Божко С. 3. В степах: Роман

Розділ шостий «ХТО СТАРШИНА?»

Осіннього дня на південній степовій Україні — теплінь. Тепло й сьогодні на покрову, коли багато приїжджих та околишніх рогачівців сидять під возами на розстелених брезентах та повстях і їдять храмовий обід. Охочих до храмового обіду виявилось так багато, що захряс весь базарний майдан. Багато таких, що дома ще смачніше пообідали б, але, ради гурту, сидять тут. Та воно й обі- дається з родичами та знайомими з околишніх сіл весе¬ліше. Вже де-не-де під возами почали й співати.
Отець Калістрат сидить у себе в палісаднику та чекає більшого гармидеру на майдані. Коли люди захоплять¬ся храмовим обідом, тоді отець Калістрат скличе вибор-«
168

них переобирати старшину. Виборні — повноважні пер¬сони села. У Рогачівці їх чоловік сорок. Крім старшини, виборні обирають і волосних суддів. Кожного року на вибори старшини прибуває земський начальник, а цього року вершителем виборів є отець Калістрат Смердин- ський.
Хоч який не є бувалий рогачівський батюшка, а під час виборів тугенько доводиться. Ось, приміром, і сьо¬годні: земський начальник погодився з Смердинським на кандидатурі Данила Івановича Свиненка. Та, опріч нього, не хоче впускати старшинства Явтух Димаренко, що до цього три роки старшинував. Висувається і Петро Якимович Пигуля.
Зараз отець Калістрат слухає звіт свого найближчого інформатора, гарячого братчика церкви — Васькового Семена. Хоч п’янчуга цей Семен Васьків, але всі дору¬чення отця Калістрата виконує ретельно.
— ІДУ,— хвалиться він Смердинському,— а Пигуля на тічку телицю продає. «На що це,— питаю,— грошей Яки- мовичу запотребувалося?» А він: «Та воно ж, може, ко¬му і півкварти доведеться сьогодні поставити…»
— Та ото на могорич цілу телицю? — дивується отець Калістрат.
— Та добру телицю! На той рік, мабуть, уже й з те¬лям була б, а тепер доведеться бідолашній загинути у трахтирі не за понюх табаки*.
— А Димаренка бачив?
— Явтуха? Бачив. Вони обидва пішли з ярмарку до трахтира, Пигуля із своїми, а Димаренко із своїми ви¬борними.
— А Данила Івановича?
— І Свиненка бачив. Вони на майдані під Шматько- вим возом розташувались. Коло Данила Івановича ви¬борних найбільше. Та ще б пак: віз прямо проти моно¬польки, а Данило Іванович цілими гусаками виносить. А вони ж п’ють, як за себе кидають…
З останніми словами Семен аж очі заплющив, а потім, не розплющуючи, переступив з ноги на ногу та:
— Чи там у Секлети Пилипівни немає де хоч горло замочити?
— Не знаю. А он і вона. Матушко, у тебе там немає у карафочці чого-небудь? — гукнув Смєрдинський на попадю, що виплеснула саме щось через поріг.
169

Секлета Пилипівна сама любила пригубити і, скорис- тавши випадок, не забарилась винести в палісадник ка¬рафку настоєчки та миску гарячих пирогів.
— Може б, ви в хату зайшли, бо надворі хоч і тепло, та не літо ж.
— Нічого, люди під возами обідають,— холодно пере¬бив Смердинський. А після третьої чарки, коли Семен наліг на матущину закуску, о. Калістрат почав: — Те¬пер, Семене, піди до шматькового воза й перекажи Да¬нилові Івановичу, що я радив починати.
— Куди там їм починати,— заїкнувся Семен, погля¬даючи на карафку в руках попаді,— вони там досі так напочиналися!..
— То не твоє діло,— перебив Смердинський,— оце як¬раз і добре.
— Та випий, Семене, ще одну,— наливала матушка, а потім впівголоса:— А побачиш там десь нашого Костя, перекажи — хай іде обідати.
— «Нашого», «нашого»,— бубонів Смердинський, коли Семен був за ворітьми— Ну й казала б: «мого» Костя. Який там він «наш». Ти думаєш, люди забули, що він на сьомому місяці після одруження найшовся…
— І чого ти, старий, мене щохвилини тим Костем пе¬чеш? І як тобі не гріх та не сором на старість літ отими сьома місяцями мене колоти?
— Чого печу? — визвірився о. Калістрат.— А мене, думаєш, не пече? Коли таке воно було, щоб такого свята на вибори старшини не приїздив земський начальник? А тепер побоявся. Та й як чоловікові не боятися, коли вони, злодюги, міністрів убивають. Ось старшину пере¬обирай сам, без земського начальника. Сьогодні в церкві казання кажу, закликаю громаду до богобоязливості, лю¬бові до царя та вітчизни, а мені з громади: «Навчіть сво¬го богоотступника, що проти царя йде». Я знаю, чий то був голос, ото, вража сила,— Пигуля…
— Петро Якимович? — здивувалася матушка.— Ота¬кий богобоязливий хазяїн і отаке говорить…
— Хазяїн… Всі вони, сукини сини, хазяїни стали. Де¬руть один одного, споюють, скуповують наділи та й роб¬ляться хазяїнами. Чого ж і пнуться всі в старшини. Хі¬ба б отой Пигуля п’ять років тому із своєю крисячою пикою поліз у старшини? А тепер що? Морда, як чавун, семеро коней, робити є кому — от і лізе всяка падлюка,
170

— Боже мій, Калістрате, а, по-моєму, чого б я втру¬чався в мирські справи? Відслужив обідню чи вечерню, пішов додому й сиди без турбот,— радила Секлета Пи¬липівна, збираючись іти в хату.
— Як так сидітимеш, то їстимеш білі паляниці, чор¬тового ба… О, вже знов щось є,— і Смердинський повер¬нувся до воріт, де Васьків Семен ніяк не міг зачинити хвіртку.
— Та покинь, бог з нею, йди швидше сюди, що там таке?
Семен бігом підбіг до Смердинського і, задихаючись, почав:
— І сміх… ху-ху, і горе, батюшка, ху-ху…
— А що там?
— Там таке, чого зроду ще, ху-ху… не було.
— Та ти відсапайся, та тоді вже розповідай.
— Та де ти його будеш говорити, коли в горлянці пе¬ресохло. Тьфу! — сплюнув Семен, позираючи на караф¬ку в матущиних руках.
— Налий,— кивнув їй Смердинський.
— Ану, може, воно трохи одпустить,— і матушка сіла на вкопанім стільці,— та закуси пиріжком.
— Спасибі, от добра душа,— дякував Семен. Після третього пирога втерся й почав.
— Там, на майдані, батюшко, таке робиться, що не призведи господи. Та хіба вам сюди не чути? Я де від вас живу, й то все чую; як загавкає Лапко, то вже ду¬маю: це коли не становий, то справник до батюшки при¬їхав…
— Е,— перебила матушка,— так то ж, Семене, в буд¬ній день, а тепер по всьому селі такий галас, що нічого не розбереш.
— Не торохти, матушко,— гримнув Смердинський.—• Ну то кажи ж швидше, Семене, що там на майдані?
— Всі п’яні, як свині, кричать, співають…
— От новина, та що це, первина?
— Так ви ж не мішайте… А коло трахтира що робить¬ся, ой-ой-ой!
— Як завжди,— ствердив Смердинський.
— Та ні, не так. Я ж ото вам казав, що туди пішли Димаренко й Пигуля. Посідали вони обидва із своїми виборними: одні в одному куті, а другі в другому. Та як почали заливати своїх виборних!? Димаренко кварту, а Пигуля дві, Димаренко — дві, Пигуля — чотири. «Що,
171

Петре Якимовичу,— питають Димаренкові виборні в Пи — гулі,— телиця мекає?» А самі позирають то на Пигулин, то на Димаренків стіл. «Мекає, мекає, та й зареве»,— відповідає той і ставить аж два гусаки. Димаренківці й носи повішали.
— А Димаренко, що ж Димаренко? — не витерпіла попадя.
— А Димаренко каже: «Коли в тебе мекає, так у мене заірже. Давай, Явдокиме, сюди ціле відро». А трахтир- щик підійшов до Димаренка та впівголоса: «Там ви вже й так, старшинуючи, до сороківки догнали». Тоді Дима¬ренко як почервоніє, та на Максима Каплавухого: «А приведи йому мого Сірого». Максим побіг. «Стано¬ви»,— каже він трактирщикові. Привели Сірого, при¬в’язали біля порога коло стовпа.
— Ой-ой-ой,— хитав головою Смердинський,— а як Данило Іванович із своїми виборцями? Не бачив?
— Та не перебивайте ж, прийде черга й до Данила Івановича… Так поки привів Максим Сірого, а тим часом у трахтир староста із своїми помічницями. «Насилу,— каже,— оце борщ розлили, дайте горлянку промочити». Отут і почалося…
— Що почалося? — не витерпіла матушка.
— Цить, с-собако,— процідив крізь зуби о. Калістрат.
Семен, скориставшись з попівської репліки, налив і
вихилив з карафки решту настойки.
— Далі, далі, Семене,— совався сердито Смердин¬ський.
— Ну, Кавун сів із бабами коло старого старшини. Ті льки сіли, коли вбігає з дитиною Галька Якименчиха.
— Галька? — жахнулась матушка.— Та вона ж тільки вчора звечора «розсипалась»!..
— …Вбігає, дитину на лаву, а сама кулак об кулак до «сестричок»: «А-а-а, матері вашій сто чортів, заливаєте, а про сестру й забули?» Ті до неї: «Сестрицю, голубочко, ми ж зібралися завтра до тебе прийти «в рай». Це — Не- сукайка. А Галька: «А-а завтра в рай? Так підіть ви сьо¬годні з чортами в пекло». Та за дитину й до Пигулі: «Наливайте, пане старшино».
— Це на Пигулю,— похитав головою Смердинський,— і при Димаренкові?
— Еге ж. Тут Димаренко як зірветься: «Кого ти, сяка- така, старшиною назвала? Я — старшина, а це острож¬ник, босяк. Сирітським майном в люди вийшов, та вже
172

і в старшини пнеться». Та сам себе в груди кулаком: «Побачимо ще, хто буде старшиною!..»
— Ха-ха-ха-ха,— задвигтів Смердинський черевом,— так таки й сказав! Ну далі, далі…
— Тільки він ото сказав, а Кирило Коновал, Пигулин свояк, як ударить його навідлі, так Димаренко й про- стягся. Коновал тоді на його мерщій верхи. Не встигли всі оглянутися, а він, сукин син, вже тією цуркою, що коням губи закручує, як курдюки збиває, так пучок во¬лосся з шкірою й вихватив. Димаренко як зареве: «Брат¬ці, рятуйте!». Тоді його партія як покине відро горілки та як двине на Пигулину. Ті бачать, що непереливки, та з трахтира. «Оце ви такі»,— кричить Пигуля, а його Ти- міш Довгоп’ятий на оберемок та в перекинуту табуретку головою. Пигуля товстий, та не повернеться, а вони спустили штани та пустими пляшками по мнякишах, по мнякишах…
— Го-го-го,— витирав сльози Смердинський, лягаючи зо сміху,— та чи ні врядника, ні стражника поблизу не було?
— Анікогісінько!.. Трахтирщик вискочив, щоб верхи їх на ярмарку найти, а Димаренкового Сірого вже й слід прохолонув.
— Хто вкрав, чи що?..
— Та де там! Як почали битись, так Галька Якимен- чиха з дитиною мерщій верхи на Сірого. А як ти його з дитиною вправиш? А на те лихо, Димаренків парубок з возом та кіньми на ярмарку — лошицю продає. Так Сі¬рий Гальку туди й пре. Вона надержує, а він — туди…
— Та з дитиною, матіночко моя! — крикнула Секлета Пилипівна.
— А як же Пигуля,— перебив крізь сміх о. Каліст- рат,— довго його били?
— Та збили, вражі сили, як чавун. А потім побитого й п’яного викинули в вікно до трахтирщика на подвір’я… А тут уже хай матушка не слухають…
— От тобі й на, та доказуй, я зараз у хату піду. На ось, тут ще трохи на дні зосталось,— і, наміряючись іти, матушка й миску з-під пирогів взяла під руку. Але при¬стояла.
— Викинули вони,— витираючи губи після останнього пирога, казав далі Семен,— а з-за рогу на подвір’я сес¬трички. «Що це за бидло валяється»,— питає Несукай- ка, а за нею всі підняли спідниці та на Пигулю…
173

— А хай тобі лиха година, Семене! — крикнула ма¬тушка.— А де ж Галька з дитиною поділася?
— Та прямо на «старшину»?.. Ой як же це добре!.. Тепер він, вражий син, не тільки на старшину, на люди не покажеться,— лягав зо сміху Смердинський.
— Галька, питаєте? А з нею таке. їде вона вулицею, а баби назустріч з ярмарку: «Куди це ти, Галько, ти ж, кажуть, цю ніч «розсипалася». А вона довго не балакає, бо Сірий же везе, рукою розхристала пазуху та: «Ось, ось де мій синок». А дитина за пазухою, як не лопне! Тільки ото проїхала вона базарний майдан та повз Во- лодьку Шматиря завернула на ярмарок, а назустріч купка якихся панків. «Марія,— кричать,— це на Єгипет, а де ж старий Йосип?» Люди навколо так і лягають зо сміху. А другий панок бачить, що Галька п’яна, підбіг та: «Чого ж ви, тітусю, так їдете серед людей? Нате хоч гостинці розкидайте». І подав їй купу якихся папірців у пачках.
— Ну, ну! — й Смердинський аж схопився.— Далі, далі…
— Та що ж далі? їде Галька та кидає папірці, а за нею то тільки діти, а то й дорослі почали бігти та папірці збирати. А вони й червоні, й зелені… Та ось і я один ухватив,— згадав Семен і подав рожевий папірець Смер- динському.
Той глянув:
«РОСІЙСЬКА СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИЧНА РОБІТНИЧА ПАРТІЯ
Н-СЬКИЙ ГУБЕРНІАЛЬНИЙ КОМІТЕТ
Товариші селяни!
Сорок з лишком років минуло з того часу, коли цар, йдучи назустріч капіталістам-фабрикантам та поміщикам, дав селянам «волю». А що селянин з тієї волі має?
Ще тоді, 1861 р., у селян пани забрали п’яту час¬тину їхньої землі, а потім примусили селян ту зем¬лю, де діди й прадіди лили піт і кров, у панів ви¬купляти. І селяни викупляють або платять тяжку оренду.
Сорок років забитий селянин мовчав і терпів. Те¬пер він заговорив.
174

Але цілий ряд губерень та повітів цар затопив селянською кров’ю, воюючи проти селян.
Як колись при цареві Миколі І були бунти, «од- мінялось кріпацтво знизу», так і при Миколі II тру¬дящий люд одміняє самодержавство, владу най¬більшого пана — царя.
Але селянству, щоб перемогти панів, потрібна стала і міцна організація. Робітничий клас ту орга¬нізацію має. Це його Соціал-демократична Робіт¬нича Партія. До її лав ми закликаємо й револю¬ційне селянство.
Хто хоче одібрати свою пограбовану панами землю;
Хто хоче знищити царат і панське право;
Хто хоче панування в світі не насильства, а добра,
Ідіть до нас, у нашу Партію.
Не вірте панським та попівським брехням. Ідіть із нами.
Н-ський Комітет Російської С оці а л — Д е м о к р а т и ч н о ї Партії
Прочитай і передай другому.
Письменний — прочитай неписьменном у».
— І оце вона по всій вулиці сипала? — запитав, про-читавши, Смердинський.
— Та де, батюшко, по вулиці, по всьому ярмаркові.
— А хто ж ті панки та де вони? Нашого,— й Смер¬динський глянув на перелякану матушку,— між ними не було?
— Е, Кость був у другому місці. Біжу оце я до вас, дивлюсь: коло ІІІматькового воза ціла юрба хуторян та тавричан зібралась. Посередині Кость і якийсь патлатий дідуган. Ці їм щось говорять, дідуган вимахує руками та все про царя та землю згадує. А хуторяни слухали, слу¬хали, та: «Геть з такими балачками! Землі,— кричать,— у нас своєї вистачає, а ви ходите тільки народ мутите!»
Та вже таке, що й бить старого. «По шиї його,— кри¬чить Данило Іванович,— ходить тут різна погань по вовчому білетові та народ баламутить!» І коли б не ваш Кость, то побили б…
— А шо Кость?..
175

— Та Кость вступився: «Цей,— каже,— не по вовчому білету ходить,— це жабокрюківський пан з Харків¬щини».
Матушка зблідла. Миска, що була з пирогами, випала з-під руки, але Секлета Пилипівна, не позбиравши че¬репків, побігла мерщій у хату.
— Зажди тут,— гукнув піп і собі похапцем метнувся до хати.— На, та неси до врядника. Він, певне, випиває у ятці Зільберовського… А за те, що про папірці та ста¬рого пана пізно розказав, я тебе, сукиного сина, в тюрмі згною!..
Семен стояв приголомшений.
— Чого ж очі вилупив? Бігом до врядника!..
— Спасибі вам! Дуже велике спасибі! — казав народ¬ник Крюков есерові-поповичеві Костеві Смердинському, коли той нарешті з трудом вирвав його із п’яної юрби хуторян та тавричан після невдалої агітації.
А ті зібралися коло Шматькового воза й гули, як гніз¬до чмелів:
— Роздати убогим землю? Та нізащо! — кричали одні.
— Що?! Наші батьки й ми не доїдали та ночей не до¬сипали для того, щоб я свою землю оддав якомусь чор¬тові нетрудженому?! Не діждуть! — додавали другі.
— Не діждуть! Не діждуть! — підхоплювали треті.
А старий Книш похитав головою та:
— Добре йому роздавати, коли він — пан, і ні діди, ні прадіди його на цій землі пупа не надривали! Роздав чуже пограбоване прапрадідами та й носиться. Ти купи, потримай у власних руках, понюхай, як вона, та земля, пахне, а потім попробуй віддати!..
Довго ще гули хлібороби-чмелі. Та не чув їх народник Крюков, що, пригноблений невдячністю «народу», ішов із Костем до річки. Костя не менше сумував.
— Е-е, це ще нічого,— втішав його Крюков.— Я на своєму віку гірше бачив. Нас зацьковували собаками, гнали геть і не раз били ломаками… Освіти, освіти та пропаганди більше серед народу, бо який він не є наш руський селюк, а він все ж колективіст. От хоч би така, чисто побутова чи ритуальна, картина, як сьогоднішній обід, а отже — ти подивись! — вони не розлізлись по одному в свої хати, а сіли обідати колективом. Ні! Таки наша правда, а не есдеківська: у нашого селянина дух соціалізму сидить у самому його єстві!..
176

Перейшли кладку й пішли навколо саду шляхом, що йде з Рогачівки на Зачепилівку й проходить повз еко¬номію.
— Смеркає… До речі, де ви будете ночувати, Никоди¬ме Гениадійовичу?
— Та коли жандарми не заберуть, то думка в Саєнка. У нього ж і мій візник з кіньми. Тільки мені здається, що краще було б на ніч вибратися звідси. О! Це що за нові будинки за маєтком? Тут же, здається, нічого не було!.. Кажуть, що тут новий тепер управитель, дуже хазяйновитий… Подивись, які гамазеї побудував!..
— Певне, не дуже вірить у швидкий прихід соціаліз¬му на землю. До цього часу, кажуть, удавав із себе ве¬ликого ліберала. Мені,— продовжував Кость,— у маєтку тільки одна душа знайома, але зате ж — душа! За всі рогачівські! А особливо за ті, що сьогодні з нами випи¬вали…
— Хто вона? — спитав не без цікавості в голосі Крю¬ков.— І дуже цікава з себе? — Потім, ніби схопившись, скинув капелюх по-молодецьки і мотнув сивою головою. Ви не здивуйтесь, що тут у мене сивина. Це заслання, де я перебув оце років з п’ятнадцять… Та вернімось назад.
Коли поверталися, Крюков злегка взяв Костя за руку вище ліктя і подивився на нього з ніг до голови.
— Чого ви придивляєтесь? — зніяковів Кость.
— Нічого… Увесь у батька ззамолоду.
— Що ви сказали? — і Кость схопився, так само взяв¬ши за руки Крюкова.— Ви згадали про мого батька? Скажіть мені, хто він, бо ви не уявляєте, як це питання мене свого часу мучило… Та ви мене не слухаєте…
— Я вас слухаю,— не підводячи голови, стиха відпо¬вів Крюков.— А ви такий дорослий і не знаєте, хто ваш батько? А ще й соціаліст… Ех ви!..
— Мене це гнітило ще змалу,— продовжував Кость.— Ні з того, ні з цього раптом отець Калістрат лаяв мене часом байстрям, і плакала моя мати. Але не міг я, ви¬ростаючи в суворому режимі батька до мене, а матері до сестри, дізнатися у них: хто мій батько. Потім — місто, школа, соціалістичні гуртки, і я забувся про це. Але вчора сестра Горпина розповіла увечері, що Смердин- ський раз у раз докоряє і згадує матері якогось молодо¬го поміщика, котрий ніби мій батько…
Сонце зовсім спустилося й котилось по обрію червоне,
177

червоне. Доки дійшли до воріт старого подвір’я, воно й зовсім сховалося.
Напроти, із-за рогу саду знялася курява од фаетона. Пара сірих коней виглядала з куряви, а візника й паса¬жирів із-за пороху не видко було.
— Ходім садом! —і бувалий Крюков сіпнув Костя за рукав, потяг у хвіртку.
З-за огорожі подивились на шлях. З курявою проне¬слась по дорозі нова тавричанська тачанка, а на ній урядник та стражник.
Біля воріт тачанка спинилась.
— Я все-таки не думаю, щоб вони тут були. Отець Калістрат казав, що він сюди ще не вхожий,— казав стражник урядникові.— А хочете, йдіть.
— Легко сказати: «ідіть». Та ти знаєш, що цей пан раз самого пристава викинув за шиворот? Ні, їх треба ло¬вити біля корчми Зільберовського. Вже раз вони їхати¬муть, то корчми не минуть. Поганяй! — штовхнув уряд¬ник піхвою з шаблі, і тачанка закуріла на Рогачівку.
— Раз таке діло, треба швидше тікати… А шкода, що ви мене не познайомили з «душею», що в цьому маєтку. Певно, якась «мечтательна юниця».
— Так ідіть садом, а я забіжу! —похапцем заговорив Кость.— Люба з охотою познайомиться із старим вете¬раном.
— Гаразд, я чекатиму коло Чорного дуба.
Чудний якийсь дід Грицько й коли він оповідав щось влітку вечорами в робітничій казармі, то спершу слу¬хали, а потім сміялись. Але то поденні, що добре діда Грицька не знали. Старі робітники-строкові не сміялись, а навіть поважали. Свирид Караватий та Ониська Гри- цаєва, коли найнялись на рік та побралися, навіть діда Грицька за головатого батька на весілля взяли.
Ще яке весілля було!
Гуляли в казармі всі робітники старого й чорного дво¬ру, а під кінець, коли молодих дарили, прийшов пан з Уляною та з панною Любою. Жінки дарили молодій ма¬терії, а молодому шапку з дрібними монетами.
— Це,— казала Уляна,— на батіг.
— А щоб його було де вночі плести,— посміхнувся пан,— то я вам даю приміщення. Отам на птичні поруч з Марининою є велика кімната. Я завтра звелю вставити пічки та перегородити, й буде вам аж дві.
178

Дід Грицько, як батько, дякував і самому панові на¬ливав та підносив. А коли вони пили, п’яні робітники кричали «гірка», і пан при всіх з Ониською поцілувався.
Живучи поруч із Мариною, Свирид Караватий дуже часто чув Грицькові оповідання. Не один раз, коли, роз¬чулений своєю сповіддю, дід Грицько виходив на по¬двір’я й ставав десь коло воріт чи під муром та, схилив¬ши голову, гірко плакав, Свирид підходив, знімав з ньо¬го шапку й заспокоював, пригладжуючи сиву голову.
Коли сьогодні виходив Грицько од Марини, Свирид вийшов і собі. Надворі смеркло. Чути було, як Грицько пошамотів у сад. Свирид, певний, що він повернеться й спиниться коло муру чи воріт, пішов назирці. Грицько в сад, а Свирид до воріт.
Сад передосінньо насторожився. Вгорі у верхів’ях жа¬лібно шелестіли останню розмову листки, тулилися до рідних галузок, передчуваючи неминучу швидку роз¬луку. Здавалося, що сад затаїв дихання і, немов жива тварина, чогось очікував… Ці їм відповідали тривожним гулом.
Чорний дуб уночі робиться ще чорніший і суворіший. Дід Грицько прямував до Чорного дуба. Як завжди, його душив давній жаль. А вночі, коли ніхто не бачить, старому особливо смачно плачеться. З очима, повними сліз, помацки підійшов до Чорного дуба і став з цього боку.
Тоді саме по той бік товстого дуба щось заворушилось, почувся голос.
— Це ти, Косте?
— Хто тут? — опечено одскочив Грицько.
— Свої! — відповів голос, і чомусь знайомий і не¬знайомий дідові Грицькові.— Та підходьте, я нічого не зроблю. У мене ж, бачите, й палиці немає.
Висока тінь, висунувшись із-за дуба, підняла руки догори.
Грицько приступив майже впритул і раптом одскочив.
— Ти?! Ти як сюди попав?
— А ви хто?
— Ти…— Грицькові забило дух.— Ти з Харківщи¬ни? — І Грицько знову впритул до високої тіні.
— Я жабокрюківський пан.
— А-а-о! — дико застогнав Грицько й побіг до двору.
В центральній алеї наткнувся на Любу.
— Чого ти, Грицьку?
179

— Ой, панночко! Отам коло Чорного дуба… Сам стоїть!
— Хто «сам»?
— Він! Жабокрюківський! Що гуляв з моєю Секлетою й прижив сина.
— З якою Секлетою?
— З моєю… З попівною… З о. Пилипа дочкою…
Раптом кущі зашелестіли, й висока Костева постать
висунулась на алею.
— Ось! Ось! — закричав переляканий Грицько.— Оце він! — І побіг до двору.
— Бувайте здорові! — і Кость затупотів у протилеж¬ний бік.

Категорія: Божко С. 3. В степах: Роман

Літературне місто - Онлайн-бібліотека української літератури. Освітній онлайн-ресурс.