Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ дванадцятий ЧАБАНІВ КІНЕЦЬ

А жайворонок сьогодні співає. Здається, що до сьогод¬нішнього дня, до цієї весни його там зроду не було, а те¬пер літає. Та й чому не співати, коли навколо весело та любо. Куди оком кинь — всюди орачі. Широким степом як жайворонків спів коливається: «Гей-гей-гей!..»
Ш

І так зо всіх кінців.
Ген-ген, за луками по тім боці, панські орачі букарять чорний пар під ранні засіви. А по цей бік, на бугрі, заче- пилівці цілину розорюють. Тяжко пнуться сільські ко¬ненята, але — нічого. Це ж перший рік. Хрумтить, як молода капуста на зубах, свіжа цілина під новим плугом.
Микола останню телицю продав, щоб стягтись на ко¬пійчину та прикупити найновіший. До цього часу неве¬личкі зачепилівські клаптики землі дряпано якимись чудернацькими плугами. Заліза на тому плугові — че¬ресло та леміш з поличкою; граділь і чепіги дерев’яні. Важкий та неповороткий такий плуг. Ним орали ще ко¬лись за панщини. Тоді з десяти дворів стягали по екоти- няці, щоб тягти оцей плуг у розораній вже землі. А що б робили з ним на цілині? Ходити за таким плугом, вики¬дати та закидати його — одна мука. Такий недоросток, як Шкуринчин Митрофан, і не берися за плуг!
Погорювали зачепилівці, доки до них докотився новий німецький плуг. І хитрі оці німці! Треба ж було німцям чи французам поодчиняти крамниці в Ростові, Миколає¬ві та Одесі, щоб степова Україна задзвеніла лунко кри¬цею. Од Чорного моря пішли на північ німецькі плуги, зриваючи сіду гриву степів, одягаючи їх восени в чорні шати, а по весні зеленими хустками-нивами покриваю¬чи. Отакий плуг, що з півдня на степи пішов! Москов¬ську фірму «Джонс-Стонг», що пробувала наводнити степи, витиснули фірми «Адріянс Плаш і К0», «Проктор і К0», «Волтер Авуда», «Гормс Біль Акройд», «Перноле», «Беллер», «Ебергарт» та інші.
Спочатку хліборобське знаряддя розходилось по ве¬ликих панських маєтках культурних панів, а далі в се¬лян найближчих округ. Потім і на дикі чабанські степи зазіхнув німецький плуг. Ось він, легенький та дзвінкий, з маркою фірми «Гульє Бланшард», оре і в Байди. Но¬венький, пофарбований темно-зеленою фарбою, він, як забавка, ходить у Миколиних руках, що тримає міцно за чепіги.
Оре Микола новим плужком, поглядає на сусідів та пригадує старовинну оранку. Ой, привередливі ж були оті старі плуги!.. Вискочить один раз за борозну, а після ти його туди ніяк не вгониш. Плугатар його і так, і сяк, і опустить чересло, і підкрутить п’ятку та пересуне ра¬зів з десяток гніздо,— нічого не допомагає. А особливо, коли орати не гарний сухий грунт, а перевитий корінням
112

дерези або чагарника. І нива після того плуга, яклепом покрита — кострубата.
Зовсім інший — новий. Золото — не плуг!..
Та й день же сьогодні урочистий! Завтра — зелені святки. Можна буде вийти на вулицю та похвалитись, як гарно ореться панський лан новим плугом.
— Поганяйте ж, хлопці,— каже Микола Сидорові та Квасниченковому Ониськові,— а я піду до сусідів, чи й у них так добре оре, як у нас.
А сусіди — теж супрягачі: Дорош Чалда та Михайло Козолуп. Чалда після того, як посоромив пан перед всі¬єю громадою, зовсім інший став. Не багато пив, не ходив у маєток до Сапрона. А найголовніше, Чалдина кобила не була посмішищем для всіх людей у Зачепилівці. До неї Дорош прикупив ще третяку, і орють тепер з Козолу- пом помаленьку.
Тільки іноді за чаркою згадає Дорош покійного Киш- куна, як той боявся, щоб пан на стайні нагайками не за¬різав.
— Ой, боягуз же був,— розповідає й сьогодні Дорош, сидячи на обніжку з Байдою та Козолупом.— Я йому ка¬жу: «Більше копи лиха не буде», а він як почав, як по¬чав… Та вночі, я вже сплю (пан, спасибі йому, потурбу¬вався, щоб нам соломи цілий рептух послали), чую, щось вовтузиться. Прокидаюся, а Кишкун на стіну дереться та кричить: «Простіть, пане». Я до нього: «Покиньте, діду, що ви робите,— ніякого пана немає»… А він: «Га? Що? Хіба немає?» — і прокинувся…
— Да-а-а,— похитав головою Михайло,— помер бідо¬лаха з переляку…
— Чогось Сапрона не чути,— після короткої мовчан¬ки, колупаючи ключем од плуга землю, потурбувався Байда.— Чув я, що зараз тихше води, нижче трави. Він теж з вами був у льоху?
— Ні. Він розплакався, як мала дитина, і його пан звечора відпустив. Та воно, коли б не Сапрон, ми б не піймалися. Ми з Кишкуном пішли на поле, а йому ка¬жемо: «Наготуй сірники та клоччя позатикай попід ко¬морами». Він постояв, постояв, далі, каже, страшно ста¬ло, затягся люлькою, став кашляти. А на ту хвилину Петро підоспів. Питає: «Чого ти тут ходиш в таку пору?» Так Сапрон усе й розляпав. А тепер, кажуть, панує, ні-чого його робить не заставляють, тільки біля старого пана товчеться.
ИЗ

— А добре все-таки, що вам не вдалося підпалити, а то пені не обібралися б та й земельки оцієї не оренду¬вали,— сказав Михайло.
— А земелька добра. Коли на ній хтось орав? Трохи коні моряться,— дереза на могилках грунт перевила і плутається корінням. А коли б не вона, добре було б. Інше коріння тільки хрумтить під череслом. А зате в борозну глянь,— так як горошок земелька,— хвалився Микола.
— Та вона й пахне якимсь корінням. Акурат, як те, що Секлета Ягоровна в горілку кидає,— казав Чалда, нюхаючи у жмені землю.— Ось нате, понюх ахіте…
Михайло та Байда набрали в обидві жмені землі і, заплющивши очі, тягли носом пахощі вогкого чорнозему.
— Пахне?
— Пахне…
На Осауловій балці, аж у самому далекому куті землі Шаботинського, кипіла робота. З дня в день, тільки роз¬тав сніг, там почали копати аж три ями-нори недалеко одна від одної. Спочатку копачів було небагато, все ро- гачівці. А коли після чорнозему, глини та піску дійшли до твердого каміння та кременю, наїхали звідкись інші. Невеличкий білий дідок-підрядчик швиденько метався поміж ямами, а приїжджі шахтарі, суворі та лайливі, свердлили корінні породи і закладали динаміт.
І одного теплого весняного дня зачепилівці побачи¬ли, як піднялася із-за бугра з балки чорна хмара, а за сім верстов од села так прогриміло, що аж вікна забряж¬чали. Деруниха, що годувала саме курей, так і присіла, а старий богобоязливий дід Демко вдарився об поли, а далі перехрестився та:
— Свят, свят, свят… Да воскреснить бог і розточаться вразі його…
Але за першим вибухом через півгодини почувся дру¬гий, далі третій, і так цілий тиждень.
Густав Едуардович почав розробку шахти.
Щодня прибували все свіжі, нові робітники. Шахта росла і вимагала шахтарів-спеціалістів, що їхні назви не відомі були степовикам. За бурильщиками, що ди¬намітом рвали каміння та кремінь, з’явились проход¬чики, а коли пройшли низку шарів породи й дійшли до вугілля, на шахті вже були забойщики, саночники, ко¬
їм

ногони, дорожні, дучкові, кріпильщики, камеронщики, слюсарі та інші кваліфікації шахтарської роботи.
Всі ці люди з різних кінців Росії, ба навіть з усього сві¬ту. Бо хіба запальщик, жовтошкірий, з вузькими, як осокою прорізаними, очима, Го православна душа? Ди¬тина Далекого Сходу, він і сам не знає, яке його справж¬нє прізвище чи ім’я. А Го зрозуміло йому і іншим шах¬тарям.
Після того як бурильщик просвердлить у корінній по¬роді буром дірку, Го опускається у клітці в шахту. Че¬рез плече — шкіряна торбинка з динамітом, пістонами й покритими гутаперчею шнурами-гнотами. Не один раз опускається Го. Але щоразу, перед тим як сідати в кліть, невеличкі очі Го робляться ширшими. Він швиденько об¬строчить ними товариство, гляне на чужі широкі степи і вже потім хитне головою, сідаючи, мовляв:
— Качай!
Закрутиться швидко вал-блочок, і Го вже глибоко у шахті. Він там один. Йому належить запалити біля де¬сятка патронів. У шахті до колін вода. Го намацує бурові заглибини й дерев’яною палкою запихає в них динамітні патрони. Все це треба робити спокійно, не хвилюючись. Ось запхнув усі, поклав шнури-гноти в бойові патрони, залишається запалити гноти і птицею вилетіти нагору. Нагорі всі умлівають. Навіть завжди лайливий Васька Зуб, кучерявий рязанець, і той замов¬кає. А внизу Го вже смикає за ручку сигнала.
— Готові?
— Готові! — сигналізує машиніст Васька.
Наступає гробова тиша. Всі знають, що в оці дві хви¬лини під землею на волосині висить життя Го.
А запальщик Го вже дзвонить знизу.
—- Палю.
— Пали з богом,— сигналізує Васька.
І Го палить гноти. Сичать та тріщать, розкидаючи по воді іскри. А в голові героя Го б’є (може, по-руськи, мо¬же, по-китайськи, а може, по-інтернаціонально-трудо- вому):
— Перший… другий… третій…
Останній гніт бризнув іскрами по воді і сховався під нею. Зараз буде рвати. Плигає Го у клітку, б’є сигнал:
— Качай швидше!
А нагорі тривога: бачитимуть чи не бачитимуть весе¬лого танцюристого Го?..
115

Як тільки почалася шахта, у рогачівців та зачепилів- ців стало весело. Веселий люд шахтарський! Цілий тиж¬день роблять, а в суботу гармошку через плече, на село і вздовж вулиці:
Шахтер рубит, шахтер бьет,
Под землею ход ведет.
Шахтер пашенки не пашет,
Косы в руки не берет…
Шахтер голый, шахтер босый,
Шахтер курит папиросы.
Сатинові сорочки з косими планками (груди розстіб- нуті), сині діагоналеві штани і блискучі (на «бутилках») чоботи. Ну хто ж повірить, що ця людина ще сьогодні перед вечором бурила, запалювала, ганяла вагончики чи цюкала, лежачи на спині по саму шию в брудній воді?
Ну, яка ж дівка встоїть хоч би перед Ваською Зубом, коли той, розстібнувши кумачеву сорочку, одхиле набік голову й, розтягуючи по саме нікуди гармошку, дзвінким голосом затягне:
Все ж говорят, что я ветрено гуляю,
Все ж говорят, что я многих люблю.
Эх, почему ж я про всех забываю,
А одного я забыть не могу?..
Коли шахтарі на вулиці, сільські парубки — осади на¬зад. Або братайся й товаришуй, або ховайся. Не любить жартувати шахтарський люд. Слово йому накриво — і нема парубка.
— Ой, сестриці мої,— хвалиться Настя Байдина на вулиці,— у мене, коли гляну на шахтарів, душа в п’ятках. А з вулиці піти не можу. Весело ж та гарно співають, вражі сини!..
Сестриці не суперечать. Бо хіба їхнє серце не трем¬тить, коли Васьчина гармонія ще за п’ять верстов ви¬водить:
Ты суббота, ты суббота,
Вся покончена работа.
До субботы доработал,
Получил получку я.
А коли получка, дівчатам гостинці — цукерки. А Насті, може, й мило або хустка новенька. Щедрий народ шах¬тарі, душа на распашку, як каже Васька Зуб.
На Зачепилівку хоч і дальше, ніж на Рогачівку, але сюди ходили частіш… Або так: в суботу під неділю гу-
116

ляли в Зачепилівці, а в неділю зранку — на Рогачівку. Там до церкви дівчата сходяться й день базарний. А вже звідти, повертаючись на шахту, Васька доказував, під¬сумовуючи гулянку:
По-лу-чил по-луч-ку я,
Ве-се-лись, ду-ша моя,
Ве-се-лись, ду-ша и те-ло,
Вся по-луч-ка про-ле-те-ла.
Сьогодні увечері веселіш, ніж завжди. Сьогодні на Зачепилівку йде не хто-небудь, а сам штейгер. Лише день тому, як цього штейгера на шахту прислано. До цього часу керував роботами підрядчик, давній знайо¬мий Байди — старий Цапок. Та трапився випадок, що примусив Густава Едуардовича виїхати аж на Юзівку і привезти штейгера. Серед замурзаних у вугілля та під¬земну брудну воду робітників струнка постать штейгера з русявою підстриженою борідкою й невеличкими вуса¬ми виділялася досить яскраво.
Васька Зуб, побачивши його постать, одягнену в чор¬ний з блискучими гудзиками костюм, сплюнув і, зайвий раз лайнувшись, моргнув:
— Хру-у-іц!.. Який то він на роботі буде?
Але як же були всі нагорі здивовані, коли штейгер тільки з’явився, мерщій кинувся до клітки і зник в стов¬бур під землю. Через півгодини він вийшов з клітки весь в багнюці й покликав підрядчика Цапка.
Васька, як і всі інші, почув, що штейгер робив Цап¬кові наганяй.
— Це ж глум! — нервово доказував штейгер.— У вас кріпильщики зовсім роздягнені. Добре, що зараз літо й вони роблять голі, але мені хвалилися, що й зимою, коли в проходах швидко гонить повітря, вони працювали ли¬ше в самих штанях та драних черевиках. Або камерон- щики: вода біля насосів така гаряча, що в декотрих уже виразки по шкірі пішли. Я думаю, вже давно час поліп¬шити вентиляцію.
Цапок хвилювався, переступав з ноги на ногу, махав куцими ручками і щось виправдувався перед Густавом Едуардовичем, що поглядав то на Цапка, то на серйоз¬ного штейгера.
— Це не лише псує здоров’я робітникам, це навіть не економно,— докладав йому штєйгер.
І’устав Едуардович задоволено посміхався і кивав го¬ловою.
117

А коли всі троє пішли до ганку будиночка Густава Едуардовича, що чудодійно швидко з’явився поруч з ро-бітничими бараками ще навесні, Васька Зуб оглянув ні¬яково товаришів, показуючи на штейгера:
— А він, як видно, того… Парень хорош!..
Але яке ж було ще здивування і Васьки, і всіх інших, коли молодий штейгер підійшов до дівчат, що вибирали породу, а ті в один голос:
— Кирило, Кирило!..
— Здрастуйте, Кирило Панасович!
А надвечір і шахтарі, і дівчата зачепилівські, що ви¬бирали породу, ішли в Зачепилівку. Цілу дорогу Кирило розповідав про своє життя. Як він утік із Зачепилівки та вступив на шахти; як потім директор шахти, що Ки¬рило йому сподобався, послав його у школу, де він ви¬вчився на штейгера. Не легко це було. За кілька років Кирило, до того коли став штейгером, перепробував усе: був і проходчиком, і бурщиком, і забойщиком, і од- катчиком, і шляховим, і навіть дучковим та запаль¬щиком.
А які страхіття оповідав він, ідучи поміж житами та пшеницями вкупі з шахтарями та дівчатами! Шахтарі майже всією шахтою повалили за Кирилом. І на що вже лайливий Васька Зуб, а й той скріпив гармошку й ніс її через плече, не розстібаючи, аж до самої Зачепилівки. А Го з радощів сам не свій! Він жартував із дівчатами, забігав наперед гурту, пускався наприсядки і кидав уго¬ру та ловив, танцюючи, свій обушок.
Шахтарі рідко коли покидали обушки. Деякі навіть коли йшли на вулицю, то й тоді брали їх з собою. Чого не трапиться? Може собака порвати. А налетить охочий до бійки, шахтар з радістю і його почастує. Мало хто виходив живий після бійки з шахтарями. Злі та дружні вони, коли починають битися. Але хто скаже, що оцей герой Го може забити чоловіка? Він сьогодні як дитина: сміється та жартує, зриває квітки по житах біля дороги і підносить дівчатам, привітно вклоняючись.
Го як дитина!
— Як все змінилося,— промовив нарешті Кирило, ко¬ли сходили до Зачепилівки з Білої гори. В місячну ніч видно було долину, руїни чабарні, а по горі навколо, за¬мість тирси, темно-зелені вдень і блискучі проти місяця ниви…
118

Тихо доживав свого віку колишній можновладець і управитель маєтку Іван Петрович Рудан. І хоч як тихо, але люди чомусь його не любили. Може, тому, що в перші дні божевілля, щоночі кричав, дрався на стіни та наганяв сум на околицю; може, тому, що, коли при¬їхала Люба і зайшла з Генріхом Едуардовичем до його, самітного в саду, флігеля, він накинувся і чуть не заду¬шив свою рідну дочку. Не люблять старого пана люди, як птиця не любить сови, коли вона вдень, черкаючи крилами землі, пролітає по полю.
А Іван Петрович справді нагадував сову. Щоранку він швиденько вилазив з свого флігеля, вітався з Вухналем та Сапроном. Ці тепер не мали в маєтку ніякої роботи, опріч забав із божевільним, але тихим Іваном Петрови¬чем. Після привітань (Іван Петрович грізно, голосно, а ті обидва — йому в пояс) починалася інсценізація колиш¬нього минулого пана Рудана. Ішли до воріт всі троє — старі, згорблені й білі як молоко. Тільки рот у Сапрона виглядав чорною діркою: попалив здавна тютюном, хоч тепер уже не курить.
На воротях Іван Петрович інсценізував випуск свиней.
Це не було великою потребою. Варто було Руданові пройтися на «свинячий хутір» (так назвали двір, що Найман загородив од маєтку за півверсти), щоб побачити справжніх свиней. Але Іван Петрович нізащо туди не піде. То не його; то — їхнє, німецьке. Все було навколо Рудана німецьке. Навіть його ж рідна дочка, що їздила всюди з Генріхом Едуардовичем, теж німецька. Німець¬кий і степ. Але туди Івана Петровича довго не пускали. Його гулянки обмежувались подвір’ям та садом.
Отож і починає Рудан з воріт. Сам стає на воротях, Сапрон іде на кузню, де колись була свинарня, і звідти, розкидаючи по дорозі палицею різне сміття, мусить іти хрокаючи. За ним іде Вухналь, ніби женучи гурт свиней.
А Іван Петрович стоїть на воротях і робить Вухналеві зауваження.
Так по всьому зранку. А потім і Рудан, і Вухналь та Сапрон зникають.
Напочатку, бувало, вся челядь дивиться на такі цере¬моніали. Але Уляна, що вже ось кілька років як за еко¬номку в маєтку, заборонила молоді глузувати з старих. Дивилися, правда, на причуди Івана Петровича із-за бу¬дівель, але потім усім надокучило й покинули.
119

У великодню суботу старі змовилися й рішили інсцені¬зувати вівчарство. В останні дні за ними мало догляда¬ли, і вони втрьох мали змогу виходити далеко за межі подвір’я. Коли зайшло сонце, старі вже були за Корч- мовою горою і, крадучись стовпниками, прямували сте¬пом до Сапронової чабарні.
Тут вони довго ходили понад мурами,— доки потоми¬лися.
Декілька разів Сапрон, посвистуючи й ляскаючи пу¬гою (завжди при ньому, а гирлигу спалив разом із ча¬барнею), «заганяв» і «випускав» у голі зруйновані стіни (кошару) Вухналя (отару). Нарешті потомились і, як си¬чі надуті, посідали на руїнах чабарні.
Вже зійшов місяць, а додому не йшли. Місяць спо¬чатку несміло, а далі насмішливо й цинічно до деталей світив на голі зруйновані стіни чабарні та божевільних нащадків чабанського віку.
Було тихо.
Раптом із-за Білої гори почулися голоси. Чим далі — дужче. Сапрон насторожився. Іван Петрович схопився.
— Хто там, Сапроне? Це, певно, злодії,— переймай!
Та переймати не треба було. Гурт, голосно розмовляю¬чи та сміючись, котився прямо на голі руїни чабарні.
— А це Сапронове гніздо? — почувся Кирилів голос.
— Сапроне, бережи, бо вони «її» покрадуть,— забігав побіля руїн Рудан.— Зачини двері,— кричав він на Вух¬наля.
— Стій… хто йде? — Сапрон ляскнув довжелезною ча-банською пугою.
Гурт раптом спинився, а дівчата з жахом поховались за шахтарські спини.
Хвилину стояла тиша.
— А це хто, ти, Сапроне? — і Кирило, пізнавши при місяці старого чабана, швидко пішов до нього. Гурт за¬ворушився і через хвилину Сапрона, Вухналя та Рудана оточили шахтарі та дівчата.
— Геть, геть! — одмахуючись руками, кричав Рудан.— Чого ти, Сапроне, на нього дивишся, бий його! Сидоре, в тебе каменюка в руках, удар його, це той, що в мене сіно покрав!..
Всі стояли здивовані несподіванкою.
— Хто ці потвори? — спитав Зуб у Руденка і підійшов вприступ до Сапрона, що так і закам’янів з піднятою до¬гори пугою.
120

— Потряси за барки, він признається,— порадив хтось.
— Покиньте їх, хлопці. Хіба не бачите, що це боже¬вільні. їм і без цього — три чисниці до смерті…
Гурт рушив на Зачепилівку. А попереду веселий Вась¬ка, розтягаючи без жалю гармошку, під дзвінкий спів примовляв:
Шахтер в шахту спускается,
С белым светом прощается.
Прощай, милка, белый свет,
Или вернусь, или нет…

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.