Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ восьмий ТЕПЛОЇ ОСЕНІ

Пройшло три роки…
Кострубато та нерівно пройшли вони для зачепилів- пів та чабарні. Навколо щось творилося, але чим за¬кінчиться, ніхто не знав. Мудрий Найман сидів у маєт¬ку, а люди дивилися, як день за днем на подвір’ї маєтку виростали комори, стайні для худоби та будівлі для хліборобського реманенту. За вісімнадцять верстов од вокзалу щороку привозили той реманент, машини та коней. Найближчі ділянки землі біля економії (так Найман звелів звати маєток) зоралися та засівалися. Дехто із зачепилівців навідувався спочатку на заро¬бітки поденно, а дехто і в строки збирався. Але на пе¬решкоді всім були Кишкун, Квасниченко, а особливо Дорош Чалда. Він щодня приходив од Сапрона з ча-барні п’яний і всім, хто ходив у економію, бив вікна й нахвалявся палити хати.
Найман доки що обходився без зачепилівців. Робили в нього переважно рогачівці, що жили біля маєтку за річкою. Рогачівка — село чималеньке. Бідноти там ба¬гато, й вона перша пішла на заробітки.
Для отари залишилися найдальші землі. їх ще не покраяв дзвінкий та блискучий німецький плуг. Але сива ковила вже не так спокійно колишеться, як ко¬лись, виблискуючи безмежним морем. Теплої осені^через їі сиву гриву послалися темні смуги пороху од свіжої ріллі. В жнива чебрець, полинь та молочай змішува¬лися з пахощами дорідних жнив, п’яним духом коло-систого жита, вусатого ячменю та білоколосої пшениці.
Косо позирав Сапрон, коли поруч його чабанської ці¬линної смуги стіною підіймалася золота царина. Ко¬лись він та десяток підпасичів серед безмежного степу
76

були повні владарі. А тепер владарі степових просто¬рів губилися непомітними сірими плямами. Бо поруч влітку дзвеніли косарки, гейкали на волів та коней де¬сятки погоничів, а сотки в’язальниць барвистими хуст¬ками засівали поле. Ще тієї осені у Сапрона одпала охота до чабанування. Тільки покраяв гострим черес¬лом німець надвоє степ, ввесь чабанський дух у Сапро- на підупав. Осінь була рання, з безперестанними до¬щами, холодний вітер підхоплював дрібненькі бризки осінньої мряки, витягував своїм летом їх у тонесенькі холодні голки та сік ними отару. Аж на Осауловій бал¬ці стояла «кочовка»: серед степу, без ніякого затишку. Невеличка дощана коморка, завезена сюди ще раннього літа, примостившись на чотирьох колесах, ховала в собі пшоно, сало, хліб, дрова та сухий кирпич.
Сапрон і підпасичі цілий день біля отари. Мокрі сі¬ряки пудів по три вагою обтягували плечі, а ходити доводилося багато. Змерзла вівця ставала за вітром і морем пливла у безмежний степ. П’ятнадцять собак не втримували отари. Бігаючи з кінця в кінець та гавкаючи на кіз, що змерзли й водили перед у овечих мандрів¬ках, вони ніяк не могли стримати багатотисячної зли¬ви. Хлопці мусили ходити і весь час гукати, свистіти та ляскати довгими пугами, щоб спинити дурну вівцю.
Сапрон був мовчазний. Вже не почути від нього най-улюбленішої розмови — про собак. Раніше, бувало, піс¬ля обіду, коли вівці тирлувалися, Сапрон цілими го¬динами про них розповідав. Кохався Сапрон в собаках здавна.
— Отак і дивіться,— казав, бувало, він молодим під¬пасичам, що «стажували» на справжніх чабанів.— Коли у собаки морда довга, а хвіст палкою, то угонистий. Того беріть за вовкодава. Але він не задавить. Він на¬жене, спинить, але не візьме. Візьме тільки той, у якого вовчий зуб. Коли собака прилизаний, з малою шерстю, то трясця, не собака… Той не годиться. Ви-бирати треба собаку з довгою шерстю, хвіст бубликом. І піднебіння чорне. Той візьме.
Після того Сапрон наводив тисячі зразків, коли в якого пана і скільки років тому був у нього який со¬бака; в кого за скільки куплений чи за що виміняний; скільки той собака спинив чи задавив вовків і так далі…
Говіркий був Сапрон змолоду й до останніх років.
77

А тепер не те. Навіть з вівцями, що біля їх зріс і знав, що «вона» — «дурочка»—думає, поводився не¬чемно.
Тепер він того й дивися жбурляв гирлигою, при¬мовляючи:
— Куди йдеш — доху на тебе немає… Ось новий ха¬зяїн тобі ума вставить.
Щовечора, бережливий раніше, тепер він різав най- ситішого барана й варив кашу. Що не поїдали хлопці, те оддавав собакам. Любимчик Непитай їв самі ви¬шкварки.
Отарі рахунку мало хто знав. І Сапрон новому па¬нові не говорив. До старого, що сидів одинокий у флі¬гелі, навідувався часто. Приходив і в двадцятий раз розповідав Іванові Петровичу про те, як Найман при¬їздив на стрижку та чомусь зважив на терезах троє РУН.
— Бережи,— шептав божевільний Рудан,— бо чую я, що він її переведе.
Найодноманітніше та безтурботніше протікали Уля- нині дні.
«Чабанка» — лайливе слово в степах. Може, колись, на зорі чабанського віку, ним пишалися, але тепер ним лаються. Коли хтось хоче підкреслити нехлюйство та нерадивість жіночу, то одразу:
— От чабанка…
Плакала Уляна, коли віддавали заміж. Не лише то¬му, що в ту ж осінь одружився силоміць і Кирило, що вже не бачити їй тих розкошів дівоцьких, безпеч¬ного вередування чоловіками; не лише тому, що Сапрон старий, сивобородий та пропахнутий овечою сіркою та чабанською карболкою. Дуже ще шкодувала Уляна за хутором. Знала вона, що з того часу, як вона піде на чабарню, з нею баби не будуть вітатися, глузуватимуть молодиці. А дівки — її колишні товаришки — зовсім оджахнуться.
Надарма було благати грізного батька. Як зараз, вона бачить його в кінці столу в чорній сукняній чумарці, розстебнутій, в плисовій жилетці з крамною сорочкою навипуск. Її покликали за останнім словом.
— Ну,— сказав дід Кишкун, що старостував у Сап- рона,— так кажіть, Сергіївно. Або беріть хліб ріжте, або повертайте людям.
78

Але що могла сказати Уляна? Перед нею лише ши¬рока руда батьківська борода, розстебнута сорочка та волові жили на шиї.
Більш Уляна нічого не бачила. Не своїми руками вона розрізала хлібину. Заручини, вінчання, весілля, все це як сон перед нею. З усього весільного гармидеру залишилася лише яскравою одна ніч. Перша ніч з мо¬лодим.
Багато в побуті селянському залишилося давнього, дикунського. Ще ж і тепер, в часи Дніпрельстану,— скніють молоді душі дівочі в дикунському побуті ве¬сі льчаному.
Весілля — шлюб — явище не просте й не буденне. Отже, без емоціональності, без співів та музик тяжко собі його уявити. Але ж чи потрібні на весіллі ті різні примхи та забобони, що на ньому виробляють?
Після всіх ритуалів настала для Уляни приданкова ніч. Це ніч, коли молодий мусить впевнитися, що його молода не втратила ще дівоцтва. Це мусить посвідчити кров молодої на новій полотняній підтичці. Вранці чи опівночі (це залежить од хисту молодого) сорочку з мо¬лодої знімають і урочисто (коли є кров) несуть матері —• тещі. Тоді матері пошана, хвальба; зуміла виховати. І на ранок над хатою молодої розвівається на високій латі червона хустка.
Лихо буде матері, коли сорочка вранці — без крові. Батькові й матері надівають драні обичайки, відра; в хату, де за столом сидить мати й батько, напускають диму. Для цього палять у цеберці перець й ставлять під стіл, де в диму мусить сидіти мати і батько. Ганьба батькам цілу ніч. А на ранок над хатою на такій же ви* сокій ломаці теліпатиметься стара мазниця, проломле¬не колесо, драна дійка або, взагалі, річ поношена та побита.
Ось звідкіль (а не лише з материнської ласки) похо¬дить і те пеклування матері та батька за молодою доч¬кою.
Бо хіба ж не щаслива мати, коли її не підкурюють перцем, а замість цього шанують та приспівують, не¬сучи в руках з дочки сорочку:
Не бійся, матінко, не бійся,
В червоні чобітки обуйся,
Топчи вороги під ноги,
79

Щоб твої підківки брязчали,
А твої вороги мовчали…
А Уляні ті вороги не мовчали. Знали всі, що сило¬міць віддає її батько, що не любить вона старого ча¬бана. А ще ті вороги знали, що не одного ранку повер¬тався Кирило з Шматькової комори, коли баби коров гнали.
Кирило нікому не хвалився, але на улиці подейку¬вали, що не дарма Уляна ні на кого його не хоче міняти. Але то були пусті балачки. Знала Уляна, що розумний парубок Кирило й нікому не розкаже про ту ніч, коли була велика буря, грім та блискавка не давали довго спати й примушували її ще дужче горнутися до гаря¬чого Кирила. Після тієї ночі були й ще до неї подібні. Але ні батько, ні мати нічого не знали.
Коли після вечері молодих Сапрона та Уляну по¬вели на першу ніч до Байди спати, Уляна йшла, як на шибеницю. Вона не боялася хутірських цокотух. їй було байдуже, що говоритимуть «хазяйки» про «ле¬дащо чабанку». Найдужче вона боялася свого старого чоловіка.
Знала вона, що будуть їй щоночі стусани та синяки по білому тілу од старого Сапрона, коли її сорочка на ранок буде чиста.
Дружком у Сапрона був Микола. Улянина бідна мати на колінах просила, коли сватався Сапрон, щоб друж¬ком був Микола Байда.
Дружко — поважна особа на весіллі. Це ж він водить білою хусткою молодих за стіл і з-за столу, він же виступає з різними ритуальними примовками від іме¬ні молодого, де слід. Він і могорич хлопцям за дівку дає. Не дасть він (від імені молодого, розуміється) па¬рубкам на могорич — поб’ють дрючки до цурки й не дадуть молодої з двору вивезти. Але головна роль друж- кова в першу ніч. Це ж він допомагає недосвідченому молодому в скрутній справі першої шлюбної ночі. Він же й сорочку вкупі з приданками несе до матері.
Микола Байда — господар поважний і в такі справи не з охотою йшов. Коротше, до Сапронового весілля зовсім не бував, хоч всі тонкощі дружкового амплуа розумів прекрасно.
Коли Уляна взнала, що дружком буде, після довгих материних прохань, Микола, вона мерщій пішла до Олени Байдихи. Та через матір була повідомлена. Не
80

вспіла зайти Уляна напередодні вінчання до Байди в хату, як Олена вислала всіх дітей і покликала знадво¬ру Миколу. Сором залив Улянине лице, коли дядько одчинив двері.
— Не бійся, дурненьке дівча,— ласкаво промовив Микола.— Горобців в ожереді вистачить.
Уляна впала йому на груди й залилася слізьми.
— Та не плач,— промовляла Олена.— Отам під при¬пічком уже сховано під риночкою горобця. Я йому зав’язала й ножки і покладу під подушку од стіни. Тільки ти лягай од стіни. Старий викличе Сапрона, а ти мерщій головку одітни, першу чорну кров спусти під подушку на солому, а кривавою шийкою тернеш все-редині по підтичці. Багато не треба: то як молодий не¬дотепний та дурний. А Сапрон буде лагідненький, так що й небагато крові тебе врятує.
Мліла ж Уляна в ту першу ніч, але дядько Микола та тітка Олена врятували.
Через те й родичається Уляна до Байдів більш ніж до рідного батька. До нього вона після смерті матері, що умерла через тиждень нерівного шлюбу, майже не ходила.
Зате на Байдин двір вона дивиться повсякчас, коли несе влітку обід до Сапрона. Роботи їй немає. Сапрон, як і всі чабани, одержував від пана борошно, пшоно. Топила кирпичем, що різали кожного року зачепилівці на чабарні. А лою та баранини було вволю. Особливо в цей останній рік, коли Сапрон не шкодував овець.
Ото уся робота Уляни — витопити хату, зварити бор¬щу, спарити молоко й однести Сапронові на тирло, що ген-ген по той бік широкого лугу на могилі. До тирла верстов три-чотири. Ходить Уляна не поспішаючи: до Сапрона не тягне, й дома діти не кричать. Повертаю¬чись од тирла, присяде під горою над терничком, що стелеться попід горою, над річкою. Іноді вона сидить довгенько. З узгір’я видно далеко. Коли прямо на пів¬ніч її очі впираються в високий кряж, то праворуч рів¬нина йде на Донеччину без гір. Відтіля аж із-за дале¬кого бугра в тиху ясну погоду видно дим. Казав батько, що там шахти. А дядько Микола їй недавно сказав, що туди ж утік і Кирило. Хитрий цей Микола.
— Тепер,— каже,— не страшно казати: старий пан збожеволів, а Сапрон у нового не в почоті. Коли б Ки¬рило знав, то він би міг і в гості прийти.
81

Сіла Уляна відпочивати й сьогодні. Відпочивати не було після чого. Сьогодні Уляні чомусь весело та хо¬роше, як ніколи. Здавалось би, йшла, щоб і конем не нагнав. Але чому поспішати на чабарню? Все одно там нічого й нікого.
Ось чому вона й сьогодні тут спинилася. Сидить Уля¬на, а очі на північний схід. А надворі передосіннє теп¬ло: ясно, тихо та хороше. Ні пилюки в повітрі, ні хма¬ринки на небі. Видно все як на долоні. Ось під узгір’ям унизу кучерявиться сивий терен. За ним скошені жовто- сірі луки, а по луках зеленим рястом вигинається В’юн. Ось він ліворуч заходить, кокетує попід тернами за взгір’ям, а далі, випрямившись, підіймається своїм вер¬хів’ям на донбасову горбину ген-ген, аж там, де зараз видко дим. І хоч річка тече звідтіль, але здається, що В’юн навмисне йде супроти закону. Здається, що цей кокетливий пустун, хитаючись з боку в бік, як на м’я¬кій пуховій подушці, чорноземній рівнині, дереться проти схилу…
Провела Уляна очима од своїх ніг через терен, річку та луку аж на чорні латки панської землі, що новий пан почав обробляти вже два роки. Й зачепився Уля- нин зір за край панського палацу, що під Червоною горою розкинувся й виглядає із-за Корчмової залізним дахом та білим рогом високого муру.
«Як давно я там була,— подумала вона.— А здається, недавно їздила з батьком маленькою. Тоді я була ма¬ленька й не доставала до ручки біля дверей…»
Як зараз, Уляні вчувається дзвін Шматькової брич¬ки, що лунає по саду, наче сьогодні вона, соромлива дівчинка, заходить з батьком до панських хором, де пофарбовано підлоги, двері пахнуть смачною олією й нагадують пироги на голодну кутю.
Але це було давно; після того Уляна ніколи не бу¬вала в маєтку, але чула, що там робиться щось нове. На днях отут вона зустрілася з Руденковим Петром, що вже другий рік як працює в економії. Був простим робітником, а тепер, каже, за якесь начальство.
— Полюбив,— каже,—- мене новий пан за щиру ро¬боту. Рік проробив я, нічого не зруйнував і для інших був гарним зразком. От тепер мені й менше роботи. Доглядаю тепер за іншими.
Чудний отой Петро. Уляна його лише раз поцілувала, коли позаторік різали кирпич. Після того він частень¬
82

ко навідувався, аж поки не прийшов до економії. При¬ходив іноді на чабарню вдень, коли Сапрона не було, сідав і довго мовчки дивився на Уляну. Сидів так го¬дину, другу, а далі тяжко зітхав, насував кашкета і йшов на Зачепилівку.
А тепер він зовсім не такий. Приїздив оце верхи й зустрів її на цьому самому місці. Веселий та говіркий. Прив’язав біля глодини коня й сів поруч Уляни й за стан хотів обняти.
— Е ні, цього, хлопче, не треба.
— Не треба, то й не треба.
І Петро встав, сів на коня й не сказав — прощай, поїхав.
— Ну, немає Кирила. Я б похвалилася, він би тобі, соплякові, чуба нам’яв.
— Не таких,— каже,— обнімаємо,— й залопотів вер¬хи на економію.
«Але хто воно їде через луки понад річкою прямо сюди? Коняка, здається, не Петрова»,— подумала Уля- на, вдивляючись у вершника.
Коняка справді не сіренька, а висока гніда й бігла дуже швидко.
Невже пан? Який же він живучий. Недавно Уляиа була у Байдів, і хвалився Микола, що панові череслом ногу дуже поранило, а сьогодні вже їздить. Вершник уже був під горою, це справді був Генріх Едуардович. Уляна не знала, що робити, йти прямо через терен на луку — розминеться й не побачить пана. Йти супроти нього — соромно. Й вона вирішила не йти. Нахилив¬ши голову, вирвала пучку тонконогу і плутала між пальцями лівої руки. Вдала з себе замріяну й нахили¬ла голову. Ніби не чула, як прискав Найманів кінь, як нарешті затупотів і засапав він під бургом, а далі по¬чулося:
— Здорово, молодичко!
— Ой,— схопилася Уляна й як мала дівчинка зібра¬лась збігти вниз.
— Постій, чого ти тікаєш?
— Та… Я, пане, од чоловіка йду, борщу йому на тир¬ло носила.
— Але ж борщ не крадений, чого ж тікаєш? — усміх¬нувся Найман і зліз з коня.— Сідай, розкажи щось
83

хороше. Скоро не будеш носити чоловікові борщу. Роз¬продамо овець, а землю будемо орати.
— Оратимемо, та не всі.
— А хіба б ти не хотіла господарювати?
— Хто б не хотів, коли б можна було, але що ж лю¬дям робити, коли ні худоби, ні грошей.
— А ти б сама господарювала, ось візьмемо так: даю я вам землю й пару волів. Хазяйнувала б ти чи ні?
— А нащо мені, пане, хазяйнувати, дітей у мене не¬має…
— Та й не буде? — перебив Найман і пильно поди¬вився на Уляну.
— Хто знає,— Уляна почервоніла ще дужче, щи¬паючи правою рукою навколо траву, а ліву тримаючи на повних грудях.
Найман замовк. Мовчала й Уляна.
— Слухай, Уляно,— після довгої мовчанки промо¬вив Найман,— а коли я візьму тебе до економії, ти пі¬деш?
— А що я там робитиму?
— Та робота найдеться, але я питаю — чи покину¬ла б ти чабарню? Та й справді, куди ти підеш, коли овець розпродаємо?
— Так я ж не знаю, що робити? Може, й пішла, коли б знала, а так доведеться йти, може на Зачепи- лівку.
— Я,— промовив Найман,— тебе б зробив економкою, ти мала б усі ключі, видавала б для всіх наймитів хар¬чі, берегла б панське добро в хоромах…
— Нащо мені ця ласка, дорого коштують такі роз¬коші. Мені вже один пан таке говорив, але ви, пане, не забувайте, що я чабанка з примусу. Я ніколи, коли б не віддав мене батько, чабанкою не була. Я хазяйська дочка, а не панська потаскуха.
— А хто твій батько?
— А ви не знаєте? Сергій Шматько.
— А-а-а! Тоді, може, не треба, бо, правду казати, мені твій батько не зовсім подобається. Люди й так зі мною ворогують, а коли я почну з Шматьками вата¬жити та родичатися, тоді клопоту зовсім не обберешся.
Уляні бризнули сльози. За що вона мусить вислуху¬вати таке?
— Я, пане, з батьком родичаюся менше вашого. За що ви мене батьком докоряєте?
84

Найман глянув Уляні в очі і зніяковів.
— Вибач, молодице, я ж не знав. Ти, я бачу, людина чесна. Так слухай. Мені зараз до зарізу треба господи¬ню до хором. Доки мене не було, за ключницю правила Лукеря. Але вона звикла до старого пана. Той, кажуть, з нею жив. Тепер Лукеря не може обійтись без того, щоб я її в темному кутку не зачепив, не обняв і, на¬решті… Ну, сама знаєш, чого потребує молодиця, що без чоловіка живе в панських хоромах біля десяті; д років. До цього часу вона мені нічого не заїкалася, але тепер сталося так, що я мушу її з хором прогнати.
— А через рік через таку пригоду й мене прожене¬те,— не підводячи голови, промовила Уляна.
— Ти не те думаєш, що я хочу сказати. До цього часу Лукеря думала, що я її не займаю через госпо¬дарські турботи. А тепер приїхала молоденька доньк і Івана Петровича, що вже п’ятнадцять років не була тут, і Лукеря мою неуважність до неї звернула на мо¬лоду панну. Ось чому я й хочу її заздалегідь усунути, щоб не було непорозуміння. Так згоджуйся, бо через місяць отари вже не буде. Ти ж сама бачила, скільки ще тієї осені запродав. Тепер через місяць продамо й ту, що залишилась, а через два здаю з торгів і землю.
— Гаразд,— спокійно відповіла Уляна.
Коли Найман сховався за бугром і тупоту його коня не стало чути, Уляна підвелася, глянула навкруги і провела обома руками по лиці.
— А який він справді хороший. Простий та ро¬зумний,— шепотіла вона сама собі, спускаючись у до¬лину.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.