Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ шостий ДОНБАС ПРОСИПАЄТЬСЯ

Де велетень Донбас, напружуючи м’язи могутніх плечей, прориває товщі чорнозему; де він, зігнувши свою руку, з північного сходу пригортає тепло сусідку — степову Катеринославщину і одштовхує лісисту Хар¬ківщину; де степова річка В’юн із розгону з Донецького кряжу круто повертає на південь,— під Червоною го¬рою лежить маєток графа Шаботинського.
Місце для маєтку гарне. З півночі узгір’я Донбасової руки. Там, під чорним чорноземисто-шкіряним рукавом, за засмаженою глиною-шкірою захолонула чорна крон
60

сонного героя. М’язиста рука підіймається на звороті узгір’ями Червоною, Корчмовою та Білою горами— мо¬гилами. Як три велетні, стоять вони на чаті біля граф¬ського маєтку з півночі.
А на південь рівно, хоч котись. Коли б не пряма блискуча огорожа — залізниця, що тридцять років тому простяглася вздовж степу із сходу на захід, то рівни¬ною можна котитися без перепон аж до Азовського моря.
На захід, де простяглися пальці Донбасу, рядами стоять невеличкі узгір’я та могилки. Це — щиколотки його рук, що тягнуться ген до Дніпра. Є й великі мо¬гили. Уночі, коли на них ночують подорожні або ча¬бани, поблизу тирлуючи, варять кашу, вогонь із могил видко за півсотні верстов. Так рівно в степах.
їхати сто верстов і не зустрінути деревини — не диво. Лише по балках збереглися терни та чагарники. Ни¬щаться й вони. Виганяючи вовків, пани зривають їхні кубла й вирубують терни, де вовки звивають логова.
Вирубано терни й поблизу великого Чумацького шляху, що тягнеться з Дону до Дніпра. Шлях рівний, широкий. Сотні, тисячі возів проїздили років тридцять тому, коли ще крицева п’явка не ссала велетня й не ковтала вагон за вагоном його запеченої крові, не по¬силала їх сотками — тисячами на захід. До того вугіль поволі сунувся допотопними двигунами хліборобської України — волами. Воли сірі, з крутими високими ро¬гами й гулі, тяжко сопучи, поволі тягли крапля за краплею.
А він, Донбас, спросоння настигнутий ненаситною людиною, лише де-не-де крізь темну степову ніч клі¬пав вогнями своїх очей — першими вогнями нічних шахтарських змін. Лише у двох місцях сердито чмихав ніздрею — полум’ям заводів Юза та Луганська.
Але то там, на сході.
А тут, де починаються рівні степи, тихо. Лише інколи на зорі та на дощ степове повітря гучно приносить крик паротяга та лякає дурну отару. Але то інколи, а зага¬лом степи дрімають, пишаються білою тирсою, сідим волоссям тисячоліть.
Тільки іноді, коли там, на сході, Донбасові допікають у глибоких шахтах тисячі кайл, він уночі стогне. Толі по його чорних жилах розходиться підземний клекіт- протест. Той клекіт чує чабан, коли приляже вухом на
61

могилі. А буває, що стогін роз’ятрених грудей чути яра¬ми, що ріжуть узгір’я. По ярах стелеться невідомий гул.
Тоді Зачепилівка й маєток Шаботинського, загублені в степах, тягнуться одне до одного.
Малі діти, прокинувшись уночі, рідніше горнуться до матерів. А старі люди кивають головами на узгір’я.
— Чуєте. Чуєте… То плаче гора.
Казали старі люди, що колись на Щербинівських хуторах плакали гори. Плакали доти, доки в одному місці гора провалилася, а люди з провалля почали дов¬бати чорне вугілля.
Отоді потяглися валки чумацькі на захід. Але то було давно. Тепер на щербинівських шахтах плачуть люди у норах глибоких.
Особливо плач донбасівських рук — степових узгір’¬їв — чути влітку, теплими південними ночами. Тоді повітря степів, п’яне пахощами чебрецю, гіркого моло¬чаю та полину, зачароване чарами вовчого сну, сонливої трави степової, в’ялить людину. Липнева ніч у степах м’яка й тиха; лише де-не-де турбується криком пере¬пела чи стрепета, що б’є тічок, та по водянистих сагах пиляє деркач одноманітно:
— Дир-ир-ир, дир-ир-ир, дир-ир-ир…
Але ті пташині звуки падають у густу польову тишу й тонуть тут же недалеко в чорному молоці пахучому.
Отоді, у липневу ніч, найдужче чути, як плачуть гори.
Літньої ночі, коли плачуть гори, Іван Петрович не може заснути; одчинить вікна своєї опочивальні й цілу ніч дивиться на спокійні зорі. Боїться спати Іван Пет¬рович: стогін з ярів здається плачем живих людей. Тільки й до цього часу Іван Петрович не знає, хто пла¬че. У ньому боролося двоє: руський дворянин і меш¬канець степової України.
Часом кликав до себе найстарішого в усьому маєт¬кові Сидора Вухналя і слухав його довгі оповідання. Сидір змолоду кріпак, потім миколаївський солдат; опісля ковалював у своїй кузні над Чумацьким шля¬хом і, нарешті, доживає свій вік свинопасом.
— Був час, коли чумак, ідучи шляхом, оглядався по обидва боки,— розповідав Сидір Руданові.-— Коли розі¬слано десь біля шляху розбійницького килима, чумак неминуче мусів класти копу грошей і ставити кварту
62

горілки, класти кусок сала та шапку пшона. Коли цього не робив,— жити йому до вечора. А ввечері цу рки з його воза палали на могилі. Дуже карали степові роз¬бійники неслух’яних та недосвідчених чумаків… А по¬тім, коли йшли на турка та француза, звеліли генера¬ли вирубати терни біля шляху й виловили степових розбійників… Ой били ж та катували! Яких повішали, а більшість позаганяли на шахти. Там десь вони під землею й голови поскладали…
Іноді Івану Петровичу здається плач узгір’їв підзем¬ним стогоном тих розбійників. Але буває (після того як перед вечером Рудан прочитає патріотичну книжку і в ньому заговорить руський дворянин), що стогін гір здається руським стогоном.
Розповідав йому приятель, колишній директор ни¬нішнього юзівського заводу, а тоді концесії князя Ко¬чубея, як тяжко було йому покидати підприємство. Князь Кочубей промотався і здав англійцеві Джону Юзу землю і підприємство за 24000 фунтів стерлінгів. Іван Петрович ніяк не міг допустить, щоб на руській землі не могли руські хазяйнувати. А потім, уже при ньому, почали рости закордонні фірми. Французи Пастор і Вердіє років з десяток тому заснували дружківський завод. Німець Цікс та бельгієць Латиніс років з пять назад будують юр’ївський, американські капіталісти — маріупольский, французи — таганрозький, бельгійці — костянтинівський, горлівський, луганський: один для виробу посуду, а другий для ручних знарядь.
Все це Іван Петрович бачив на власні очі. А коли з’їздились на повітові земські збори, де він, як дворя¬нин і довірений старого Шаботинського, брав участь повсякчасно, мав змогу слухати в звітах голови пові¬тової, а далі губерніальної земської управи.
І кожного разу він укупі з іншими руськими дворя¬нами сумував за Росією, що сама собі не може дати толку.
Теплої літньої ночі, коли плачуть гори, Іван Петрович плакав сам за руською землею та жахався невидимих степових розбійників. Аж під ранок засипав.
У хоромах всі знали про безсонницю пана Рудана, і всі, од молодої вродливої ключниці Лукері і до ста¬рої пташниці Марини, зберігали в маєткові спокій. Хоч маєток був тихий і без того. Худоби, опріч виїзних коней, не було, гармидеру, як це є по економіях хлібо¬
63

робських, так само не помічалося. Але коли Іван Пет¬рович після безсонної ночі засипав, уся прислуга ходи¬ла навшпиньки, нечутно зачиняла двері. На кухні не дзвеніли посудом, а пташниця Марина до самого півдня не випускала з птичні птиці.
Прокидався Іван Петрович аж перед обідом. Всі з по¬легкістю зітхали, і починалося хоч тихе, але справжнє життя. Сидір випускав із свинарні свиней і гнав повз панське подвір’я. На воротях Іван Петрович робив чер¬говий огляд. Хоч на свинях Рудан не розумівся ні трохи, але це ніколи йому не перешкоджало запитати зайвий раз:
— Сидоре, а чого та ряба запінилася,— чи не вкусив її скажений собака?
— Та де, пане,— говорив, кланяючись, Сидір,— собака свині ніколи не вкусить, а що то піна з рота валить, то на те ж рябий і кнур, щоб пінити. У свині піни немає.
— Гляди мені,— з турботою на лиці казав Рудан,— бо перепіниш усю худобу…
Після свиней ішов на птичню, де вже його чекала Марина. Свиней Іван Петрович розводив небагато, пере¬важно для домашнього вжитку. Зате в курах кохаєть¬ся. Буваючи у графині Віри Петрівни Канкрін, чи в Олексія Миколайовича Рудя, або у князя Миколая Ми¬колайовича Манвелова, Рудан дивувався, яка з птиці користь. Коли ті довели користь з цифрами в руках, він вирішив і собі зайнятись птахівництвом.
Але заходи його розбилися так само, як і попередні проекти, об консерватизм патрона й господаря маєтку старого Шаботинського.
Граф не перечив тому, що Іван Петрович виписав різні породи курей, але вести промислове птахівництво Руданові було заборонено. Ось чому ті різні породи, виписані з Бессарабії, Воронежа, Донщини, Ліфляндії, залишилися як декоративні прикраси маєтку. Курячих порід багато. Марина звикла розводити коротконогих та несучих ушанок і довго плуталася у закордонних назвах нових курей. Тільки зовнішні ознаки та зріст помогли їй так-сяк орієнтуватися в усіх породах. Але й до цього часу тих премудрих назв Марина не збаг¬нула.
Та звідки їй знати, що оті золотенькі манюсінькі кур¬чатка вагою не більше фунта звуться бентамами. По- Марининому це просто золотенькі корольки. Здоровен¬
64

ні червоні орловські по-Марининому «ті, що несуть яйця, як у Воловичиного Олекси голова завбільшки».
Та цих вона ще не розбирає, а всі інші, як красно- щокі та гребенасті андалузи, серебристий віандот, не¬сучий гудан, скоч-грей, падуанський кохинхин, вікто¬рія та інші, плуталися у неї в голові.
Щоранку, коли Іван Петрович після свиней прихо¬дить на птичню, вона з ключами одчиняє кожну кліт¬ку й випускає на широкий двір своє добро. В нормаль¬ний день це буває зранку, а після панської безсонниці під обід.
Кури, як і люди, мусять зберігати спокій, коли Іван Петрович спочиває.
Сьогодні в тихому маєтку вже зранку неспокійно. Першим законопорушником була пара голубів. Ввесь час крутилися над будинком, сідали на карниз, ворко¬тіли, дряпали по залізному даху, зчіплялись один з одним, падали якраз проти опочивальні Івана Петро¬вича й ляпали крилами. Садівник Карпо, що його обо¬в’язком було гнати від будинку голубів, галок та гороб¬ців, коли спав пан, ходив сам не свій. Вже декілька разіи виходила краснощока Лукеря, мімічно показувала Кар¬пові, як його буде бити пан. А голуби як навмисно, зробивши кілька кіл у повітрі, падали знову на дах і дряпали над вікном Івана Петровича.
Карпове лихо збирався вже поділити нічний сторож дід Грицько. Він мусив стояти на воротях і заздалегідь махати проїжджим та не підпускати близько до маєт¬ку. Треба ж було Грицькові забути кресало і сходити на кухню за вогнем, щоб дзвінка Шматькова бричка, злетівши з Корчмової гори, прогриміла перед маєтком, порушуючи спокій. А великий Шматьків собака мало того, що зупинився на воротях, задравши ногу на мар¬мурову урну з боків воріт, а ще став серед двору й ра¬зів з десяток гавкнув. Доки старий Грицько, присмо- куючи люльку біля печі, вискочив, то гавкання Шмать- кового собаки вже разів з десяток перелетіло через панський сад та річку, ударилося об Червону гору, пе¬релетіло назад і одбилося трьома десятками на хоромах саме з того боку, де спав пан.
Дві душі вже ходили як у воду опущені.
Сумувала й Лукеря. Сердитий пан устане, приходи- тиме напівроздягнений у сад до річки, не обніме її за
З С. Божко
65

стан і не підставить щоку (хоч суху, та панську) для поцілунку. Вже півтора десятка років живе Лукеря у пана за ключницю для людей і жінкою для пана. Живе Лукеря і всі панські примхи добре знає.
Знає Лукеря, на яку ногу коли пан встане й яке перше слово скаже. Не дарма й лютує вона на Грицька та Карпа.
Але все обійшлось байдуже через надзвичайний ви¬падок.
Коли Грицько вискочив за ворота і, лаючи Шматько- вого пса, дивився на Зачепилівку, з Білої злетіла трій¬ка коней прямо до воріт. Не вважаючи на Грицькове махання, бричка з надзвичайним гармидером влетіла у ворота й спинилася біля самого ганку панських хором.
— Птр-р-р-р,— гримнув здоровенний візник, і його гарчання затарабанило не менше брички у зачинене віконце хором.
Доки вискочила Лукеря, високий повний блондин успів разів із десяток смикнути за двері.
— Пан ще сплять,— сказала Лукеря й хотіла зроби¬ти суворий вигляд, але це їй не вдалося. Повний блон¬дин усміхнувся, поворушив соковитими губами з бі¬лим пухом на верхній губі.
— Довго ваш пан спить, але не стояти мені коло порога.
Грюкнули у хоромах двері.
— Хто там? — почувся Руданів голос.— Куди ж ди¬вився Грицько?
— Генріх Найман, дозвольте зайти?
— Проси, Лукерю,— грюкнувши дверима назад, бовк¬нув Іван Петрович.
— Ви даремно дивуєтесь нашій пустелі. Іншого госпо-дарства тут, любий пане, ніякого не заведеш,— говорив Іван Петрович молодому Генріхові Едуардовичу Най¬ману за чашкою кави на веранді.— Становище після реформи було катастрофічне. Для великого аграрного підприємства потребувався ринок. А куди ти повезеш хліб, коли в нас на південь нема шляху. Лінія на Ка¬теринослав завантажена вугіллям, а там тяганина та тарифи. А до того Австро-Угорщині захотілось про¬класти залізницю до Кюстенджі. Береги Чорного й Азов¬ського моря завалені їхнім хлібом. Хліб — не в ціні, ну й узялись за вівчарство. Добре що потім проклали

Харківсько-Азовську залізницю. Тепер хліб збувати легше в Центральну Росію, а до того зовсім інше
було.
— Мені здається, що ваші поміщики просто не вмі¬ють господарювати. Ми за кордоном цікавилися робо¬тою Ради гірничих промисловців Південної Росії та їх¬німи з’їздами. І промислова опінія Німеччини була обу¬рена тими пільгами, що мають землевласники в подат¬ковій справі. Де ж пак: десятина землі, що на початку шістдесятих років цінувалася в п’ятнадцять карбо¬ванців, і зараз, як податком обкладають, цінується так само. Це тоді, коли біржа свідчить, що орендна плата підвищилася, а вартість у продажі 75 карбованців за десятину. Оповідав мені про це також один інженер, коли їхав я сюди в вагоні. «В 1875 році,— каже,— все нерухоме майно міста Луганського оцінено в 195100 карбованців, а десять шахт із паровими машинами не менш трьох сил — 742 000 карбованців. Це ж абсурд».
Іван Петрович аж почервонів.
«І звідки бісова німота про все довідується»,— думав сам собі.
— Хммм-м… так… так… Але краще давайте змінимо тему. Ці балачки нам із сусідами вже надокучили… До речі, ви кажете Людвіга Карловича добре знаєте… Див¬но, право: коли згадаєш, наче недавно цей хлопчик лазив у тебе на колінах, а сьогодні вже другий секре¬тар надзвичайного посла в Берліні.
— Так, так,— ствердив Найман,— мій папа був у нього репетитором. Потім поїхав до Німеччини, де брат Пум агентом попої фірми механічних та ливарних за¬подів «Ейлер і Пастор».
Я ще такої фірми не чув. Це певно якесь закор¬донне товариство.
— Чому закордонне, товариство руське, недавно за¬сноване в Петербурзі. Невже ж ви не читали про цю фірму? Найрізноманітніші вироби: починаючи з фурго¬нів та возів системи Енгельгардта та до нівельованих рейок системи інженера Страуса. Не кажу вже про Росію, товари цієї фірми мають збут і на німецькому ринкові.
— За мою пам’ять у Петербурзі були відомі деякі товариства, як «Гронмейєр і Штрайтшольд», «Компанія Воссільдо», «Торговий дом товариства Джона Сумне- ра» та інші, а цих ще не чув…
З*
67

— Це товариство недавно затверджено,— спокійно продовжував Найман,— одначе операції величезні. Отож мій брат був у Німеччині їхнім агентом. Звертаючись у справах компанії до посольства й домагаючись аудієн¬ції в графа Павла Андрійовича Шувалова — берлінсько¬го посла, він зустрівся з Людвігом Карловичем. Той, почувши наше прізвище, звернув увагу й запросив до себе.
— А як же ви познайомились із Аполлоном Михай¬ловичем? Оскільки мені відомо, він той рік закінчив Олександрівеький ліцей і мав їхати до Парижа.
— Але ж вам відомо, що покійний Михайло Костян¬тинович останні дні доживав у Баден-Бадені. Там одно¬часно був і наш надзвичайний посол у Бельгії князь Лев Павлович Урусов. Коли помер Михайло Костянти¬нович, Аполлон Михайлович проїздом до Баден-Бадена запрохав Людвіга Карловича, а той познайомив мого брата з Аполлоном Михайловичем.
— Гаразд,— із захованим невдоволенням продовжу¬вав Рудан.— Але чому ж Аполлон Михайлович рапто¬во прислав вас, а не вашого брата?
— Бачите, мій брат після того перевівся до однієї з бельгійських компаній. Аполлон Михайлович, правду кажучи, запрохував до свого маєтку мого брата, але він одмовився й натомість порадив мене.
— Гм… Дивно, дивно,— ніби про себе говорив Ру¬дан,— і Аполлон Михайлович, не знаючи вас, запро¬понував вас до мене в помічники.
— Т-ак,— скрививши трохи червоні губи, протяг Най¬ман.— Е-е, не вважайте за хвальбу, але… ім’я Найма- нів в учених колах Росії не є порожній звук. Ваш по¬кірний слуга мав честь закінчити Політехнічну школу в Ризі, агрономічний відділ. А потім я, правда, не за¬кінчив, але прослухав два курси Московського сільсько¬господарського інституту. Я маю на руках листа ди¬ректора Ризької політехнічної школи пана Гренберга до директора Новоолександрівського інституту в Люблін¬ській губернії. Але я туди не поїхав, гадав закінчити в Москві, та з переїздом батька до Берліна мусив їхати до Німеччини. Звідси не дивно, що Аполлон Михай¬лович вважав за доцільніше послати до свого маєтку мене, агронома, ніж брата, що має освіту технічну… А потім,— закінчив Найман,— Аполлон Михайлович обіцяв навідатись у найближчому часі сам. Він говорив,
68

що думку свого батька про господарювання в маєтку й раніше не поділяв.
Іван Петрович далі не витримав.
— Гаразд, гаразд…— швиденько забубонів він,— а по¬ки що прошу вас до покоїв. Там я звелів причепурити вам кімнату. Відпочинете з дороги, певно, натомилися дуже.
— Це правда. їдучи тиждень залізницею аж з Ні¬меччини, я не так утомився, як за двадцять п’ять вер¬стов їзди бричкою. Ваші шляхи ні до чого нездатні, їдеш, їдеш — і ніде ні клаптика бруку. А шлях після недавнього дощу у грудках, розтрусило всього.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.