Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ сьомий НІМЕЦЬ ГОСПОДАРЮЄ

Дні пливли й танули в зеленому морі степів із білою шною — тирсою. Навколо ніяких змін. Степи лежали, як і до того, нерухомі.
Та неспокійно було в людських думках, що живуть ц степах. По Зачепилівці хтось пустив чутку, що пан оддасть стрижку овець не зачепилівцям, а рогачівцям. Дід Кишкун з приводу цього вже двічі сходив до пан¬ського маєтку, але довідатися було тяжко. Заходив і на чабарню, та Сапрон нікому нічого не говорив і похмуро ходив коло отари. За останній місяць він схуд, борода з сивої зробилася жовта. Вона може була біла, та тю¬тюн і дим од нього зафарбували її на жовтий колір. Не бігає Сапрон уже до панської економії скаржитися, навпаки, частіш наїздить Рудан до нього на чабарню й виливає свої скарги. Цими днями навіть листа читав Сапронові од молодого пана з-за кордону. Пише Апол¬лон Михайлович, що обставини склалися так, що при¬їхати скоро не може, а надалі, щоб Іван Петрович ціл¬ком слухався порад молодого німця Генріха Едуардо- вича Наймана. А про хазяйство граф писав:
«З таким господарюванням, як у вас із моїм бать¬ком було, далеко не поїдете. Ту вовну, що ви там зберігаєте, на ринку витискують чужі товари. Наші руські сукна забиваються англійськими. Анг¬лійці останній час вигадали штучну вовну. З різ¬ного дрантя та лахміття вибирають стару вовну,
69

а з неї виробляють товари «нові»: шоді, мунго, да¬маст, тибет та альпака.
За кордоном так спритно вміють переробляти старе лахміття, що наші ніколи б не додумались до цього. Ніякий наш Штигліц ні Гюбнер не ви¬стоїть проти тієї штучної матерії.
А потім ціни на нашу вовну непостійні.
На мою думку, краще було б вам, Іване Петро¬вичу, порозумітися з Генріхом Едуардовичем та переходити поволі на хліборобство. Та й з цим не треба запізнюватися, бо скоро ввесь західно¬європейський ринок затопить хліб Австралії, Індії та Аргентіни. Я вже не кажу, яке велике значення має для нас поширення хліборобства в Сполуче-них Штатах. Годі вже сидіти, склавши руки, та милуватися вашими дикунськими Аркадіями. По¬чинайте. Хай помагає вам бог та Генріх Едуар- дович.
P.S. Навідаюсь до вас років через три. Надіюся зустрітись із культурними хліборобами».
Іван Петрович декілька разів перечитав того листа. Але до Генріха Едуардовича не збирався йти з покло¬ном. Він лише дивувався, як цей молодий хлопець за¬воював серце графа.
Тим часом Генріх Едуардович і собі одержав декіль¬ка листів від Аполлона Михайловича. Щодня він ста¬вав у маєтку помітнішим та сміливішим. Почав навіть гримати на декого. Садівникові Карпові заборонив га¬нятися за горобцями щоранку. Натомість звелів поро¬бити клумби та доглядати квіти. Марині звелів узяти до себе помічницю і курей розводити більше. Деякі по¬роди, а в тому числі любимих Івана Петровича король- ків, винищив до одного.
— Тільки породу псують, а користі ніякої… Кому по¬трібні на ринкові такі експонати?..
Полегшив долю Генріх Едуардович сторожеві Гриць- кові. До діда прилучив ще Сидора свинаря і звелів одному вартувати до півночі, а другому — доки сонце зійде.
І дивно: недавно лише приїхав Найман, як усі його полюбили. Навіть стара Марина себе вільніше при ньо¬му почуває, а за курей дякує.
— Так і видно хазяїна.
70

А Лукеря зовсім розцвіла. Вона вже не дивилася на сухі руки та гнуту спину Івана Петровича, що за кіль¬ка місяців зовсім зігнулася.
Одно слово нового пана, і Лукеря вихорем несеться по господарству. Під її доглядом Карпо та візник Пан- крат викосили в садку бур’ян, поробили чисті стежки, на подвір’ї вистругали шпориш та посипали піском од панських хором до контори. Там, із приїздом Генріха Едуардовича, ввесь час працюють агроном і технік… Креслять якісь плани тощо.
Ціле літо Генріх Едуардович їздить по степу та ви¬міряє все вздовж і впоперек. Сапрон скоса поглядав на це.
Хотілось йому дуже запитати в пана, нащо все це робиться, але якась внутрішня гордість та образа за Івана Петровича не дозволяли йому цього. Та й випад¬ку до цього не було. Інколи німець під’їздив, обдивлявся отару, хитав головою. Побачивши хвору вівцю, сходив а фаетона й, оглянувши, докоряв Сапронові. Це —• в степу.
Заїздив Найман до Сапрона й на чабарню. Зайшов у кошари, понюхав повітря, спитав, чи не бризкають чим- псбудь стіни після того, як отару на пашу випускають. А взнавши, що дезинфекції не робиться, Найман знову похитав головою, сказав щось до землеміра та агроно¬ма, що з ним приїздили, пішов до Сапронової хати.
Тут Сапронові ціла халепа сталася. Він ніби й сам не помічав, як брудно в тій половині хати, де зимою жили сіновози, що годували отару, а влітку спали під¬пасичі. Наймай визвірився на Сапрона:
Чому в хаті не вимазано? Чому немає ліжка, й люди качаються на брудній долівці? Чому немає ніякої одежі для спання?
Сапрон не знав, що відповісти, хоч сам бачив, що таки брудно в хлоп’ячій хаті.
Зайшов Найман і до його хати. Перед Уляною зняв кашкета і ввічливо поздоровкався. Та од несподіванки зашарілася, але Найман лише води попросив і з тим поїхав.
Дійшла про молодого німця чутка й до зачепилівців.
Шматько його просто не нахвалить. Кожного вечора, як збираються під Байдиною хатою хазяїни покурити та побалакати, тільки й розмови, що про нового пана.
71

— Щось міряє наш пан,— почне хто-небудь,— до чо¬го він доміряється?
— Оцей коли не дасть панській землі толку! — всту¬пається Шматько.
— Та воно й з отарою пора б дещо зробити, бо щось багато овець хворіти почало…
— Я бачив, як туди частенько навідувався Іван Пет¬рович, вже ж вони на щось дивляться,— зауважив Кишкун.
— Та для пана там є хороша ярка,— сплюнувши після цигарки, вставив Михайло Козолуп.— Не в гнів вам буде сказано, Сергію Григоровичу.
Вулиця зареготалась.
— Еге, на ту ярку і в нас добрий підпасич є,— си¬дячи навколішки, додав і Дорош Чалда.
— Смішки смішками,— сказав після всього дід Квас- ниченко,— а з панською отарою щось діється. Ходять чутки, що новий пан її переводити збирається. То ні¬чого, що пан зубожіє, а що ми робитимемо?.. Прийде вима: кирпичу не буде, сіна для худоби не буде. Тої, бувало, косиш панові та й собі вкосиш скіпщиною гарб із п’ять. А тепер таке настане, що ні панові, ні собі.
— Щось воно та буде,— вмішався далі Кишкун.—• Ходив я оце двічі до маєтку. Там казав кум Грицько про нового пана, що прибув у маєток: «Біда-а-а,— ка¬же,— що за чоловік. Ні світ ні зоря, він вже на ногах. 1 з тим поздоровкається, того по плечі вдарить, тому кивне, тому моргне. І охотніше,— каже,— робиться. Бо бачиш, що з його толк є». Не любить молодого пана тільки Сидір. Іду од куми Марини повз свинарню. «Що,— кажу,— Сидоре, як воно при новому панові, легше?» — «Чижало,— каже,— роботи багато. Іван Пет¬рович далеко кращий пан. Той хоч і арапником опоре, але зате вольготніш було. Пригнав увечері свині, ідеш на кухню, та й варнякаєш до півночі. А потім спиш до ранку. А цей придумав Грицькові переміну давати. Не великий пан, чортяка б його не взяла, коли б і цілу ніч вистояв».
— Що воно буде,— турбувався далі Квасниченко, сховавши свою голову між колін.— Був я оце в неділю у рогачівській церкві. Казав отець Калістрат, що скоро страшний суд буде. Заснується, каже, перед страшним судом світ дротами. Брат на брата піде війною, вже,
72

каже, таке й починається. Нечистий спокушає декого зазіхати на чуже добро.
— Таке-е-е…— обізвався Байда.— При чому тут не¬чистий, коли людям їсти нічого. Поневолі один брат піде на другого, як в одного аж з горла преться, а дру¬гий із голоду пухне.
— Та скоро, мабуть, усі попухнемо,— промовив До¬роги Чалда.— Як попродасть пан вівці, оце тобі й не¬чистий увесь…
— А що ви думаєте,— пошепки говорив Кишкун,— я сам заходив до отця Калістрата розпитувати про ново¬го пана. «Не подобається,— каже,— мені цей німець. Якби не пан Рудан, то цього року, мабуть, і молебня б не служили на спаса, як завжди в маєткові заведено».
— Та вже недарма, мабуть, ото він вирізує шматки землі та везе до маєтку,— казав Чалда.— Я ходив па ті місця, де вирізано. Так що ви думаєте, вирізано, як серце. Коли б він ото якогось чаклунства не робив.
— А що ви думаєте,— підхопив Кишкун.— Прохо¬див я через двір, так на власні очі бачив, як один здо¬ровенний німчуга у білій ризі стояв біля вікна в кон¬торі, щось кип’ятив на якійсь машинці, витягав па¬личку, нюхав і знову кип’ятив.
— Та-аке,— обізвався Шматько,— чого дурні не при-думають, просто молодий пан хоче виміряти землю та продати, чи в оренду комусь здати.
— А що ото ти, старий, говориш про чаклунство,— обізвався Байда,— так я те чаклунство бачив. Як їздив я в губернську палату, так мене один молодий панск водив до таких чаклунів. То вони практику роблять нащот землі та трав усіляких.
— Говоріть, говоріть,— бубонів Чалда.— Буде вам практика, як прикруте німець.
— А яка там скрута! Буде здавати землю в оренду й нам дасть,— відповів Байда.
— А в кого нічим буде обробити, піде в економію. Чув же ото, що пан хоче хліборобством зайнятися. А то візьміть хоча Дороша. В дворі бур’ян росте, а на заро¬бітки небійсь не піде. Як же — хазяїн…
— Галасвіта піди! — гримнув на Шматька Дорош.—■ Я піду, а ти землю в оренду братимеш?
— Чого ти, Дороше, сердишся? Чи ти думаєш, як ти дома сидітимеш, то люди на тебе дивитимуться та
73

землі не братимуть? Я оце перший такий, що якби де була земелька, то прикупив би.
— Таким лодарям, як Дорош, хоч готову землю дай, так не схоче робити,— іронізував Шматько.
Дорош схопився.
— Що воно за умники знайшлися? Старі люди в них дураки, а ті лодарі. Тобі, Сергію, минулося за кирпич, так ти знову заграєш?
— Та вони тепер вумні стали,— обізвався Кишкун,— нема кому таким умникам ума вставити.
— Тихше, тихше…— обізвався Шматько.
— А що? Тебе страшно? — наступав Чалда.— Як за¬їду, так…
По вулиці затупотіло, й під’їхав вершник.
— Шматько та Байда тут?
— Тут.
— Казав пан, щоб завтра приїхали до маєтку.
— А чого?
— Не знаю. Щось про землю, чи що, говорити.
— А який: старий чи молодий пан?
— Молодий. Іван Петрович занедужали.
— А що з ними? — схопився Кишкун.
— Хто знає, возили до лікаря на станцію, але нічого не помагає. Щось забалакуватися почали. У голові щось не теє.
Вулиця затихла. А коли вершника не стало чути, Квасниченко зітхнув:
— А добрий пан були. Чи тобі косовиця, чи різання кирпичу — завжди могорич п’ємо.
Літо пройшло тривожно. Найман зв’язувався з тор¬говими фірмами, готував до осені плуги, виписував з Воронезької губернії дебелих коней, підбирав робітників. Та, на жаль, мало хто йшов. Чомусь селянство ворогу¬вало. Хто не ворогує, тому у найми не треба йти. Зачепи- лівські хазяїни в дуже гарних відносинах із Найманом. Спочатку, коли покликав їх Генріх Едуардович, якось соромились чи боялись. Але хитрий німець зразу знайшовся.
Не вспіли переступити порога панської вітальні, як Найман запросив сісти, запропонував цигарок, розпи¬тав про це, те, і в дядьків розв’язались роти.
Шматько мерщій про землю.

— Я й забув,— спохватився Найман.— Я навмисне никликав вас двох, бо чув про вас, як про пристойних людей. Отже, нікому нічого не кажіть, хто б там вас не питав чи які б наклепи хто не пускав. Ви чули пже, що я хочу отару перевести. Ваші люди певно хвилюються? Але це так. Отару я переведу. Але на¬томість я гадаю для вашого хутора одрізати дешевень¬кої землі в оренду. Бо ворогувати з сусідами в мене охоти немає. Земля буде отам за Чумаковою балкою. До Малої могилки вам вистачить.
— Та воно… як на кого… Мені б хотілося… десь по¬більше шматочок… А потім знаєте, які в нас люди. Як мав я з отими чалдами тягатися, краще дайте мені са¬мому, або вже нам з Миколою Парфиловичем.
Найман примружив очі й подивився на Байду. Той розглядав журнал «Сельский хозяин».
— А ви що скажете?
— Та воно, Сергій Григорович з одного боку й прав¬ду кажуть, люд наш, що й говорити, темний; вчора навіть чуть не побили нас із Сергієм Григоровичем за вас. Але з другого боку, коли взяти землю нам окре¬мо од громади, ворожнечі буде багато. Бачите ж, Гри¬горовичу, що пан не хочуть ворогувати з людьми, так нащо ж нам сипати піском проти миру.
— Я сам так думаю,— сказав Найман.— Що це я вас двох викликав, то це зовсім не значить, що я лише вам дам землю. Землю я буду здавати багатьом поміщикам. Але ціна публікуватиметься на торгах дуже висока. Отож треба, щоб ваші люди пересиділи мовчки, доки я здам в оренду всю землю, опріч тієї, що займатиму сам, та вашого шматка. А з вами я потім все полаго¬джу. Поганяйте ж додому та заспокоюйте людей, щоб не хвилювалися. Мені ще роботи дуже багато. Я мушу за ці два роки позбутися овець, а потім уже здаватиму землю в оренду. До того часу вівці пастимуться на орендному клинові й на вашому. Зразу робити все не можна. Доки не буде міцного хліборобського маєтку, вівчарство знищити не можна. А здати землю в оренду й почати обробляти свій клин, ніде овець діти. Отже, ще три роки хай люди потерплять і не ворогують. А те¬пер поганяйте додому і держіть язик за зубами. Бо про- балакаєтесь про дешеву ціну для вас на оренду, вам же гірше буде. Заб’ють конкуренти й мене, й вас на торгах.
75

— Прощавайте, пане.
Коли виходили, Байда раптом повернувся й ніяково переступив з однієї ноги на другу.
— Ви щось хотіли сказати?
— Не гнівайтесь, пане, я хотів попросити у вас оту-о книжечку, що он на столі лежить.
— «Сельский хозяин»? Візьміть. Це дуже добре, ВИД¬НО зразу, то союзники люди культурні…

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.