня…
Шматько, випивши, робиться говірким і хвалиться господарством. Але та хвальба якась дитяча, подібна до того, як хвалиться малий Корнійко перед хлопцями на вулиці.
Дід Квасниченко в горілці нахиляє голову додолу, його довга шия згинається дугою, а маленькі оченята ховаються під бровами далеко-далеко… Коли дід гля¬не випивши, то це хіба на Михайла Козолупа, що й зараз за вечерею на чабарні пристає до нього з уїдли¬вим і давно відомим порівнянням.
— Якиме Федоровичу! Якиме Федоровичу!.. Я коли подивлюся, то волосся на твоїй бороді саме як у шолу¬дивої кози на хвості.
Тоді дід Яким підводить свою скуйовджену голову, що ховається під полою драного каптана, як у чорно¬гуза під крилом, поволі бере порожню пляшку й же¬неться за Козолупом.
— Ах, ти ж зарізяка, сукин син!..
У горілці хочеться битись. Битись не злісно, не так, як у возовицю б’є свого норовистого Сірого Грицько Кужильний. У нього тоді тіпаються руки, держак на вилах розлітається в тріски. А коли поб’є держака, тоді стрибає коневі на спину й гризе зубами за холку. Ні¬хто не підступай до нього — може вбити.
Це лютість звіряча, хвороблива, але бійки зачепи- лівців після випивки не такі. Це — бійки од щирого серця, своєрідне сперечання, це така ж потреба, як і випитий громадою могорич. Про це знають всі учас¬ники випивки ще раніш, ніж починають пити.
Бійки, таким чином,— явище фатальне, неминуче.
Зриваються на бійку й сьогодні. Горілки випито да¬леко більше, ніж раніше. Рудан вийшов з хати до гур-
58

ту й викинув ще п’ятірку, а два парубки мерщій при¬несли цілий кошик нових пляшок.
Але через того ж самого пана ніяк не починалася бійка. Тільки дід Яким оббіг раз за Козолупом навколо кирпичу та Сапронової хати. Потім усе вщухло. Пили, як і до цього часу, та співали.
Центром уваги була Уляна. Але вона стала й цент¬ром ненависті з боку жіноцтва.
— І чого вона форсить,— сичала Настя Козолупиха, що ввесь час була по всіх таборах куховаркою.— Хоч би задавалось що путнє, а то чабанка…
— А чого ж їй не форсити,— додала Оришка Коко- тева.— Що вона — натруджена? Нічого ж не робить, тя¬гає рядно по холодках.
— Чого ж їй не бути гарній,— вже голосніш почала Козолупиха,— чоловік старий, не виморить за ніч…
Уляна ще спочатку розмови чула все й дослухалася далі. Її веселі очі перейшли з червонощокого Петра на Сапрона, далі на пана. Потім вона гордо кивнула го¬ловою на бабів.
— Які-то там хазяйки незадоволені? Кому моя страва не до вподоби, хай забирається до чортова батька. Я ні¬кого на чабарні не держу. Ваші ж чоловіки приходять та благають, щоб вашими ж руками виносити оці-о кі-зяки. «Ха-зя-ї-ни»… А чого ж то ви панщину робите та в пояс панові кланяєтесь, щоб осюди-о прийти?..
Всі притихли. Чути було, як сьорбали кашу та сопли носами.
— А що, нарвалися! — обізвався дід Кишкун.— Цієї не зачіпайте, ця одсіче.
Деякі чоловіки розреготалися.
— Правильно, Уляно Сергіївно…
— Молодець, так їх так…— додавали другі,— це їм болить, що ти каші наварила.
Видно було, як Уляна забила всіх цокотух.
— Не всім же одбувати легку панщину,— протягла єхидно Козолупиха.— Кому порати овець, а кому й са¬мого пана.
— Хи-хи-хи…— пішло поміж жінками.
— Мені панщини немає, я люблю, кого схочу…— обізвалася Уляна.
— Та кого чоловік примусить,— додала Козолупиха.
Сапрон схопив пляшку і збирався заткнути рота за-
річеній Козолуписі, але пан злегка затримав його.
59

— Ви не вірите? — повернулась Уляна до жінок.— Ось ти, Насте, цілий день моргаєш на Руденкового Пет¬ра, та все так, щоб чоловік не бачив, а я при чоловікові візьму й поцілую.
— Та невже?
— Ану!
— Та ця може…
Петро, що сидів через одного чоловіка од Уляни, по¬червонів, як калина.
Уляна швидко одіпхнула свого сусіду, перехилилася набік, і не вспів Петро стямитись, як праву щоку його опік гарячий поцілунок.
Всі закам’яніли.
Рудан підвівся на ноги.
— Годі… Панкра-а-т, запрягай мерщій коні.
Зачепилівці захвилювалися. Козолуп уже нишком
стусонув свою Настю.
— Через тебе, чортяку, ще пан нагнівається.
Але пан нікому — нічого. Коли сів у фаетона, покли¬кав Сапрона й щось йому наказував. Потім махнув ру¬кою і зник у темряві.
— ІДо, пан не гнівається? — кинулися всі до Сапрона.
— Через вас, чортових цокотух, ще кирпичу не на¬ріжемо,— лаявся Дорош Чалда.
— Казав пан, щоб лягати спати, а коли хто кого хоч пальцем займе чи слово накриво скаже,— не дасть кирпичу і з чабарні прожене.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.