Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ п’ятий РОГАЧІВКА ТА її ТУЗИ

Село Рогачівка велике й давнє, а головне не панське, а вільне, козацьке. Не похоже воно на кріпацькі села, що і поп’ялись переважно по кручах та ярах. Село Ро¬гачівка розкинулось на рівнині по цей бік В’юна. Вздовж Рогачівка верстов на п’ять та поперек на три верстви буде. Вулиці широкі та рівні. Які глухіші, шпоришем улітку поростуть, а ті, що коло церкви, улітку, коли су¬хо, вкриті попелом та порохнею. А коли піде дощ — на тих центральних вулицях невилазна багнюка, а калю¬жі — так і дна їм немає.
Тяжко їхати по такій вулиці в дощ, та не легше й після дощу. Велика рогачівська череда так змісить шлях та такі покладе впоперек дороги шанці, що колеса брич¬ки тільки й знають: грюк-грюк, грюк-грюк.
Та до цього звикли, в певну традицію це зійшло. А на традиції Рогачівка багата, бо од міста верстов вісімде¬сят, од залізниці, що років двадцять тому лише пройшла степом на півдні, верстов двадцять п’ять.
160

І проживала отак Рогачівка довгі роки. Як проклали залізницю, виїздить вона з повними возами намолоченої пшениці і завалює щоосені лантухами великий пакгауз степової станції.
До міста хіба вряди-годи хто загляне і то більше або на суд, або за горілкою, коли найме монопольщик Да¬нило Іванович Свиненко.
Сірі (солома й очерет) стріхи рогачівських хат здале¬ка зливаються в одне. Улітку вони тонуть у вишневих садках, а взимку все село серед білого степу, як купа чорного гайвороння.
І одежа у рогачівців довгі роки була одноманітною. Тільки по святах можна було побачити різницю між за¬можними та незаможними. Улітку — по ситцевих та крамних сорочках, а взимку — но нових кожухах. Це біля церкви, де старі вистоюють обідню, а молодь об¬тирає кутки в сторожці. Коли стоїш у церкві в кожу¬шаному смороді, то й принюхуйся; у кого дужче смер¬дить новий набілений крейдою кожух, то й замож¬ніший.
Ще одна є ознака заможності — стара солома. Як від¬дають заміж та приїздять на оглядини, то мерщій див¬ляться, чи багато старої соломи та кізяків у дворах. Коли і того й другого досить, то не заглядають ні в стайні та хліви ні в засіки та комори. Вже видно, що хазяїн…
Давніми ознаками та звичаями жила й керувалась Ро¬гачівка до останніх літ, а переховувалися та підтриму¬валися ті давні звичаї не в абияких там курниках, що поп’ялись понад вигоном, а отут в центрі села, навколо церкви, по господарських оселях хазяїнів з діда-праді- да. І сама церква з духовним синклітом шанувала ро- гачівські звичаї та забобони. Од того й користь мала.
Хто б тепер повірив, що потаскун піп Даламанів не ходив на той бік у Чепковську до молодиць, а що ото його у повідь аж на той бік на вербу занесла нечиста сила? А тоді вірили.
Або чи не доглянули б тепер міліціонери, як до дру¬гого попа, Яновського, цілі роки ватага крадіїв заїздила, ставила у попівській стайні на перестій крадені коні, а сама розгулювала з попівною.
Так це тепер, після революції, а тоді, хто посмів би хоч очі догори звести, коли проходили пишна матушка з попівною і, зачинивши хвіртку високих воріт, зникали
б С. Божко
161

од простого ока селянина? Хороми духовних персон та подвір’я дебелих господарів — «базарян» з високими пар¬канами та зграями собак, як феодальні фортеці, обсіли церкву. То були під соломою, а тепер вже де в кого і бляхою покриті.
Данила Івановича Свиненка, що ото його будинок ви¬перло рогом на базарну площу, можна було бачити в двох місцях: буденного дня в «казенной винной лавке» за стойкою з дротяною граткою, а в неділю в церкві. Тут він яко титар одягав чорну чумарку, мастив церковною оливою сиву чуприну, підперізувався галуновим пояс¬ком і чіпляв на груди медаль. Цю медаль царський уряд почепив Данилові Івановичу за вірну службу та ретель¬ний продаж казенної горілки серед рогачівців та око¬лишніх хуторян.
Сидора Петровича Кисіля бачили і в будень, і в свято в його крамниці з вивіскою:
Разпродажа бакалейных и галантирейных товаров Ісьідора Питровыча Кеселя
Колись та «бакалея та галантирея» була найбільшою крамницею на селі, та за останні роки підупала.
Де був і звідки з’явився засмальцьований Яшка Зіль- беровський? Змолоду він їздив по Рогачівці й сусід¬ських селах та збирав шкури з дохлої худоби. І був тоді Яшка ще більш смердючий, ніж сама шкура. Незмінні Яшчині, вічно засмальцьовані, як і подраний на ліктях лапсердак, штани споконвіку вбирали в себе сморід зо всіх шкур. І бігав той Яшка з батогом на довгому пу¬жалні, високий та гнучкий, як те його пужално, по Рога¬чівці та околишніх селах, доки, навантаживши хуру, десь знову зникав.
Потім Яшка зник назовсім і не було років біля десят¬ка. Та ось, років кілька тому, звідкись випірнув. І не сам, а з жінкою, двома дітьми, тестем, старим Мошком, тещею й вродливою, молодою своякинею Розою. Не встигли рогачівці обернутися, як Зільберовський відкрив чималу крамницю бакалії та галантереї.
І коли інші рогачівські крамарі довгими роками сиді¬ли, як сичі, над десятком гудзиків та діжечкою воню¬чих оселедців, у Яшки Зільберовського й дешева таган-.
Ш

розька шкіра на чоботи, і свіжі керченські та ризькі, з ікрою, як горох, оселедці, і крам на сорочки та штани повівся.
На другий рік тесть Зільберовського Мошка Шнеєрзон приймав у новій гамазеї хліб, а на третій рік Яшка на шляху проти найманівської копальні, за п’ять верстов від Рогачівіси, відчинив корчму з постоялим двором.
І диво дивне! Кисіль за бакалію та галантерею не лю¬бить Яшки, Свиненко за корчму (одбив хліб на шахті, та й усі рогачівці, повертаючись із грішми із станції, пили у Яшки), а Кавун за постоялий двір Яшку ладні були в ложці води втопити. Решта ж рогачівців з Яш¬кою не ворогувала. Та не те що якась там голота, а на¬віть такі господарі, як Петро Якимович Пигуля, і той з Яшкою нюхається. Кажуть, що він позичив Яшці й ті гроші, що виручив за сирітське майно, де він опікуном був.
Та Пигуля позичив Яшці, а решта рогачівців позича¬ють у Яшки Зільберовського. І Яшка не одмовляє, а йде назустріч усім, не так, як рогачівські господарі.
Доведеться, бувало, якомусь чолов’язі скрутно в гро¬шах, піде до своїх «православних».
— Позичте, зробіть ласку, двадцять-тридцять карбо¬ванців.
А «православний» закопилить губу та:
— І-і-і, голубе! Які тепер гроші? Немає, братику, ні копійки.
І доводилось довго «братикові» стояти та мняти в ру¬ках шапку, доки за двадцять п’ять — тридцять процен¬тів позичав на півроку кільканадцять карбованців.
Зовсім не те у Зільберовського, та ще тепер, коли він заснував зсипний пункт. Яшка з охотою позичав до ново¬го врожаю усім. Зате влітку, ще хліб на пні, а він уже розвозить лантухи на зерно по господарях — своїх де¬біторах.
— Уже починає драти,— казали тоді люди.
Але Зільберовський і драв і давав не так, як рогачів¬ські тузи. «Православний» позичив не позичив, а вясе всюди загодя очі довбе. І старий в бесіді на весіллі, по¬хоронах чи хрестинах, і богатирський син на вулиці пе¬ред дівчатами, й стара,— всі вони, як що, то зараз:
— А-а-а, сякі-такі, голодранці, ми вас усіх хлібом годуємо!..
6*
163

А бувало, ще до віддачі півстроку, а він — хазяїн, де побачить, то зараз:
— Ей, чи ти там думаєш щось?.. Не забудь же, до по¬крови щоб повернув…
Ніби він того й не знає, що бідак, обплутаний позика¬ми та боргами, цілими ночами думає та гризеться.
А Яшка — не так. Цей, коли треба, давав і не зачіпав до дня віддачі. Ніколи він і слова не згадає про позику. Завжди зо всіма привітний, так ніби не в нього люди позичають, а навпаки. Зо всіма Яшка поводив себе де¬лікатно, з тінню якоїсь провинності. І з ким би він не говорив, з його лиця не сходить ця тінь, що говорить:
— Вибачайте мені, що я тепер не купую з дохлої ху¬доби шкур, а став багатим, я в цьому не винен. Так сталося…
Рогачівський ярмарок восени був дійсно величезним нагромадженням товарів.
Звідки й чого тут не було? Далекий горшечник аж з Копанів стикався з маріупольським греком — продав¬цем мануфактури. Бахмутський шкіряник розбив ятку поруч таганрозького.
Найдальші ситці Кінешми зіткнулися з харківськими бондарями.
Зернове хазяйство степів товаризується.
Ось на самому кінці ярмарку — гора капусти. Ціле літо капуста викохувалась, обполювалась сотнями наймит¬ських рук, обмацувалась та плекалася десятками рук своїх господарів-городників, здоровенних, червоних з лиця та з блискучими, як оті сині баклажани, носами — «бургар». Росла капуста до самої покрови великими, ту¬гими, білими головами догори. Повільно й певно спри¬ймала дари природи— повітря, вогкість і сонце — лише для того, щоб зрізаній лягти отут в кінці ярмарку купою й скакати головою вниз в загальному колі ярмаркових цін.
До капустяної гори підходять поодинці хазяїни, маца¬ють головки, запитують про ціни і, ніби з острахом, оглядаються. Сільський господар аж ніяковіє, купуючи капусту.
Ще б пак: побачить котра цікава кума чи сваха, що він капусту купує, та одразу об поли руками:
— Матінко моя! Чи у вас неврожай, чи, боронь боже, черва вселилася, що ви на зиму у бургар купуєте?
164

Коли господиня, невістка або дочка тут, при ньому, тоді «град», «погана роса» або «черва вселилася», а коли немає, тоді просто:
— Та треба хоч у бургар купити, бо свої канцелюги ке поливали як слід та не доглянули свого часу, так воно й погнало головки, як поганий кулак, завбільшки. Там не капуста, а самі шуляки. Хіба з неї з’їси борщу чи на похмілля пелюстку зимою?
— А боже мій! — бідкається кума чи сваха. А сама кидається між ярмаркові ятки, щоб найти «свого» та й собі купити. А найде,— тоді сама з-за десятого воза лише наглядає, як він прицінюється з бургарами. Сама боїть¬ся й виглянути, бо, як бува, часом кума чи сусідка про¬ходячи гукне:
— Та це ви у бургар купуєте? А як же ваш город, черва чи капустянка вдарила?
І бідкатиметься та дивуватиметься кума, поспішаючи до свого воза, знайти «свого» та послати до бургара.
— Та швидше, бо там самі шуляки позалишаються.
Та ж соромливість натурально-господарського «ді¬воцтва» виявляється й навколо купівлі інших речей на ярмарку. Купить собі господиня кілька аршин краму, збере під руку й похапцем до воза. І ніколи одна одній не скаже, скільки мануфактури набрала. Бо сусідка (сваха або кума теж) одразу:
— Матінко моя, і на що ви стільки того ситцю? Та во¬но ж дороге та гниле. А що ж ваші (дівка та невістка, розуміється) взимку робитимуть, мабуть, і прядки на горище позакидають?
— Та де там (а ситець ще дужче тисне ліктем), це тут трохи про свята, бо воно як не пряди, а все ж у свято якось зручніше випустити свою дитину між людські не в полотняному. Того року я своєму парубійкові таку гар¬ну полотняну сорочку про свято вигаптувала… Так що ви, кумасю (чи свашечко), думаєте? Прийшов з вулиці й порубав, окаянна душа, на порозі сокирою…
Розповідає одна, слухає друга і одна одній брешуть. Бо знають же обидві, що не «окаянна душа» причиною тому. Бачать обидві, що дешевше виходить набрати того «гнилого ситцю», ніж сіяти, брати, обмолочувати, мочити, бити, тіпати, мняти, микати та прясти оте пря¬диво. А в хаті цілу зиму дихати порохнею всьому сімей¬ству, довгі ночі не спати, мотати з «котелки» на мотови¬ло, з мотовила на клубок, снувати, мотати на навій і
165

ткати. Довго пі;ля цього ще бігатиме між натягнутими нитками човник, а «старий» цілими ночами трахкатиме лядою — ткатиме. А все це для того, щоб на весну мати п’ятнадцять-двадцять аршин грубезного небіленого по¬лотна.
Знає це все господиня, та соромиться покинути пра-прадідівську традицію натурально-господарської само¬стійності.
А «гуляща» копійка од проданого лишку зерно-товару ворушиться на покрову в кишені й веде «її» чи «його» між крамарські ятки.
Це простих собі селян, не багатіїв.
Про цих — і не говори. Багаті розкладаються на всю ятку, розкидають та перебирають цілі купи різного кра¬му. А особливо — коли поруч матері стоїть одна (або й дві) дочка-дівка, а поруч понад ятками ходять, виблис¬куючи чобітьми на «бутилках», парубки з околишніх сіл та хуторів. Тут найкраще придивляється кожен, хоч і бачив (чи навіть катав) якийсь із парубків дочку на ка¬руселі. На к? русел і — брови та очі, а отут, у ятці, тільки впевниться хазяйський син, чи не якась голодранка за¬володіла його серцем?
Дивне село Рогачівка. У самому селі величезний ярма¬рок. Отут на їхньому майдані перекидаються, купують¬ся сотні й тисячі аршин дорогого й дешевого краму, а самі рогачівці не всі в нього одягаються. Коли поход¬жають по ярмарку купою дівки і, мов пави, шелестять довгими кашемировими спідницями, а самі запнуті ки- сейкалш, то знай, що то не рогачівці. Ото коли не бага¬тих батьків землевласників — тавричан, що посідали по балках, то з інших хуторів. Ото й чоботи «на бутилках» не в рогачівських парубків, а в хуторян, тавричан та шахтарів.
З рогачівців лише дехто почав справляти модну оде-* жу та чоботи. Це хазяйські сини — «базаряни», та й то після того, як на хуторах та по інших селах почали тю¬кати на їхні вонючі кожухи та вимащені в дьоготь чо¬боти, а свої дівчата стали більше задивлятися на шахтар-, ські діагоналеві костюми, чоботи на «бутилках» і вмива¬тися стали печатним милом.
Але це все поволі та нишком. Цілі роки проходили, доки печатне мило набрало серед рогачівської (сперва лише базарянської) молоді прав громадянства.
Крім базарянських дівчат та парубків, стали вживати
166

печатного мила ті хлопці та дівчата, що або ходили на копальню породу вибирати, або почали з шахтарями ночувати.
Тільки останні роки Рогачівка втягується в грошовий обіг, лише тепер хазяйські сини почали одкопувати на покуті та під припічками дідівські та батьківські кубуш- ки з грішми.
На покрову Рогачівка сердита. Околишні села та хуто¬ри радо з’їздяться на Рогачівський ярмарок, щоб одне другому «задати хворсу». І коли на храмовому святі батьки запивають могоричі та засватують позаочі синів та дочок, рогачівські парубки ходять цілими ватагами в очкуряних широких штанях та придивляються, де б застукати чужих парубків та дати свого хворсу.
Цей звичай рогачівців з давніх давен. Та в останні роки, коли на майдані та ярмарку почали ходити ватаги шахтарів (а ці ой як б’ються!), одпала охота до бійок.
Багато у рогачівців свого давнього, традиційного. І хоч воно те рогачівське ходить в дикунській одежі, але в такі свята, як сьогодні, коли серед села на ярмарковому майдані скачуть товари, робиться сердите й хиже. Про¬кидається в ньому давнє-давнє непорушне й самобутнє. А зворушене грошовим обігом наїжиться, насупиться й хижо скоса поглядає й праворуч на багаті хутори, й ліворуч на шахтарський люд найманівської копальні.
До пізнього обіду всі поспішають наярмаркуватися, бо ж сьогодні на базарному майдані — храмовий обід. Ще ледве світало, як Іван Потапович Кавун, рогачів¬ський сільський староста, приступив до почесної місії господаря не тільки для Рогачівки, а й для всіх око¬лишніх сіл та хуторів, що з’їхались на храмове свято. Ще з учорашнього дня на майдані недалеко від волості закопано дві дебелих сохи, а сьогодні на перекладеному дебелому дрючкові висять на цепах два величезних «об- чеських» казани. В одному з них — борщ, а в другому — каша. Допомагають Іванові Потагювичу «сестрички»: ріжуть та кидають в казани яловичину, миють пшоно, чистять картоплю та кришать зілля тут же, коло казанів.
«Сестрички»,— жіночий актив Рогачівки,— є: Іващиха, Несукайка, Черевчиха та Христя. Є ще й п’ята з тієї компанії, та якраз «зайшла в положеніє» і, мабуть, що цієї ночі «розсипалася». Це — вірна подруга згаданих чотирьох — Галька Якименчиха.
167

— Без них, як без рук,— хвалиться староста кожного храмового свята.— Якби не вони, спасибі їм, то бозна- що з цього борщу й було,— промовляє він, розливаючи борщ у відра, що з ними приходили від кожного воза. А під возами (вози кожного селища чи хутора вкупі) компанія чоловік на двадцять.
— І вже ж і жіночок господь дав людям, спасибі їм!— вихваляє Іван ПоТапович «сестричок».
А жіночки, спасибі їм, всюди потрапляли. Ця п’ятірка (ще Галька, що цю ніч «розсипалася») всюди поспішала. Вони щодня знали, в кого похорони, хрестини, весілля, бесіда. Знали вони також наперед, хто кому й коли (а що в трахтирі, то — напевно) буде ставити могорич. І як що до чого — мерщій одна до одної, а потім гуртом у трахтир.
Колись той трахтир шинком звали, а тепер трахтир «’Маньчжурія». Та для сестричок байдуже про назву: випивали вони і в шинку, п’ють і в «Маньчжурії».
Сьогодні із старостою умова: після того як зварять обід, піти всім у «Маньчжурію» і пити, скільки горлянка видерже (максимум Черевчихи). Та доки це буде, зараз «сестрички» допомагають розливати борщ та розкидати брудними, заяложеними на щиколотках у попіл руками по відрах яловичину.
— Люди не свині, їстимуть і після нас,— відповіла Несукайка батюшці, коли той, святивши обід, сказав, що не зайве було б хоч у холодній воді побанити руки.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.