Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ одинадцятий СПОДІВАЛИСЯ ЧЕРКЕСІВ

Після всіх балачок, що за звичаєм мусять бути за обі¬дом у гарних панів, про страви хазяйські й домашні, про мисливство, полювання, собак тощо,— балачка все ж таки натикалася на найпекучіші теми. Це — земля. Од полювання, степів та гайків, що в останні роки чим да¬лі винищуються, до землі недалеко. А коли додати, що Генріх Едуардович, знаючи натуру степових поміщиків, заготував не одну пляшку горілки та міцного вина, то пекучі теми вмить з’явилися на устах.
— Да-а-а,— прокректавши, почав повний, як бочка, Коротченко,— були колись зайчики. Я, бувало, з покій¬ним Цибулею як поїдемо санками та поки об’їдемо вер¬стов три понад чагарниками, так і на сани ніяк сідати за зайцями. Але тож було колись…
— Та що там говорить,— засовався на стільці плюга¬венький Карачун.— Тепер того немає. У нас був гайок, добрий же гайок був. Де не візьмись якесь франко-бель- гійське товариство. Підсипалося до селян, закупило землю і винищило гайок до пня!
102

— А нащо б же я продавав,— обізвався Коротченко.— Я дивлюся так: найкращі куточки, де може відпочити людина,— це гайок, річка…
— Та хто там їх продавав, пане Коротченку? Поткну¬лись вони до одного-другого поміщика, а ми землі їм зась!.. Крутились вони, крутились, і що б же ви думали, купили в селян. Сорок десятин.
— І мужики їм продали?
— А чому ні? Вибрали бельгійські інженери сорок десятин найкращої берегової смуги, а натомість климів- цям купили триста десятин найліпшої орної землі.
— Та що ви говорите? — вдарився об поли молодий Пащенко, придуркуватий син члена повітової управи.— Як же так? На мою думку, сорок десятин, мабуть, до¬рожче за триста…
— Пане Пащенку, коли ж уже й на вашу думку так, то на мою вони зовсім дураки,— товстий Коротченко забрязкотів від сміху золотим ланцюжком на своєму товстому череві.
— Та це ще не все,— перебив Карачун,— вони ж му¬жикам збудували комори, стайні, клуні й кошари. Не треба бути навіть таким математиком, як дехто з при¬сутніх,— моргнувши на Пащенка, продовжував Кара¬чун,— щоб побачити такий абсурд: сорок десятин му¬жицької землі обійшлися для бельгійців вартістю на 60 000 карбованців,— 2 000 карбованців одна десятина, панове!..
— А ви знаєте, скільки добрі господарі з тих сорока десятин матимуть користі для себе і для населення? — кинув з протилежного кінця столу Густав Найман.
— Ой, пане Наймане,— хитро посміхнувся Коротчен¬ко.— Ви хоч про населення мовчіть. Ніщо більше не псує так натури нашої людини, як оті ваші доброзичли¬вості. Я далеко ходити не буду. Знав я колись у свого приятеля кріпацьке, а потім вільне село. Сиділи люди тихо та спокійно. З маєтком не ворогували, що треба, допомагали. Люди почували, що є пан і хтось старший над ними. Але з’явився якийсь із таких доброзичливих, як ото пан Карачун розповідає, і зіпсував село. Двадцять одну десятину піщаної землі, що ні до чого не годилася, купив — за скільки б ви думали? Лише однієї оренди щороку давав тим селянам 9 500 карбованців! Виходило: мужик за одну десятину брав лише оренди 450 карбо¬ванців. А вартість тієї землі не більше сорока карбо¬
103

ванців. І що ж ви далі, панове, думаєте, народ замість забагатіти — зіпсувався. Почали пити (бо ж пан добрий і гроші давав), почались грабунки, різанина. Так підіть ви, Густаве Едуардовичу, подивіться на те село… З сот¬ні хат лише 7—10 господарів, а решта — п’яниці.
— А може, вони ще щось роблять, опріч пияцтва? — лукаво запитала Любов Іванівна, позирнула на Густава.
— В наш вік,— стиха почав Карачун,— молоді пан¬ночки взагалі такими проблемами не цікавилися.— Але я сам знаю це село і скажу: дехто і книжечки читає. Є такі юнаки, що отим одірвиголовам ще й літературу постачають.
Люба почервоніла і блискучими очима провела по компанії.
— А чому, панове, ви думаєте, що книжка шкодить селянству? Я сам з охотою даю, коли в мене просять селяни почитати,— обізвався Генріх Едуардович.
Гості переглянулись. Це вже було проти звичаю. Гос¬подар мусить мирити гостей і, в усякому разі, повинен займати позицію нейтральну. А тут — одвертий виступ проти більшості.
— Книжечки, панове, річ гарна,— заговорив судей- ський пристав Василь Іванович Строчановський.— Але трапляється, що книжечки доводять до негарних на¬слідків. Вам, певно, відомо, панове, до чого дійшло в Харківській та Полтавській губерніях цього року?..
— Хто це? — потихеньку спитав Густав у Люби, що сиділа поруч.
— Та, як бачите, пристав. А коли б ви знали, що це за йолоп! І взагалі, тут якісь дикуни, а не люди. Чого вони хочуть од Генріха, я й сама не знаю…
— Я не знаю, оскільки Генріх Едуардович наблизив¬ся до околишніх селян, але ті погляди, якими вони про¬водили нас під час проїзду понад межею сьогодні, го¬ворили далеко мовою не тих книжечок, що їм дають для читання.
— Що ви, панове? — обізвалась Марія Аврамівна, су¬сідка Найманова, що до цього часу вже успіла впорати¬ся з поставленою перед нею індичкою і витерти червоні повні уста.— Ми свою вечерю дійсно перетворили в яко¬бінський клуб. Починайте про погоду абощо…
— А що ви думаєте,— оглянувся од вікна Вова Па¬щенко,— погода не дуже гарна. Прислухайтесь, як у са¬ду виє. Аж страшно.
104

Всі замовкли. Знадвору дійсно було чути завивання вітру по деревах. Хоч і була пізня осінь, блискавка освіт¬лювала веранду та частину саду біля хором. Зрідка гучно гриміло.
— Під отаку ніч,— перервав Строчановський тишу,— спалено на Полтавщині маєток князя Карнаухова.
— Ми сидимо собі, а може, й у нас те трапилося,— боязко говорив Карачун.— У мене там навколо ой які звірі живуть! У вас як,— тихо, Генріху Едуардовичу?
— Доки що байдуже. Переказували, що хвилюються люди за землю, але я гадаю, що до пожежі не дійде.
Розмова знову перервалась. Лише в кінці впівголоса Люба говорила з Густавом.
— Куди ти прешся? — раптом почулось із передньої.
— Чого тобі, Грицьку, треба?
— Я до пана,— почувся тремтячий голос діда Гриць- ка.— На телефоні Лукеря повісилася.
Всі здригнулись. Найман піднявся.
— Що там таке? Пусти, Уляно, хай зайде.
На порозі з’явився, трясучись, Грицько.
— Лукеря, паночку, повісилася…
— Сама чи хто повісив? — запитав Строчановський.
— Сама… А може, хто повісив. Бо я чув, як щось гомоніло, ідучи од панського маєтку в поле. Питав, хто такий,— мовчало і швиденько потупотіло понад шляхом.
— Ви, Генріх Едуардович, здається телефон прове¬ли? — тривожно спитав Строчановський.— А ось і він. Я зараз покличу з вокзалу черкесів… Але чого він не дзвонить?
— Тут обов’язково щось має статися,— перелякано забігав по кімнаті Карачун. Його сухі руки машинально вскакували й вискакували з кишень вузьких чорних брюк.
— Оце вам і книжечки,— протяг хитро Коротченко.
— Генріх Едуардович, злодіїв піймали! — почувся надворі голос прикажчика Петра.
— Ой,— застогнала Марія Аврамівна,— я не можу, рятуйте мене…
Люба підбігла до неї і вкупі з Густавом одвели пере¬лякану поміщицю в Любину кімнату.
— Веди сюди! Вибачте, панове, але я гадаю, що поди¬витись на героїв цієї ночі вам самим цікаво.
— О, з великою охотою! — підхопив Коротченко.
105

— Подивимось, подивимось,— радо забубонів Кара¬чун,— що воно є.
У відчинені двері, похнюпивши голови, увійшли із зв’язаними руками Кишкун, Дорош і Сапрон.
— Оці люди,— рапортував Петро,— підрубали стов¬па до телефона, порвали дроти і йшли палити комори з хлібом…
— Хе-хе-хе,— реготався Коротченко.— Книжечки, пане Наймане, книжечки…
— Ви хто такі? — грізно гримнув Строчановський на злодіїв.
Кишкун і Сапрон повалились на коліна додолу.
— Пане, голубчику,— плакав Сапрон.— Хай мене бог поб’є, щоб я з своєю охотою… Це вони — Дорош та Киш¬кун — мене підбили…
Чалда стояв, похнюпивши голову, й водив очима з-під лоба по гостях.
— Чого дивишся? На коліна, дурню,— крикнув Стро-чановський і вдарив Чалду по лиці.
— Ах,— крикнула Люба на порозі своєї кімнати.
— Пане Строчановський! —підійшов до нього Генріх Едуардович.— Ви несвоєчасно й не в відповідному місці приступаєте до виконання своїх обов’язків.
— Вони кримінальні злочинці. Я мушу їх негайно за¬брати під арешт.
— Я вам цього не дозволю,— різко обірвав Генріх Едуардович.— Злочин не доказаний, і я ще не подав вам скарги.
— Та що на них дивитися,— обізвався повний Корот-ченко.— У мене такі випадки траплялися,— так я без усяких доказів. Піймав, набив морду і баста. Подивіть¬ся на нього,— ткнув він пальцем на Дороша Чалду,— ця морда сама цеглини просить. У-у-у, рило! — і Корот¬ченко стусонув Чалду під бороду, іцо той аж зубами клацнув.
— Генріх Едуардович, згляньтеся, це ж вандали, а не люди! — заломила руки Люба.
Густав піддержував її й моргнув щось Генріхові.
— Я попрошу, панове, у моїй господі ваших методів не вживати. Петро, зачини цих людей у льох. Я завтра сам з ними розправлюся. А вас, панове, прошу вибачи¬ти… Як бачите, я тут не винен, і фінал сьогоднішнього дня не од мене залежить…
100

— Хе-хе-хе,— ніби про себе засміявся Коротченко,— книжечки, панове ліберали, книжечки…
Сіра осінь дихнула на Зачепилівку…
Хмари, як витріпані руна бракованої вовни, повзли та повзли із сходу, ховаючи сонце й далекі степові кра¬євиди. Мряка щоденна розпустила сухе глинище, що на ньому почепився хутір, і здавалось, що невеличкі хатки незабаром зсунуться з слизького узгір’я в долину. На¬вколо — пусто. Лише по лимані блукає уквітчана реп’я¬хами у хвості та гриві невеличка горбата кобильчина Дороша Чалди. Уже два дні, як пішов він із дому й ні-чого не чути. Старий Чалда обійшов усі хати, перепи- туючи про нього, але всюди відповідали: «Не знаємо». Шматько навіть здивовано плечима поворушив:
— Чого б він у мене був?
Та проїздили вчора надвечір рогачівські баришники й казали, що когось піймано у маєтку й зачинено в льох за те, що пана хотіли вбити.
На третій день усе село піднялося на ноги. З маєтку прибув вершник і наказав зібрати сход. Зачепилівці здавна пам’ятали, чим це пахне, коли пан велів збирати сход. Іван Петрович кожного разу, коли хто із зачепи- лівців прокрадеться чи десь невідомо куди одіб’ється кущ отари та зайде без вісті, скликав зачепилівський сход.
Інший раз покричить, полякає, щоб видали злочинців, та й поїде. А хуторяни вже самі поміж собою роблять трус, находять покражу і б’ють лозами винуватця. А не раз траплялося, що Іван Петрович приводив із собою вершників — черкесів. Тоді доставалося й винуватим, і безвинним…
А коли почули зачепилівці, що хотіли навіть пана уби¬ти,— зовсім перелякалися. На сході — цілий гармидер. Одні лаяли Дороша та Кишкуна (вершник сказав, що їх саме зачинили у льох), а Михайло Козолуп усю вину клав на нового пана.
— Отакого, як цей німець, хоч би й убили — не бу¬ло б шкода. Ви думаєте, він на нас подивиться? Чи ти, Миколо,— звернувся він до Байди,— гадаєш, що це наш православний чоловік? Спустить шкуру і з тебе,— не подивиться, що ти його книжечки читаєш. Годі нас ду¬рити! Як казав ото Дорош: беріть вила та штилі, та хо¬діть одіб’ємо хоч шматок землі, коли продавалась з тор¬гів,— не послухали. Ось тепер і полюбуйтеся. Тоді ж,
107

бач, заспокоювали: підождіть, казали, може, й дасть. А оце й маєте…
— А я,— вступився Квасниченко,— ще тільки він при¬їхав, так казав: не буде нам, хлопці, життя. Іван Петро¬вич хоч і строгий були пан, та все ж таки християнська душа. А цьому що ти зробиш? Позбувся отари, про¬дав усю землю, а тепер і з нас шкури поспускає…
— І чого б я таке казав, Якиме,— несміливо обізвався Байда.— Чого пан нас займатиме? Злодії піймалися, а ми тут при чому?..
— Ось замовч, Миколо, хоч тепер,— гримнув Михай¬ло Козолуп.— Чули вже отаких умників. Набалакали й наобіцяли. А нащо б, ти думав, він сход скликає? По- твоєму так: забрав Дороша й Кишкуна, ну й сиди! Ні, братці: раз він скликає сход, то так і чекайте, що чер¬кесів приведе.
Балачка велася у Байдиній хаті, де восени та зимою відбувався сход невеличкої Зачепилівки. Дітвора ще змалечку сідала на припічку й дивилася, як дорослі спе¬речалися про переділи, громадського бугая, про шлях абощо. Сходи зачепилівців, як і по інших селах, наби¬рали такого смішного змісту, що Юрко та Семен зала¬зили на піч і досхочу реготалися з старих господарів. Не раз траплялося, що сердиті опоненти з гармидеру та лайки переходили до речових доказів. Одного разу До¬роги Чалда посварився з Квасниченком за те, якого зав-глибшки жолоба робити до громадської криниці.
Дорош казав — на два вершки, а Квасниченко — на три.
— Дивись, дурна голова, щоб тобі повилазило,— дово¬див Квасниченко, тримаючи в руках шматок дошки,— оце тобі два? Це ж мілке!
— А ти розумний,— гримнув Чалда, вихоплюючи дошку з Якимових рук. Мент — і дошка розлетілася цур- ками на гнутій Якимовій спині.
Ой сміялися Юрко та Семен! Юрко тоді мерщій побіг до Корнійка, покликав навіть дерунівського Овсія, щоб подивився на той славетний зачепилівський сход.
Але сьогодні хлопцям було не до сміху. Вони б рад¬ніші були навіть покинути сход, але надворі було хо¬лодно, а вийти не було в чому. Тим часом у матері ще торік найшовся маленький Павлик, і хлопці, що сперва дуже тішилися братиком, тепер не знали, як і куди його позбутися. Дитина цілих півтора року хворіла. Одного
108

разу навіть зовсім умирала, й Семенко вже поставив свічку та молив бога, щоб Павлик навіки заснув.
Але Павлик вичуняв і сьогодні дивився малесенькими чорними оченятками на зачепилівську громаду.
Та він, дурненький, нічого не знає. Але дванадцяти¬літній Юрко та дев’ятилітній Семен добре розуміли, про що йшла розмова на сході. Коли згадали черкесів, Юрко зблід, а Семенко, поклавши Павлика під теплим при¬пічком, аж на піч вискочив.
— Уже йдуть,— засапавшись, обчищаючи віником баг¬нюку з чобіт, перелякано сказав Самійло Луговий.
Сход замовк. Дехто, що до цього сидів, став на ноги й шукав шапки, хоч та шапка й не скидалася з голови.
На подвір’я дійсно хтось в’їхав возом, а далі й три вершники. Через хвилину двері одчинилися і ввійшли — попереду, з зав’язаними назад руками, Кишкун та До- рош, а за ними, відомий зачепилівцям, Найман і ще два чоловіки. Один дуже похожий на Наймана, але худор¬лявий, чорнявий, а другий молоденький, як дівчина. Всі троє були одягнені в довгі блискучі кобеняки, що з їх стікали краплі осіннього дощу. За плечима у перших двох були мисливські рушниці, а третій молоденький крутив у руках невеличку нагайку.
Поздоровались.
Перелякані зачепилівці мовчали. Мовчали й гості.
— Юрко, Юрко,— стиха почулось на печі,— їй богу, отой третій — дівка.
— Ха-ха-ха! — дзвінко зареготалась Люба, скидаючи плаща.— Микола Парфилович, та хіба ж ви мене не пізнали? Хлопці й ті пізнали. От молодці,— весело ще¬бетала Люба, кидаючи на піч Юркові та Семенкові цу¬керки.— А Павлик живий?.. Ой, чому ж він такий сла¬бенький?..
Байда, що звірем глянув сперва на дітей, аж просяяв. Ввесь сход, до того переляканий, тепер потягся очима до світозорої панночки.
— Роздягайтеся, панове,— затурбувався раптом Ми¬кола,— скидайте сіряки, вони ж, певно, понамокали.
Наймани переглянулись.
— Вони з тонкого матеріалу,— проговорив чемно Гус¬тав.— Це не ваше руське сукно.
Але Наймани роздяглися й обидва сіли на лавку.
Дорош Чалда та Кишкун, похнюпившись, стояли се¬ред хати.
109

— Так ось що, люде добрі,— обізвався до всієї гро¬мади Генріх Едуардович,— привезли ми вам на суд ва¬ших земляків…
Раптом двері відчинилися і в хату вбігла та повали¬лася в ноги Дорошова Вустя. За нею пришкандибала і глуха Кишкунка.
— Поночки, голубчики, простіть його дурня,— плака¬ла Вустя.— Пожалійте хоч діток маленьких. Був би він один, хоч би на Сибір заганяли, їй-богу, не плакала б, він мені вже в печінки в’ївся ледацюга проклятих!…
— Та з ким же я віку доживатиму, та хто ж мені ку¬сок хліба бездітній дасть?..— голосила стара Кишкунка.
— Не плачте, бабусю,— весело щебетала біля неї Лю¬ба.— Ніхто вашого діда нікуди не подіне.
Вся громада здивовано переглядалася й мовчала.
Густав оглядав тим часом хату, низку образів, що пишалися на всій стіні од причілку, одіж на дядьках…
— Встаньте,— спокійно промовив Генріх Едуардович.
А коли Вустя та баба Кишкунка за допомогою Люби
підвелись — Найман продовжував:
— Отож привезли ми вам цих людей. Судитися я не думаю. По-сусідському хочу жити з людьми. Отже, самі кажіть, що їм робити. Я привіз на ваш суд…
Громада ніяково переглянулася. Дехто ворушив пле¬чима, мовляв, моя хата скраю… В хаті знову затихло. Усі мовчали, як і до цього.
— А казали, черкеси приїдуть,— невдоволено промо¬вив Семен до Юрка.
Він це сказав не голосно, але через те, що в хаті було тихо, Семенко знову засипався.
Байда схопився й підбіг до печі.
— Мовчи… Хво-роб-ба твоїй матері!..
— Які черкеси? — здивувався Густав.— Невже й діти узнали про досягнення урядового руського деспотизму?..
— При чому тут черкеси? — спитав Генріх Едуардо¬вич Миколу, коли той повернувся од печі.
— Та… Це, пане, в нас тут балачка була. Ми, бач, бо¬ялися: думали, що черкеси приїдуть та будуть бити… всіх…
— А ви думали, нас били? — бовкнув Дорош Чалда й посміхнувся.
Всі од Генріха Едуардовича й до глухої Кишкунки чо¬мусь весело переглянулися.
110

— А шкода, шкода, що не били. Я б таким дурням голови поодкручував,— обізвався з-під припічка, сма¬куючи цигарку, Самійло.
— Та кажіть же, що ви з нами робитимете,— продов¬жував Чалда,— чоловік же привіз, щоб ви нас судили…
— Так що, воля панська,— озвався Квасниченко.— Що пан скажуть, те й буде…
— Ось що я скажу, люди добрі. Не добре ваші зем¬ляки затівали. Але темнота їхня більше всіх винна в цьому, їм усе прощаю. Розв’яжіть їм руки.
Чоловік десять разом кинулись розв’язувати руки, а Вустя та Кишкунка знову Найманові в ноги та дякувати.
— Не тільки темнота, ласкавий пане,— вступився Бай¬да.— Ось ми перед цим увесь час сперечалися… Хіба люди такі вже великі вороги вам? Злидні наші заїдають, одного проти другого… Землиці нам на нашу громаду, пане, не завадило б…
— Бач, я й забув,— спохватився Найман.— Отам за Чумаковою балкою земельку я вам залишив. Давайте сьогодні побалакаємо за ціну, та я дешевенько й віддам.
— Землю?
— Де?
— Яку? — посипалися питання, і вмить всі оточили Генріха Едуардовича. Навіть Дорош Чалда, одпихаючи Кишкуна та Квасниченка, пробирався до столу.
— Чого хоч ти дерешся до пана? — визвірився на ньо¬го Михайло Козолуп.— Ще ти за три дні не надивився?
— Г-м-м…— незадоволився знову Семен на печі,— а казали, черкеси приїдуть та битимуть.
Заплакав Павлик.
— Ну, чого він кисне? — беручи дитину на руки, бід¬кався Юрко.— Цить, а-а-а… Цить, бо черкесові віддам….

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.